Вона не могла спершу промовити й слова. Хіба могла допомогти Старому, коли сама була лише служницею у своїй родині? Світ дав тріщину. Аґнеса почула той звук, наче ламались дошки під вагою чогось великого.
— І що ви зробите? — спитала тремтячим голосом.
— Залишусь тут.
„Ви могли б попливти у човні“, — подумала вона, але Старий відчитав її думки й показав на човен, що геть розсохся:
— На цьому не попливеш.
І тріщина з немилосердним скреготінням почала ще більше розходитись. Аґнеса затулила руками вуха.
— Що з тобою?
— Голова болить, — сказала вона.
— Перш, ніж ти підеш, я тобі щось скажу. Ми ще зустрінемось.
— Я прийду завтра.
— Ні, завтра я піду до міста. Не переживай, чуєш?
Вони ще трохи посиділи, дивлячись, як заходить сонце. І серце Аґнеси наповнилось тим червоним, як кров, світлом. Вона пішла, але не додому, бо спершу хотіла дізнатися, що відчуває людина, яка раптом втратила дім. Аґнеса вийшла на міст і сперлась на огорожу, й зрозуміла, що життя пішло намарне, і поки вона жила, незалежно від неї, коїлись страшні речі, яким вона не могла перешкодити.
Безсилля, безпорадність, біль, сором з’явились у людини, яка ніколи по суті не переступала порогу свого житла. Це й була та тріщина, яка щораз поглиблювалась: між скупченням людських вуликів і нею. Через ту тріщину вона не може переступити, й повернутись назад. Вона бачила, що то вже провалля. На обох берегах були ті людські вулики, де вже засвічувались вечірні вогні.
А внизу не спав дуже старий чоловік, чий човен уже не міг пливти ні за течією, ні проти течії.»
Яків перегорнув сторінку. Далі не було нічого. Він уявив Тлумача снів, як той іде старим іржавим мостом. Повз нього мчать автомашини, вітер свистить у вухах, але він чує лише сміх жінки, той, який так мріяв почути — тріумфальний і розпачливий водночас. Жінка, яка вміє так сміятись, не потребує Притулку. У ній, притиснутій до перил мосту, з поглядом, втопленим у воді, прокидаються демони. Вона схожа на зацьковану тварину, готову захищатися до останнього.
Яків бачив жінок, подібних до Аґнеси. Вони зненацька втрачають лагідність та покірливість, коли зачепити глибоко сховану струну болю.
Він відклав книжку. За вікном синів сніг. Ось іще один день минув.
Потім вдягнувся і вийшов. Поки він читав «Повість про людей, які не зустрілись», сніг засипав стежки, які він просунув учора. Читаючи, навіть не помітив, що сніг падає. Лишати таке не можна було, хоча він і замилувався неторканою небесною білизною і рожевою смугою світла на заході. Якби Яків не чекав нікого, то пожалів би сніг. Він і так сьогодні торкнувся печальної долі жінки на ім’я Аґнеса, побував у світі, який знав надто добре. А Притулок все ще залишався для нього загадкою
Яків розкидав невлежаний сніг для тих, хто може прийти сьогодні ввечері чи вночі, не чіпаючи снігу коло вежі. Нехай там сніг полежить до завтра. Прокинув стежку до дровітні, а потім до схилу пагорба, аби її видно було здалеку. Тоді озирнувся. Півень теж був притрушений снігом. Якби на хвилю пригріло сонце, сніг одразу б зійшов із бляхи. Але надходив вечір й брався мороз. Було б божевіллям брести по снігах такої ночі. Можливо, ніхто не прийде і він спатиме спокійно.
Та раптом його вжахнула жахлива невідповідність цього снігу й Притулку, невідповідність, яку відчував лише він, але не міг виразити думкою. Під зиму в Притулку вмирають комахи, трави, мороз здатен знищити молоді дерева, але людям тут не загрожує смерть. Вони — тут гості, чужорідні істоти, і коли починають це розуміти, то, мабуть, відходять, приєднуючись у тому світі до смертних людей. Навіщо тоді Притулок, якщо він не для всіх?
Яків намагався вгадувати бажання тих, що відходили, прочитуючи їхні поверхневі почуття, але він не йшов з ними від самих Східних Воріт. Ця подорож тривала часом роками, десятиліттями, навіть сотнями літ. Він чув, що нещасливі люди не схожі одне на одного, але бачив, що люди, які змирились з нещастям, схожі між собою. Та мова йшла лише про той світ. Тут усе було по-іншому. Цим людям виділили майже вічність, аби вони оновились. А скільки часу на роздуми мала Агнеса? Кілька хвилин, кілька годин? Як несправедливо! Повернувшись додому, вона знову б занурила свої прекрасні руки в гидкі помиї, одна з каріатид того світу. Про це не мовилось у книжці. Він сам вигадав і сміх, і демонів, і даровану цій бідній жінці мить вічності.
Книги з магічної бібліотеки були наче стиснута пружина, яка могла боляче вдарити чи накликати безсоння на читача, свого слугу й співтворця, змусивши ледачий розум осягнути дивні зв’язки між речами й людьми, цілковито зневажаючи простір і час. Та й сам Притулок відрікся від загальноприйнятого часу, маючи власний. Він зневажив навіть Смерть, хоча між ними могла існувати угода на відтермінування. Смерть і так мала забагато роботи на полях битв та в шпиталях для невиліковних хворих. У тому світі нею крутили, як могли. Убивці вважали себе володарями над чужими життями, легко перерізаючи ці тоненькі ниточки. Зневага до людини здатна породити багато смертей. Можна навіть припустити, що існує не одна смерть, а, принаймні, кілька, і що поміж них є несправедлива Смерть і смерть бажана, що нагадує сон. Від несправедливої можна втекти, увійшовши через Східні Ворота Притулку, а до бажаної вийти через Західні.
Яків не знав, яка смерть спостигла його брата. Чи він наклав на себе руки, нетерплячий, надто крихкий, надто вразливий, щоб пережити самоту? Він теж був у Притулку, що мав назву Звалище, до якого легко увійти, та незмірно важче вийти з нього. Яків вчився на його помилках. Йому вдалося вийти і стати охоронцем Західних Воріт від сновид і одержимих.
Мороз сильнішав і небо на сході остаточно згасло, тому він не встиг розкидати увесь сніг, що намислив. Кругом залягла моторошна тиша і за туманом сховались вечірні вогники в хатах сусідів. Писаря Західних Воріт охопило добре знане почуття відірваності від людей. Понад усе він боявся бездомності. Ненавидів подорожі, готелі, а піти з дому — був просто неймовірний вчинок. Якби його не загнали в глухий кут, він нізащо б не зважився. Колись стояв посеред міста, розцяцькованого всіма можливими вечірніми вогнями, і його омивали голоси чужих людей, рипіння гальм, музика, а він не знав, що має робити з власним життям. І найбільше, мабуть, потребував нори, де міг би сховатись. Щось схоже відчував кожен, хто нетвердими кроками йшов до Притулку. Яків уже встиг спізнати глибину болю, але ще не опустився на дно розпачу, щоб відчути себе на місці жителів Притулку. Своє життя він міг прожити інакше, а вони не могли. І це навіть тут накладало на нього печать сирітства.
Настала довга зимова ніч. Яків не сподівався, що так швидко засне. Він не любив глибокого сну, цього провалля, схожого на смерть. Такої смерті не хотілося б: раптове цілковите знищення свідомості гірше, ніж повільне згасання. У глибокому сні стаєш зовсім беззахисним, адже людина — це той же полохливий звір, що завжди чекає нападу, і не може позбутися інстинкту. Отакий сон мав тієї ночі Яків. Не дивно, що його не збудив ні тихий стук у вікно, ні голосніший, та, зрештою, пута Морфея послабшали, й наш Писар розплющив очі в темній хаті. А вже потім до нього долинули голоси за вікном:
— Нікого нема…
— Кудись пішов.
Яків схопився, відслонив фіранку. То міг бути хтось із сусідів.
— Зараз відчиню! — гукнув він у темряву.
Двері не мали ні замка, ні засува, але ніхто їх не смів відчинити без попередження: Так було заведено в Притулку. Холодне повітря обпекло Якову лице.
— Заходьте! — сказав він, хоча не бачив, хто прийшов. «От халепа! — подумав. — Люди прийшли, а я сплю».
Невірно подумав, бо кожна людина мусить спати, як не вночі, то вдень. Відступив назад, пропускаючи гостей. Спершу зайшла стара жінка, закутана картатою хусткою, а за нею — маленька дівчинка. Третім був молодий хлопець. Добре розгледів Писар їх, коли аж запалив свічки. Хлопець не зачинив за собою дверей і до хати увірвався клубок сивого морозного повітря.
