Тонкий серпик місяця визирнув з-за хмар. У лісі, з того боку озера, почувся тріск: впало якесь сухе дерево. Лишня грудка снігу завершила його існування. Яків увійшов до хати, і разом з ним увійшли його тривожні, неприємні думки. Він знав, що мусить колись віднайти спокій, хай навіть ради цього доведеться дійти до Східних Воріт, хоча це й суперечить неписаним правилам. Більшість людей у Притулку навіть не помічає їхнього існування, як усе живе не усвідомлює законів Всесвіту. На щастя, вдалося заснути легко, а вранці прийшов Симеон. Просто з порога він випалив:
— Я не спав цілу ніч, і ось що придумав! Збирайся, Якове, поки сліди ще не зникли. Кожна велика вода починається з джерела. Ходи, скільки тобі треба…
— Як же так? — пробурмотів Яків, мерзлякувато кутаючись у ковдру.
— Отак піди! Влітку ти б мене просив, а зимою — прошу дуже. Ти мене збаламутив своєю розповіддю. Я раптом відчув, що дуже віддалився від людей і перестав їх розуміти. Сам знаєш, я не альтруїст, але ти прийшов до мене, а не до когось іншого.
— Пусте! Не треба було приходити. Просто усе звелося докупи: і той старенький, що змок під дощем, і Тлумач снів, і сніг, і жінка на мосту… Влітку я б це сприйняв по-іншому.
— Алеф. — сказав Симеон. — Це — Алеф.
— Не розумію…
— Бачиш, Якове, нам здається, що існує послідовність випадків, і вони пов’язані між собою. Проте іноді усе сходиться в одному моменті і в одному місці, без жодного зв’язку. Оце і є Алеф. Араби вважали, що це вікно, у яке можна зазирнути. Але робити це небезпечно: можна втратити мову, і навіть розум.
— Але ж я нікуди не заглядав!
— Ти побачив розмаїття речей і шукаєш між ними зв’язку. А що, коли його немає, або ти просто не здатний його осягнути? Важливо не те, що бачиш, а як ти це відчуваєш. Тому тобі не завадить трохи пройтися Притулком, а там. може, все вляжеться, витягнеться в одну лінію. Інакше ти не відводитимеш погляду від свого Алефу й не зможеш робити те, що маєш робити, чоловіче.
— Я не знаю…
— Ти вже звикаєш до того, що до тебе приходять, і деколи сприймаєш людей, як тягар. А звідси вже й до гордині недалеко, не кажучи вже про втому чи роздратування. Я живу в простому світі, де є тільки я, озеро та ще оте, що віддзеркалюється у воді. Але ти мене збентежив. Що ж тоді буде з тими, хто нарешті зважився вийти? Ти ж не можеш піти звідси, коли заманеться. Хто відчинить тобі Ворота?
Яків згадав, як легко він сюди потрапив. Легко, бо не знав, що це за місце.
— А звідки ти так багато про це знаєш? — спитав він якомога спокійніше.
Симеон засміявся:
— Я — один з тих обраних, котрі потрапляють до Притулку завдяки власним, а не чужим, помилкам. Тепер, коли я тут прижився, мені здається, що отак само я зміг би жити у тому світі. У мене немає потреби в Притулку.
— Може, Притулок тебе потребує?
— Не знаю, але я терпіти не можу, коли хтось вивертає переді мною душу, ніби я її краще знаю за нього. Я не хочу опинитися в тій клятій точці Алеф. І піду звідси тоді, коли озеро вихлюпнеться за межі Притулку!
— Я радий.
— Чому це ти радий?
— Бо це трапиться нескоро, — відповів Яків, — а я вже звик мати тебе за сусіда.
— Був би хтось інший, звик би й до нього.
— Невже ти думаєш, що ми зустрілися випадково? Це ж Притулок!
У Якова аж голос здригнувся від зворушення. Притулок — це було місце, гідне людини. Хто посмів би це заперечити, розбив би Писарю серце. Так, якби сказав щось проти брата. Бо ж він бачив, що ніхто не покидав Притулку з невдоволенням чи ненавистю. Це ж не в’язниця і не лікарня, і не те місце, куди тебе беруть, аби не вмер на вулиці. Проте було б смішно, якби хтось розхвалював Притулок уголос чи стверджував його абсолютну вищість над усіма суспільними інституціями. То було б щонайменше вульґарно. Притулок — не рай, куди беруть лише праведників, чи пекло, де цілком незаслужено перебувають самогубці, за те, що вони нібито знехтували дар життя. Яка жорстокість!
Яків згадав, що навіть не встиг подивитись у вікно. І одразу спустився на землю, просто в похмурий зимовий ранок, обставлений звичними речами.
Симеон проігнорував його останні слова, бо спустився на землю разом з ним.
— Звісно, ти підеш! — твердо сказав він. — Усі Писарі це робили.
— Невже? І з якої причини?
— Причини були різні. Як це, по-твоєму, легко — прийти до міста і спинитись перед брамою?
— Ну, в місті може бути небезпечно… Пошесть, війна, або там просто ненавидять чужинців.
— Бува й таке. Навіщо тоді йти до міста з такою поганою репутацією? Тобі досить поглянути на людей, котрі виходять з брами. У Притулку ж нічого тобі не загрожує.
— Та я не боюся. Але зима мене не тішить так, як літо чи весна. Зимою люди наче й не люди. Їм би десь сховатися в теплі. Ми непристосовані до зими: вона робить нас безпомічними. Усе сховане, присипане снігом, а ми мусимо блукати по білій пустелі. Ти ж розлучаєшся з озером. Ви не живете одним життям і можете не порозумітись. Озеро тебе забуде, коли скресне лід. А я? Чекаю, коли прокинеться вуж, щоб з ним побалакати, ходжу по бібліотеці магічних книг, читаю, а книжка перевертає усе в голові. Скільки можна було б зробити, але холод сковує руки. Не матимеш даху над головою — замерзнеш. Отаке моє життя взимку. Але мої нічні гості зважились і пішли зимою, бо хотіли цього. Ти вважаєш мене ледачим, еге ж?
Отак несподівано для себе Писар Західних Воріт погодився піти в глибину Притулку, але ще не знав, з якою метою. Просто піти. Якби ж то в нього було якесь завдання, місія, а так тільки жаль на серці й смуток за тими трьома дивними подорожніми, котрі не прийняли б його нечуваної жертви, якби він вирішив піти з ними. Напевно, не прийняли б. Вони складали одну цілість, незугарну на перший погляд. Проте одержимість робила їх невразливими й міцними. Та чи триватиме вона довго, чи не послабне? Цього Яків ніколи не взнає. Але люди, які виходять з міста, можуть розповісти багато цікавого.
Ось що розповів Якову сусід Сава, коли Писар зайшов повідомити його, що деякий час буде відсутній.
— Звичайно, я знав стару Марту, Вона прожила в Притулку дуже довго. Писар Східних Воріт приводив нас, прибульців, спершу до Старого, а потім до неї. Вона давала вмитись з дороги, годувала, часом лікувала. Перш, ніж вирушити далі, ми могли зупинитись в їхньому будинку. Шкода, що її більше не буде. Якби я не прожив тут так довго, то вважав би це поганим знаком. Інколи здається, що добре чи погане не триває довго, але це не стосується Притулку. Стривай, я тобі щось покажу…
Сава відчинив шафу й вийняв звідти добрих півдесятка палиць, помережаних якоюсь примітивною різьбою.
— Дивися! Це дні, які я тут прожив. Кожен день — зарубка.
— Навіщо це тобі? — здивувався Яків. — Можна було на папері записати..
— Я не вмію писати. І лічити, так само додавати й множити. Я ж бо виріс в притулку для ідіотів!
— Не кажи так. Ти зовсім не виглядаєш на ідіота.
— Моя матуся вважала інакше. Вона хотіла, щоб я ним став. Зрештою, я вже на неї не серджуся. Добре, що ти до мене зайшов. Підемо разом. Мені потрібно до міста. Його ще називають містом Самотнього Короля.
— Не чув про таке.
— Бо люди так називають його поміж собою.
— Дивна назва… Чому вони його так назвали, не знаєш?
— Та трохи чув. По дорозі розповім.
Коли вони через якісь дві години вийшли з хати, Яків почував себе значно ліпше, що хоча б частину дороги не буде сам. По правді кажучи, найбільше він боявся снігу, бо жив у краї, де сніг навіть не встигав долетіти до землі. Із самого початку Писар збирався йти по слідах отих трьох, бо так найпростіше. Це не так вже й безглуздо: у Притулку багато доріг і можна не відшукати людей, які б щось знали про Марту, Ізидора та дівчинку. Просто вештатися він би не зміг. Усе його життя було підпорядковане якійсь меті й він сам переживав власні помилки й невдачі. Завжди сам. Як та жінка, що не то плакала, не то сміялась від безсилля на мосту. Як багато хто. Як дуже багато хто з людей, яких він не знав.
Сніг, на щастя, не падав. Яків потрапив тепер від нього у повну залежність. Сонце сховалось. На землі панував присмерк короткого зимового дня. Тому вони поспішали. Яків пильно вдивлявся у сліди, зовсім не присипані снігом. Очевидно, сніг витрусився з невеличкої хмарки, що спинилась над самими Західними Воротами. Так іноді падає сліпий дощ.
Вони вже проминули невеличке село, хоч то була умовна назва, бо по селах люди живуть кількома поколіннями, і це замкнута система, куди не пускають чужого; з власними законами і фатальною неможливістю вирватися коли-небудь з орбіти осінньо-весняних польових робіт. Сава навіть не озирався, але Яків кілька разів кинув погляд угору, де темніли Ворота. Він хотів повернутися назад, побігти додому. Він не був пілігримом у звичному розумінні цього слова — подорожував більше у власній свідомості, та й то боявся небезпек у тій країні, яку не можна спізнати до кінця. Цей страх перед сутінковими закутками й темними проваллями був такий сильний, що чоловік вважав за краще йти по слідах, залишених в снігу. Вони не могли фізично тривати у безконечності, і десь мали урватись, чи розтанути. Проте у людській пам’яті сліди залишаються надовго, а отже, треба було перебороти страх і розпитувати кожного. Важко, бо одна річ, коли приходять до тебе, а інша…
Коли стемніє, слідів взагалі не побачиш. Ось що тривожило Якова, а Сава йшов собі попереду, мугикаючи під носом, схожий на гнома, чим додавав мандрівці казковості й нереальності. Потім різко спинився й витягнув руку:
— Диви, яструб!
На верхівці дерева, що росло само, й через те йому чимало перепадало від вітру, сидів великий сіро-жовтий птах з хижо вигнутим дзьобом.
— Бідолаха! — пробурмотів Сава і став шпортатись у торбі. Відламав половину окрайця й поклав на сніг, попередньо витоптавши круг.
— Хіба яструби їдять хліб? — здивувався Яків. — То ж хижі птахи.
— З голоду ще й не те з’їси.
Яків і собі відломив шматок перепічки, а Сава тим часом погнав знову вперед.
Кругом усе було білим, збирався туман. Яструб усе ще нерухомо сидів на покрученому вузлуватому дереві, і його життя цілком залежало від того. якою буде зима — лютою чи не дуже. Яків сам годував зимою пташок, але яструби до нього ніколи не залітали.
На разі стежка була одна, хоч і вузенька. Її протоптали утрьох. Іноді за неї виступав неглибокий слід дитячої ноги. Це було зворушливо. Наче дитина поривалась вийти. Не втекти, а просто дати вихід дитячій цікавості: поближче роздивитися кущ із замерлими ягодами, чи простежити за зайчиком… Ті, що сплять взимку, нічого не знають про сліди в снігу.
Супутник Якову трапився неговіркий, але й спробуй довго говорити, коли повітря густе й холодне. Проте з ним наш Писар почувався спокійним. Сава виглядав на чоловіка бувалого і, напевно, продумав усю подорож до найменших деталей. Поки стемніє, вони знайдуть собі нічліг. Щось, власне, уже зачорніло на обрії.
— Це місто? — спитав Яків.
Сава аж засміявся:
— Ні, ліс. Там, либонь, заночуємо. До міста втрапимо аж завтра надвечір. Не бійся, я дорогу знаю…
— Я й не боюся, — образився Яків. — Річ у тім, що я мушу йти по слідах.
— От дивак!
Сава, здається, забув, що Писар Західних Воріт, котрий читав книжки й довіряв знакам, міг потрапити в халепу, тобто заблукати. Якщо сліди не поведуть через ліс, то їм доведеться розлучитись. Яків так само забув, що збирався йти сам, незважаючи на зиму й ніч, що може застати просто на дорозі. Адже ціле життя прожив у місті й не знав лісу. Ще парк міг стерпіти, та й то лише вдень, бо вночі той належав злочинцям і божевільним. А назад повернутися не смів, бо що б на це сказав Симеон, котрий покинув задля нього озеро?
Симеон наносив дров, зварив собі вечерю, й зручно вмостившись коло грубки, розгорнув вибрану книжку, сподіваючись знайти собі гарну поживу для душі. Історія, про яку він дізнався того вечора, називалась «
«Сніг усе падав і падав, й не зупинився навіть тоді, коли засипав усі сліди й улоговини. Дороги більше не існувало, наче вони були першими людьми на світі. Ганс відчув, що сніг і холод зараз найлютіші його вороги, і приречено оглянув снігову пустелю, яка могла стати могилою. Він також боявся і незнайомця, котрий до пізнього вечора розважав його неймовірними розповідями і з допомогою вина схилив до спільної подорожі в столицю князівства. Уранці Ганс чувся недобре; черевики не встигли висохнути за ніч, і виглядало на те, що незабаром стануть непридатними для подорожі…»
Отже, ця історія була про наївного хлопця, котрий втік з дому, аби не потрапити до монастиря, куди посилали його батьки, щоб не ділити спадок між ним і старшим братом. Бува й таке. Недосвідчений втікач ставав здобиччю шахраїв. Пустившись самі берега, вони прагнуть затягнути до брудної води чистих душею, котрі не вміють розпізнавати зло і твердо сказати «ні». Цей Ганс, що потрапив у тенета шахрая і потенційного вбивці, був від Симеона надто далеко, він аж позіхнув, хоч було ще рано спати, і свічка мала, як просив Писар Західних Воріт, догоріти до кінця. Можливо, хтось поспішає до Воріт, змерзлий і втомлений.
«…мали вирушити вранці. Ганс не хотів нікуди йти. Повільно застібав ґудзики на куртці, чекаючи якогось дива. Господиня була до нього ласкава і все зітхала, але не казала нічого. Втім, вона бачила не одного такого Ганса: жоден ніколи сюди не повертався, ні кінно, ні пішо, ні вельможею в кареті. Усі зникали, знайшовши собі в корчмі супутника. Звідки вона могла знати, що з ними діялось потім? Світ такий великий і там знайдеться для кожного місце. Зрештою, не так уже й зле, коли молодий чоловік набереться досвіду, зазнавши всіх можливих розчарувань. Тоді повернеться додому, як до притулку, блудним сином і стане колись на втіху родині статечним і спокійним. Що має бути, тому не минути. Господиня стала командувати служницями на кухні й більше не переймалась Гансом, серце якого охопила ненависть до рідних батька й матері, що хотіли його позбутись. Він щойно сплатив усі рахунки, але мав ще дещицю грошей. Отже, усі шляхи були відрізані, а ненависть мала зігрівати його в дорозі й додавати хоробрості.
— Куди йти? — рішуче спитав свого супутника-шахрая, чию підозрілу зовнішність прикрашала жовто-зелена шовкова хустка на шиї. Той подивувався раптовій зміні у жовторотій здобичі, яку збирався продати в солдати у першому-ліпшому місці, де беруть рекрутів, й відказав іронічно:
— Куди очі дивляться!
Власне, очам не було за що зачепитися, а обрій заволокло туманом. над яким здіймалось бліде сонце, що згодом сліпитиме очі. Ганс відвернувся від сонця і пішов вліво. Від яскравого світла йому завжди боліла голова…"
Свічка догоріла, а в потемках Симеон не знав, де шукати нову, бо ж він жив не тут. Власне, свічка з’їла кисень у хаті, підготованій до зими, з наглухо зачиненими вікнами. Рами аж були слизькі, бо вже не вбирали вологу через те, що надворі було зимно, а в хаті парко. Треба менше палити. Яків жив у теплих краях, а йому, Симеону, до холоду не звикати, хоча від постійної вологої присутності озера, часом викручує руки й ноги. Він ліг на ліжко, де вчора ще спав Яків, накрився своїм старим сукняним плащем. Книга спустошила його і не хотіла вступатись У голові борсались слова, самі вибудовувались у рядки та сторінки, наче він продовжував її писати. Сніг усе засипав і щось треба було починати заново.
— Tabula rasa, — прошепотів Симеон.
Якби книга не збурила його свідомості, якби не сліди напруження, що лишились після відходу Якова, він написав би на цій чистій дошці єдине слово — озеро, і поринув би у сон. Але білий неторканий сніг захопили демони, котрі зводять мандрівників та інших необережних хлопців з розуму. Запізно він збагнув, що для таких як він, мешканців Притулку, які вирішили, що їм дуже пощастило, книги з магічної бібліотеки можуть стати дірою, проломом у той світ, і врешті втягнуть туди на поталу сум’яттю, зневірі, сумнівам. І це найчастіше траплятиметься вночі, коли чоловік геть безборонний.