— Спокійно, — сказав він.
Я був злий. І він був злий. Очі його звузились. Я подумав, що ми, чого доброго, поб'ємося, і губи в мене затремтіли. І тоді він теж несподівано посміхнувся.
— Ти старий кінь, — сказав він. — Ти вмієш доводити людей до сказу, знаєш?
— Ти відійшов від теми, Олафе.
— Що відійшов? Сам відійшов! А якби ми зустріли слона, що має вісім ніг і розмовляє самою лише алгеброю, тоді що, ти був би задоволений? Чого ти чекав від цього Арктура? Раю? Тріумфальної арки? Чого тобі треба? За десять років я не чув від тебе стільки дурниць, як за цю хвилину.
Я глибоко зітхнув.
— Олафе, ти робиш'з мене дурника. Ти знаєш, про що йдеться. Я говорив про те, що без цього люди можуть жити…
— Ще б пак!
— Стривай. Можуть жити. І навіть, якщо все так, як ти кажеш, якщо вони перестали літати через бетризацію, то чи варто було платити такою ціною, — ось де проблема, яку треба розв'язати, дорогий мій!
— Хіба? А припустімо, що ти одружишся. Чого так дивишся? Не можеш одружитися? Можеш. Я тобі кажу, що можеш. І матимеш дітей. Так ти понесеш їх на бетризацію з піснею? Га?
— Не з піснею. Але що я зможу зробити? Воювати з цілим світом?…
— Коли так, хай тобі допомагають небеса, блакитні і чорні, — сказав він. — А зараз, якщо хочеш, можемо їхати до міста…
— Гаразд, — сказав я. — Обід буде за дві з половиною години, і ми встигнемо.
— А якби не встигли, то вже нічого не дадуть?…
— Дадуть, тільки…
Я почервонів під його поглядом. Наче не помічаючи цього, він почав струшувати пісок з босих ніг. Ми пішли нагору і, переодягнувшись, поїхали автомашиною до Клавестри. Рух на шосе був досить жвавий. Вперше я побачив кольорові глідери, рожеві й біло-жовті. Ми знайшли механічну майстерню. Мені здалося, що я помітив подив у скляних очах робота, який оглядав розбиту машину. Ми залишили її й повернулися пішки.
Виявилося, що є дві Клавестри — стара й нова; у старій, місцевому промисловому центрі, я був недавно з Маргером. А новий, модний, курорт кишів людьми, здебільшого молодими. У яскравій блискучій одежі хлопці виглядали зовсім як римські воїни, бо ці костюми сяяли на сонці, як коротенькі лати. Багато було дівчат, переважно гарних, інколи в купальниках, я б сказав, надто вже сміливих. Йдучи поруч з Олафом, я відчував на собі погляди всієї вулиці. Барвисті групки, побачивши нас, зупинялися під пальмами. Ми були вищі за всіх, люди озиралися, і я почував себе якось по-дурному.
Коли ми вже вийшли на шосе і попрямували полями на південь, у напрямку до вілли, Олаф витер чоло хусточкою. Я теж трохи спітнів.
— Хай його чорти заберуть, — сказав він.
— Прибережи до кращої нагоди… Він кисло всміхнувся.
— Халь!
— Що?
— Знаєш, як це виглядало? Як сцена на кіностудії. Римляни, куртизанки й гладіатори.
— Гладіатори — це ми?
— Авжеж.
— Помчали? — сказав я.
— Помчали.
Ми побігли полями. Так було миль п'ять. Але ми взяли надто вправо, і довелося повертатися. Проте ми встигли ще скупатися перед обідом
5
Я постукав до кімнати Олафа.
— Коли свій, заходь, — почувся голос.
Він стояв голий посеред кімнати, тримаючи в руках флакон, і обприскував торс ясно-жовто рідиною, що одразу ж застигала.
— Це ота рідка білизна? — сказав я. — Як ти можеш це робити?
— Я не взяв другої сорочки, — буркнув він. — Тобі не подобається?
— Ні. А тобі?
— Моя сорочка подерлася.
На мій здивований погляд він додав з кислою міною:
— Той усміхнений тип, розумієш?
Я нічого не відповів. Він натягував свої старі штани, які я запам'ятав ще з «Прометея», і ми спустились униз. На столі стояло лише три прибори, але в їдальні не було нікого.
— Нас буде четверо, — звернувся я до білого робота.
— Ні, пробачте. Маргер виїхав. Його дружина, ви і Олаф Стів. Вже подавати чи зачекати на жінку?
— То можемо зачекати, — поспішив Олаф.
Добросердий хлопець. Дівчина якраз увійшла. На ній була та сама спідничка, що вчора, волосся трохи вологе, наче вона щойно вийшла з води. Я відрекомендував їй Олафа, він поводився спокійно, з гідністю. Я так ніколи не вмів.
