— Так он воно що! — вигукнув Славко. — Сільвестров має рацію! Радіоактивнимвипромінюванням можна викликати цвітіння планктону?
— Ро-зу-мі-ю, — буркнув Валерій, думаючи про своє.
— Але ж це саме те, що може, та ще й як, згодитися людям: величезна кількість планктону —це море харчового білка!
Валерій дивився на червонувату воду з якоюсь відразою.
У цей час Славко натиснув кнопку, з батискафа висунулася товста трубка з рухомимнаконечником і всмоктала потрібну кількість води разом з планктоном для аналізу.
Восьминіг зацікавився трубкою, помацав її щупальцем. Потім простягнув щупальце в напрямкумаси планктону і поринув униз, уже не чекаючи батискафа.
— Він мовби підказує нам: шукайте розгадку там, де планктон, — мовив Валерій.
— Ого, друже, у тебе чудова уява. Чому б тобі не спробувати сили у фантастиці? —пожартував Славко й натиснув на важіль глибини.
3
Учасники експедиції знали, який трудяга Славко, але в ці дні він перевершив себе і вкрайзаганяв усіх. Вдень і вночі горіло світло в судновій лабораторії, не вимикалися термостати, гулицентрифуги, осаджуючи розчин. Мікротоми різали зелену тканину на тонісінькі плівки, щоб потім цізрізи лягли на скельця мікроскопів. Водночас досліджували воду в напівпрозорих колонках,обробляли кислотами та лугами.
Славко ще більше схуд, і хтось пожартував, що його ніс скоро перетвориться на гострийдзьоб, яким він остаточно заклює своїх бідолашних підлеглих.
На щастя, цього не сталося. Через кілька днів, худий, з червоними від безсоння очима, алеакуратно поголений, Славко скликав співробітників, коротко й діловито сказав:
— У цій бухті ми натрапили на локальний острівець планктону. Дослідження показали дещопідвищену радіоактивність зеленої маси. Неважко встановити зв’язок між контейнером зрадіоактивними відходами та інтенсивним розмноженням планктону. Ось дані.
В каюті згасло світло. На екрані з’явилися колонки цифр.
— Як бачите, Сильвестров має рацію, і Нечипору Арсеновичу доведеться змиритися з цим, —підсумував Славко, коли увімкнули світло.
— Аж ніяк! — заперечив Тікало, підхопившись із стільця. — Хоча ви вперто й тримаєтеся засвого Сильвестрова, але проблема не вирішується так, як вам хочеться.
Тукало забігав по каюті на коротеньких ногах, виставивши круглий живіт. Він тепер чомусьдуже нагадував краба, що наздоганяв здобич чи сам рятувався від хижака.
— Всім тепер відомо, що людству, бажає воно того чи ні, доведеться звикати до незвичниххарчів. Це безперечно! Сьогодні ми даємо випасатися на планктоні рибі, молюскам, щоб потімспоживати їх. Але згодом нам доведеться самим пастися на планктоні, — і це не так уже й погано.Навпаки — і ощадливо, і смачно. Власне, ми вже й почали це робити. Перші плавфабрики, цімеханічні “кити”, переробляють планктон, виготовляючи з нього справжнісінькі делікатеси. Тількивперта відданість традиціям заважає визнати очевидність…
Славко спробував був зауважити, що Тукало захопився виступом і час переходити до діловоїчастини, але йому не вдалося вставити жодного слова.
