— Ти — рабовласник-власник-власник! Ти егоїст-їст-їст!.. А я самолюбна-любна-любна… І робитиму, що хочу!
— Мей, облиш! — Айт відсторонився і встав. — Я не дозволю тобі, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе!
— Не знаю?.. — Мей глянула на нього дивно, гостро. — Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!.. А втім… — вона посміхнулась і знову стала пустотливим дівчиськом. — Айт, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… Ну, поцілуй мене!
Він, звичайно, не витримав. Решту дня вони провели так чудово, що Айтові ота розмова про конкурс красунь почала здаватися новорічним жартом коханої. Але коли, вже прощаючись, він розповів, що закінчує конструювання автоматичного служника для містера Кейз-Ола, Мей, здавалось, без жодного логічного зв'язку сказала:
— Так не забудь, Айт: останній тур конкурсу післязавтра. Гадаю, що зумію дістати для тебе квиток.
Він нічого не відповів, похнюпився і пішов геть.
Наступного дня на побачення Мей не прийшла, зате прислала квиток на центральне місце другого ряду партеру Зали конкурсів. Айт зозла зібгав той цупкий папірець, за який не один з багатих стариків заплатив би сотню дайлерів, хотів викинути, але потім передумав: ні, треба піти. Піти, щоб захистити Мей в разі потреби, взяти її сором на свої плечі.
Айт дивився, як одна по одній виходили на кришталевий п'єдестал найкрасивіші дівчата країни. Чорняві, біляві, високі, низенькі — вони були всі різні. На них були різні купальники, їх навіть освітлювали по-різному, щоб продемонструвати кожну в найкращому вигляді. Всі вони манірними позами, уривчастим диханням, виразистими поглядами благали, переконували, наказували: «Натисніть на кнопку, що перед кріслом! Визнайте, що я найкрасивіша в світі!»
Тільки рідко хто натискував на ту кнопку. 40, 50, найбільше 60 — такі числа вискакували на табло підрахунку голосів. І суми, які звучали в залі, були невисокими: п'ять тисяч, сім тисяч, десять тисяч.
«Товар» спродувався з аукціону: хто більше дасть, той і має право на дівчину, яка щойно демонструвалась. Звісно, в благословенній Монії торгівля людьми заборонялась, і офіційно це звалося «наймом на роботу». Та всі, а особливо претендентки на звання Цариці краси, знали, що отут, у цьому залі, продається молодість і дівоча честь.
«Ця найкрасивіша!» — кричав Айт, щоразу натискаючи на кнопку. Кожній з дівчат він зичив посісти перше місце, за кожну з них агітував сусідів. Але ті байдуже відмахувались, бо були постійними глядачами конкурсів і знали, що найпривабливіших дівчат покажуть наприкінці.
Справді, кожна з нових претенденток була все красивішою й красивішою. 100… 200… 300 — спалахувало на світній таблиці, і одночасно лунало:
— Для містера Опе потрібна особиста стенографістка. П'ятдесят тисяч дайлерів. Хто більше?
— Містер Плаун. Посада актриси домашнього театру. Шістдесят тисяч. Хто більше?
Проходили дівчина за дівчиною. Ціни перескочили вже за сто тисяч… То де ж Мей?
Коли, нарешті, Мей з'явилась, у залі запала тиша, і Айт зрозумів: це —
Мей так вільно, невимушено йшла довгим просценіумом, ніби в оцьому переповненому залі нікого не було. Легко стрибнула на п'єдестал. Глянула вниз, наче зміряла оком глибину уявної водойми. Неквапно скинула рожевий хітон з напівпрозорого шовку, зібгала його і шпурнула геть. Випросталась і, заклавши руки за голову, задивилась кудись у далечінь, немов побачила там щось дуже хороше, згадала щось надзвичайно світле.
Кілька секунд тривала пауза. А потім глядачі наче показилися. Свист, грюкання, вигуки злилися в неймовірний галас — це монійці висловлювали своє захоплення красою.
Цифри на світловому табло мчали все вище й вище… Ось яскраво спалахнуло — 1900. Це число трималось деякий час, потім змінилося на 1901. Засяяв зсередини кришталевий п'єдестал. Спалахнув на ньому вогняний вінок.
Голос аукціонера прозвучав тепер запобігливо, ласкаво:
— Містер Кляй, державний радник, пропонує Цариці краси посаду особистої секретарки. Винагорода — триста тисяч дайлерів річних. Хто більше?
