— Ваша кімната готова. На добраніч.
Сахно відкланялася і тим же коридором рушила до себе.
У кімнаті на неї чекав лакей. Він застелив постіль і готував вечірню купіль. Зачувши прихід Сахно, він залишив своє діло і взявся допомагати роздягатися, хоч Сахно того й не хотіла, бо не збиралася ще спати, та й не звикла, щоб їй допомагав хтось у туалеті, особливо мужчина. Вона спробувала була це сказати лакеєві, але той не зважав на її слова. Згадавши про його глухоту, Сахно не добрала способу з ним розбалакатися і мусила дозволити роздягти себе й напнути на плечі купальний халат.
Лакей виконував усе з винятковою вправністю, його автоматичні, завчені рухи нагадували Сахно рухи заводної ляльки; відштовхувала потворна, гидка зовнішність. Його червоне обличчя було наче спечене, спухле. Від усього тіла віяло якимось мертвим холодом, і дотики його були бридкі. Навіть крізь рукавички, яких лакей не здіймав ні на хвилину, відчувався холод наче закостенілих пальців.
Нарешті лакей відкланявся і пішов. Спати ще ніяк не хотілося, і, розчинивши одне з вікон, Сахно вмостилася біля нього.
Був уже вечір, і над хащами парку сходив великий повний місяць. В його зеленаво-бузкових променях сиво клубився туман з озерець, що оточували парк. Під летючими хмаринками туману вїдлискували під місяцем великі плеса верхніх ставків, що майже омивали мури палацу.
Сахно замилувалася таємничою красою південної місячної ночі, її моторошними тінями у тремтливих світлинах. З вікна видно було добру половину палацу, що загинав тут літерою Г. В цій частині до парку виходили тільки одні двері. В усіх вікнах було вже темно — палац спав. Спав, мабуть, і господар. Подумавши про це, Сахно заходилася й собі вкладатися — до ранку було вже недалеко, аз дороги треба було спочити. Вона загасила світло й зібралася була плигнути в ліжко. Та забарилася. Електрика згасла, місячні промені вдарили в кімнату й обсипали все своїм чарівним мертвим сяйвом. Важко було відмовитися від утіхи помилуватися ще красою ночі, і Сахно вирішила випалити біля вікна сигаретку.
В цей час у багатьох вікнах палацу спалахнула електрика. Вихідні двері грюкнули, і надвір вийшов хтось у довгій кереї. Придивившися, не важко було впізнати пана господаря. Він поглянув на вікно кімнати Сахно, не помітивши, звичайно, її скуленої постаті в складках портьєр. Потім сів на велосипед і хутко поїхав.
“Щось професорові перешкодило додержати свого регламенту. Чи не трапилося чого?” — подумала Сахно.
У цей час надвірні двері ще раз грюкнули і, перехилившися, Сахно побачила якусь постать, що вийшла в сад. Сахно не звернула б на неї уваги, та здивувало її, що постать та була майже гола, в самих купальних трусах. Це не був лакей, бо навіть у сутінку голе тіло відсвічувало надто блідо для смуглявого й червоношкірого нащадка древніх хамітів.
Поки Сахно роздивлялася й роздумувала, постать відійшла від стіни, рушила в парк, просто навпростець через галявину. Проходячи повз вікно, постать потрапила в смугу ясного місячного світла, і… мимоволі Сахно моторошно скулилася… Повз неї пливло щось гидке й незрозуміле… Людина була аж надто біла і мало не прозора в зеленавих хвилях місячного проміння. Млявий, наче з густого туману, торс, безбарвна, одутла, водяниста пика з зловісними плямами чорних окулярів…
— Що за чорт? Що за потвора? — похолола Сахно. — Що за привид з колекції старого ідіота?
Привид тихо минув галявину й пішов стежкою в глиб парку. Коли він обернувся до Сахно боком, Сахно не могла не відзначити, як подібна його хода, всі його рухи до ходи й рухів Хаквілавіліса.
— Але це не він! Коли та червона потвора — нащадок якихось хамітів, то це вже якийсь альбінос… чи що?
Місяць зайшов за хмари. Вся таємничість ночі зникла. В глиб парку віддалялася звичайна людська постать, тільки гола.
— Це звичайний місячний міраж? — пробувала заспокоїти себе Сахно, пригадуючи все відоме їй про південні міражі. — Чи я галюциную з перевтоми?
Але мова розуму мало заспокоювала роздратовані нерви і нездатна була розвіяти пригніченість. Марно силкуючись відігнати моторошний образ і прикликати сон, Сахно загорнулася в холодні тканини вигідної постелі.
4
Точно о шостій Сахно збудив гучномовець. З набридлою допомогою того ж таки Хаквілавіліса вона хутко вбралася й поспішила на терасу, де доктор Гальванеску вже чекав на неї з ранішнім сніданком.
Гальванеску снідав мовчки і раз у раз підганяв Сахно: вони вже й так трохи запізнилися. Вигляд у господаря був похмурий і стомлений. Сахно розпиталася про його здоров’я та причини нічної подорожі. Не приховуючи свого незадоволення з приводу того, що Сахно бачила його нічний від’їзд, доктор Гальванеску відповів, що справді зле спав цю ніч. Він мусив несподівано виїхати до робітничих казарм: захворів один робітник, і гадали, що то холера. Однак, як виявилося, це звичайна дизентерія, що лютує тут кожного літа. Поснідавши, господар і Сахно зразу рушили в путь. Біля під’їзду на них чекала циклонетка.[17] Гальванеску сів до керма.
Вони минули палісадники, переїхали великим парком і виїхали на поля. Добрих дві години возив господар свою гостю по вузеньких, але добре второваних стежках, що в різні боки розбігалися через розлогі поля. Тут Сахно мала нагоду висловити своє захоплення з ідеально організованої системи штучного зрошування.
— О! Це моя альфа і омега! — не без самовдоволення відказав господар. — Гарне зрошування — це є основа всякого господарства. Природа мало турбується про нас і ніколи не розподіляє доцільно своєї вологи. Її або обмаль, або надто багато. Виправляти природу, керувати нею — є завдання людини. Ідея штучного зрошення для нашого краю особливо важлива, бо сонця в нас скільки хочете, але сонце наше посушне. Виправивши за допомогою штучного зрошення хиби клімату, мені щастить збирати за рік два врожаї: в червні і в жовтні. Виснаження грунту я компенсую звичайними заходами угноєння, тільки більш удосконаленим способом. Я, звичайно, не угноюю моєї землі простим гноєм і давно вже відмовився од суперфосфату. Угноєння відбувається в мене разом із зрошуванням. Рідина, яку ви бачите в водозборах, польових водогонах та в цих рівчаках, не проста вода. Це насичений хімічний розчин. Формула розчину — мій секрет. Хімія — мати хлібові. Ця хімія дає мені два врожаї на рік і збільшує збір проти звичайного на дикунських селянських полях в кожному врожаєві в п’ятдесят разів.
— П’ятдесят разів! — скрикнула Сахно, до краю здивована.
Вона сподівалася почути велику цифру, але ніяк не таку.
— Так. П’ятдесят разів. Тобто там, де дикун-селянин має пуд хліба, я маю рівно п’ятдесят. А відрахуйте з селянського пуда відсотки на виснаження грунту — бо вони, ідіоти, не мають навіть багатопілля — і ви побачите, що проти моїх п’ятдесяти пудів селянин, в середньому за десять років, не матиме більше тридцяти фунтів. Моя ж система зрошування і хімізації не тільки не виснажує землі, а, навпаки, з року в рік угноєння треба менше, бо в землі лишаються рештки, та й вона, як усякий живий організм, привчається сама виробляти ту отруту, яку спершу їй доводиться давати як ліки. Це мені дає економію у відповідній прогресії з другого року вживання угноєння.
Сахно слухала, як зачарована. Вона чекала побачити тут чимало цікавого, але це перебільшило всі її сподівання.
— Дорогий професоре! — палко вигукнула вона, проймаючись великою пошаною до цього оригінала. — Вам же, звичайно, відомо, що на культурних полях найпоступовіших щодо сільського господарства країн врожайність не складає й п’ятої частини вашої. Ви пробачте мені, але я дивуюся, чому ви не опублікуєте своїх досягнень, чому ви не зробите їх надбанням людства і науки?
— А що дасть мені за це наука і людство? — холодно відказав доктор Гальванеску, згорда примружуючись на захват Сахно.
— Як то що? — трохи зніяковіла Сахно. — Ви зробите людство щасливим. Ви навчите його легко заробляти хліб. Ви дасте йому змогу раціонально витрачати свою працю. Ви звільните його від зайвої роботи…
— Для того, щоб воно більше часу мало на лінощі та безпутства?
— Хіба ж можна так казати? Невже ви не вірите в людство, в поступ, в культуру?
Доктор Гальванеску неохоче засміявся.
— Припустімо, вірю. Бо не можу не вірити. Коли не в людство, то в окремих людей, в їх поступ, культуру. Не можу не вірити, бо оце, що я вам демонструю, це і є поступ, культура. Але… це зробив я. Що мені дасть за це людство?
— Подяку трудящих… Славу, коли ви її шукаєте… Або, нарешті, багатство. Стовпи капіталізму вам охоче віддадуть на експлуатацію півсвіту, аби ви тільки відкрили другій половині свою таємницю.
Гальванеску знову засміявся сухо і хрипко.
— А може, я хочу цілий світ? Може, половини мені замало!
Сміх і іронія охолоджували захват Сахно. Вона вже не знала, чому віддати перевагу — шанобі й захопленню перед генієм чи огиді з його мерзенності. Доктор Гальванеску тим часом заспокоївся і змінив гнів на милість.
— Ця формула мені коштує п’ятдесят років життя. Ніхто ніколи не поверне мені цих років. А вони для мене дорожчі за ваших півсвіту. Нехай інший розум винайде формулу безсмертя, а я віддам йому свій винахід задарма…
Він помовчав, скеровуючи циклонетку по вузеньких бетонних стежках, що в’юнилися між рівчаками зрошування. Зненацька він засміявся привітно й весело, зі своїм чудним умінням нагло міняти свій настрій.
— Все це дурниця! Не в тім справа. Я ще мушу все добре перевірити. Хто знає, може, я таки відкриюся… І не візьму дорого за свій винахід, — ще засміявся він.
Його співрозмовниці враз полегшало, і Сахно з колишньою пошаною поглянула на господаря. Доктор Гальванеску в цей час раптом спинив мотор.
— Я хочу дати вам покуштувати зрошувальної рідини.
З цими словами він легко скочив на землю і взяв черпак, що лежав біля водозбору.
— Хіба я земля? — засміялася Сахно.
— Ні, - серйозно відповів Гальванеску. — Але ви частка тієї ж світоспоруди, що й земля. Не гидуйте її поживою. Можу вас поінформувати, що зараз я досліджую вплив цієї зрошувальної рідини безпосередньо на живий організм. І маю підстави боятися, що вся моя попередня праця піде марно. Можливо, що й саме зрошування не буде потрібне, як не буде потрібен рослинний хліб.
— Ви говорите про сурогати? Хімічний хліб? Я знайомилася з багатьма спробами в цій галузі, і, здається, вони всі досі невдалі.
— Так. Це не моя ідея. Вже понад сто років шукають люди формулу речовини, що заступила б звичайне харчування. Куштуйте, — простяг він Сахно черпака, — це якраз розчин для зрошування грунту під цукрові буряки. Кожна рослина, звичайно, потребує трохи одмінної формули розчину. І цей якраз, на мою думку, найближчий до того, що може бути поживою для живого організму. Свині, скажімо, що їхній травний апарат і формула крові найближчі до людського, їдять це залюбки і вгодовуються швидше, як на кукурудзі, висівках чи мелясі.
Сахно обережно сьорбнула бурої з неприємним запахом юшки. На смак вона була солодка і трохи п’янка.
— Тут є хлор? — запитала вона, розсмакувавши.
Гальванеску розсміявся.
— Ви хочете вивідати в мене формулу? Але коли я скажу навіть, що хлор таки є, і перейменую ще з двадцять інших складових частин, вам однаково це нічого не дасть. Бо основне, звичайно, — пропорція і спосіб виготовлення.
Сахно й собі розсміялася, запевняючи, що вона зовсім не хоче силоміць вивідувати таємницю.
— Ну, як вам смакує? — поцікавився господар.
— Не дуже, — щиросердо призналася Сахно. — Я з більшою охотою з’їла б біфштекс з картоплею і кавалок хліба.
— Я теж, — засміявся доктор Гальванеску. — Але я ще й не заявляю патента на таку поживу. Поживемо ще — побачимо.
Вони знову посідали в циклонетку й рушили далі. Тепер пшеничні й бурякові плантації лишилися позаду і стежка бігла серед рясних виноградників. Гальванеску мовчав, роздивляючись по сторонах, і раз у раз вдавався до свого нерозлучного апарата, вицокуючи коротенькі акорди.
— Ви це серйозно, пане доктор? — по паузі запитала Сахно, коли мотор спинився перед брамою.
— Що серйозно?
— Про годівлю… цією рідиною?
Гальванеску подумав і замислено відказав:
— Не знаю. Це, звичайно, тільки проблема. Проблема вивчення, аналізу і синтезу — так, так, — аналізу і синтезу вітаміну. Я, між іншим, працюю й над цим. Не знаю, чи пощастить мені закінчити мою роботу до смерті… Ах, цей проклятий обов’язок вмирати руйнує всі плани! Для людей винаходу ніколи не вистачає життя! — обурено вигукнув він. — У всякому разі, день розв’язання вже недалеко…
Потім, трохи помовчавши, він додав тоном лектора:
— Розумієте, справа в тім, що організм землі й організм рослини значно простіший за організм тварини. Тварина ж до того страшенно розбещена, особливо людина. Знайти для неї штучну поживу надзвичайно важко: треба врахувати все — і кровообіг, і нервову систему, і вібрації розумового апарату, і статеві хвилі, і соціальну спадщину віків, і нажиті мікроби тисячі хвороб, і багато всякої, всячини… З другого боку, можливо, що цілий цей метод хибний. Може, неправильно шукати і пристосовувати потрави для організму, може, навпаки — організм тварини треба пристосувати до першої-ліпшої потрави. Тобто спростити людський організм, довівши його простоту до простоти коли не землі, то бодай організму рослини…
Сахно з цікавістю слухала господаря, але той раптом урвав.
— Я втомлюю вас…
— Ні, ні! Що ви! — заперечила Сахно.
— …і надто покладаюся на вашу нездогадливість… Ви вже мені пробачте, але в кожного винахідника є межі, далі яких він не може говорити про свої роботи.
— У вас, мабуть, працює багато робітників? — запитала Сахно. — Щоб виконати всю роботу тут, потрібно чимало робочих рук.
— Не дуже, — заперечив доктор Гальванеску. — Ви забуваєте, що в мене геть усе механізовано й електрифіковано.
- І все ж таки тут працює не одна сотня люду? Навіть при максимальній машинізації?
Доктор Гальванеску хитро примружився.
— Я бачу, ви не від того, щоб довідатися, яка саме ця цифра?
— Так. Це дуже цікаво. Цікаво знати, як заощаджує робочу силу ваша система. У вашому господарстві все побудовано на механізації, але, з другого боку, тут стільки різних удосконалень, що потребують робочих рук.
Гальванеску засміявся.
— На це питання я не дам вам відповіді. Це мій секрет. Спитаю тільки вас, чи багато людей зустрічали ви в моєму маєткові і на полях?
— Нікого… поки що, — щиро призналася Сахно. — Я навіть подумала, чи не свято яке сьогодні. Мушу признатися, що це не тільки захоплює й інтригує мене, а й… трошки, знаєте, якось стає моторошно. Таке безлюддя…
Гальванеску засміявся знову.
— Недарма цієї землі так бояться довколишні мешканці. Ваше ім’я вимовляється з якимсь півмістичним острахом. Про вашу особу говорять…
— Коли люди чогось не знають, вони плетуть усякі дурниці, - різко перебив Гальванеску. — Цим вони винагороджують себе за свою обмеженість і нездогадливість… Апроте… вони мають де в чому рацію. Я не терплю цікавих і роззяв. Я нікого до себе не пускаю і караю необачних…
— Можливо, ви праві, - підтакнула Сахно, щоб не дратувати марно Гальванеску. — Але вернімося до нашої балачки про робочу силу. Людей на полі не видно зовсім, хоч пора зараз і робоча. Цілком очевидно…
Але Гальванеску гостро й суворо її спинив:
— Для вас тут немає нічого “цілком очевидного”. Ви можете будувати собі які хочете гіпотези, але, повторюю, не чекайте від мене відповіді на це питання. Я вже сказав вам, що основного принципу моєї системи господарювання — мого “секрету”, що його так кортить вивідати вашій академії, я вам не скажу. Хто знає, може, питання про робочу силу і є основний секрет моєї системи? Отже, прошу вас не вертати до цього питання.
— Я прошу мені пробачити…
Але Гальванеску, звичайно, не слухав і, за своєю манерою, зразу змінив свій суворий і гострий тон на іронічно-веселий.
— Хто знає, може, ви агент якоїсь профспілки чи там котрогось з інтернаціоналів і шукаєте потрібної вам “нечуваної експлуатації”, щоб потім дзвонити по всіх ваших дурних газетах, компрометуючи моє ім’я та звертаючи на мене увагу всяких нероб і нездар… А проте, — він ще раз різко змінив тон, — коли вже ви так хочете, я покажу вам зараз моїх робітників. А то ви справді надумаєте всяких дурниць.