— Чоловіче добрий, — сказав він, — відчини нам браму.
— Не відчиню, — розсердився Яків. — Зачини двері, не напускай холоду!
Роздягайтеся та сідайте. Я зараз розпалю.
— Перепрошую… — і Яків зрозумів, що той хлопчина ще завдасть йому клопоту. З такими треба бути твердим
У грубці ще залишався жар, то Яків легко розпалив. Невдовзі в хаті стало ясніше й тепліше. Він поставив на плиту два горщики: один для чаю, інший для каші, а тоді кинувся звільняти з одежі дівчинку, що ніяк не могла задубілими пальчиками розв’язати вузол хустки. Посадовив її коло вогню на ослінчик.
— Чого це ти стоїш, Ізидоре? — озвалась стара й підвівши хлопця до вогню, стала розстібати ґудзики на його пальті. — Зігріємось, та й підемо далі…
— Там літо і тепло, бабусю! — нагадав Ізидор.
Видно було, що вона більше дбала за хлопця, ніж за малу. Що їх могло пов’язувати? Дитина була завелика, щоб бути дочкою хлопця, хіба що його сестричка. Виглядали вони геть втомленими і аж посиніли з холоду. Напевно, важко було спинатись на пагорб, бо стежку з нього Яків не встиг розчистити. Усе це промайнуло в голові Писаря, залишивши неприємний осад. Він почув себе винним, і тому безладно заметушився по хаті, не помічаючи, з яким острахом дивляться на нього прибулі: ану ж, не захоче відчинити Західні Ворота. У цьому була правда: Яків не міг так просто розлучитись з тими людьми, не пізнавши їх бодай трохи. Вони мали стати частиною його життя. Він так само жив у тому світі, вічно ненаситний, нездатний заповнити порожнечу, залишену братом.
Збагнувши, що доведеться почекати, хлопець застиг із горнятком чаю в руках, байдужий до всього, що відбувалось довкола нього. Яків одразу помітив, що саме він є тією рушійною силою, яка провадить усіх трьох з Притулку. Невблаганною й немилосердною ще більше від того, що Ізидор викликав почуття жалю, наче був невиліковно хворий, і ця хвороба називалась одержимістю.
— Ні, — сказав Яків, звертаючись до нього. — Там, за Воротами так само зимно і багато снігу. Вам усім треба відпочити, виспатись, перш, ніж рушати далі. Пожалій хоча б своїх… супутниць. Вранці я запишу вас до книги.
Він помовчав трохи і додав обережно:
— Ви могли б повернутись назад. Багато людей так роблять, коли піддадуться хвилинному настрою чи почують голос у сні. Я повинен пересвідчитись, що ви справді цього бажаєте.
Це не входило в його обов’язки, однак саме так треба було говорити з ними.
— Ми ж не залишимося тут, бабусю, правда? — стривожився хлопець.
— Ні, синку. Пан писар каже те, що належить говорити в такому місці і на такій посаді. Якби він заглянув глибше, то сказав б те, що підказує йому серце. Або промовчав…
«Вони божевільні», — подумав Яків.
Врешті хлопець ліг спати. Дівчинка — теж, не проронивши ні слова. Була схожа на квіточку, що з’явилась восени і не встигла зацвісти. Тільки стара відмовилась лягти. Навіть відсунула стілець від печі, щоб не розморило від тепла.
— Вам нема чого боятись, — лагідно сказав Яків. — Я вже не засну до ранку й приготую сніданок.
Нічого дивного, що він викликає недовіру. Сам розумів, що люди уявляють Писаря Західних Воріт іншим, майже священною особою. Вранці він покаже їм книгу. Густо списані сторінки важить для цих людей більше, ніж не вельми вчена мова Писаря. Він підвівся й показав на двері, що вели до бібліотеки:
— Там у мене спить вуж. У старому чоботі. Прибився восени.
Очі старої потепліли:
— Завтра скажу малій. Буде тішитися.
— Чия вона?
— Наша, — відрубала стара. — Може, для неї Притулок краще місце, але вона потрібна Ізидору.
— Як це потрібна? Навіщо? — здивувався Яків, котрого неприємно вразили ці слова.
— Вона — Настуня. Він так вважає. Але ти, чоловіче, напевно, нічого не відаєш про одержимість, то й не намагайся щось зрозуміти. Я не така лиха, як видаюся. Ліпше пошукай книжку про нас в бібліотеці, як ми підемо звідси.
— А звідки ви знаєте про бібліотеку?
— Біля Східних Воріт є така сама. Лі розповідав про її чари, бо я не вмію читати. І ніколи не вміла. Мені це не знадобилося жодного разу. Книжки з тієї бібліотеки читали хіба що Лі, котрий наглядав за нею, і Писар Східних Воріт, хоча міг би кожен. Та дуже рідко хто звертався за ними…
— Чому?
— То не прості були книжки. Таких більше ніде нема.
— Значить, їх боялись?
— Не самих книжок, бо далі у Притулку люди мають свої, а того, що в них можна ненароком прочитати.
Яків зітхнув:
— Ця бібліотека така ж. Оскільки я вмію читати, то руки самі тягнуться до книжок. Колись я жив у бідному кварталі, де навіть не було школи. Тобто була, але згоріла. Я декого вчив читати, але не певний, що це дуже допомогло. Усі вони залишились там, де народились. Мені тепер здається, що не людина створена для книги, а книга для людини…
— Чому не візьмеш книжку і не почитаєш?
— Я б волів з вами поговорити. Мені не часто випадає така нагода. Даремно ви кажете, що мені не збагнути одержимості. Трохи я знаю про неї, трохи здогадуюсь…Довгі роки я був одержимий братом, що пропав безвісти, а потім змінив своє життя.
— Життя не можна змінити, — м’яко мовила стара. — Воно само змінює нашу долю.
— А як же вільний вибір? Бог дав людині право вибирати.
— Це не Бог, а сама людина собі таке вигадала. Може, й Бога вигадала, аби просити в нього всілякі дрібниці, як дитина канючить у батька. Жінки мого віку знають, що Бог — інший. Він — добрий, Це той, хто береже нас. Він зустріне нас за Воротами.
Яків здригнувся, бо перед очима постала засніжена рівнина, без жодної протоптаної стежки.
— Ти весь тремтиш, синку, — сказала жінка. — Підійди до мене!
Вона була така дрібна, що Яків присів навпочіпки. Жінка поклала його голову на коліна і почала гладити.
— У Старого, якого я врешті покинула, кривавились руки, коли він бачив когось дуже нещасного. Він не міг нічого з цим вдіяти. Напевно, тому я й пішла, бо вже більше не могла на це дивитись. Ми вийшли зимою і все ще триває зима.
— Хіба Східні Ворота недалеко звідси? — похопився Яків.
І сів у кутку, бо йому здалося, що ще трохи й піде разом з нею. У цій старезній висхлій бабці було щось дивовижно свіже й відчайдушне.
— Не знаю, — відказала стара. — Для одержимих дорога м’яка і коротка. Одне знаю, що йду не лише ради цих двох невинних дітей, а й задля себе. Хочу відчути себе живою і побачити обличчя Того, хто береже нас і забирає звідси.
— Хіба це не Він створив Притулок?
— Тут не треба нікого захищати.
Яків не знав, що відповісти, але знайшов, що спитати:
— А Писар Східних Воріт? Який він? Знаю, що нам ніколи не зустрітись. та все ж цікаво…
— Такий, як ти. Антоном його звати.
— Антон… А мене — Яків. Ото дивина…А що він робить, той Антон?
— Впускає людей до Притулку, записує їх до книжки, а потім відводить до Старого, бо той добре розуміється на людях.
— Чому?
— Антон втрапив до Притулку немовлям і залишився коло нас. Спершу ми зі Старим дбали про нього, а тоді Лі з тодішнім писарем. Лі — це бібліотекар. Він єдиний поміж нас, хто літає.
— Літає?
— Еге ж, літає.
Стара замовкла, обірвавши розмову на найцікавішому місці. Певно, втомилась. Яків розсердився: випитує посеред ночі стареньку жінку. Вона заплющила очі. Голова впала на груди. Яків підкинув ще дров, а тоді став придивлятись до дивних своїх гостей. Хлопця можна зрозуміти: він одержимий і притягує до себе, як магнітом. Але та дівчинка… Пощо забирати дитя з Притулку? Та ще таке бліде, мізерне… Хто буде годувати їх у світі, де люди рідко бувають милосердними? Стануть жебраками?
Він нічого не знав про них, але складалось враження, що вони зустрілись тут, у Притулку, й вирішили триматись разом. Гадають, що їм вистачить сили, аби повернутись туди, де їх скривдили. Старші вже нічого не бояться, але дитина… Навіщо їм дитина?
Стара прокинулась так само раптово, як заснула: