Ігор Росоховатський
Художник ГЕОРГІЙ ЗУБКОВСЬКИЙ
ФАНТАСТИЧНА ПОВІСТЬ
1
Перший помітив пропажу постачальник. Він побіг до начальника охорони, івони удвох обшукали склад та господарський двір. Але контейнерів не було.
— А документ про доставку є? — запитав переляканий начальник охорони, начебто документ мігзамінити контейнери.
— Та я ж вам його показував. Сам привіз. Простежив, щоб правильно розвантажували іпоставили на площадку транспортера…
— А де стояв контейнер з відходами?
— Також там. Його повинні були через півгодини забрати.
— А може, й забрали? І помилково — обидва контейнери?
— Виключено. Я питав і на складі, і в постового.
Кажучи це, постачальник з досадою подумав:
“А я ще дивувався, нащо тут воєнізована охорона. Адже ЕУ-3 об’єкт суто цивільний,експериментальна установка по опрісненню морської води. Хоча енергію їй і постачає атомнаелектростанція, але, по-перше, станція крихітна і малопотужна, а по-друге, “трішки” застаріла.Такі станції тепер ні для кого не секрет. І ось маєш…”
Начальник охорони безпорадно розвів руками. Останні іскри надії погасли. Треба булодоповідати начальству.
Незабаром у дворі електростанції з’явилися люди з пошуку. Їм давав пояснення сам начальникЕУ-3 (він же був і начальником електростанції).
— Як бачите, у нас двір закритий, — пояснював він. — Огорожі немає тільки з боку моря, алетут скелястий берег обривається майже прямовисно. Та й кому можуть здатися ці кляті контейнери?
— Це вже інше питання. Не будемо забігати наперед, — сказав невисокий чоловік в окулярах,який назвався Аркадієм Пилиповичем. — Отже, в одному контейнері був збагачений уран, у другому —радіоактивні відходи. На якій відстані лічильник Гейгера реагує на такі контейнери?
— Залежить від чутливості лічильника і від середовища, — промовив начальник об’єкта.
— Ви поясните це детальніше трохи згодом моєму помічникові, — Аркадій Пилипович вказавпоглядом на широкоплечого мовчазного чоловіка, який уважно слухав їхню розмову. — А теперскажіть, чи не було на території сторонніх?
— Тільки водії вантажної машини, які доставили контейнер.
— Добре. Охарактеризуйте ваших працівників.
— Вас цікавлять наукові співробітники чи й робітники теж?
— Усі.
Начальник ЕУ-3 почав давати короткі характеристики співробітникам. Про одного з них вінвідгукнувся не дуже схвально. Аркадій Пилипович уважно слухав і водночас оглядав огорожу,будови…
— Скільки важить контейнер з відходами?
— Майже двісті кілограмів. Свинцева прокладка все ж таки…
— Машина для транспортера може під’їхати тільки з цього боку?
— Абсолютно точно.
— Ваші охоронники уміють поводитися з лічильником Гейгера?
— Звичайно.
— Нехай вони разом з моїм помічником перевірять он ту доріжку, що веде до воріт і… —Аркадій Пилипович ще раз обвів поглядом східну частину території, де огорожі не було і морепочиналося наче від самого двору, — і це місце…
— Добре, добре, — згодився начальник. — Але я хотів би повернутися до характеристики тоготовариша…
— Гаразд. Ходімо до вас у кабінет. Покажете мені його особисту справу.
Тим часом охоронники разом із новоприбулими почали виконувати наказ Аркадія Пилиповича.Там, де берег обривався до моря, лічильник Гейгера показав різке підвищення радіоактивності.Охоронники оглянули це місце ретельніше і виявили сліди. Дивні це були сліди — невеличкімалопомітні трикутнички з якимись круглими відбитками всередині з двадцятикопійкову монету…
Помічник доповів про знахідку Аркадієві Пилиповичу. Всі разом роздивлялися сліди,намагаючись визначити, чиї вони. Загадка могла б прояснитися, якби на той час вони довідалися проще один зниклий контейнер…
2
Загримів — кільце об кільце — якірний ланцюг. Море дзвінко зойкнуло, хлюпнуло піною.Корабель плавно захитався на хвилях.
Слава стояв біля борту поруч з Валеріем, задивившись у темну морську воду. Десь тамкриється відповідь на загадку. Він мимохіть подумав про свого тезка з лабораторії Ми-хальченка ітих двох аквалангістів… Що побачили вони в останні хвилини життя?.. Їхні трупи спливли наповерхню, як до того спливала мертва риба, — без ран, без жодних ушкоджень. Тільки де-не-дечервоні плями на тілі та ще в одного із спортсменів на обличчі застигла усмішка — не гримаса, непередсмертний жах, а справжнісінька весела усмішка… Що саме розвеселило їх перед смертю?..
— Славко, пам’ятаєш умову? — запитав Валерій.
Не повертаючи голови, Славко кивнув. Та Валерій теж дивиться на воду і тому повторюєзапитання.
— Я не змінюю рішень.
То правда, і Славко любить це повторювати. Йому здається, що Валерій посміхається. Хвиляпринесла на гребені кілька роздутих рибин, притисла їх до борту. Вітер доносить солодкуватий духмертвоти. І, як відзначали всі, хто побував у бухті останнім часом, тут майже немає чайок. Вониневідь-яким чином відчули небезпеку і покинули бухту.
Запанувала тиша, лиховісна, похмура.
На палубу викотився Нечипір Арсенович Тукало і густим своїм баритоном повідомив, щоприготування закінчено. Славко розпорядився, і за кілька хвилин над палубою на талях завис білий,з поздовжніми чорними смугами батискаф.
— Ходімо, — Славко рушив до батискафа.
Вони вмостилися якнайзручніше, приготувалися до спуску. Скрипу й кректання лебідок вже нечули. В ілюмінаторах промайнули іскристі ланцюжки й щезли. Віконечка ніби зовні зашторилисячорними запонами і раптом вкрилися сріблястою плівкою. Це спалахнули прожектори.
Славко відрегулював їх, і світ за ілюмінаторами почав повільно вимальовуватися. Вінздавався Славкові нерухомим і порожнім, хоча й мерехтів у променях прожекторів десяткамивідтінків. Славко зрозумів: тут майже не було життя — не мчала стрілою геть від яскравого світлатріска, не розливалися сріблом зграйки сардин. Тільки поволі де-не-де пропливали парасолькимедуз.
На пульті спалахнув червоний вогник, і кабіна наповнилася сухим стрекотом. Хлопціодночасно зиркнули на той вогник. Так, то запрацював лічильник Гейгера. Він зафіксував невидимунебезпеку, що не мала ні кольору, ні звуку, ні запаху.
Валерій запитливо глянув на Славка, але той лише усміхнувся. Випромінювання поки що незагрожує, радіація не сягає контрольної цифри. Вони занурювалися далі під монотонний акомпанементлічильника. Потім пішли над самим дном, яке в променях прожекторів поставало перед зором особливорельєфно. Кожен камінь об’ємний, видно кожен виступ, западинку. І все сяяло яскраво, святково.
Та ось серед цього вражаючого видовища, вихопленого прожектором з вічної пітьми, сяйнувметалевий відблиск.
Славко спрямував туди промені двох бокових прожекторів. Величезний металевий ящик… Кількалатинських літер і добре знайомий усім зловісний знак.
— Контейнер… — хрипко вимовив Валерій.
Славко розглядав пустельне, без будь-якої рослинності дно. Стерильне. Наче добре обробленарана. Але чому? Радіація тут, коли вірити лічильнику, не така вже й велика, щоб убити все живе.
“Коли вірити лічильнику”… Його кинуло в жар. На чолі виступив піт. Натиснув на важіль —батискаф почав підніматися. Зусиллям волі утримався, щоб не випустити з відсіків усю воду і невилетіти вмить на поверхню. Хоча батискаф все-таки піднімався занадто швидко.
В ілюмінаторі пропливли швидкі тіні. Зникли. Славко майже інстинктивно вимкнув боковіпрожектори, а носовий пригасив. І тіні з’явилися знову. Стишив хід. І раптом збагнув, щолічильник не брехав! В ілюмінаторі на великій відстані зблиснула зграйка риб. А потім боковевіконце затулила аморфна, посічена зморшками, в складках маса. Вона здригалася, тремтіла.З’явилося щупальце з присосками, поялозило по прозорій пластмасі, потім — банькаті очі, і Славкоподумав — восьминогові. Але одразу ж відкинув це припущення. Навіть для восьминогових вони булинезвичайні. Їх вираз швидко змінювався, був надто осмислений, ба навіть проникливий. Йомуздалося, що в глибині тих очей причаївся біль, якесь болюче запитання.
Та ось в ілюмінаторі показалися вся голова, беззубий з дзьобом рот, частина тулуба ілійкоподібний отвір. Сумнівів більше не було: восьминіг. Якийсь незнайомий вид — не далекосхіднийосіориз Ооіїеіпа. Адже ці очі… Цей, можна сказати, погляд… Правда, у восьминогів він буває доситьвиразний. Але така осмисленість… А може, здалося? Далася взнаки зайва настороженість,напруженість?
Валерій промовив щось нерозбірливе, не маючи сили відірвати погляду від дивовижних очей, ітієї ж миті голова зникла.
Славко марно чекав якийсь час, вмикаючи й вимикаючи світло. А тоді знову почав підйом.
“Власне кажучи, мені поки що нічого не пощастило встановити, — міркував. — Радіоактивністьне така велика, щоб могла бути відповіддю на загадку, тим більше на тій глибині, куди моглиопуститися люди з аквалангами. Може, саме ось такі тварини напали на них? Звичайно, легенди прострашних восьминогів — вигадка. Але ці тварини — надто вже незвичайні…”
Зразу ж після повернення на палубу корабля Славко скликав товаришів і розповів про своїспостереження. Ухвалили знову спустити батискаф. Цього разу в ньому будуть іхтіологи Косинчук іПавлов.
Але і друге, і третє занурення батискафа не збагатило експедицію новими даними, якщо небрати до уваги, що іхтіологи підтвердили: восьминіг, якого вперше побачили Славко й Валерій, неналежить до жодного відомого виду.
Славко найбільше боявся, що керована ним експедиція повернеться з порожніми руками. Вінуявляв собі погордливо зневажливу міну на обличчі Івана Герасимовича, докірливий погляддиректора, мовчання співробітників, яке він витлумачував би як завгодно, тільки не якзвичайнісіньке мовчання.
У ці дні Славко крутився, як муха в окропі. Він дуже схуд, піджак між лопатками провисав,навіть великий м’ясистий ніс трохи загострився. Не залишив без уваги жодного припущенняспівробітників щодо таємниці бухти, навіть найфантастичнішого. А з його вуст гіпотези сипалисяодна за одною. Він навіть уві сні придумував їх, хоча і спав не більше чотирьох годин. А вдень ажхитався. Важко сказати, що тримало його на ногах. Певно, чорна кава та ще честолюбство.
Коли Тукало помітив, що мертва риба, виловлена в бухті, має якийсь дивний запах, Славкосам перевірив це в лабораторії. Спочатку він нічого особливого не завважив, але чаклував доти, ажпоки і йому ота падаль почала здаватися незвичайною. І він майже не здивувався, коли,врешті-решт, встановив: клітини риби втрачали деякі амінокислоти, багаті на фосфорні сполуки.
Славко ще й ще перевіряв результат аналізу. І коли Валерій висунув свою більш ніж химернупропозицію, він гаряче підтримав її і метикував над пристроями для здійснення її.
І ось вони знову вдвох опускалися в батискафі. Час од часу Славко поглядав на прикріпленудо батискафа сітку, куди помістили рибу й крабів. Вони мали служити за принаду.
“Ми перебрали все, що могло бути причиною загадкової загибелі, і ні на чому не зупинились.Залишилися тільки дивовижні восьминоги. Звичайно, це теж тільки припущення, та коли незалишається нічого іншого…” — сказав Славко на нараді і запропонував саме цю принаду.
Батискаф уже чимало проплив, але восьминоги не з’являлися.
“Може, ми збилися з курсу?” — подумав Славко.
Коли опустилися нижче, він переконався, що це саме так. Дно тут аж ніяк не нагадувалопустелю. Перед ними розляглися справжнісінькі джунглі. Життя буяло тут, пнулося з усіх пор, ізщілин між камінням, із розколин на скелях.
Обоє були вражені цим розкішним світом поряд з мертвою зоною.
Валерій розглядав зарості, час від часу щось фотографуючи. Він приготувався зробити новізнімки і попросив Славка увімкнути бокові прожектори.
— Поглянь! — раптом вигукнув Славко.
В ілюмінаторі з явився восьминіг. Він плив, мов торпеда, виштовхуючи воду із своєї “лійки”і склавши шупальці так, що вони скидалися на стабілізатори. За ним пливли чотири його родичі.Вони наблизилися до сітки, потім попливли уздовж неї, наче обнюхували. Один простягнув щупальце іобережно провів ним по сітці, ніби його цікавила сама сітка, а не те, що в ній. Він ненадовгозник з поля зору, та згодом в ілюмінаторі знову з’явилася його голова. Величезні очі були вкрайзосереджені. Їхній погляд зупинився на Славкові. Над очима випнулися ріжки. Восьминіг почавзмінювати колір, переливаючись різними відтінками, і раптом розквітнув веселкою.
— Це він так вітає керівника експедиції, — пожартував Валерій.
— Типова реакція, — цілком серйозно зауважив Славко.
— А може, він хоче поговорити з нами? Потвора простягла щупальця і помацала віконце.
— Але ж він заступає нам сітку, — спохмурнів Славко і змінив напрямок руху батискафа.
Сітку знову стало видно. Та Славко і Валерій побачили, як восьминоги, вишикувавшись ужуравлиний ключ, відходили геть, так і не доторкнувшись до принади.
— Ніколи не чув, що вони плавають строєм, — пробубонів Славко.
Він потяг на себе важіль глибини, скеровуючи батискаф навздогін за восьминогами, майже немаючи надії на успіх, оскільки батискаф явно поступався перед живими торпедами і швидкістю, іособливо маневруванням.
Одначе Славкові пощастило. Він наздогнав їх біля самого дна і встиг запримітити, як прудкітіні прослизнули крізь вузьку підводну ущелину.
“Начебто знають, що батискаф за ними не пройде”, — подумав і повів корабель в обхід.
Кілька віражів — і він побачив зграю восьминогів, що рухалися тепер уже ланцюжком. Ті,мабуть, уздрівши батискаф, мов по команді, кинулися кудись униз і зникли. Славко увімкнув наповну потужність прожектори і зойкнув від здивування.
Перед ним горіло, вигравало всіма відтінками веселки місто восьминогів. Він згадавзнамениту книжку Іва Кусто і Фредеріка Дюма. В ній французькі дослідники описували порівнянопрості підводні будови з каміння та різноманітного будівельного сміття — аж до уламків цегли тапанцирів крабів. А тут громадилися багатоповерхові будівлі з лабіринтами вулиць і концентричноюплощею в центрі.
Валерій заворожено дивився на місто, намагаючись запам’ятати кожну деталь.
Обоє забули про аквалангістів, про завдання, про небезпеку. Якби вони прихопили з собоюводолазні костюми, то, напевне, вийшли б з батискафа, щоб краще роздивитися дивовижні симетричніспоруди, складені (акванавти ладні були в цьому поклястися) із обтесаного каміння.
— Октопус сапієнс! — прошепотів Славко. — Оце було б відкриття.
— А чому б і ні! — вигукнув Валерій. — Новий вид — восьминіг розумний! Хіба це принциповонеможливо? Що ми зовсім недавно знали про дельфінів? Стривай, стривай. Ми ж іще нічого незнаємо…
З найближчої будівлі стрімголов вихопився восьминіг і помчав просто на батискаф. Славкопригасив прожектори. Восьминіг застиг на місці, а потім повільно, ніби запрошуючи рухатись заним, поплив. Славко повів за ним батискаф.
Восьминіг плив, роблячи численні завороти, час від часу спинявся, ніби давав можливістьбатискафу наздогнати його.
Несподівано ожив лічильник Гейгера, фіксуючи наявність радіації. Його скрегіт дедаліпосилювався. Ось заблимала перша контрольна лампочка, потім — друга. Якщо засвітиться третя —перебувати в зоні небезпечно.
Попереду сяйнула металева брила контейнера. Це була звичайна “коробка” з відходамиядерного палива, які тепер часто зустрічалися на океанському дні. Важко було сказати, хто її тутпосіяв, бо жодного розпізнавального знаку на ній не знайшлося. Восьминіг простяг щупальця, нібивказуючи на неї, розвернувся і шугнув угору. Йому знову довелося зачекати батискафа. Потому віненергійно виштовхнув воду з “лійки” і поплив майже по вертикалі. Батискаф рушив за ним.
Що це? Восьминіг привів їх до місця, яке помітили з висоти льотчики і позначили на карті?Тут вода була червонувата через надмірну кількість планктону.