— Гм, я дуже радий, — сказав зворушений професор.
— Що ви? Я ще більше! Оце як почув, що ви маєте діло з небом, то тепер вже не одпущу вас, доки не розпитаю про все…
Професор злякано підвів голову, позирнув на Василя. Той уминав спинку сома, хитро посміхаючись.
— А ви знаєте, Даниле Романовичу… Я краще вам книжечки всякі пришлю. Там описано, що й як…
— Е ні! Що там книжечки! Книжка — одне, а жива людина — інше. Книжку прочитаєш, запитання всякі виникають. А з живою людиною, та ще з професором, цікавіше! Так ото я й кажу… вийду ввечері з хати, гляну на зірки і занімію… їжте, їжте… прошу вас! Така маса світил, планет і сонць, дивлюсь я на них, і, само собою, в голові крутиться свердлом запитання: та невже ж там, біля тих зірок, нікого нема? Чи, може, є? Може, й там люди живуть, думають, переживають і люблять! От яка ваша думка, ви ж учений чоловік?
Професор поклав ложку, важко зітхнув. Смикнув його біс сказати про астрономію. Ну та нічого робити, треба щось говорити, не плюнеш же в очі гостинному хазяїну!..
Він підвів голову вгору, поглянув на Чумацький Шлях, похитав головою.
— Це не так просто, Даниле Романовичу! Хоч і заманливо так думати, але, на мою думку, життя — дуже рідкісна річ!
Василь не міг стримати усмішки, старий бакенщик розчаровано замотав бородою.
— А чому ж ви так думаєте, професоре? Звідки берете такі висновки?
— Гм, гм… як би вам попростіше?.. Ну, розумієте, життя — це дуже складна штука. Воно може існувати тільки при певних умовах. Наприклад, при температурі від… є… нуля і до, припустімо… дев’яноста градусів. При нижчій температурі теж існує, але не в активній формі. Потім… наявність кисню, що необхідний для більшості живих форм з великою життєвою потенцією, стабільна температура, тобто рівномірна…
— Я розумію, — перебив дід Данило. — Ви не турбуйтесь.
— Ну от… А всі ці умови зв’язані ще з рядом інших. Наприклад, з масою планети, яка б утримувала біля себе киснево-азотну атмосферу, а не отруйні метаново-аміачні з’єднання, з відстанню від центрального світила, яка б допускала одержання потрібної кількості радіації, тобто не багато і не мало… ну й ще з багатьма іншими умовами, яких просто не варто перелічувати. Так, от коли вирахуєш приблизно, скільки таких планетних систем може бути в нашій Галактиці, то приходиш до дуже… гм, гм… сумного висновку: життя, та ще й у вищій, розумній формі — дуже, дуже випадкова річ.
— Ну а все-таки, — ображено озвався дід. — Хоч рідко, а є життя в інших світах?
— Може, й є, — махнув рукою Іван Ігнатович, беручись знову до юхи. — Тільки в Галактиці, тобто в Чумацькому Шляху… стільки зірок, що острівці життя, такі як наша Земля, зовсім губляться поміж мертвими, пустими світами. Уявіть собі, що серед велетенської пустелі там і сям розкидано кілька мурашок. Між ними відстань у сотні й тисячі кілометрів. Вони повзають навмання, щоб зустрітися з іншими мурашками. Як ви гадаєте… хе, хе… скоро вони зустрінуться?
Данило Романович похмуро мовчав. Професор розвів руками.
— Така невмолима логіка наукового аналізу. Нічого не поробиш!..
— Це ідеалізм навиворіт! — раптом озвався Василь. — Абсолютизація життя!..
Іван Ігнатович сердито закашлявся, заворушився на своєму камені.
— Ми ж з вами договорилися, Василю…
— А ви самі порушили умову, — засміявся студент. Старий Данило радісно стріпнувся, поглянув на Василя.
— А ти, хлопче, не згоден з професором? Еге?
— А ні! — задерикувато відповів Василь.
— Послухайте його, він вам наговорить, — забубонів професор, вишкрібаючи з казана гущу. — За його переконанням, життя існує навіть серед холоду світового простору!..
— Не іронізуйте, Іване Ігнатовичу! Але й ви оперуєте науковими фактами неправильно. Те, що ви сказали, стосується тільки форм життя, які виникли на Землі. Та й на Землі життя пристосовується до зміни умов. А що сказати про форми життя, які виникають на інших планетах? Що, я вас запитую? Ми ще не знаємо секрету синтезу земного білка, то яке ж ми маємо право ставити кордони для життя в чужих світах?
— Правильно, хлопче, — заворушився дід схвильовано. — Крий професора! Хай не глушить життя на інших планетах!..
Іван Ігнатович здвигнув плечима, позіхнув удавано.
— Я вже чув, чув ваші сентенції! Можете говорити хоч до ранку…
— Ні, професоре, зачекайте!.. Хіба я неправду кажу? Як ви думаєте, первісні мікроорганізми можуть виникнути в інших, ніж на Землі, умовах, наприклад на масивних планетах або в метановій атмосфері?
— Ну, припустімо…
— А раз так, то вони неминуче будуть пристосовуватися до тих умов, які пануватимуть на планеті. І, наприклад, газ або речовина, для земних створінь непридатна, отруйна, ввійде складовою частиною в ті організми. А звідси й інший шлях розвитку, інші форми. Велика маса планети, сильне тяжіння — значить, організми матимуть міцний кістяк, або, навпаки, полегшені тіла; слабка радіація — значить, в організмах виникнуть органи внутрішнього обігрівання. Я вже не кажу про розумних істот. Вони, досягнувши певного рівня розвитку, вже не залежать від природи, а перебудовують її…
— Ой як цікаво! — аж заплескав у долоні Льонька. — Цілу ніч би слухав…
— Казка! — озвався професор.
— Ну й що ж, — вмішався дід. — Хай казка. Але добра казка, світла, приємна. Така казка настроює чоловіка на хороші мислі… Говори, говори, Василю…
— Та що ж говорити? Я певний, що життя у всесвіті є скрізь, біля кожного сонця або майже біля кожного. Ну й розумні істоти зустрічаються теж нерідко. Більше того, я вірю, що є такі планети, де нас обігнали на мільйони або й більше років, де суспільство досягло такого розвитку, до якого ми прийдемо тільки в далекому майбутньому…
Василь замовк, подивився вгору. Зоряний пояс, що оперізував небо, ніби зупинився над землею, над річкою, задивився у воду і причаївся, прислухаючись. Адже це про нього йде мова. І верба хитає в темряві довгими гнучкими вітами, ніби радісно згоджується з Василем. Правильно, правильно, друже, не слухай черствих речей! У хороше треба вірити, якщо навіть фактів нема…
— Наука не дозволяє так легко оперувати своїми висновками, — сухо сказав професор. — Вона не дивиться так оптимістично на майбутнє людини. Майбутнє, як і минуле, — це нескінченна боротьба. Важка, сувора боротьба. Як у мурашок. І так, як і мурашка, людина обмежена в своїх можливостях. Ні, ні, я не ображаю людину, але це факт. Мозок в людини обмежений і кількісно, і якісно. Отже, і розвиток господаря цього мозку — обмежений. Правда, попереду ще багато років розвитку, але все ж таки кінець є, як він наступив у мурашок! І ваші, Василю, мрії про якісь незвичайні цивілізації — химера! Кордон розвитку людини — в ній самій. Сумно, але факт!
— І не сумно і не факт! — запалився Василь. — Що ви людину рівняєте до мурашки з її мікроскопічним мозком? Людина проникла в святая святих матерії і змусила її приховану енергію служити собі. І потім — біохімія ще тільки на початку свого шляху. Я вірю: нема кінця розвитку людини, як нема кінця заселеним світам…
Старий Данило поклав ложку на рушник, розворушив вогонь.
— Чудесно! — сказав він. — Оддав би все, аби тільки заглянути одним оком в інший світ. Які щасливі будуть діти і онуки наші. їм легше буде потрапити туди…
— І ви вірите? — насмішкувато покрутив головою професор. — Вірите в химеру про безкінечність заселених світів?
— А вірю, — півнем підскочив дід. — Бо не може рости на широкому полі тільки один колосок! Це я десь читав, правильно сказано. І ще, професоре, я вам скажу ось що. Якби кріт вирішував питання про життя на інших світах, то він би сказав, приміром, так: «Для життя потрібні такий-то грунт, така-то глина, твердість ґрунту мусить бути така-то, щоб лапками можна її рити, на землі мусять рости такі-то рослини, щоб було з чого зерно брати». Отак би сказав кріт, а він, їй же богу, просто сліпий!
— Ну, знаєте, — образився професор, — ви вже не туди загнули.
— Та ми ж по-простому, по-народному… Як думаємо, так і плещемо язиками. Звиняйте… То що? Будемо розходитися? Пора… А розмова цікава була, спасибі. Ви казали, книжечку пришлете! Та ні в якій книжечці не вичитаєш такого… А що касається вашої суперечки, то я думаю, само життя вирішить її. Ґа? Чи не так, Василю?
— Правда, діду! Обов’язково вирішить…
— Ждіть, ждіть, — бубонів професор, встаючи з каменя. — Ну, спасибі вам за юху!..
— Богу дякуйте, на здоров’ячко! Гей, Льонько, неси казан до води, будемо мити. Та засип вогнище пісочком, щоб вітер не роздмухав. А ви, гості, йдіть до сінника, там є рядна, та спіть собі. Хороша нічка яка, до ранку б гуляв…
Дід з Льонькою почимчикували до річки, а професор почав вмощуватися на сіні. Тільки Василь довго ще непорушно стояв біля хатинки і дивився в темряву. Чи думав він про що-небудь, чи не думав? Чи можна було назвати думками ті легкі узори-образи, які ледве помітним мереживом ткалися в свідомості? Зеленоока Оксана промайнула десь на нічному небі, мужнє обличчя батька, Степана Івановича, а потім серед зірок виникли сумовиті очі матері. Мамо рідна, чи бачиш ти, яким великим став твій син, твій Василько, що плакав від самотності над скелястим берегом Дністра? Тепер уже він не сирота, не одинокий. Люди хороші навколо, сила в руках, Дужі мрії в душі! Благослови, мамо, на невідому і хвилюючу Дорогу…
Василь вслухався в ніч, і в шепоті лугових трав, у ніжному плюскоті хвиль вчувалися йому лагідні слова неньки, а в ледве відчутному подиху вітру пестливий дотик її руки…
ЛИСТ ВІД ОКСАНИ
Минуло кілька днів. Професор дивився вовком на Василя після розмови біля вогню і ловив рибу окремо. Він, як казав Данило Романович, «насобачився» і приносив до хатини ввечері по півтора, а то й по два кілограми риби — окунів, йоржів та біблиці. Василеві теж щастило. Одного дня спіймав на спінінг трьох щук і великого сома. Ввечері вся компанія зібралася до вогню, і дід Данило готував юху, зиркаючи з-під густих брів, на своїх гостей та підсміюючись в бороду. Але розмови про небо більше ніхто не починав, щоб не дратувати Івана Ігнатовича.
В перервах між рибною ловлею і відпочинком Василь продовжував готувати дипломну роботу. Все йшло успішно, одного дня навіть трапилася приємна несподіванка. Дід Данило приїхав з Дніпра в піднесеному настрої і попрямував прямо до Василя, який саме стьобав спінінгом затоку вздовж і впоперек.
— Що трапилося, Даниле Романовичу? — крикнув Василь здалека.
— Танцюй, сукин кіт!
— Жартуєте, чи що?
— Танцюй, кажу!
— Ніколи не повірю. Ніхто не знає, де я…
Старий Данило зареготався, високо підняв білий конверт і потряс ним.
— Ні, ти тільки прочитай адресу. От молодчина дівчина!
— Дівчина? — спалахнув Василь. — Звідки ви знаєте?..
— Так тут же є зворотна адреса. Гребені. Оксана Гнатенко… О! А написано так: «Люди добрі, прошу передати цього листа на лівий берег нижче Трипілля. Там десь відпочиває студент Київського університету Василь Горовий. Наперед дякую за допомогу». Ні, ти чуєш? Вона переконана, що лист дійде до тебе! От де сознаніє!.. На, читай…
Василь схопив конверт, радісно глянув на діда.
— А де ви його взяли?
— На стовпі приколотий був. А хто почепив, не знаю…
— Та ну?
— Ти що ж, не віриш мені? А я й не дивуюсь. Совістливі люди стають, очищаються від скверни минулої. В майбутнє, брат, не потягнеш з собою брехню, заздрість, обман! Ну читай, я пішов…
Василь сів на кручі, притулив білий чотирикутник до грудей. Десь біля серця прокотилася тепла хвиля. Не забула, згадала. Як дивно, тривожно! Що ж вона пише?
Хутко розірвав конверт, розгорнув листок. Почерк крупний, прямий, чіткий. І промовляє до Василя голосом друга:
«Здрастуйте, Василю!
Правда, смішно так адресувати листи? Як у Чехова, «На деревню дедушке»! Але я переконана, що Ви одержите його. Чому я вирішила написати Вам, що змусило мене зробити це? Адже зустріч наша була короткою і розмова хаотичною… Та ні, неправда! Не хаотичною… Все було ясно, зрозуміло. Мене дуже схвилювали Ви і Ваші слова, розповідь про Ваше минуле, про Ваші мрії і поривання.
Може, Ви навіть не зрозумієте спочатку, в чому тут справа. Я постараюся пояснити. Я часто думала про майбутнє, а разом з тим і про перехідні епохи, які передують великим змінам. Ви знаєте, про що я кажу? Людина в душі повинна бути готовою до великої зміни, до нової епохи.
Веду далі. Я переконана, що ми живемо на грані двох епох. Людство переходить від епохи соціальних революцій до космічної епохи. Сваволя, рабство війни, голод — все залишиться в книгах, в пам’яті старих людей. Попереду постане безконечна дорога Великих Пошуків. У Вас, друже, я побачила одного з таких людей, людей, готових до нової епохи, їх багато в нашій країні і в усьому світі, але треба ще незмірно більше. Коли подумаєш про неосяжні перспективи розвитку людини — хочеться працювати, працювати, щоб підігнати час, щоб світло Майбутнього осяяло й нас хоч трохи…
Ви, може, скажете, що це сентименти?! Та ні, не скажете!.. Ви правильно зрозумієте мене! Ви допомогли мені заглянути далі в смисл буття, спасибі Вам за це! Я тепер краще бачу свою дорогу. Якщо в мене колись буде син — я готуватиму його до космічної епохи. Гаряче вірю — цей час уже наступає…
До побачення, Василю. Бажаю Вам незвичайної долі. Ви заслужили її!
Оксана».
Того ж вечора схвильований Василь наспіх, олівцем писав кострубаті рядки листа-відповіді:
«Друже Оксано!
Чомусь я не вмію висловлювати свої думки на папері. Не виходить чи просто не смію. Можете тільки повірити щирим словам — я глибоко зворушений. Бачити Вас хочу обов’язково. Бачити і говорити. Якщо зможете — приїдьте. Адже ви обіцяли? А якщо не зможете — напишіть. Я сам знайду можливість побачити Вас.
До скорої зустрічі!
Василь».
Вранці, коли юнак ще спав солодким сном, старий куговщик повіз його листа до Трипілля, щоб здати на пошту. На сході жевріло, прокидалася земля. Починався новий день, звичайний день. А Василеві й не снилося, що в цей день на нього чигатиме та незвичайна доля, яку йому пророкувала Оксана…
ДИВНИЙ ГІСТЬ
Як звичайно, професор сидів над виром, у своєму улюбленому куточку, а Василь метрів за п’ятдесят від нього намагався спіймати окуня на велику жирну п’явку. Припікало сонце, в небі кучерявилися перші прозорі хмаринки.
Раптом угорі почулося дивне гудіння. Це був низький, потужний звук. Він, здавалося, сприймався не вухом, а всім тілом. Василь здивовано прислухався, позирнув на професора. Той теж насторожився.
Звук наростав. Здавалося, ніби він проникає в усі пори організму і розхитує його м’якими, але невблаганно чіпкими лапами.
— Що це може бути, Іване Ігнатовичу? — крикнув Василь. — їй-богу, ніколи не чув такого дивного звуку!
Професор мовчки знизав плечима. Зненацька над ними з’явилася примарна фіолетова куля і, дихнувши нестерпним жаром, зникла десь біля лісу.
Василь злякано відсахнувся, потім підбіг до професора.
— Ви що-небудь розумієте?
— Слово честі, ні! Може, це велетенська куляста блискавка?
— Що ви? Де ж гроза?
— Буває навіть в спокійну погоду…
— А звук?..
— Хіба ми знаємо, яких видів вона буває!.. А взагалі дивно, дуже дивно…
Василь на якусь мить задумався, потім тривожно понизив голос:
— А не може бути… якийсь снаряд… або ракета?
— Ну що ви! — одмахнувся професор. — Звук обігнав цю річ. Значить, швидкість ЇЇ для таких штук непідходяща, мала… А взагалі треба було б сповістити про цей феномен у відповідний інститут. Га? Як ви думаєте?
Василь не встиг відповісти. Біля лісу, в тому напрямку, де зникла дивна куля, почувся крик. Потім з’явилася постать, що швидко наближалася до річки.
— Хто це? — здивувався Василь. — Невже Льонька? Ну да, Льонька! Чого він кричить?
— Скоріше!.. Скоріше! — почувся крик. — Тут щось упало!..
Василь перезирнувся з Іваном Ігнатовичем. Обидва кинулися бігти в напрямі лісу. Василь обігнав професора і перший зустрівся з захеканим Льонькою. Той зупинився і, ковтаючи кінці слів, затарабанив: