— Ти ще палиш?…
— Палю. Я привіз двісті сигарет. Не знаю, що буде далі. А поки що палю. Хочеш?
— Дай.
Ми закурили.
— Як нам бути? Відкриємо карти? — спитав він по довгій паузі.
— Так. Я скажу тобі все. Ти мені теж?
— — Безумовно. Але, Халь, не знаю, чи варто.
— Скажи одне: що найгірше?
— Жінки. Знову помовчали.
— Так це тому? — спитав він.
— Так. Побачиш за обідом. Вілла здана в оренду навпіл — мені і їм.
— їм?
— Це молоде подружжя. Знову ворухнулися м'язи щелеп.
— Це гірше, — сказав він.
— Так. Я тут від позавчора. Не знаю, як це, але…
вже коли розмовляли… Без жодного приводу, без ніяких… ні, ні. Зовсім ні.
— Цікаво, — сказав він.
— UI,o цікаво?
— Я так само.
— То чому ж ти приїхав?
— Халь, ти зробив добре діло. Розумієш?
— Тобі?
— Ні. Комусь іншому. Бо це б добром не кінчилося.
— Чому.
— Ти або знаєш, або не розумієш.
— — Знаю. Олафе, що це? Чи ми й справді дикі?
— Не знаю. Десять років без жінок. Пам'ятай про це.
— Це не все пояснює. Є в мені, знаєш, якась нещадність, я ні на кого не зважаю, розумієш?
— Ще зважаєш, синку, — сказав він, — зважаєш…
— Хай так, але ти знаєш, про що йдеться.
— Знаю.
Знову помовчали.
— Хочеш іще побалакати чи побоксуємо? — запитав він.
Я засміявся.
— Де ти дістав рукавиці?
— Не вгадаєш.
— Замовив?
— Де там. Украв.
— Ого!
— Їй-бо. З музею… Мені довелося спеціально летіти до Стокгольма, чуєш?
— Тоді ходімо.
Він розпакував свій скромний багаж і переодягнувся. Ми накинули купальні халати і зійшли вниз. Було ще рано. Сніданок подавали звичайно на півгодини пізніше.
— Нам краще вийти на задній двір, — сказав я. — Там ніхто не побачить.
Ми зупинилися біля високих кущів. Прим'яли траву, хоч вона й так була досить низька.
— Буде слизько, — сказав Олаф, човгаючи підошвою по імпровізованому рингу.
— То нічого. Буде важче.
Трохи поморочились, поки наділи рукавиці, бо не було кому їх зав'язати, а викликати робота я не хотів. Він став навпроти мене. Тіло його було зовсім біле. Я сказав:
— Ти ще не загорів.
— Мені було не до пляжу. Потім розповім. Гонг.
— Гонг.
Ми почали. Обманний удар. Іще. Він ухилявся. Я розминався. Йшов на ближній бій. Зрештою, я не хотів його побити. Я був важчий на добрих п'ятнадцять кілограмів, і його трохи довші руки не компенсували моєї переваги, тим більше, що я до того ж був кращим боксером. Тому я дозволив йому кілька разів стукнути мене. Тоді він опустив руки. Очі його звузились. Він злився.
— Так не піде, — сказав він.
— Що не піде?
— Кинь, Халь. Або справжній бокс або ніякого.
— Гаразд, — сказав я, вишкіривши зуби, — бокс!
Ми почали потроху сходитись. Гучно ляскали рукавиці. Олаф відчув, що почався справжній бій, і зразу став уважний. Темп наростав. Я робив фальшиві випади, то лівою, то правою, серіями, і останній удар майже завжди влучав йому по корпусу — він не встигав. Раптом він перейшов у наступ, зробив чудовий прямий, і я відлетів на два кроки. Одразу ж повернувся. Ми кружляли; його удар, мій удар з-під рукавиці; я відскочив і з половинної дистанції ударив правою. Прямий. Я вклав у цей удар всього себе. Олаф обм'як, на мить розкрився, але відразу ж пішов уперед, обережно, низько нахилившись. Його рукавиці били у передпліччя, жахливо ляскали і тільки. Проте один раз я ледве встиг ухилитися, він зачепив мене рукавицею по вуху. Це була бомба, яка збила б мене з ніг. Знову покружляли. Він дістав тупий удар у груди, розкрився, я міг бити, але стояв мов паралізований — вона була у вікні першого поверху; обличчя Зіліло, як і вбрання на її плечах. Це тривало якусь мить. Зід сильного удару я впав на коліна.
— Пробач! — почув я вигук Олафа.
— Нема за що… то був добрий… — пробурмотів я, підводячись.
Вікно було вже зачинене. Ми боксували ще, може, півхвилини, коли раптом Олаф відскочив назад.
— Що з тобою?
— Нічого.
— Неправда.
— Гаразд. Мені розхотілося. Ти не сердитимешся?
— Чого там. Ми й так перебрали міру, як на перший раз. Ходімо.
Ми пішли до басейну. Олаф стрибав краще за мене. Просто чудово. Я спробував зробити сальто назад гвинтом, як він, але тільки боляче вдарився попереком об воду. Сидячи на краю басейну, я поливав водою шкіру, що палала вогнем. Олаф сміявся.
— Ти не в формі.
— Та ні. Я ніколи не вмів добре робити гвинти. Такі, як ти!
— Цього не можна розучитися. Сьогодні я вперше. Аж відтоді.
— Справді?!
— Так. Це чудово.
Сонце було вже високо. Ми простяглися на піску, заплющивши очі.
— Де… вони? — спитав він після довгої паузи.
— Не знаю. Напевне, в себе. їхні вікна виходять на протилежний бік. Я цього не знав.
Я почув, що він поворухнувся. Пісок був дуже гарячий.
— Так, це через те, — сказав я.
— Вони нас бачили?
— Вона.
— Злякалася… — пробурмотів він. — Га?
Я не відповідав. Знову якийсь час помовчали.
— Халь!
— Що?
— Вони вже майже не літають, знаєш?
— Знаю.
— Знаєш чому?
— Запевняють, що це ні до чого…
Я почав розповідати йому те, що вичитав у Старка. Олаф лежав непорушний і мовчазний, але я знав, що він уважно слухає.
Коли я закінчив, він озвавсь не відразу.
— Ти читав Шеплі?
— Ні. Якого Шеплі?
— Ні? Я думав, що ти прочитав усе… То астроном, жив у двадцятому столітті. Випадково мені потрапила до рук одна його книга, саме про це. Щось на зразок твого Старка.
— І не подумаю. Знаєш, що це таке? Ширма.
— Тобто як?
— Так. Здається, я знаю, що сталося.
— Що?
— Бетризація. Це мене вразило.
— Гадаєш?!
Він розплющив очі.
— Ясно. Не літають — і ніколи вже не будуть. Буде все гірше. Сю-сю. Лише велике сю-сю. Вони не можуть бачити крові. Не можуть думати про те, що може статися, коли…
— Стривай, — сказав я, — це неможливо. Адже є лікарі. Мусять бути хірурги…
— Значить, ти не знаєш?
— — Що?
— Лікарі лише планують операцію. Виконують її роботи.
— Не може бути!
— Кажу тобі. Сам бачив. У Стокгольмі.
— А якщо потрібне негайне втручання лікаря?
— Не знаю… Здається, є якийсь засіб, за допомогою якого частково усуваються наслідки бетризації… на дуже короткий час. Той, що мені розповідав, не хотів сказати нічого конкретного. Боявся.
— Чого?
— Не знаю, Халь. Думаю, що вони зробили жахливу річ. Вони вбили в людині людину.
— Ну, це вже ти занадто, — тихо озвався я. — Кінець кінцем…
— Стривай. Адже це зовсім просто. Той, хто вбиває, готовий до того, що його й самого вб'ють, чи не так? Я мовчав.
— Треба, щоб людина могла рискувати. Усім. Ми можемо. Вони — ні. Тому вони так бояться нас.
— Жінки?
— Не лише жінки. Всі. Слухай… Він раптом сів.
— Що?
— Тобі дали гіпнагог?
— Гіпна… той апарат для навчання під час сну? Так.
— Ти користувався ним?! — майже скрикнув він.
— Ні… а в чому річ?…
— Твоє щастя. Кинь його в басейн.
— — А що? Що це таке? Ти користувався ним?
— Ні. Щось мене спокусило, і я вислухав його не вві сні, хоч інструкція забороняє. Отже, ти нічого не знаєш!
Я теж сів.
— А що там таке?
Він похмуро дивився на мене.
— Патока! Ціла кондитерська, скажу тобі. Щоб ти був лагідний, щоб ти був чемний. Щоб ти мирився з будь-якими прикрощами. А якщо хтось тебе не розуміє або погано до тебе ставиться — жінка, наприклад, — то це твоя вина, а не її. Щонайвищим благом є суспільна рівновага, стабілізація і так далі і тому подібне — все це повторюється по сто разів. А висновок: жити тихо, писати мемуари, не для видання, а так, для себе, займатися спортом і самовдосконалюватися. Слухати старших.
— Це має замінити нам бетризацію, — пробурмотів я.
— Авжеж. Там ще була купа всякої всячини: що не можна ніколи вдаватися до сили або агресивного тону будь з ким, а вдарити когось — то вже справжня ганьба, навіть злочин, бо це часто призводить до страшного шоку. Битися не можна ні в якому разі, бо б'ються лише звірі, що…
— Стривай-но, — сказав я, — а якщо з заповідника втече дикий звір… Правда, вже немає диких звірів…
— Диких звірів немає, — сказав він, — але є роботи.
— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що їм можна дати наказ убивати?
— Авжеж.
— Звідки ти знаєш?
— Точно не знаю. Але, кінець кінцем, навіть бетризований собака може сказитися, правда?
— Але ж… але ж це… стривай! Отже, вони, виходить, можуть убити?! Дати наказ… А хіба це не все одно — чи самому вбити, чи наказати комусь?
— Для них — ні. Хіба що — в крайньому випадку, розумієш? Якщо виникне якась серйозна загроза, ну, як отой сказ. Таке буває, звісно, не часто. Але якби ми…
— Ми?
— Так, ми, ти і я, якби ми щось… ну, розумієш… тоді, очевидно, нами займуться роботи, а не вони. Вони не можуть. Бо вони добрі.
Він трохи помовчав. Його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.
— Якби я це знав. Якби я це знав. Якби… я… це… знав…
— Перестань.
— З тобою вже щось.було?
— Так.
— Ти мене розумієш?
— Розумію. Були дві — одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу… Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.
— Знала вона, хто ти?
— Я сказав їй. Спочатку вона боялася, а потім наче освоїлась і знову злякалась. Я пішов до готелю. Другого дня… знаєш, кого я зустрів? Ремера!
— Та що ти кажеш! Скільки ж йому років — сто сімдесят?!
— Ні, то був син того. А втім, і цьому майже півтора століття. Мумія. Щось жахливе. Я з ним розмовляв. І.знаєш, він нам заздрить…
— Є чого.
— Він цього не розуміє. Отак, значить. А потім одна артистка. Реалістка, по-їхньому. Вона мною захопилася — ще б пак, живого пітекантропа здибала! Я поїхав до неї, а наступного дня утік звідти. То був палац. Величезний. Меблі, що розцвітають, стіни, що розсуваються, ліжка, що вгадують думки й бажання… отак.
— Угу. Не боялася?
— Боялася, проте випила щось — не знаю, що то було, може, якийсь наркотик. Перто, здається.
— Перто?!
— Атож. Ти знаєш, що це таке? Пив?
— Ні, — повільно промовив він. — Не пив. Але саме так називається те, що нейтралізує… — Бетризацію? Не може бути!
— Так мені сказав знайомий.
— Хто?
— Не можу тобі сказати, дав слово.
— Гаразд. Ось чому… чому вона… Я підхопився.
— Сідай.
Я сів.
— А ти? — запитав я. — Бо я все тільки про себе…
— Я? Нічого. Це значить — нічого в мене не вийшло. Нічого… — повторив він іще раз. Я мовчав.
— Як називається ця місцевість? — спитав він.
— Клавестра. Але саме містечко десь милі за дві звідси. Знаєш що, поїдемо туди. Я хотів віддати машину в ремонт. А повернемося — розважимося трохи, побігаємо. Га?
— Халь, — промовив він повільно, — старий коню…
— Га?
Його очі всміхалися.
— Біса хочеш вигнати легкою атлетикою? Ти осел!
— Так кінь чи осел? — сказав я. — Що ж тут поганого?
— Те, що з цього нічого не вийде. Чи ти зачепив уже котрогось із них!
— Чи… чи образив когось? Ні. Навіщо?
— Ні. Чи доторкнувся… Я зрозумів.
— Не було приводу. А що?
— Не раджу тобі.
— Чому?
— Бо це так, наче ти замахуєшся на свою годувальницю. Розумієш?
— Більш-менш. А що, якась пригода? Я старався не показати здивування. На кораблі Олаф був одним з найвитриманіших.
— Так. Я виглядав як останній дурень. Це було першого ж дня. Власне кажучи, першої ночі. Я не міг вийти з пошти — там немає дверей, тільки таке щось кружляє… ти ж бачив це?…
— Двері, що обертаються?
— Та ні. Це має, здається, щось спільне з їхньою побутовою гравітацією, знаєш. Одним словом, я закрутився там, як у глечику, а один тип з дівчиною показував на мене і сміявся…
Я відчув, як шкіра у мене на вилицях ніби наїжилась.
— То нічого, що годувальниця, — сказав я. — Сподіваюсь, він уже не сміятиметься?
— Ні. У нього зламана ключиця.
— І тобі нічого не зробили?
— Ні. Бо я не вдарив його одразу, коли вийшов з отієї машини. Я запитав лише, що в цьому смішного, адже мене не було тут так довго, а він знову засміявся і сказав, показавши пальцем угору: «А, цс з того мавп'ячого цирку…»
— З мавп'ячого цирку?
— Так. Аж тоді…
— Стривай. Чому з «мавп'ячого цирку»?
— Не знаю. Може, він чув, що астронавтів крутять у центрифугах. Не знаю, бо більше з ним не розмовляв… Ну так от. Мене відпустили, тільки відтепер Адапт на Місяці має ретельніше обробляти новоприбулих.
— Чи ще хтось має повернутися?
— Так. Група Сімоніаді, через вісімнадцять років.
— Тоді маємо час.
— Маємо.
— Проте вони повелися з тобою по-божому, — сказав я. — Ти зламав йому ключицю, а тебе відпустили…
— Мені здається, це через той «цирк», — сказав він. — їм з нами… знаєш як. Адже вони не дурні. Тим більше, що був би скандал. Халь, чоловіче, ти нічого не знаєш!
— Що?
— Знаєш, чому вони нічого не повідомили про наше прибуття?
— Здається, щось таке було в реалі. Я не бачив, але мені хтось казав.
— Так, було. Ти луснув би зо сміху, якби побачив. «Учора вранці повернулася на Землю група дослідників позапланетного простору. Члени групи почувають себе добре. Розпочинається обробка наукових матеріалів експедиції». Кінець, крапка, все.
— Не може бути!
— Слово честі. А знаєш, чому вони так зробили? Бояться нас! Тому й розкидали нас по всій Землі. Зрозумів?
— Ні. Я цього не розумію. Адже вони не ідіоти. Ти сам це казав хвилину тому. Не думають же вони, що ми й справді хижаки, що ми будемо кидатись на людей і хапати їх за горлянку?!
— Якби вони так думали, то нас не пустили б сюди. Ні, Халь. Йдеться не про нас. йдеться про щось більше.
— Не тягни. Кажи!
— Маси не усвідомлюють цього…
— Чого?
— Того, що гине дух відкриття. Що немає експедицій — про це вони знають. Але про це не думають!
Гадають, що експедицій немає тому, що вони непотрібні. Але є й такі, хто чудово бачить і знає, що робиться і які все це матиме наслідки. Які вже є наслідки!
— Що?
— Сю-сю! Сго-сю повік-віки. Уже ніхто не полетить до зірок. Уже ніхто не наважиться на небезпечний експеримент. Уже ніхто не випробує на собі нових ліків. Так що ж, вони цього не знають? Знають! І якби стало відомо, хто ми такі, що ми зробили, чого летіли, що цс було, то ніколи, розумієш? — ніколи не вдалося б приховати таку трагедію!!
— Сю-сю? — спитав я, вживаючи його виразу; можливо, слухачеві цієї розмови він видався б смішним, але мені було не до сміху.
— Авжеж. Так що, це не трагедія, по-твоєму? Як ти це поясниш?
— Не знаю. Оль, слухай. Отже, ти вважаєш, що для нас це мусить бути і залишиться назавжди чимось великим? Адже ми віддали назавжди ті роки і все, от ми і вважаємо, що це найважливіше. Але, може, це не так? Треба бути об'єктивним. Бо скажи сам: що ми зробили?…
— Як це що?!
— Витрушуй мішки. Висип те все, що привіз з Фомальгауту.
— Ти збожеволів?
— Зовсім не збожеволів. Яку користь принесла ця експедиція?…
— Ми були пілотами, Халь. Спитай Джімму. Турбера.
— Оль, не мороч голови. Ми були там разом, і ти чудово знаєш, що вони робили, що робив Вентурі, поки не загинув, що робив Турбер — ну, то чого ти так дивишся? Що ж ми привезли? Чотири вози різних аналізів, спектральних, сяких-таких, проби мінералів, потім є ота живина чи метаплазма, чи як там називати оту погань з бети Арктура; Нормерс перевірив і уточнив свою теорію гравімагнетичних збурень; і ще виявилося, що на планетах типу С Меолі можуть існувати не три, а тетра-плоїди з групи моторних, а на тому клятому місці, де мало не сконав Ардер, немає нічого, крім паршивої лави та бульбашок заввишки з хмарочос! І для того, щоб переконатися, що та лава застигла такими великими триклятими бульбашками, ми мали виблювати десять років і стати посміховиськом з паноптикуму! Отже, заради якої холери ми туди лізли? Можеш мені сказати? Навіщо нам було все це?…