Він замовк і довго вицокував на своєму апараті.
— Тут недалеко провадяться меліоративні роботи… Мені не потрібне оце озеро, і я вирішив перенести його в парк: там бракує води в ставках. Зараз риємо канал. Прошу.
Вони знову сіли в циклонетку й повернули назад. Через виноградники й плантації машина вернула до парку, обігнула ріг муру й виїхала з другого боку озера. Не доїжджаючи до берега, доктор Гальванеску спинив мотор.
— Ми подивимося звідси. Озеро дуже малярійне, і ближче під’їжджати небезпечно.
— Але ж там працюють люди?
— Вони мастяться спеціальним захисним елексиром. Комар його боїться. Глядіть.
Сахно вже й сама дивилася в той бік. Від озера до парку прямував уже наполовину готовий вузенький канал. Там працювали зараз дві землечерпалки. Біля них мурашіло з десяток робітників. Праця відбувалася надзвичайним темпом, і люди, здавалося, не ходили, а бігали. І в той же час зразу бив в очі надзвичайний лад і організованість усієї роботи. Кожний робітник, очевидно, педантично виконував якусь певну й обмежену частку загальної роботи, зосереджуючись тільки на ній, і більше не дбав ні про що. Здаля кожний видавався наче шрубиком у загальному механізмі праці. Можна було помітити точні, добре вивірені й виміряні рухи. На ці рухи згодом ставало навіть важко дивитися, — до того вони були розмірені й автоматичні.
— Яка чудова муштра! І яка досконала організація роботи! — захоплено крикнула Сахно. — Я починаю думати, що це й не люди, а якісь автомати.
Гальванеску в цей час відкрив свій апарат і вибив коротенький акорд. Наче від помаху чарівницького жезла, вся робота вмить спинилася… Люди застигли на місці, машини перестали стукотіти… Але перш ніж ошелешена Сахно в. стигла вражено скрикнути, Гальванеску клацнув іншим клавішем, і робота знову моментально відновилася в тому ж темпі.
— Це геніально! — захлинулася Сахно. — Це вище за людський розум! Дорогий професоре, невже ви не скажете, як ви досягаєте такого швидкого виконання ваших наказів?
Замість відповіді доктор Гальванеску розважливо промовив:
— Радіо належить велике майбутнє.
Сахно вийняла бінокль і ще раз поглянула на групу робітників. Зблизька дещо губився ефект ритмічності роботи, зате ще більше вражала точність і доцільність рухів кожного окремого робітника. Віддалення було все ж таки чимале, і розглянути добре окремі деталі та поодинокі постаті не щастило. Втім, дуже дивувала надмірна блідість облич у робітників — така дивна тут, під палючими променями південного сонця й степових вітрів.
“Мабуть, господар таки справді не дуже-то дбає про охорону праці своїх людей, — подумала Сахно. — Навряд, щоб чули вони щось не тільки про восьмигодинну, а й про десятигодинну робочу днину…”
Далі міркувати їй не довелося.
Доктор Гальванеску, що відійшов був од неї і поравсь біля свого апарата, в цей час знову повернувся. Побачивши бінокль, він безцеремонно видер його в оторопілої Сахно.
— Ви забули про мої попередження й порушуєте умову, яку вчора підписали, пані! — обурено затупотів він ногами. — Я припиняю негайно дальший огляд.
— Але, пане… — розгубилася Сахно, не добравши ще, як має реагувати на не зовсім чемну поведінку господаря. — Мені дивно… Ви ображаєте…
— Ви не маєте права тут ображатися! Ви нечесно ламаєте ваше слово!
— Пане!
— Пані!
— Я до краю здивована…
— Я теж. Прошу в машину. Ми негайно вертаємо.
Обурено відсапуючи та мурмочучи, розгніваний господар побіг до циклонетки. Сахно не залишалося нічого іншого, як наздогнати його.
— Прошу. Сідайте. А цю штучку, — Гальванеску сердито потрусив біноклем, — я змушений реквізувати.
Розмахнувшись, він жбурнув його в рівчак.
— Я не хотіла вас образити, — почала була Сахно, прагнучи ліквідувати прикрий інцидент, але доктор Гальванеску її не слухав.
Він увімкнув мотор і пустив циклонетку швидко назад, додому.
