Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович 12 стр.


ПОВЕРНЕННЯ ОЛІМПІЙЦЯ

Може, йому здалося? Але диктор повторив:

— Замість Володимира Бредька на бігову доріжку вийде неодноразовий чемпіон Європи Всеволод Левицький.

Збіг імені, прізвища і почесного звання?..

В напружених очах легенько запекло, і Дрю Карлсон зусиллям волі розслабив очні м’язи. Треба взяти себе в руки — хвилювання перед стартом поганий помічник.

На доріжці з’явився високий стрункий чоловік. Він зупинився неподалік. Дрю уважно дивився на нього.

Так, він усе такий же, як і два роки тому в Римі. Смагляве обличчя з легким рум’янцем, опуклі неширокі груди здіймаються в такт диханню. А повинен бути зовсім іншим….

“Спокійно!” — наказав собі Дрю, намагаючись зупинити бентежні думки. Це йому вдалося лише на кілька секунд. А потім знайомим рухом російський стайєр підняв руку до лоба, і у Дрю в голові наче побігла кінострічка. Швидко-швидко помчали кадри-спогади…

…Рим. Стайєрові Левицькому вручають золоту медаль, і Дрю, який зайняв восьме місце, з погано прихованою заздрістю спостерігає за ним, запам’ятовуючи кожен рух.

…Їдкий гарячий дим вповзає в очі, в рот, в ніздрі. Коли вогонь дійде до корми, спалахне нафта.

— У першому відсіку незастрахований вантаж! — пронизливо кричить капітан. — П’ять тисяч доларів премії тому, хто врятує його!

Матроси чимдуж кидаються до першого відсіку. Гейнц збиває з ніг Дрю, проривається першим. Дрю піднімається й біжить слідом за ним. П’ять тисяч — можна буде побратися з Луїзою.

Гейнц тягне величезного ящика. Що в ньому — ніхто не знає, окрім капітана. Та й навіщо їм знати? Головне — п’ять тисяч!

Дрю береться за другий ящик, його пробують відштовхнути, але йому допомагають вогонь і дим. Супротивники не витримують, поспіхом видираються на палубу. Дрю теж доводиться скрутно. Рятує спортивний гарт. Він витягає ящик на палубу, але до човнів ще далеко.

Вискочивши з рубки, радист кричить на всю горлянку:

— Тримайся, хлопці! Російські китобої йдуть на допомогу!

Вогонь і дим, червоне й чорне поступово витісняють усі інші кольори.

Три шлюпки причалюють до судна, і на палубі з’являються російські матроси.

— П’ять тисяч доларів тому, хто врятує вантаж! — кричить до них капітан.

Вони ніби й не чують. Кидаються до матросів. У цей час з лівого борту лунає перший вибух. Стовп вогню, рівний, як свічка, здіймається в небо, потім розростається в темно-червону хмару.

— Нафта! — лунає зойк.

Нічим дихати. Дрю двома руками роздирає комір і падає на палубу. Його хтось підхоплює. Дрю розплющує очі.

“Всеволод Левицький!” — підказує пам’ять.

Російський чемпіон тягне його крізь вогонь.

Потім Дрю бачить палаючий уламок щогли і непритомніє…

На другий день, прийшовши до пам’яті в приморській клініці, він дізнається, що відбувся порівняно легко: опік другого ступеня і перелом руки. В його рятівника справи безнадійні. Левицького придавило уламком щогли, розтрощило ребра. Довелося видалити праву легеню і частину лівої. Обгорілі пальці на руці — це вже дрібниця. Лікар сказав:

— Навряд чи виживе…

Перед випискою з клініки Дрю вдалося пробратися в палату до росіянина. Він побачив обличчя, наче виліплене з жовтої і синьої глини. На простирадлі безвільно лежала широка рука.

Спілі апельсини висипалися з кулька на підлогу і покотилися в різні боки…

Щоб повністю відновити здоров’я і сили, Дрю потрібно було чимало грошей. І тут зустрівся цей незвичайний тренер — доктор Лунквіст зі своєю експериментальною програмою.

— Я б узявся тренувати вас, — запропонував він. — Якщо пощастить, добре заробите.

— Та ви ж лікар, а не тренер, — заперечив Дрю.

— Я спортивний лікар. І потім, це не ваша справа. Згодні перейти в моє розпорядження на кілька місяців? Я вам заплачу. Ось контракт, гляньте-но!

Нічого не скажеш, контракт був складений так, що Дрю, по суті, ставав власністю тренера. Зате й грошей було чимало.

Моряк згадав довгі черги безробітних, кивнув головою: згоден.

Лунквіст привів Дрю в свою лабораторію. Вся вона розмістилася в двох невеличких кімнатах. Майже половину першої займав операційний стіл з рухомою дошкою, до якого тягнулися дроти.

Не кажучи жодного слова, Лунквіст підійшов до віварія, узяв звідти черепаху й поклав її на стіл. Потім натиснув кнопку.

Минуло кілька секунд, і раптом черепаха напрочуд швидко застрибала по столу, описуючи кола.

Лунквіст подивився на моряка. Той стояв мовчки, з байдужим обличчям, думаючи: “Циркові фокуси”.

— Отже, будете моїм піддослідним кроликом, — пожартував Лунквіст.

Дрю насупився, і тренер додав:

— Кроликом, який повинен стати гепардом.

З другої кімнати вибігла білява худорлява жінка років тридцяти. У неї були гострі дитячі плечі, тонка шия і великі довірливі очі.

— Знайомтеся, — мовив Лунквіст. — Це моя дружина й помічниця Люсі, а це — морський кролик, якого звати Дрю.

Моряку не дуже сподобався такий “титул”, але він не заперечив. На мить затримав у своїй руці тоненьку холодну долоню Люсі.

Тренування почалися через кілька днів. Лунквіст і Люсі допомогли Дрю вмоститися на обертовому столі. До його рук, ніг, плечей підвели дроти з присосками. Лунквіст пильно глянув на моряка і сказав:

— Тебе не повинна пригнічувати думка, що ти служиш піддослідним кроликом, мій хлопчику. Кролики, морські свинки, собаки принесли людству значно більшу користь, ніж деякі люди, що марно розтринькують життя. Зрештою, всі ми — лише піддослідні кролики, і мета того, хто робить над нами експерименти, нам невідома. Отож ти ще в кращому становищі, Дрю. Свідомість цього хай ніколи не залишає тебе.

Моряк кивав головою. Що й казати — Лунквіст уміє м’яко стелити.

Тренер подав знак Люсі, і вона ввімкнула рубильник. Дрю відчув, як десятки голок почали обережно поколювати його в тих місцях, куди підходили дроти. Було не боляче, але трохи дратувало. Лунквіст запитував моряка про самопочуття і поволі крутив ручку настроювання. Уколи більше не відчувалися, приємна млість розливалася по тілу. Він став ніби поринати у сон. Та ось стан різко змінився. Дихати стало важко, на чолі виступили краплини поту. Дрю трохи підвівся, стримуючи стогін.

Лунквіст щось перемкнув на щитку, і Дрю відчув полегкість. Він бачив над собою холодні вивчаючі очі. Лунквіст сказав:

— Тобі зараз важко. Але не думай, що я варвар, кат чи садист. Для моїх дослідів не можна використати собак і мавп, тому що стимулятори, з якими я експериментую, близькі до сигналів мозку, і шифр сигналів людського мозку відрізняється від мавпячого і собачого. І мені дуже шкода, що доводиться використовувати тебе, а не мавпу.

— До того ж мавпа й коштувала б дешевше, — погодився Дрю.

Лунквіст ледь помітно всміхнувся, мовив:

— На сьогодні досліди закінчено. Можеш іти.

Люсі допомогла Дрю встати зі столу.

— Зіпріться на моє плече.

Йому стало смішно — на її плече. Жінка-дитина розчулила його своєю довірливістю.

Закриваючи двері, він почув приглушений голос Лунквіста:

— Тепер твоя черга, Люсі.

Дрю здалося, що йому обпекло серце. Він повернувся до свого тренера й до Люсі, яка вже йшла до столу.

— Слухайте ви, кат, — з погрозою сказав він Лунквісту, — зі мною робіть що завгодно, але її не чіпайте. Інакше…

Обличчя маленької жінки змінилося. Між бровами через увесь невисокий лоб пролягла зморшка.

— Це не ваша справа, Дрю, — рішуче вимовила вона. — Йдіть собі!

Йдучи до готелю, Дрю думав про те, що ось і власну дружину Лунквіст піддає такій небезпеці. Заради чого? Можливо, задля слави? Хто ж він такий, цей тренер-лікар — фанатик, маніяк?

Уночі йому наснилася Люсі…

До лабораторії Дрю прийшов завчасно. Двері виявилися незачиненими. У Дрю з’явилося лихе передчуття. Він тихо пройшов по коридору, злегка відчинив двері в кімнату.

Те, що він побачив, було несподіваним і примусило його застигнути на місці.

На столі у павутинні дротів лежав сам Лунквіст. На його лобі і скронях виступили великі краплини поту. Пальці руки так стиснулися в кулак, що посиніли.

— Вмикай М-3, — наказав Лунквіст.

Дрю почув голос Люсі:

— Але ж це дуже небезпечно, рідний. Спробуємо краще на Дрю.

— Вмикай! — нетерпляче наказував Лунквіст. — Якщо з Карлсоном щось трапиться, я не зароблю грошей і ми не зможемо продовжити досліди.

“Продовжити досліди! — подумав Дрю. — Ось для чого йому потрібні гроші. Він, вочевидь, не такий уже й лихий. Якби в нього були гроші для цих дослідів, він би й поводився інакше…

Лунквіст раптом повернув голову і побачив моряка. Подав знак Люсі.

— Заходь, — запросив Лунквіст. — Звільняю твоє місце.

Дрю мовчки приготувався, ліг на стіл. Люсі приєднала дроти. Лунквіст поводився так, ніби нічого не трапилось. І Дрю не витримав:

— Навіщо це вам?

Лунквіст зрозумів, про що йде мова:

— За контрактом я не зобов’язаний відповідати на твої питання. Та я нічого не буду приховувати від тебе. Знаю: ти кмітливий хлопець, зрозумієш, що мета моїх дослідів — велика мета. І ти разом зі мною служиш їй. Слухай-но уважно і постарайся запам’ятати те, що я зараз скажу.

Все в нашому тлінному світі коливається. Коливаються гори й долини, наші серця, кожна молекула нашого тіла. Від того як, в якому ритмі і з якою частотою коливаються молекули, залежать основні властивості тканини, органу, організму. Коли ми навчимося керувати коливаннями молекул, ми навчимося керувати своїм тілом, його життям. Сьогодні в моїх слабких руках уже є знаряддя, з допомогою якого я можу посилювати і гальмувати коливання молекул живих клітин. Це знаряддя — електромагнітні імпульси.

Лунквіст подивився на свого “кролика”, і Дрю кивнув головою. Він тоді ще не все розумів у розповіді Лунквіста, але йому було цікаво спостерігати, з яким хвилюванням ця холодна, жорстока людина викладає свою програму. Що ж, у кожного — свої примхи і свої звички. Добре, якщо вони здатні хвилювати.

— З допомогою подібних імпульсів наш мозок керує організмом. Коли ти лише думаєш про наступну небезпеку, твої м’язи мимоволі напружуються, а почуття загострюються. Чому? Загальновідомо, що мозок мобілізує залози внутрішньої секреції, вони викидають у кров адреналін та інші речовини, переводять організм у стан підвищеної готовності. Та це лише частка картини. Організм має кілька систем захисту. Разом із мобілізацією залоз мозок посилає іншим шляхом сигнали групам клітин, які я називаю резонаторами, посилює коливання їхніх молекул, створює додаткові потоки електронів, додаткову енергію. Ці сигнали і складні і прості, як знаки абетки. Але вони можуть виконувати найрізноманітніші дії, залежно від їхніх комбінацій і від того, куди і в який час вони надіслані. Якщо знати цей алфавіт, код сигналів мозку і навчитися посилати певним органам і ділянкам тканин, то можна використати їх як стимулятори — посилити або загальмувати роботу шлунка, печінки, серця, змінити їхній режим. Це відкриває необмежені можливості. Але ми перебуваємо тільки на початку шляху… Я сподіваюся, ти дещо зрозумів, Дрю. Решту зрозумієш пізніше.

І Дрю справді згодом зрозумів, точніше відчув усе те, про що говорила ця незрозуміла, розсудлива й хитра людина, в якої була, однак, велика пристрасть. Він відчув це, коли корчився на маніпуляційному столі, обплутаний дротами. Залежно від того, куди Лунквіст приєднував дроти і які імпульси посилав, у Дрю то наставали ядуха і судороги, то виступав рясний піт, то, навпаки, він відчував небувалий приплив сил і вовчий апетит. Інколи він відчував найтонші запахи або вловлював найменший шурхіт.

Дію однієї з груп стимуляторів Лунквіст вирішив перевірити на змаганнях.

…Дрю чує команду і займає своє місце на старті поруч з росіянином. Скоса уважно роздивляється його.

Може, тоді в палаті у Дрю була галюцинація? Але в такому разі й газети брехали: “…видалені права легеня і половина лівої…”

“Безногий російський льотчик міг танцювати і водити літак, — пригадує Дрю і думає. — Штучні легені?”

Ні, їх застосовують переважно при операціях, але Дрю не чув, щоб їх трансплантували на все життя… Хоча хто його знає…

Дрю почув постріл стартера, і ноги автоматично кинули тіло вперед. Хвилювання ставало приглушеним, тупим.

“Росіяни здатні на чудеса, але людина з половиною легені ніколи не стане стайєром”.

Дрю відчував м’язи ніг. Вони працювали в звичному ритмі. І в такт ритму дихання нарешті стало спокійнішим, глибшим. Кисню вистачає, запаси глікогену в печінці завдяки стимуляторам дуже великі. “Ти побіжиш з таким же зарядом у печінці, як у гепарда, — казав Лунквіст. — Ти — моя рушниця, хлопчику, і ти не повинен промахнутися. Чим більше глікогену згорить, тим більше енергії одержать м’язи”. Дрю посміхається… А воля до перемоги? Лунквіст запевняв, що є і стимулятори волі…

Цікаво, коли ж почне втомлюватися той, у білій майці, кому присвоїли чуже ім’я? Навіщо був потрібен цей трюк?

Дрю марно намагається позбутися думок про Левицького. Їх не повинно бути — людині з половиною легені чи із штучними легенями ніколи не стати стайєром. Нема ніякої загадки, попереду — підставна особа, двійник.

Але й біг цього двійника — біг золотого олімпійця. Той же широкий, невимушений крок, округлі рухи плечей.

Дрю чомусь пригадав прізвище безногого російського льотчика і більше не міг збутися цієї думки. “Маячня! — лаяв він себе. — Може бути безногий льотчик, але стайєр без півтори легені неможливий…”

Він хоче зосередитись на бігу, але думка мчить по колу, як кінь на прив’язі, і знову повертається до вихідного.

Його випередила синя майка, потім дві жовті, зелена…

“Глікоген не окислюється без кисню, а кисень несе дихання, — подумав він словами Лунквіста. — Хвилювання розладнує дихання”.

До фінішу залишалося трохи більше милі. Дрю зрозумів, що ритм дихання вже не відновиться. “А воля? — подумки закричав він собі. — Крім глікогену, кисню, електрики, є ще воля, хай йому чорт!”

Він зробив ривок — і остаточно втратив ритм. Байдуже! Вперед! Йому не вистачало повітря, як тоді, на пожежі. Але він думками ніби штовхав свої м’язи. І вони все ж слухались.

Наздогнав зелену майку…

Жовту…

Він робив неможливе. А троє — попереду. Ще ривок. Дихання на межі. Легені, здається, от-от розірвуться. Серце гупає молотом.

Дрю випередив ще одного. Але більше вже нічого не міг зробити.

Досада і злість! Ненависть! Брудний трюк! Він викриє!

Фініш…

Дрю прийшов третім. Лунквіст буде незадоволений. Ну й що! Зате газети матимуть сенсацію. І ще яку!

Він прямує до суддівського столика. Очевидно, той, справжній Левицький знав про обман і дав згоду. Але навіщо був потрібен цей трюк?

Дрю не знаходив відповіді. Нічого, репортери розберуться. О, вони вхопляться за сенсацію, особливо он той товстий, що пахкає люлькою! Вони рознюхають усе, дійдуть до всіх подробиць.

Дрю теж згадав подробиці… Чорне й червоне, запах диму, палючий уламок щогли… Він зупинився, із злістю плюнув собі під ноги і повернув назад, втягнувши голову в плечі, як побитий пес. Втома навалилась одразу, ніби чекала слушної нагоди.

Він побачив того, хто прикривався чужим прізвищем. Поруч з ним стояли ще двоє.

— Мені необхідно з вами поговорити. Зараз же… Той не заперечував, слухняно відійшов з Дрю. Над головами пливли темні хмари.

Дрю зазирнув йому в очі — допитливі, очікуючі. Десь у зіницях коливалися темні хмаринки. Дрю спитав:

— Пам’ятаєте мене?

І перш ніж той встиг щось сказати, випалив:

— Рим. Пожежа на танкері…

Обличчя росіянина напружилося, потім посвітлішало:

— Ви?

— А легені? — запитав Дрю, вже вірячи не своїм підозрам, а в чудо медицини. — Штучні легені, так?

— Ні, не штучні, мої, — якось вагаючись сказав Левицький. — У мене в готелі є газети, там написано… Розумієте, вони називають це регенерацією — відновленням… Це схоже на те, як у ящірки відростає хвіст… Професор Косоркін говорив, що даремно думають, ніби на регенерацію здатні в основному нижчі тварини. Навіть ми з вами здатні на те ж, що й ящірка…

Назад Дальше