— Містер Плайв-Ау, король харчової промисловості, просить Царицю краси зайняти посаду партнерші для гри в теніс. Винагорода — чотириста тисяч дайлерів. Хто більше?
Айт охопив голову руками. Що це? Куди він потрапив? У нього на очах продають його кохану?.. Ні, це божевілля… Божевілля!.. Чому ти не тікаєш, Мей!?. Хочеш, щоб за тебе заплатили якнайдорожче?.. То візьми життя коханого — дорожче не заплатить ніхто!
— Містер Ауляй — п'ятсот тисяч дайлерів — раз, п'ятсот тисяч дайлерів — два, — рахував аукціонер, позираючи на екран. Він мовби очікував на щось. І справді дзенькнув дзвінок виклику. Аукціонер негайно схилився до слухової трубки, а коли випростався — сказав тихо, майже пошепки:
— Містер Кейз-Ол хотів би запросити Царицю краси щодня обідати з ним. Винагорода — мільйон дайлерів річних… Чи погоджується Цариця краси?
— Так, — недбало відповіла Мей і випросталась, щоб на неї могли надіти вінок.
Мов несамовитий, вибіг Айт з Зали конкурсів.
А потім ота зустріч… Остання, печальна зустріч, бодай її ніколи не було!
Мей прийшла сама. Вона посміхалась ніяково й злякано, простягала руки для обіймів. А в нього паморочилася голова од люті й розпачу, руки стискувалися в кулаки.
— Іди геть! — промовив він похмуро, ледве стримуючись.
— Айт, любий, я тебе кохаю! Ой, якби ти знав… — вона обхопила голову руками. — Айт…
— Ти з власної волі продалася Кейз-Олу?
— Так. Тобто ні. Айт, благаю тебе…
— І я благаю. Востаннє. Відмовся!
— Ні. Не можу… Не можу! Не можу!
— Тоді — прощай!
На його уста ліг поцілунок — холодний, чужий. Подріботіли кроки, і вже здалеку пролунав шепіт:
— Чекай мене, Айт!
…Стогне, корчиться на госпітальній канапі немічний беззубий дід. Тільки ні, це не дід, а юнак, вбраний у машкару старості.
— Люба! — шепоче Айт. — Проклята!.. Коли б ти загинула, я б не так страждав!
Ні, вона не загинула. Он на столі газета, яку ненароком лишив учора професор Лайн-Еу. На її першій сторінці — усміхнена Мей.
«Вона — щаслива! — кричать величезні літери. — Містер Кейз-Ол подвоїв їй платню і подарував палац в Ріо-Айр».
— Проклята! — стогне Айт.
Ось він, Кейз-Ол!
Рівно о 16:75 ранку, 49 дня 10 місяця П'ятнадцятого року Атомної ери перед клінікою професора Лайн-Еу знизився вертоліт, і Айт востаннє потиснув руку своєму названому батькові.
— Прошу не забувати, пане Псойс, — запобігливо говорив професор так, щоб його чули всі довкола, — ліки треба приймати щодня. Вони вплинуть на ваш організм чудово! Ви навіть помолодшаєте!
— Я вдячний вам, професоре. Гадаю, містер Кейз-Ол винагородить вас достойно.
Загуркотів мотор, і вертоліт піднявся в повітря.
Ой, як хотілось Айтові ще хоч раз, може, востаннє, подивитись на Дайлерстоун з висоти пташиного польоту. Але Псойс, звичайно, не зацікавився б таким видовиськом, тому й Айт лежав у м'якому кріслі, заплющивши очі, і кутуляв беззубим ротом, як людина, що хворіє на хронічну печію.
Політ тривав лише кілька хвилин. Потім машина пірнула в глибокий колодязь між височенними стінами хмарочоса. Айт пригадав з кінофільму: саме тут завжди опускаються вертольоти містера Кейз-Ола.
Айта-Псойса зустрічала ціла група людей в золотавих комбінезонах вищих служників. Вони вітали його з мовчазною урочистістю, виявляючи знаки найвищої пошани: схилялися, простягаючи руки назад. Але Айт не звернув на них ніякої уваги, бо добре запам'ятав, що Псойс поводився з підлеглими саме так. Та в душі інженера мимохіть наростало обурення, огида. Напередодні Шістнадцятого року Атомної ери побачити те, що було в період рабства!.. Яке безглуздя!
Лише один служник кланявся, простягуючи руки вперед. По великих червоних вухах і характерному вигину спини Айт упізнав Свайна, помічника Псойса.
— Випростайся, Свайн! — проскрипів Айт. — Скажи, як снідав сьогодні ясновельможний?
— Без апетиту, пане Псойс! — догідливо відповів Свайн.
— Погано, — невдоволено пробурчав Псойс. — Доведеться тебе покарати.
— Пане Псойс, згляньтесь! Я не винен… Ясновельможний готувався до наради і сів за стіл на п'ять хвилин пізніше визначеного часу.
— Ну, гаразд, — змилостивився Псойс. — Ти можеш бути вільним. Коли починається нарада?
— О тридцять другій годині в Залі Рожевих Мрій.
— Гм, саме під час обіду…
— Ясновельможний попередив, що обідатиме там.
— Гм, — повторив Псойс, — це дуже погано. Апетит у нього спаде ще більше. Але… Та йди, чого ти став?.. Або ні, доведи мене до покоїв. Я ще дуже втомлююсь.
Айт торжествував: перший екзамен складено успішно, і прибув він сюди, здається, вчасно.
Нарада!.. Яка може бути нарада?.. Якщо судити з побаченої кінохроніки, містер Кейз-Ол всі справи вирішує самостійно. Лише двічі за останні двадцять років він скликав великі загальні наради мільйонерів Монії — коли почалася друга всепірейська війна та після її закінчення.
Псойсу не личило розпитувати в підлеглого про справи. Але той не витримав сам. Зупинившись на одному з поворотів коридора, він промовив пошепки:
— Пане Псойс, відбудеться Нарада наймудріших. Я гадаю, ми почнемо війну проти Союзу Комуністичних Держав!
— Не плети дурниць! — прикрикнув на нього Айт.
Свайн зіщулився і якось чудно подивився на старого — недовірливо, стривожено. Айт відчув, що припустився якоїсь помилки. Може, Псойс був далеко цікавішим і прореагував би на таку звістку інакше?.. Однак виправлятись було вже пізно. Айт відпустив Свайна і зайшов до розкішних покоїв, які віднині невідомо на який час мали стати йому за добровільну в'язницю.
Чуже… Все чуже довкола: стоптані капці під ліжком, комбінезони у великій шафі, «Книга Святого Закону» на столі. А треба ж звикати до всього цього.
Айт підняв і уважно оглянув капці. Повсть на підошві стерлася нерівномірно. Ага, Псойс трохи волочив праву ногу. Це слід запам'ятати. А що ж він читав?
«Книга Святого Закону» була розкрита на розділі «Пророкування Іова». Посеред сторінки чимось гострим — мабуть, нігтем — підкреслено фразу: «І продав він сина свого, як продають худобу на базарі, і забув про нього, бо цар Аменхотеп украв у нього розум…»
— Гм… — прошепотів Айт. — І продав він сина… А чи мав він його?
Промайнула думка про те, що Псойс забрав з собою в могилу такі таємниці, яких не розкриєш нізащо. Можна бути схожим на нього, наслідувати його голос, ходу, але ці зовнішні ознаки аж ніяк не розкривали єства служника містера Кейз-Ола.
То чи ж мав Псойс хоч якесь особисте життя?
Айт ще й ще раз пробігав очима сторінку «Книги Святого Закону», щоб збагнути потаємний зміст думок старого лакузи.
Постривай… А чи ці рядки справді підкреслив Псойс?
Та вже в наступну мить сумнів перетворився на певність. Усі речі довкола припали шаром пилу — мабуть, Псойс заборонив заходити до своїх покоїв, — тільки ця сторінка книги була чистісінька.
«Так… так… — міркував Айт. — Хтось зайшов сюди вчора чи сьогодні, знайшов і підкреслив рядки, які мали щось нагадати Псойсу… Що саме?»
Айт гортав книгу, доки не відшукав сторінки, припорошені пилом. І там йому відразу впали в око слова: «І сказав він, коли його вели на страту: — Боже, зроби так, щоб мій рід не загинув — віддай моєму синові ті роки, які ти забрав у мене…»
— Цікаво… Цікаво… — мимрив Айт. — Знову згадка про сина… «На страту», очевидно, слід розуміти як «на операцію».
Він інтуїтивно відчував, що ухопився за кінчик дуже важливої ниточки, але куди вона приведе — ще не міг збагнути. Ясно було тільки те, що таємниця старого Псойса відома ще комусь.
Айт облазив усі закапелки своїх покоїв, шукаючи відповіді на запитання, проте не знайшов нічого вартого уваги і ліг спочити.
Ще два місяці тому каторжник БЦ-105 з трепетом мріяв про ту хвилину, коли потрапить, зрештою, до палацу Кейз-Ола і задушить свого ворога власними руками. А зараз він холодний і спокійний.
Ні, зненависть не зникла. Спочатку вона вирувала фонтанами полум'я, потім плюскотіла в грудях важким розтопленим металом і перетворилася, нарешті, в пружне, загартоване лезо ножа.
Так, Айт міг би знищити Кейз-Ола хоч сьогодні. Ось — пістолет, з яким камердинер не розлучався ніколи. Але хіба це кара? Треба знайти таке покарання, щоб кожна хвилина життя стала Кейз-Олу мукою!
Айт мимоволі згадав судовий фарс, який викреслив його з числа живих. О, ті судді вирішили покарати якнайдошкульніше! Вони знали, що каторга страшніша за миттєву смерть на електричному кріслі!
Так, Айт організував замах на Кейз-Ола, але не зізнався в цьому. А єдиний свідок був разом з тим і зброєю, яка мала знищити трильйонера. Свідок, поблискуючи полірованим металом, стояв нерухомо протягом усього судового засідання і зірвався з місця, аж коли настав час давати свідчення.
Хоч якими сумними були ці спогади для Айта, він посміхнувся. «Молодець, «Месник»! Ти перевершив усі сподівання!»
То була справді хитромудра помста — нацькувати на Кейз-Ола того, хто мав стати його оборонцем і захисником — механічного слугу.
Мабуть, Кейз-Ол уже бачив, що Псойс довго не протягне, тому замовив собі ро?бота-автомата, який скорявся б словесним наказам.
Чотири групи інженерів Інституту автоматики сконструювали для містера Кейз-Ола аж чотири механічних слуги. Після найсуворіших випробувань найдосконалішою була визнана конструкція молодого інженера Айта. І не дивно: інші інженери прагнули грошової винагороди, а Айт — помсти.
Його «М» — «Мислитель» офіційно, а насправді «Месник» — був покірним, як дитина, і лагідним, як телятко. Метал — мертвий. Метал не може відчувати, вболівати, співчувати. Але Айтові часом здавалось, що в електронному мозкові його «М» вже зароджуються справжні людські думки, справжні хороші поривання.
— «Ем», іди сюди, — кликав Айт.
І робот, обережно переставляючи важенні ножища, підходив і легенько торкався руки: прийшов, мовляв.
— Сідай, «Ем»!
Робот приносив стілець, сідав на нього повільно, немов боявся щось розчавити. Але то була тільки імітація руху людини — в такій самісінькій позі «Ем» лишався і тоді, коли стілець забирали.
— Мені тоскно, «Ем»!
Зітхаючи, робот підсувався ближче, сумно схиляв свою незграбну металеву голову і починав тихо розповідати про далекі-далекі незнані країни, де немає нещастя і лиха. З динаміків робота лунав записаний колись давно, ще на примітивному магнітофоні, голос матері, яка розповідала цю казочку Айтові-дитині. Слухаючи робота, Айт відчував, що йому перехоплює подих, а на очі навертаються сльози.
— «Ем», помстись за все!.. Помстись!
Робот замовкав, повертав до нього голову, ніби й справді прислухався, запам'ятовував усе почуте, щоб пізніше помститись на всю потужність своїх електромоторів.
Ні, він був неживий, отой «Ем», і йому було цілком байдуже, які та чиї накази виконувати — аби тільки мікрофони сприйняли відповідний сигнал-команду. Але «пам'ять» він мав досконалу: на барабанах його «мозку» було записано стільки, що конкурувати з ним міг не всякий мозок живої людини.
І ось вранці того дня, коли «Месника» мали забрати до палацу містера Кейз-Ола, на ці барабани поруч магнітофонних записів усіх можливих команд, які зволить подати трильйонер, ліг короткий сигнал: «Дія!»
Досить було б Кейз-Олу промовити перед роботом хоч слово — і автомати спрацювали б в одному, цілком певному напрямку: «Ем» кинувся б на трильйонера і розчавив би у своїх обіймах.
Мабуть, так і сталося б, якби Айт був хитрішим, а Кейз-Ол — дурнішим. Але трильйонер не хотів рискувати життям при зустрічі з неперевіреним слугою. Він наказав увімкнути магнітофон: хай для експерименту машина командує машині.