Розмовляли ми мало. Вона сказала, що її чоловік мусить щотижня виїздити на три дні — така в нього робота, і що вода у басейні, незважаючи на сонце, не така вже й тепла. Але ця розмова швидко урвалася, і хоч я дуже старався, не міг нічого придумати; я мовчав і лише їв. Я помітив, що Олаф придивляється до неї, але тільки тоді, коли я розмовляв з нею і вона дивилася в мій бік. З його обличчя не сходив вираз байдужості. Наче він весь час думав про щось інше.
Під кінець обіду прийшов білий робот і сказав, що вода в басейні буде підігріта на вечір, як цього побажала Маргер. Вона подякувала й пішла до себе. Ми залишилися вдвох. Олаф дивився на мене, і я відчув, що знову червонію.
— Оце так, — промовив Олаф, запалюючи сигарету. — Чолов'яга, який спромігся залізти в оту смердючу дірку на Керенеї, старий кінь — ні, не кінь, скоріше старий стоп'ятдесятирічний носорог, починає…
— Кинь, прошу тебе, — буркнув я. — Коли хочеш знати, то я ще раз поліз би туди… Я не закінчив.
— Більше не буду. Даю слово. Але знаєш, Халь, я розумію тебе. Присягаюся, що ти навіть не знаєш, чому…
Я показав головою в той бік, куди вона пішла.
— Чому?…
— Сказати?
— Будь ласка. Але без дурниць.
— Ти й справді збожеволів! — обурився Олаф. — Це ж так просто. Ти завжди не бачив того, що в тебе
під носом, а лише те, що далеко — всякі Кантори, Корбазилевси…
— Не задавайся.
— Я знаю, що вона жовторота, але ж мн затрималися в розвитку, поки тягнули за собою оті шістсот вісімдесят витків спіралі, розумієш?
— Розумію, а що далі?
— Вона зовсім, як дівчата наших часів! У неї нема цієї червоної гидоти в носі, отих тарілок на вухах або фосфоризуючих патлів на голові; таку дівчину ти міг зустріти в Кеберто чи Аппреноусі. Я пригадую зовсім схожих на неї. Оце й усе!
— Хай мене чорти візьмуть, — тихо сказав я. — Майже так. Так, тільки є деяка різниця.
— Ну?
— Те, що я вже тобі казав. З самого початку. Правду кажучи, я не уявляв собі… я вважав себе спокійним, як тиха вода.
— Справді? Шкода, що я не сфотографував тебе, коли ти вилізав із тієї дірки на Керенеї. Побачив би ти цю тиху воду! Чоловіче, я думав, що… ех!
— Хай згорить ця Керенея з усіма своїми печерами й усім іншим, — промовив я. — Знаєш, Олафе, перед тим, як сюди приїхати, я був у одного лікаря на ім'я Жюффон. Це дуже симпатичний суб'єкт. Йому вже за вісімдесят, але…
— Така вже наша доля, — спокійно зауважив Олаф. Видихнув дим і дивився, як він розпливається над купою блідо-лілових квітів, схожих на дуже великі гіацинти. — Найкраще нам серед таких стареньких, — заговорив він знову. — 3 отакенною бородою. Як подумаю про це, то мене аж трусить. Знаєш що? Давай купимо собі сотню курей і будемо їм шиї скручувати!
— Та годі вже тобі. Отже, той лікар, знаєш, сказав мені багато цікавого. Що ми не можемо мати друзів, тобто друзів-ровесників, — адже рідних у нас немає, — і залишаються нам тільки жінки, але тепер мати одну жінку важче, ніж багатьох. І він мав рацію. Я вже переконався.
— Халь, я знаю, що ти розумніший за мене. Ти завжди любив мудрувати. Щоб це було до біса важко, і щоб ти не міг одразу, і щоб тричі із шкури випнутися, і тільки тоді… Інакше тобі було б несмачно. Не дивись так на мене. Я тебе не боюся! Ти знаєш, що я тебе не боюся?…
— Слава богу. Лише цього бракувало.
— Отже… що це я хотів тобі сказати? Ага. Знаєш, я спочатку думав, що ти хочеш бути сам собі паном і тому таке виробляєш, що ти хочеш бути чимось більшим, ніж пілот, ніж такий тип, якому аби день до вечора. Я чекав тільки, коли ти почнеш задирати носа. І коли ти затикав за пояс Нормерса та Вентурі своїми рівняннями й нишком встрявав у їх вчені дискусії, знаєш, я думав, що ти вже починаєш. Ллє потім був той вибух, пам'ятаєш?
— Уночі?
— Так. І Керенея, і Арктур, і той місяць. Дорогий мій, отой місяць мені й досі часом сниться, а якось наснився так, що я упав з ліжка. Ого, той місяць. Так, але сам бачиш що. Видно, у мене вже склероз. Весь час забуваю… Але потім було те все, і я переконався, що ти думав не про те. Просто ти не вмієш інакше. Пам'ятаєш, як ти просив Вентурі дати його особистий примірник тієї книжки, такої червоної, що то було?
— Топологія гіперпростору.
— Саме це. І він сказав: «Це для вас важко, Брег. Вам бракує підготовки…»
Я засміявся: він вдало наслідував голос Вентурі.
— Вентурі мав рацію, Олафе. Це було дуже важко.
— Так, тоді, але потім ти впорався з цим, хіба ні?
— Так. Але… без задоволення. Знаєш чому? Бідолаха цей Вентурі…
— Не кажи нічого. Невідомо, хто кого має жаліти…
— Він уже не може нікого жаліти. Ти ж був тоді на верхній палубі?
— Я!? На верхній? Чоловіче, я стояв поруч з тобою!
— Правда. Якби він не випустив зразу все охолодження, може, відбувся б опіками. Як Арне. Та він, мабуть, розгубився.
— Мабуть. А ти чудило! Адже Арне загинув!
— На п'ять років пізніше. П'ять років — це завжди п'ять років.
— Таких років?
— От бачиш, тепер і ти так заговорив, а трохи раніше, біля води, накинувся на мене.
— Бо цього не можна було витримати. Ну погодься. Скажи сам. Зрештою, що ти скажеш. Як виліз з отієї діри на Ке…
— Та дай їй, зрештою, спокій, отій дірі!
— Не дам! Не дам, бо лише тоді я зрозумів, що в тобі сидить. Ми ще не знали один одного так, як потім. Коли Джімма сказав, що Ардер летітиме з тобою, то я подумав: ну, не знаю! Я пішов до нього, але нічого не сказав. Він, зрозуміло, схопив усе, як кажуть, на льоту. «Олафе, — сказав мені він, — не гнівайся. Ти мій найкращий друг, але зараз я полечу з ним, а не з тобою, бо…» Знаєш, як він сказав?
— Ні, — озвався я. До горла мені підкотив клубок.
— «Бо він один спустився вниз. Він один. Ніхто не вірив, що туди можна спуститися. Він сам не вірив». Ти вірив, що повернешся?
Я мовчав.
— Бачиш, негіднику! «Або ми повернемося разом з ним, — сказав Джімма, — або жоден з нас…»
— І я повернувся сам… — сказав я.
— І ти повернувся сам. Я тебе не впізнав. Як я тоді перелякався! Я був унизу, біля помп.
— Ти?
— Я. Дивлюся — хтось чужий. Зовсім чужа людина. Я подумав, що то галюцинація… у тебе скафандр був зовсім червоний.
— То була іржа. У мене тріснув шланг.
— Знаю. Ти мені про це кажеш! Адже це я латав потім твій шланг. А вигляд у тебе був… Так от, лише потім…
— Те, що з Джіммою?
— Так. Цього нема в протоколах. І стрічки вирізали через тиждень, сам Джімма, здається. Я тоді думав, що ти його вб'єш. Чорне небо!
— Не нагадуй мені про це, — сказав я. — Я відчував:
ще хвилина — і я почну тремтіти. — Не нагадуй мені, Олафе. Прошу тебе.
— Не нервуй. Ардер був мені ближчий, ніж тобі.
— Що значить — ближчий, дальший, яке це має значення! Якби Джімма дав мені запасний заряд, він сидів би тут із нами! Джімма економив усе, боявся, що в нього не буде напівпровідників, а того, що людей не буде, не боявся! — Я замовк. — Це справжнє божевілля, Олафе, — додав я після паузи. — Не треба про це.
— Халь, ми, видно, не можемо не говорити про це. Принаймні, поки ми разом. Джімма вже ніколи після цього не…
— Дай мені спокій з Джіммою, Олафе! Кінець. Крапка. Не хочу чути більше ані слова!
— А про себе мені теж tie можна говорити? Я знизав плечима. Білий робот хотів прибрати зі
столу, але тільки зазирнув з холу й відійшов. Може,
його збентежили наші схвильовані голоси?
— Халь, скажи. Чого ти, власне, так береш це до серця?
— Як це чого? Адже з Ардером сталося все через мене…
— Що-о?
— Безперечно. Якби я наполягав іще до того, як ми стартували, Джімма дав би…
— — Ну, це вже ти занадто! Звідки ти міг знати, що в нього забарахлить саме радіо? А якби щось інше?
— Якби, якби! Але ж не було жодного «якби». Цс було радіо.
— Стривай. Так ти ходив з цим цілих шість років і навіть не писнув?!
— Що я міг сказати? Я гадав, що все ясно, хіба не так?