5
Ніч надійшла непомітно, швидко і по-південному раптово. Сахно з доктором Гальванеску ніч застала в бібліотеці. Помирившися під час обіду, — при тому Сахно повинна була заприсягтися ще одним словом честі про свою скромність, — вони тепер оглядали книгосховище Гальванеску. Це була багата й цікава бібліотека. Всяке друковане слово з усіх галузей науки, техніки й соціології, де б не з’явилося воно в світ, мало своє місце на поличках цієї книгозбірні.
Похвалившись книжками, Гальванеску привів Сахно в діаграмну, де продемонстрував свої схеми, зведення й виклади, ошелешуючи неймовірно великими числами й до нахабства сміливими розрахунками. Тут же, до речі, він прочитав деякі тези з своєї недрукованої праці, проілюструвавши кіномалюнками результати кількох цікавих дослідів. Проте показати лабораторії категорично відмовився, попередивши, що їх зовсім ізольовано в так званому “лівому корпусі”, і на всякий випадок на сторожі стоїть там вірний вартовий-електродріт. Натомість він запропонував з завтрашнього ранку розпочати огляд рибного розплідника й ботанічного та зоологічного садків. Там він обіцяв показати інтересні досліди над щепленням рослин і культивуванням різноманітних тварин.
Розійшлися знову о десятій, і Гальванеску, що дуже натомився за день та попередню безсонну ніч, заявив, що відразу, навіть зраджуючи свої звички, ляже спати.
Сахно ж не спалося. Враження дня перехвилювали і втомили її. Хоч і як багато чула вона про цей маєток на краю європейського суходолу, але досі вона досить скептично ставилася до таємничої слави не менш таємничого доктора Гальванеску. Ця чудна постать тепер чимраз більше викликала до себе поваги й захоплення, але ще більше інтригувала своєю загадковістю.
Нервове піднесення жужмом збило думки і відганяло сон. Проблукавши з півгодини по своїй кімнаті і вимірявши її вздовж і впоперек, Сахно вирішила вийти в сад прохолодитися.
Було вже після одинадцятої. Тихо перейшовши терасу, Сахно зайшла в квітники. Обігнувши правий корпус, вона вийшла на галявину перед свої вікна. В вікнах лівого корпусу, де містилися таємничі лабораторії та покої самого господаря не світилося.
— Таки спить. Не збрехав, — усміхнулася Сахно і рушила собі в глиб саду.
Весь пополовілий у місячному сяйві парк аж пахтів ароматом південної ночі і таємничо вабив у свої надра. Сахно перетяла галявину й впірнула у хащі туй і карликових сосен. Вузенькими, добре второваними і охайно підчищеними стежками вона блукала у лабіринтах зелені, не спускаючи, проте, з ока світла з свого вікна, щоб не заблудити поночі. Тут і там у гущавині зелені траплялися альтанки, мисливські хатки чи просто портики, мальовничо притулені на берегах озерець або в хащах старезних дерев. Сахно плигнула у байдарку, що м’яко погойдувалася на причалі, і попливла тихим, заснулим плесом.
Всі озерця і ставки сполучалися між собою протоками декоративно прихованими за підвісними місточками чи чагарниками. Вони манили своєю загадковістю. Пливучи далі й далі, Сахно й незчулася, як опинилася далеченько. Силует палацу сховався за стіною високих дерев. Світло з вікна зникло ще раніше. Стурбувавшися, Сахно повернула й наважилася була плисти назад, коли це побачила за берегом озерця якісь мережані залізні споруди.
Під’їхавши ближче і роздивившися, вона впізнала конструкцію землечерпалки. Це було останнє вже перед муром озерце і далі, за муром, мав бути той канал, роботу біля якого вона дивилася вдень. По цей бік муру канал уже був закінчений і обмурований. На дні плескало трохи води — рівно з поверхнею озера. За двадцять чи тридцять метрів канал зникав у тунелі під муром. Сахно нахилилася над водою і глянула в тунель. Він не був довший за п’ять-шість метрів. За цими п’ятьма-шістьма метрами знову м’яко відсвічувала під місяцем вода, трохи далі чорніла загата, ще далі — бовванів тулуб землечерпалки.
Непереможна сила цікавості штовхнула Сахно. Одмахуючися від думки, що вона робить нечесно, вже вдруге порушуючи своє слово честі, Сахно вдарила веслом і рушила в протоку тунелю. Вже підпливаючи до гирла, згадала вона про електросторожу, але зараз же заспокоїла себе — навряд, щоб і гирло тунелю було переплутано дротом. До того ж металевий ніс байдарки був би, в разі потреби, за найкращий струмовідхильник…
Ось і гирло. Сахно підняла весло і хотіла востаннє з усієї сили відштовхнутися, щоб розгону хватило на всі п’ять метрів тунелю. Але в ту ж мить вона злякано відсахнулася…
Згори, з верхнього пруга тунельної труби, щось зіскочило й з плескотом шубовснуло в воду. Щось велике, незграбне й важке. Човен захитало, і він затанцював на мертвих хвилях, от-от готовий перекинутися. Перше, ніж встигла Сахно отямитися з переляку й збагнути, що сталося, — з води виринула голова, а за нею й плечі людини. Води тут було небагато, і людина стояла у воді по груди. Вона вмить зняла руки, випереджуючи Сахно, що хотіла оборонятися веслом, і з силою відіпхнула човна назад. Потім людина плигнула, наздогнала човна і ще раз відштовхнула його… Байдарка хутко сковзнула назад до озера. А людина зразу одвернулася і моментально зникла в тіні муру…
Сахно сиділа закам’янівши. З несподіванки й переляку вона не могла ні ворухнутися, ні гукнути. Весло, впало в воду й пливло із човном. Перед очима стояла гидка потворна личина…
Хоч і як швидко відбулися всі ці події, але Сахно встигла роздивитися дивного вартового. Проміння місяця вдаряло йому просто в лице, і в цих променях ясно видно було бридку пику. Опукле, одутле, як після страшної хвороби, тіло і голий-голісінький череп та беззубий рот. Але що найстрашніше і найогидливіше — це мертва зеленавість і прозорість шкіри. Здавалося, місячне проміння просвічувало крізь неї, виразно вирізьблюючи западини й риси черепа. Вуха та ніздрі й зовсім наче світилися. Це було щось напівпрозоре — крохмаль чи медуза, — щось гидке, ненормальне й потворне…
“Якась дивна й страшна хвороба!” — нарешті спромоглася зібрати думки Сахно і мимоволі згадала про вчорашній привид на алеї. Тепер було очевидно, що місячний міраж тут ні при чому. Ясно, що й учора бачила вона цю ж таки людину або зовсім подібну до неї — хвору на ту ж недугу.
Отямившися, Сахно налягла на весло, поспішаючи геть від жахливої примари. Але прокляті озерця тяглися нескінченно. Тільки за чверть години гущавина парку скінчилася, й з-за дерев забовванів силует палацу з освітленим квадратом вікна. Сахно причалила й вискочила на берег. Страх міцно полонив Сахно, і, ступивши на твердий грунт, вона не витримала й бігцем подалася додому.
Вже добігши до галявини, Сахно спинилася віддихнути. Соромлячи себе за дитячу боязкість, вона пішла далі повільно й спокійно. Під високою двоповерховою альтанкою, схожою на китайську вежу, вона сіла притамувати биття серця й закурити.
Чи дурман нікотину, чи просто здоровий глузд, а може, і те і друге разом так вплинули на Сахно, а тільки вона дуже швидко заспокоїлася. Справді, що ж тут такого дивного, що цей чудернацький вартовий так незвичайно запобіг її замірові проплисти тунелем? У доктора ж Гальванеску геть усе — незвичайне. До цього треба звикнути. Люди у доктора вимуштрувані навдивовижу, сама Сахно винна, що хотіла нишком зламати своє слово. Що ж до зовнішнього вигляду, тобто фізіономії вартового, то… хто його знає, може, справді місячне проміння тут таки завинило трохи: південна природа дуже щедра на всякі міражі. Та зрештою нічого неможливого немає і в тому, що ця людина — справді якась потвора. Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей. Ця опуклість виду… Сахно зрівняла це лице з фізіономією Хаквілавіліса. В темношкірого Хаквілавіліса воно зовсім інакше. Це, мабуть, якийсь тубілець білої раси…
“Проказа! Лепра!” — здригнулася Сахно на свою здогадку. Справді-бо, яка вона нездогадлива. Оця відсутність людей в палаці, незрозумілий острах усього околишнього населення, вперте небажання Гальванеску підпускати близько до своєї оселі людей — хіба ж це не доводить такого припущення? І як це необачно, що вона наважилася порушити професорову заборону. Це ж жах! Вона ж могла заразитися.
Схвильована цією думкою, Сахно в той же час якось зразу заспокоїлася. Сказати правду, то з першої хвилини, як ступила вона на землі Гальванеску, якесь моторошне почуття не давало їй спокою. Збіги обставин, вразливі факти разом із кумедною, чудернацькою і таємничою постаттю самого професора повивали в таємничість і моторошність усі події. Безперечно, дещо незвичайного тут таки є: скажімо, оце використання до роботи прокажених (Сахно побудувала собі цілу гіпотезу про колонію прокажених…). Навряд, щоб така людина, як шановний доктор Гальванеску, робив би це виключно з благодійною метою. Тут, мабуть, добре враховано вимушену ізольованість від життя хворих на проказу і їхнє безталання. Це дає найширші можливості для експлуатації і для доброго зиску… А проте важко сказати, чи великий такий злочин. Адже, втягуючи прокажених у роботу, в суспільне життя, професор дає їм велику радість, дає їм змогу почувати себе людьми. Може, і лікує їх, експериментує над способами лікування цієї жахливої хвороби?..
Надходив ранок. Місяць вже ховався по той бік муру парку й немічним скісним, промінням освітлював алею й палац. Нічні птахи замовкли, з озерець тягло вогкістю, на сході трохи пояснішало і зблідли зорі.
Надзвичайна тиша передрання, багатюща й дивовижна природа довкола, духмяні пахощі південної рослинності — все це заколисувало затишним спочинком. Але сон тікав з очей. Навпаки, свіжість і запашність ночі бадьорила нерви і розбуркувала тіло могутнім — тільки південним жителям знайомим — почуттям радісного, незнаного бажання та тужної невдоволеності. Сахно цілком віддалася цьому почуттю й марила — чим? — вона й сама того не відала.
В такі ночі марення рясно плетуться в потомленій й стривоженій фантазії, але важко сформулювати їх бідною людською мовою.
Велич природи, з якою так рідко доводиться стикатися міській людині, розбуркувала рештки неурбанізованого ліризму. Сахно згадала, що вона степовичка — дитя розлогих просторів далекої країни — і мимоволі поринула у спогади. Несподівано для себе самої вона заспівала навіть стиха якоїсь рідної пісні. Її рідні не знають іншого вияву для своїх почуттів: радіючи чи сумуючи, вони завжди заспівують.
Вона була б довго ще просиділа тут, співаючи рідних пісень, коли б не довелося їй зовсім несподівано здивуватися і, будьмо щирі, - удруге за цю ніч перелякатися… Але здивувалася й перелякалася Сахно з цілком поважних причин: з-за її спини залунала її рідна мова, — хтось підтягував її співам.
Отямившись після першого замішання, Сахно глянула вгору, звідки линув спів. У темному чотирикутникові вікна на другому поверсі альтанки вона розглянула нечіткий обрис погруддя.
— Хто ви? — не зовсім сміливо прошепотіла Сахно.
— А ви? — відказав голос. Деякий час Сахно не знала, що далі сказати, й взялася до цигарки.
— Мене трохи налякав ваш спів. Я ніяк не сподівалася, що тут хтось є, - нарешті забалакала вона. — Пробачте, коли стурбувала вас.
— Нічого. Мені однаково не спиться. Це… може, моя остання ніч, а такої ночі не кожний засне. До того ж мене здивувала рідна пісня. Я не сподівався почути її тут, саме тут, в цьому проклятому мовчазному місці.
- І мене це здивувало, — погодилася й Сахно.
— Ви українка? — запитав ще незнайомий, очевидно, дуже балакуча людина.
— Так. Ви теж?
- І я теж. Якийсь час обоє помовчали. Незнайомий муркотів собі під ніс заспіваної щойно пісні.
— Ви сказали, — заговорила знову Сахно, — що це, може, ваша остання ніч. Даруйте мені, якщо це нечемне запитання, але чому це має бути ваша остання ніч? Хіба збираєтесь… той… не жити більше?
Незнайомий урвав спів.
— Ви жартували?
— Ні. Я, власне, і сам не знаю. Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки Житиму, а й житиму значно краще… Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра.
— Хіба доктор Гальванеску лікар?
— Атож. Ще й який!
— Він має робити вам операцію?
— Як би вам сказати? Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операційний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися.