— Далеко до ранку?
— Ви б лягли, поспали…
— Щоб ти знав, я вже багато років не лягаю. Отак передрімаю на стільці — і все. Ти сам відпочинь. Ми тебе розбудимо.
— Може б, ви побули тут день чи два?
— Ні, — відрізала стара, — ми вже близько. Тобі ніколи не хочеться вийти самому, Писарю?
— Навіщо? Я там робив те, що й тут. Брат помер, чи його вбили…
— Деколи краще вмерти, ніж мучитись.
Яків чув не один раз ці слова, і вони його не вражали. Так каже той, хто насправді цінує життя. Йому навіть здалося, що уся ця розмова нагадує книжки, які він колись читав, де за словами ледь прозирала правда. Ця стара надто мудра, щоб розуміти, що Писар Західних Воріт — не велике цабе, а усього лиш господар, котрий пустив їх на нічліг зимової ночі. Він для неї такий самий, як і Писар Східних Воріт, Антон. Вона знає, що від нього нічого не залежить. Якби Яків не почав розмову, то не дізнався б цього. Можна було просто сидіти з поважною міною, вдаючи з себе Харона. Та Харон з нього ніякий: Яків боявся води. Не так води, як того вутлого човника, яким плавав Симеон. По правді кажучи, Яків не був схильним до афектацій й ризику. Він уже раз випав з колиски і не хотів більше повертатись туди, щоб не випасти знову. Таких одержимих він ще не бачив. І знав, що не почує від них справжньої правди, бо вони не зможуть її висловити. Ні стара зі своєю шепелявою мовою, ні дитина з небагатим ще запасом слів, ні хлопець, котрий сам не розуміє, що з ним відбувається.
Яків взявся готувати сніданок, намагаючись робити це якомога тихше. Добра каша з чорносливом. варені яйці, перепічки, грудочка козячого сиру. Дехто з сусідів приносив йому харчі для гостей. Вони якось відчували їхнє наближення. Це вони не хотіли, аби на подвір’ї Писаря кудкудакали кури чи мекали кози, вважаючи Західні Ворота ледь не священним місцем, і воліли бачити Писарем, якщо не поета, то людину з чутливим серцем, не перевантажену господарством. Яків мав город, латку ячменю, що захоплював його дивовижно гарним густим колосом. Росли ще яблуні, вишні сливи. Сусідам він приносив наливку з бузини, рослини, що полюбляє рости під старими мурами. Він міг часом щось порадити, бо умів доглядати хворих, але від нього насправді хотіли одного: щоб він був готовий вислухати їх вдень чи вночі, коли людину обсідають страхи. Люди, що жили неподалік від Західних Воріт, тільки з вигляду були спокійні, а насправді безмежно вразливі до найменших змін. Вони разом з Писарем проводжали мешканців Притулку, хоча й уникали з ними зустрічі. До Писаря приходили лише тоді, коли вже несила було терпіти. Час їх не змінював: вони залишались дітьми. Хоча Притулок, як і той світ — не надто добре місце для дітей, котрі не бояться самотності.
Ця дівчинка, ця недовершена і водночас досконала істота, не матиме у тому світі надійної опори, хіба що стане такою ж одержимою, як її супутники. Дитину легко переконати і навіть обдурити. Вона ще не має вибору. Скільки він бачив таких дітей, залежних від п’яних батьків, голодних, обірваних, ласу здобич для садистів і сутенерів. Навіть діти не могли уникнути соціального присуду, з’являючись на світ нікому не потрібні, живі докази теорій Мальтуса і Дарвіна. Там, нагорі, Яків міг би так думати, але потворний світ за кулісами пристойного. публічного життя, не викликав у нього відрази, лише розпач. Якщо він колись повернеться туди, то цілком можливо, що вселенське зло давно знищили бульдозерами, і злидні перебрались в інше місце, а дехто загинув, захищаючи підвіконня з блідим цикламеном.
Поки Яків порався, стара жінка стежила за ним з-під приплющених повік. Та дрібка їжі, яку вона споживала щодня протягом усього свого згорьованого життя, не могла наситити її кволе марне тіло. Його насправді підтримував вогонь одержимості, що ніколи не згасала, а з віком ставала все могутнішою.
«Сивіла», — подумав про неї Яків, крадькома зиркаючи на чітко вирізьблений профіль на тлі полум’я свічки.
А потім нарешті почало світати. Яків вийшов з хатини вдихнути свіжого повітря й подивитись, яка буде погода. Як усі люди, що довго живуть самі, він був надміру чутливий до чужих снів, думок, запахів, які заповнювали його житло.
На небі згасали зірки у проміжках між темними хмарами. Сніг не скрипів, очевидно, починається відлига. З Воріт за ніч обсипався сніг і їхня темна глухота мала у собі щось моторошне. Може, тому, що він дивився на них очима людини, яка проводжає людей назавжди. А може, на якусь мить став людиною, яка відходить назавжди. Таке прощання завжди невчасне й до нього не встигаєш підготуватись. Він міг би усе кинути й стати четвертим одержимим, але Писар Західних Воріт ніколи цього не вчинить, не залишивши свого наступника.
Коли він повернувся, стара розбудила хлопця й дівчинку. Його вже чекали.
— Ви не передумали? — посміхнувся Яків. — Може, ще погостюєте?
— Навіщо? Ми й так вам завдали клопоту, що прийшли вночі, — дзвінким голосом заперечив хлопець. Якби не блиск його очей, він видавався б цілком нормальним. Та варто такій людині трохи розхвилюватись, як її мова одразу стає безладною, а рухи різкими. «Бідний», — подумав про нього Яків і якомога спокійніше мовив:
— Шкода. Мені взимку не часто випадає перемовитись з кимось словом…
Стара похитала головою.
— Зараз поснідаємо, а тоді я вас запишу до книги. Так би мовити, формальна процедура.
Ці останні слова зразу охолоджували найгарячіші голови. Люди чомусь вірять, що без формальних процедур не можна потрапити до іншої країни чи до іншого світу. Поріг має бути ані зависоким, ані занизьким, залежно від того, з ким маєш справу. Втім, це важливіше, напевно, для Східних Воріт. Коли поживеш у Притулку, то обтесані законами боки починають заокруглюватися. правда, не настільки, щоб заважати назвати власне ім’я. Якщо хтось не хотів цього робити, Писарі не наполягали.
Подорожні їли неохоче, за винятком дівчинки, котра не виглядала у вікно й не виявляла ознак нетерпіння. Схоже, що вона не розуміла, куди йде, вважаючи цих людей своїми опікунами. Яків приніс вужа, не виймаючи його з чобота. Той сердито завовтузився.
— Вибач, — сказав до нього Яків, — більше я тебе не потурбую.
Дівчинка була надто несміливою, аби щось запитати, але личко їй аж порожевіло з утіхи.
Потім Яків зібрав зі столу тарілки і все гарно витер. Приніс книгу, підсвідомо виявляючи до неї пошану, хоч вона й не була магічною.
— Як вас звати? — спитав він стару жінку, що не вміла читати.
— Марта, Стара Марта, — відповіла вона. — Отак мене звали і будуть звати до скону. Навіщо міняти ім’я? Я вже застара для цього.
Хлопець сам написав своє ім’я гарним старосвітським почерком: «Ізидор».
— Ще щось? — спитав він.
— Усе, — посміхнувся Яків. — З тебе був би ліпший писар за мене… А тепер — дівчинка. Як тебе звати?
— Христи…
— Її звати Настуня, — перебила стара і показала на Ізидора: — Він так хоче.
— А вона? — не второпав Писар.
— Я тебе прошу! — благально прошепотіла стара і вхопила його за рукав. — Хіба тобі не все одно?
— Ні, — розвів руками Яків. — Я можу записати просто: дівчинка. Скільки тобі років?
— Сім.
— От я й напишу: «Дівчинка семи років». Дуже гарна дівчинка! Колись подивлюся в книгу й згадаю про тебе. Я тут маю лущені горішки. Візьми!
— Подякуй, Настуню, пану Писарю! — нагадала стара.
«Та вона її зовсім не любить! — вжахнувся Яків. — Це Ізидор для неї центр Всесвіту. Дитина потребує значно більше любові. Якби я міг…»
Звичайно, він не міг відібрати в тих двох дитини. Як тільки вони вийшли, одразу почав падати сніг, хоч перед тим небо було чисте. Він не звернув би на це уваги, бо взимку погода мінлива, якби стара Марта не пробуркотіла невдоволено:
— Отак завжди! Тільки вийде вона надвір, сніг тут як тут.
— А влітку? — поцікавився Яків.
Стара здивувалась:
— Чого б це сніг падав улітку?
— Сніг такий чистий і білий, — тихо сказав Ізидор. — Він — досконалий. У ньому немає нічого зайвого. Земля зливається з небом, коли падає сніг.
— Ізидор — поет, — гордо заявила стара. — Бібліотекар Лі це одразу помітив. Він знається на поезії. Ось побачиш, Ізидоре, ми його зустрінемо або на високій горі, або коло великої води.
Хлопець посміхнувся:
— Лі — великий поет, хоч не написав, можливо, жодного рядка. Я давно не пишу віршів. Настуня любила, коли я їх читав…
Яків аж тепер зрозумів, що в житті бідолахи була якась Настуня, але він її втратив.
Перед тим, як відчинити Західні Ворота, він зустрівся очима з дівчинкою, котра мала замінити іншу, й у неї відібрали навіть ім’я. А оскільки не хотіла тривожити Ізидора, то погодилась з цим. І так вони пішли: попереду Ізидор протоптував сніг, за ним мала, а позаду стара Марта. Не знати, чи взяв їх Бог під свою опіку, але, як казав хлопець, земля й небо перетворились в одне ціле і поглинули трійко людей назавжди.
…Того, що знав Писар Східних Воріт про Ізидора, стару Марту й дівчинку Христинку, не знав Писар Західних Воріт. І навпаки. Там був кінець одного і початок іншого життя, тут — закінчення іншого й початок нового. У цьому полягає різниця між Західними і Східними Воротами, а спільним є те, що вони знаходяться на межі. Життя на межі ніколи не буває спокійним. Тому там потрібні врівноважені люди. Щоправда й вони можуть піддатися одержимості. Писар — це не навіки, хоча час біля Воріт спливає помалу, і здається, ніби все найважливіше у Притулку відбувається десь посередині — такий собі алхімічний процес перетворення людини із скривдженої, зляканої та упослідженої на ту, котра усвідомила абсурдність існування і перестала боятись того світу. Ніхто не змушує її до перетворення, ніхто не перевіряє стан душі. Вона сама вирішує, як житиме далі.
Попри все, кожен вихід з Притулку завдавав Якову болю і він потай мріяв про горнило, яке могло б і його самого переродити.. Але не міг покинути служіння задля пошуків. Його попередники не виливали душу на папері, бо розуміли, що то не шлях до віднаходження істини, яка присутня і в тобі, і довкола тебе, а тому невловима. Проте з ними врешті відбувалось щось таке, що приносило полегкість, знімаючи з душі тягар зашкарублих і непотрібних напластувань.
Того дня, коли ці троє зовсім різних людей покинули Притулок, Яків не міг залишатись сам. Він пішов до Симеона, бо вважав його найближчим другом. Симеон був відлюдником, однак приємним і приязним. Якщо він не хотів нікого бачити, то випливав на середину озера і слухав тишу. Його душа наповнювалась небом, і тоді вже ні для чого не залишалось місця.
Знаючи Симеонову вдачу, Яків намагався не заважати. Він звик, що до нього приходять і не міг уявити собі, що колись Симеон прийде, аби вийти через Ворота. Чи мусить і він піти з ним? Цього він боявся і крадькома придивлявся до Симеона, намагаючись визначити його наміри. Одне слово, чинив недобре. Яків розумів, що не слід приймати відхід людей з Притулку, як особисту втрату. Адже цього не роблять ні лікар, ні священик, ні копач могил. Оплакують ті, кого це зачіпає особисто: родина, друзі. Якби він був Писарем Східних Воріт, то мав би радіти, зустрічаючи людей.
Щодо снігу, то він невдовзі перестав, бо зникла маленька його причина: дівчинка, якій дали нове ім’я.. Але від цього сніг все одно продовжував падати, сніг, а не квіти. Її очі, подумав Яків, будуть завжди схожі на небесну блакить: прозорі й тому наче холодні.
Спускаючись з пагорба, Яків побачив сліди усіх трьох пар ніг, уже присипані вранішнім снігом. Усе, що від них залишилось, — сліди, які незабаром зникнуть. По них було легко ступати, а от Симеон не прочистив стежки від свого дому, тільки до озера. Воно вже скраю замерзло, але крига була ще дуже тонка.
— О, хто прийшов! — зрадів Симеон. — Скоро картопля допечеться…
Коли Яків сів, йому вже хотілось не говорити, а мовчати.
— Був у тебе хтось? — здогадався Симеон.
Яків кивнув.
— Неторканий сніг такий гарний, — зітхнув Симеон. — Я пішов до озера, а потім пожалкував, що наслідив. Наче порушив чийсь спокій. Міг би подивитися з вікна…Коли мороз і багато снігу, озеро зникає. Не кожен раз йому вдається відпочити, як слід. А ти виглядаєш змученим. Не поспав уночі?
— Так, не поспав. Вони прийшли серед ночі.
— Вони?
— Хлопець, бабуся і дівчинка. Усі троє одержимі. Хоча дівча, мабуть, ні. Мені важко про це говорити. Це так, ніби сам собі приставив ножа до горла.
Симеон здригнувся:
— Не кажи так!
— Або так, ніби кожним словом когось зраджуєш.
— Вже не так страшно.
Вони поїли печеної картоплі, скропивши її олією
— Не переймайся, — сказав Симеон. — Від тебе нічого не залежить. Щоб зцілювати від одержимості, треба самому бути трохи теє… Але бути божевільним у тому світі — це свобода. Знайти Притулок — доля, а вийти з нього — порив, часом стихійний.
— Знаєш, це єдині люди, з якими я хотів би піти. Не тільки для того, щоб їх захищати, а більше з цікавості. Мені, може, через це соромно. Однак, я не піддався пориву.
— Бо це твоє служіння.
— Аж до смерті? — скривився Яків. — Хіба я не міг би стати іншим?
— Не знаю, але, ти б не робив цього, якби воно тобі не подобалось.
Служать не тільки людям, а й Богові, хоча люди цього більше потребують.
— Стара сказала, що тут немає Бога. Він нам не потрібний.
— Он як!
— Не в тім річ. Я про інше хотів сказати. У тебе є озеро, у мене — Західні Ворота, у старої — Ізидор, той хлопець, в Ізидора — якась Настуня, а от дівчинка нікому не потрібна. Вони не зможуть її захистити й покинуть, якщо їм щось перемкне в голові.
— Тоді розкажи, в чому справа.
Яків почав спершу із історії про жінку на мосту, а потім перейшов до тих трьох, про яких знав ще менше. Та коли він розговорився, то стали очевидними речі, які були раніше сховані.
— Я знаю, — сказав насамкінець, — можна знайти книгу в бібліотеці, де все це описано, але трохи не так, як насправді.
У Симеона лице стало якимось розгубленим, наче в хлопчика, що послухав урок, але не зрозумів. Він дуже хотів щось порадити Якову, але сам був занурений у стихію озера і не знав, що ж відбувається між людьми, коли ті приходять до Західних Воріт. «Одержимість заразна, — подумав він. — Коли вона з’являється у Притулку, люди звідси мусять тікати». Так йому здавалося. Але він сказав те, що найперше спало на думку:
— Відпусти їх.
— Для цього мені треба відпустити себе.
Між обома наче пробігла тінь, така невелика, що вони навіть не помітили. Повертаючись додому, Яків пригадав, що відчував подібне, коли батьки вдавали, ніби нічого не трапилось, проте поставили стілець брата під вікно, а потім непомітно винесли назовсім. Так само вчинили з його речами, затіявши ремонт в братовій кімнаті. А сімейні альбоми просто сховали до комірки, наче життя застигло на місці й рід згас. І відбувалось це нищення пам’яті не від великого горя чи навіть образи, а через нездатність відчувати біль, і небажання відчувати. Яків теж міг вирости таким, але братове нещастя змінило його, і згодом кожне чуже нещастя не залишало байдужим. Стара Марта казала про чоловіка, у якого кривавились долоні, як тільки хтось із прибульців наближався до нього. Він відчував глибину нещастя. Марту це дратувало, хоча вона й зізналась, що це траплялось зі Старим проти його волі. Мабуть, це виглядало вражаюче. Не дивно, що жінка покинула його ради хлопця, який нагадував сновиду. Вона скористалась чужою одержимістю, щоб покинути Притулок. Може, Ізидор нагадав їй когось з власних дітей?
Симеон охопив свою душу водою, що гасила кожен вогонь, з яким до нього приходили. Він чимось нагадував того старого індіанця. Тільки Джо було байдуже, що діється довкола нього, що він сидить посеред смітника і кожен день може бути останнім. Він належав до того племені, котре втратило гідність, довірившись білим людям, а втрата гідності — це відсутність внутрішньої свободи. Після цього людина вже не живе, спалюючи себе байдужістю, хоча збоку здається, ніби вона знає істину. Може, й знає, але ця істина гірка й небезпечна. Авжеж, їй навіть відомо, як змінити світ на краще, та сама вона цього не робить…