— Ясно! Чорне небо! Що ти верзеш, чоловіче! Схаменися. Якби ти це сказав, то кожен теж почав би бити себе в груди. А коли в Енессона відфокалізувався жмут, теж ти був винен, га?
— Ні. Він… адже деконцентрація трапляється…
— Я знаю. Знаю все. Так само, як і ти. Не бійся, Халь. Я не дам тобі спокою, поки ти мені не скажеш, що це нісенітниця! Ардер сам сказав би це тобі, якби міг.
— Дякую.
— Халь, от я тобі як дам…
— Обережно. Я важчий.
— Але я зліший, розумієш? От дивак!
— Олафе, не кричи так. Ми тут не самі.
— Гаразд. Ну, так то була дурниця чи ні?
— Ні.
Олаф глибоко зітхнув, аж ніздрі побіліли.
— Чому ні?
— Бо я вже тоді, раніше, помітив оту… оту стиснуту в кулак руку Джімми. Моїм обов'язком було передбачити це й дати Джіммі в пику одразу ж, а не тоді, коли я повернувся з клепсидрою Ардера. Я був занадто м'який. Ось чому.
— Ну, гаразд, гаразд. Ти був зам'який… Так? Ні!
— Я… Халь! Я не можу. Поїду звідси! Слухати твої вигадки? І не подумаю. Ардер не відповідав. Так?
— Дай спокій.
— Не відповідав, га?
— Не відповідав.
— Міг у нього бути витік? Я мовчав.
— Могло бути ще тисячу інших варіантів аварій? А може, він потрапив у мертву зону? Може, йому погасили сигнал, коли він втратив космічну швидкість у турбуленціях? Може, у нього розмагнітилися передавачі над тією плямою, і…
— Досить.
— Не хочеш визнати, що я маю рацію? Посоромився б.
— Але ж я нічого не казав. Адже могло статися щось інше. То чого ти упираєшся, що це було радіо, радіо і більше ніщо, тільки радіо?
— Може, ти й маєш рацію… — сказав я, почуваючи страшенну втому. І мені стало зовсім байдуже. — Може, і твоя правда… — повторив я. — Радіо… це найімовірніше, знаєш… Ні. Нічого більше не кажи. І так ми говорили про це в десять разів більше, ніж треба. Краще не говорити нічого.
Олаф підійшов до мене.
— Ех! Кінь… — сказав він, — кінь ти нещасний… досить вже з тебе цієї халепи, правда?
— Якої ще халепи?
— Почуття відповідальності. В усьому треба знати міру. Що ти збираєшся робити?
— Не знаю.
— Погано тобі, га?
— Гірше не може бути.
— Чи не поїхав би ти зі мною? Або кудись — сам. Якби ти схотів, я допоміг би тобі це влаштувати. Речі можу забрати або залишити їх тут.
— Не хочу я звідси їхати. Знаєш, що я тобі скажу? Я й не рипнуся звідси. Хіба що…
— Що?
— Нічого. Отой, у майстерні, що він сказав? Коли буде готова машина? Завтра чи вже сьогодні? Бо я забув.
— Завтра вранці.
— Добре. Дивися — вже смеркає. До вечора пробалакали…
— Хай їм грець, тим розмовам!
— Я пожартував. У басейн не хочеш?
— Ні. Я б краще почитав. Даси мені що-небудь?
— Бери все, що хочеш. Ти вмієш орудувати цим скляним насінням?
— Так. Сподіваюся, що в тебе немає того… апаратика із солоденьким голоском?
— Ні, у мене тільки оптон.
— Добре. Це я візьму. Помокнеш у басейні?
— Так. Але зараз ходімо разом нагору, мені треба переодягтися.
Я дав йому кілька книжок — головним чином історичних і одну — про стабілізацію динаміки народонаселення, бо це його цікавило. І біологію з великим розділом про бетризацію. А сам роздягнувся і почав шукати плавки. Я їх так і не знайшов. Довелося взяти чорні Олафові. Я накинув купальний халат і вийшов з будинку.
Сонце зайшло. Від обрію, заступаючи чисте небо, пливли хмари. Я кинув плащ на пісок — уже не гарячий, і сів, торкаючись води кінчиками пальців. Розмова таки схвилювала мене, я мусив це визнати. Смерть Ардера сиділа в мені, як скалка. Мабуть, Олаф мав рацію. Мож:е, це лише право пам'яті, що ніколи не примиряється…
Я підвівся і стрибнув з місця, без розгону, головою вниз. Вода була тепла, це мене трохи спантеличило, бо я приготувався до холодної. Я виринув. Вода була надто тепла, як чай. Я вилазив з протилежного боку, лишаючи на стартовій тумбі вологі сліди рук, коли щось кольнуло мене в серце.