— Що, хіба я неправду кажу? Такий чоловік, як от тобі зустрічався вранці, настоящий чиряк. Псує весь настрій. Тільки ось ти перегинаєш палицю… Зустрів такого чиряка, скривився, а потім і хорошу людину зустрічаєш так, мов кислицю з’їв. Ну-ну, не сердься. І запам’ятай, що нема такого чоловіка в світі, щоб на його тілі було більше чиряків, ніж здорового тіла. Приходить час, і людина стає здоровою. Так і в житті… Профілактика потрібна, чистка… Колись люди доживуть до того, що жодного чиряка не буде…
— Де? На тілі?
Старий засміявся, підморгнув щетинистим оком.
— І на тілі, і серед людей.
— Ви вірите?
— Аякже. До того йдеться. Інакше не варто й жити. Я часто дивуюся нишком: як то вчені сперечаються, чи варто людині жити, чи не варто, чи стає вона кращою, чи не стає?.. Читав, читав такі статейки в різних там журналах… І думаю, що такі вчені мислять не головою, а чим-небудь іншим…
Старий іронічно хихикнув, покрутив головою, сильним поштовхом весла ввів човен у неширокий рукав Дніпра. Течія тут була повільною, вона звивалася голубим вужакою поміж густючими кучерявими лозами.
— Ти тільки подумай, Василю, тисячоліття тому люди ходили в шкурах звіриних, билися палицями, їли одні одних, дрижали від страху перед темрявою і громом, перед зливою і пожежею. А тепер… Ну ти можеш заперечити, що й тепер є всяка пакость на світі, що й з вищою освітою або в кабінеті вченого можна бути людоїдом… Еге ж, хіба атомні бомби не людоїдство? Проте це пройде… їй-богу, пройде! Як от кір або коклюш у дітей проходить. Я часто думаю, хлопче, вночі, як вийду надвір та гляну в безмежне небо, — які чудові люди будуть в майбутньому, як житимуть чудесно! Просто казка… Тільки вбити звіра в людині, і тоді — вся природа ляже перед нею!
— Ой, мабуть, не скоро, діду!
— Ну то й що. А хіба Мічурін для себе вирощував сади? А робітник хіба для себе будує машини, чи селянин сам поїдає весь хліб, що вирощує? Е, хлопче, всі ми для когось робимо. Правда, по-різному… Одні так, аби день до вечора, аби скоріше до зарплати, а інші — з теплотою душевною, з любов’ю. Бо вони не просто роблять ту чи іншу річ… Вони думають про людей, які будуть користуватися плодами їх труда. Ти як вважаєш, Василю, людство рухається вперед?
— Ну аякже!
— Значить, людей з душевною теплотою більше, ніж чиряків. Ясно?
Василь широко посміхнувся.
— Ясно, діду!
— Ну а раз ясно, то вилазь. Приїхали…
Рукав Дніпра різко завернув праворуч, перейшов у широкий старик. На лівому березі, на піщаному горбі, виросла з-поміж кущів верболозу і осокорнику біленька хатинка з одним віконцем. На березі лежали нові куги, ліхтарі, на воді хитався, прип’ятий до верби, пошарпаний моторний човен з допотопним двигуном.
Василь схопив торбу, черевики і вискочив на берег.
— Ну, спасибі вам, діду. Дуже цікаво було з вами розмовляти. Приїжджайте ще сюди, їй-богу…
— А чого мені приїжджати, — хитро осміхнувся дід. — Я тут живу…
— То ви…
— Еге ж, еге ж! Я Данило. Данило Романович… Василь стояв вражений, розставивши руки.
— Ну чого дивуєшся? Іди до хати, клади начиння. Снасті для риби є? Ну й добре. Ходи туди, до кручі, там ще один рибалка. Професор. Познайомишся, разом рибу ловитимете. Хе-хе! Побачимо, що зловите. А не зловите, ввечері посьорбаємо юхи з сома. Хм, бач як побіг! Аж закуріло… Четвертак! Чи ти ба! Ну й чудило!..
ДИВНА УМОВА
Василь розгорнув кущі, ступив на невеликий піщаний п’ятачок, що навис над водою, озирнувся. Де ж той професор? Ага, он внизу, біля берега.
Справді, проти сонця блищала чиясь лисина, а трохи нижче, на воді, гойдався великий червоний поплавок. Василь скочив з кручі вниз, підійшов до власника лисини.
— Ну як, клює? Здрастуйте!
Чоловік підскочив, мов ужалений, і кібцем накинувся на Василя.
— Якого біса ви кричите, всю рибу розігнали!?
Незнайомий раптом замовк і розвів руками. Його сиві, ріденькі вуса під хрящуватим носом смішно смикнулися вгору і вниз.
— Те-те-те! Кого я бачу? Та це ж… Горовий! Ну да, Василь Горовий!..
— Іване Ігнатовичу? — й собі здивувався Василь. — От чудеса.
Та й було чого дивуватися. Це був справді професор з кафедри астрофізики, у якого вчився Василь. Професор Діжа, або, як дражнили його студенти, «консервований Морж». Таку дивну кличку дістав професор за виняткову впертість у захисті відмерлих теорій і за свої вуса.
— Чого вас сюди принесло? — нарешті отямився професор.
— Я бачу, що й ви тут?
— Але ж я перший приїхав сюди!
— Я не знав, професоре!
— Послухайте, Горовий… Дніпро довгий, береги скрізь такі чудові.
— А мені, професоре, подобається саме тут…
— Ось як. Ну тоді доведеться мені шукати іншого місця. Чорт забери, знову все літо пропаде через вас…
— Чим же я вам заважаю? — образився Василь. — Хіба мало кущів? Ви в одному, я в іншому…
— А ночувати будете в Данила Романовича? — сердито запитав професор, змотуючи вудочку.
— В нього…
— Ще чого не вистачало. Ви мені остобісіли на лекціях!
Іван Ігнатович раптом розкуйовдив уявне волосся, підняв кістляві руки вгору і, патетично потрясаючи ними, фальцетом закричав:
— Я переконаний всім серцем, товариші, що життя — такий же атрибут матерії, як, скажімо, форма чи рух, простір або час!.. Ну що, хіба не так? Я запам’ятав на все життя ваші півнячі вибрики, шановний студенте, і хочу влітку відпочити від них!..
Василь, хитро посміхнувшись, засунув одну руку до кишені, а другою, смикаючи себе за вухо, загугнявив могильним голосом:
— Життя — це страшна випадковість у Всесвіті, товариші, і хто знає, чи вдасться колись людям Землі зустрітися з собі подібними!..
Професор від несподіванки отетерів, потім зареготався. Василь і собі засміявся.
— Ну й штукар, — витираючи вуса, задихався професор. — Дуже схоже! Ні-ні, я не ображаюсь, ви просто талант. Вам не в небо, а на сцену треба, Горовий… їй-богу, раджу!
— Знову шпильки, професоре?
— Гм, гм! Ну гаразд, не буду. Біс з вами, давайте помиримось. Взагалі, ви непоганий хлопець. Тільки одна умова…
— Яка?
— Не говорити на астрономічні теми. А то знову посваримося.
— Згоден, — засміявся Василь.
Професор Діжа почав знову розмотувати вудочку…
СУПЕРЕЧКА БІЛЯ ВОГНЮ
Коли сутінки почали скрадати виднокрай, старий Данило вернувся з Дніпра на своїй «інвалідній моторці» (так звали в сусідніх селах його човен). Вогні на бакенах і сигнальних стовпах запалені, тепер можна відпочити.
Від хатинки до берега вистрибом помчав хлопчина років десяти, з білою, мов сметана, головою, кирпатий, чорноокий. Це був онук Данила Льонька. «Одірви та кинь», — казав на нього дід, а насправді дуже любив і кожного літа забирав хлопчину від батьків до себе.
— Гості ще не прийшли з річки? — запитав Данило.
— Нє-е, — широко посміхнувся Льонька. Рябий ніс його лукаво наморщився. — Я підглядав, як вони рибу ловлять…
— Підглядати не можна, — суворо кинув старий, припинаючи човна до верби. — Негарно…
Хлопчик застрибав на одній нозі навколо діда, безтурботно смикнув його за полу засмальцьованого піджака.
— Так цікаво ж, діду! І смішно… Вони спочатку лаялися, а потім помирилися.
— Лаялися? — недовірливо запитав дід.
— Точно. Щось про небо говорили, але я не розібрав, потім дражнили один одного, а потім помирилися і почали ловити рибу…
— Ну й як? Багато наловили?
— Ги! У професора риба всі черви поїла. Він тільки й знає, що наживляє та плює на гачок…
Данило засміявся, взяв запасний ліхтар на плечі і рушив до хатинки.
— Так кажеш, плює, а риба не клює? — лукаво підморгнув він.
— Еге. Так професор сказав, що тут риба якась дресирована, розсердився і ліг в кущах спати. А молодий цілий день поганяє річку спінінгом…
— І нема?
— Нема…
— Гм. То гукай же їх до хати, бо помруть з голоду…
— А вони щось гризли, чи то консерви чи то ковбасу.
— Гукай, гукай, кажу тобі…
— А як же їх гукать?
— Як хочеш. А я пішов сома чистити…
Льонька пробіг трохи понад берегом і, склавши руки трубочкою, крикнув:
— Ей ви!
Луна розкотилася над річищем, зламалася об піщані кручі і пропала в лозах:
— …ви!
З кущів з’явилася висока плечиста постать Василя, за ним виткнулася лисина професора. Василь удавано нахмурився і сердито рикнув:
— Це ти нам кричав?
— Точно. Вам!
— Вперше чую, що мене звати Ей-ви!
— Так я ж не знаю, — вивернувся Льонька. — І не хмуртесь, вам не личить!
Василь засміявся, простягнув руку.
— Раз таке діло, давай знайомитись. Василь. А це професор Діжа.
Льонька пирснув. Професор сердито смикнув себе за вус.
— Е, е, Василю… Діжа йому ні до чого. Зви мене, хлопче, Іваном Ігнатовичем.
— А мене звати Льонька.
— Так навіщо ти нас кликав?
— А дід наказав…
Професор і Василь переглянулись, ніяково подивились на свій улов. У Івана Ігнатовича на вірьовці теліпалися дві засушені верховодки, а Василь спіймав тільки одну щучку. Цього навіть на юху не вистачало. Коротше кажучи, рибальське самолюбство було зачеплене, і показуватися перед Данилом Романовичем було якось незручно.
— Що поробиш, — зітхнув професор. — Нещасливий день…
Доки йшли стежиною понад берегом, багряне пасмо на заході згасло, і в небі загорілися перші зірки. Від хатинки потягло запашним димком. На лузі закумкали жаби.
Коло дупластої верби весело тріщало невелике вогнище, біля якого бовваніла постать старого куговщика.
— Ну, ну! — весело закричав він, ступивши кілька кроків назустріч. — Показуйте, що наловили…
— Ось, — ніяково показав Іван Ігнатович свої верховодки.
— Гм, гм! — відкашлявся дід. Навіть щетина його сміялася. — Що ж, і то риба. Навар з неї добрячий!..
— Правда? — повеселішав професор.
— Істинна правда. А в тебе, хлопче, що? Щучка? І щучка піде в діло. У мене тут вариться сом, так ми кинемо туди й ваш улов. Ей, Льонько, давай сюди ложки, хліб. Та в запічку захопи перець і вирви укропу на городі… Ну сідайте, гості, до вогнища та будемо разом варити юху. Ви пробували юху з сома? Ні? Ну то знайте — раз спробуєте, потім за вухо не відтягнеш. Особливо хвіст сом’ячий — разом з пальцями проковтнеш!
Дід, балагурячи, почистив щучку, верховодки і підкреслено серйозно вкинув їх до спільного казана, де вже весело булькотіла юшка. Льонька повернувся від хатинки, приніс припаси. Дід розіслав біля вогнища чистий рушник, на нього поклав хліб, ложки, склянки. Потім звідкілясь з-за спини, мов фокусник, дістав пузату пляшку з жовтою рідиною.
— Сідайте поближче, підмощуйте під себе камінці замість стільців. У нас все по-простому, як колись за кам’яного віку. Хе-хе! Вам так незвично, професоре?
— Що ви, що ви! Навпаки!
— Ну, а раз навпаки, то суньтесь до вогню, беріть оцю велику ложку, та приступимо до діла… А перед тим — по стаканчику, щоб возбудить апетит.
— Е ні, Даниле Романовичу, — замахав руками професор. — Я не п’ю…
— Розкажіть комусь іншому. Тримайте і не сперечайтесь. Це не якась там сивуха, а мед. Власноручно варив, три роки стоїть.
— Іване Ігнатовичу, — прошепотів Василь. — Негарно…
— Хм, ви так думаєте? Ну, добре, я… попробую…
— Попробуйте, попробуйте, милості прошу. Потім ще захочете. Навіть Льонька вип’є. На, тримай, дзиґа!
Василь взяв у праву руку склянку з питвом, у ліву велику довбану ложку. Мов крізь сон, слухав веселу мову діда, а сам дивився вгору, де одна за одною спалахували зірки, засіваючи оксамитне небесне поле золотими зернами далеких світів. Що він думав, про що мріяв? Тільки одне бажання було, підсвідоме, хвилююче… Навіть в найдальшому майбутньому зберегти отаку простоту, отаку близькість до природи. І може, це й буде перемога над природою — повністю зрозуміти матерію, залишаючись у ній, її частиною…
— Ей, Василю, ти що, спиш?
Голос діда вивів хлопця з задуми. Професор перехопив погляд Василя, звернений в небо, і посварився пальцем. От консерватор, навіть дивитися на зірки не дозволяє!..
Дід поворушив хмиз, вогонь затанцював веселіше.
— То вип’ємо ж! Та хай йому, та бодай йому! Ху! Пішло, мов брехня по селу. А тепер можна й до юхи приступити. Потрусимо перчиком, посиплемо укропчиком. Готово!..
Професор покуштував з склянки раз, удруге, потім перехилив усю до дна. Очі його повеселішали, лисина почервоніла. Дід лукаво переморгнувся з Василем.
— Ну як, професоре?
— А ви знаєте… наче нічого…
— Втягнетесь, буде й зовсім нічого, по опиту знаю… А тепер сьорбайте юшечку та будемо добиратися до сома. Як то кажуть — випий річку, на дні рибка буде. Хе-хе! А казан, справді, мов озеро. Нічого, чотири такі лобурі, звиняйте на слові, справимося!..
— А справимося! — охоче згодився професор, який уже сьорбнув разів з чотири. — Юха божественна…
— А хіба юху з богів роблять? — встряв у розмову Льонька.
Всі засміялися.
— Божественна — це, значить, така, що й боги б її їли, — пояснив професор.
— Якби вони були, — додав дід.
— А вони таки є, — озвався Василь, зачіпляючи ложкою добрий шмат сома.
— Є? — недовірливо перепитав Льонька, розкривши рота.
— Льонько, закрий рот! — скомандував дід. — Весь казан проковтнеш. Василь жартує, а ти слухаєш!
— А я не жартую…
Професор іронічно підморгнув, розгладив вуса, витер спітнілий лоб.
— Він вам може довести навіть існування русалок…
— Не смійтеся, професоре! Я говорю серйозно.
— Випийте ще склянку, зовсім серйозно заговорите!..
— Вперше чую, що боги є, — встряв Льонька, зацікавлено хлопаючи довгими віями.
— А людина чим не бог? — хитро відповів Василь, піднявши урочисто ложку вгору. — Які там атрибути в Бога… вибач, Льонько, ти не знаєш цього слава… ну, які його властивості? Бог безсмертний, всюдисущий, всезнаючий і так далі!.. А хіба люди не мають таких властей? Що з того, що кожна людина зокрема вмирає? Але ж людство загалом не вмирає, воно безсмертне. Або хіба не можемо ми побувати скрізь, де тільки нам заманеться? І на полюсі, і в пустелі, і під водою, і в атмосфері, на висоті в сотні кілометрів. А скоро будуть побудовані ракети, і тоді людина полетить навіть в інші світи… Значить, ми й всюдисущі.
— Понесло, — пробурмотів професор.
— Або хіба не відкриває людина все більше і більше таємниць у природі? І кінця пізнанню немає! Отож людство і всезнаюче, як Бог, бо нема такої таємниці, якої б ми не відкрили коли-небудь. Зрозумів, Льонько?
Хлопчик мовчки захоплено захитав головою. Навіть дід Данило схвально поклав долоню на руку Василя.
— А ти молодець, хлопче. Здорово викрутився…
— Мій учень! — раптом похвалився професор. Мед зашумів у його голові, і він забув про умову, складену на березі. Дід налив ще по склянці меду, роздав гостям.
— То ви знайомі? Я й не знав… Так вип’ємо ж за вас і за вашого учня та за інших учнів, і за науку, яку ви їм… підождіть, підождіть… А яку ж науку ви їм вдовбуєте в голову?
— Астрономію, — бовкнув професор і через хвилину пожалкував. Данило Романович, почувши це слово, оживився, очі його заблищали, і вже ніщо не могло спинити старого бакенщика.
— Ти диви! Я й не знав, що такого гостя прийняв у себе! А я, правду кажучи, ніяку науку так не люблю, як астрономію. Чому, вам сказати? І ось чому. Що таке людина? Бог, як сказав тільки що Василь. А раз так, то в неї не тільки ж і діла, що барило своє набивати. Я, братці мої, як вийду ввечері та як подивлюсь на небо, то аж дух захоплює від думок усяких. І ясно мені стає, що Земля наша тільки мачинка, мікроб, та й годі! І якщо такі тайни розкриваються тут, на маленькій планеті, то що ж буде, коли люди доберуться туди, в небо?! Господи боже ти мій! Кінця-краю нема тій великій справі, і, по-моєму, те, що жде людину в майбутньому, — найголовніше! А ми… ми тільки закладаємо фундамент, так би мовити… Отож я й кажу, що астрономія — найцікавіша наука.