Якщо вже Нечипір Арсенович сідлав свого коника, то негайно пускав його в галоп:
— Ви правильно говорили колись, що вже сьогодні варто думати про те, як підвищити урожайпланктону. Але, юний друже мій, (в устах Тукала слово “юний” звучало як недосвідчений),опромінення планктону з допомогою ізотопів, як запропонував Сільвестров, нічого не варте.Впливаючи радіацією на механізм спадковості, ми виведемо нові сорти планктону, але з пониженимвмістом білка. Кормової маси буде більше, та її поживність погіршиться. До того ж існує небезпека— і неабияка! — радіоактивного зараження маси…
Тукало на мить зупинився, глибоко вдихнув повітря і ще з більшим запалом провадив далі:
— Цього ви хочете?! Але ж досить взяти ту ж саму енергію, підняти на поверхню воду зглибини триста-п’ятсот метрів, де так багато поживних речовин, — і проблема розв’язана. Мивиростимо нечувані врожаї планктону, багато риби, морських тварин…
— Але механізми для переміщення вод будуть створені ще не скоро, — нарешті кинувся й собів атаку Славко, — а метод Сильвестрова можна застосувати сьогодні. Дози опромінення можна взятитакі, щоб не зашкодити людям і в той же час прискорити розмноження планктону, його “цвітіння”…
І раптом Валерій згадав. Ну, звичайно: цвітіння! Він же сам готував для газети матеріалодного зарубіжного кореспондента. Йшлося тоді про Японське море. Цвітіння води, незрозумілийспалах розмноження планктону, убиває перлові устриці. Це відомо давно. Стародавні писання,наприклад, свідчать, що вода в Нілі інколи набувала кольору крові, і тоді, напившись її, гинулитварини. А якщо це так… Виходить, і аквалангісти, і риба загинули тому, що… Думка була донеможливості проста. Але ота простота і насторожувала. У такий спосіб можна було б надто легкорозгадати таємницю бухти. Невже він здогадався про те, до чого не могли додуматися вчені,фахівці?
— Даруйте… — мовив Валерій, трохи затинаючись. — Усе-таки я мушу сказати…
До нього повернули голови. Славко з досадою: мовляв, мовчав би, а то зараз бовкнеш таке,що мені потім тільки раків пекти; Тукало — явно осуджуючи зухвалість журналіста; інші — просто зподивом. Але Валерій уже не міг зупинитися.
— Колись я готував статтю одного іноземця про те, що планктон в пору цвітіння убиваєтварин… На каліфорнійському узбережжі вмирали люди… Ті, що споживали отруєні черепашки… Я добрепам’ятаю статтю…
— Чорт забирай! — підвів руки догори Тукало. — А він має рацію! Джгутикові здатнівиробляти смертельний алкалоїд. Оцей ваш контейнер і викликав цвітіння, “червону чуму”. Ось що виразом із своїм Сильвестровим хочете піднести людям.
Славко підбіг до Валерія, обняв його радісно, потім насупився і, врешті, мовив:
— Може… Може, саме тому й загинули аквалангісти… І риба гине. Треба ретельніше дослідитиводу в бухті.
Він дивився на свого друга і думав: “Медики правильно говорять, що тепер немає взагалілікарів, а є фахівці з правого чи лівого вуха. Так у кожній галузі науки. Це схоже на фокусуванняпроменя: чим він дужчий, тим дрібніші камінці, піщинки освітлює на своєму шляху, але при томузалишає в темряві скелю, якщо вона височіє трохи осторонь. Цей процес закономірний. Ми йдемо вглибину, звужуючи простір для пошуку. І ось до чого це призводить. Двоє людей дивляться в окуляримікроскопів і сперечаються, чи справді піщинки є частинками скелі, а третій без мікроскопа бачитьусю скелю. Він, ділетант, бачить більше саме тому, що не потонув у морі знань… Широта поглядів —ось чого нам бракує”.
Знову батискаф ішов у море. Знову працювали центрифуги, хімічні аналізатори. Славко ходивякийсь злий, роздратований. Щойно полаявшись із Тукалом, він поспішив до радіорубки. Його вкоридорі перестрів Валерій:
— Зачекай, старий, — зупинив він товариша, — скажи, врешті-решт, маю я право знати, чипідтвердився мій здогад…
Славкові було не до нього, та все ж мусив відповісти.
— Даруй, друже. Звичайно, ти маєш право знати… Але річ у тому, що твердої відповіді щенемає. Алкалоїд ми виявили, але у надто мізерних дозах. Людина отруїться ним тільки тоді, коливип’є щонайменше літрів зо два морської води. Таке, як ти розумієш, виключене, бо хто добровільнопитиме в такій кількості морську воду? А до того ж, чому не гинуть восьминоги? Одне слово, тут щебезліч “чому”. Необхідно розширити дослідження і насамперед взятися за восьминогів. А для безпекитреба відтягти контейнер куди-небудь у глуху морську западину, поки його стінки остаточно нероз’їла вода. Тому я викликаю спеціального підводного човна-букси-рувальника…
Славко помітив, як витягнулося обличчя Валерія, і зітхнув:
— Нічого не вдієш, у науці завжди так — здається, вже спіймав істину за хвіст, а вона…Будемо шукати.
Він дивився повз Валерія в ілюмінатор. Там підіймалась і опускалась вигнута лінія хвилі,де два моменти — падіння і зліт — переходили одне в інше…
4
Валерій почув за дверима своєї каюти гамір, тупіт ніг. Він вийшов у коридор і наткнувся наСлавка й Тукала. Славко зрозумів його виразне німе запитання і відповів:
— Підводний човен обнишпорив усю бухту, а контейнера немає. Про всяк випадок спробуємознову пошукати. Якщо хочеш, давай спустимося з тобою в батискафі. Ти ж пам’ятаєш місце, де мибачили його?
— Звичайно, пам’ятаю! Там неподалік скеля з характерними обрисами…
— Ходімо! — запалився Славко, вдаючи, що не помічає невдоволення Нечипора Арсеновича.
Вони вийшли на палубу. На талях погойдувався готовий до спуску батискаф. Неподаліквиднівся на поверхні підводний човен-всюди-хід. Начинений він механізмами до неймовірного і мігвиконувати найрізноманітніші операції. Мав тракові гусениці, і це дозволяло йому повзти поокеанському дну, видряпуватися на скелі, вибиратися на берег і там розвивати неабияку швидкість.Човен був оснащений радарами, апаратами ультразвукового зв’язку під водою, приладамиінфрачервоного бачення.
До хлопців підійшов кремезний чоловік з вилицюватим обличчям і приплюснутим носом —командир підводного човна. Він відвів Славка вбік і тихо сказав:
— Щойно одержав шифровку. Недалеко звідси помічено чужий підводний човен. Правда,спостерігачі стверджують, що він пройшов мимо, не зупиняючись, але вони могли і помилитися…
— Думаєте, він міг забрати контейнер? — стрепенувся Славко. — Але нащо він йому?
— Якщо це контейнер з відходами, то й справді — навіщо? А коли контейнер — то тількишкаралупа для маскування, а начинка зовсім інша?
— Начинка мусить бути радіоактивна. Можуть підвести наші очі, наші вуха, але не лічильникГейгера.
— Радіоактивність ще не доказ того, що там відходи, — сказав уперто командир. Певно, вінне любив довгих суперечок.
— Зате Славко любив перебирати варіанти.
— Але ж і по відходах можна дещо встановити! Наприклад, яку було виконано роботу… Це схожена корзину з сміттям, яку досліджує детектив. Може, вони не бажають, щоб їхній контейнер потрапиву наші руки?
— Саме так, — багатозначно мовив командир.
Славко засміявся і махнув рукою:
— А може, ми надаремно парка паримо? Лежить той контейнер на тому самому місці, а ви йогопросто не помітили. Занадто величезний ваш човен. Контейнер для нього — піщинка. Спустимося вбатискафі і подивимося.
На обличчі командира проявилося невдоволення: адже брали під сумнів досконалість йогопідводного човна і ретельність проведеної роботи. Такі відповідальні хвилини, а цей ученийхлопчисько легковажно жартує!
— Я піду з вами, — сказав командир.
— Трьом у батискафі тіснувато, — зауважив Славко.
— Дарма, я піду третім! — сказав командир…
Батискаф плавно ліг на воду. Славко від-драїв ілюмінатори і для страховки увімкнувтелеекрани.
— Стежте, будь ласка, за екранами, — запропонував він командирові, — а на нашу долюзалишаться ілюмінатори. Так ми вже напевне нічого не пропустимо.
— Слухаю, — сказав командир, прикипівши очима до екранів. Лише тепер Валерій помітив, щовін зовсім молодий, навряд чи йому більше двадцяти п’яти.
Славко вів батискаф повільно, весь час підсилював чи зменшував світло прожекторів,освітлював дно під різними кутами.
Пропливали повз темні ущелини, підводні плато, скелі з червоно-синьо-зеленими, нібимозаїка, панно. Повз розквітлі анемони, які переливалися м’якими пастельними тонами. Деякіділянки були майже пустельні, на інших помічали табунці риб. З темряви на промінь прожекторавипливла зелена змієподібна мурена. Час від часу роззявляючи пащу, всіяну гострими зубами, вонайшла просто на батискаф, ніби мала намір спробувати на міцність його обшивку.
— Оце хижак! — вигукнув Славко. — Іде на світло і нічого не боїться, хоча “здобич” трошкий завелика…
Аж ось і знайома скеля.
— Тут, — майже одночасно мовили Славко й Валерій, побачивши виступ, схожий на головуносорога.
Так, це був той самий виступ, та сама скеля, біля підніжжя якої нічого не росло.
Потужні промені прожектора освітлювали біле крейдяне каміння, піщані острівці… Алеконтейнера не було. Наче шмат вірьовки, ледь коливалося над камінням стебло рудої, з яскравимицяточками водорості, занесеної сюди течією.
— Щоб контейнер занесло кудись течією, вона мусить бути дуже сильна, а прилади цього непоказують, — бурмотів Славко.
— Тоді, мабуть, підводний човен не просто пройшов мимо, — обізвався молоденькийкомандир.
— А може бути, що ні те, ні друге, — начебто дражнився з ним Славко.
— Ви на військовій службі були? — зиркнувши на нього, спитав командир.
— Хочете сказати, що там би з мене людину зробили, — засміявся Славко. — Та це зараз ні дочого.
Він скерував носовий прожектор трохи лівіше.
— Погляньте! — вигукнув. — Бачите слід? Ніби хтось і справді тягнув контейнер. А втім, цемогла бути і течія, особливо якщо сила її не постійна. Тут треба визначити рух води…
— Не завадило б також зробити розвідку і ретельно оглянути місцевість, використавшиводолазів та дельфінів, — зауважив командир.
— Правильно, — погодився Славко. — Тут неподалік є навчальна база біоніків. Дресируютьдельфінів. Викличемо Людочку та її друзів.
Цієї миті Валерій, припавши до бокового ілюмінатора, вигукнув:
— Знову він!
До батискафа підпливав восьминіг. У яскравому світлі променя, там, де билося одне з трьохсердець молюска, було видно темну пляму. Восьминіг зовсім не маскувався, навпаки — набув чорногокольору з поздовжніми білими смугами, немов хотів, щоб його швидше помітили. Схоже було, що цеїхній давній знайомий, бо вже занадто впевнено зазирнув він у віконечко, з цікавістю зупинившипогляд на командирові.
Командир бачив восьминога вперше, і його охопив подив, як свого часу Славка з Валерієм. Автім, і тепер їх зачарували ці величезні, нелюдські і майже людські очі.
— Можливо, справжні очі у нього значно менші, — обізвався Славко. — Але навколо нихрозміщені колами ряди барвникових клітин — хроматофор. З їхньою допомогою восьминіг може “робити”очі великими, лякаючи ворогів.
— Які б великі не були в октопуса очі, зони в нього надто зіркі, — додав Валерій. Як ікожен дилетант, він полюбляв козиряти латинськими термінами. — 3 ним можуть позмагатися хіба щокоти та сови.
— Ви теж учений? — запитав у нього командир.
Валерій вважав за краще промовчати. Він тепер і сам не міг визначити свою професію. Хочвін і філолог за освітою, але так склалося, що до філології зовсім непричетний і майже зовсімзабув про неї.
Його голова була набита найрізноманітнішими знаннями з кібернетики й біології, медицини іміжнародного права, криміналістики, геології, космоплавання й столярної справи. Він володівприйомами джіу-джітсу і мав перший розряд з лижного спорту, захоплювався слаломом і підводнимполюванням… Окрім усього, ще й непогано співав, акомпануючи собі на гітарі, і навіть сам складавпісеньки. А працював він роз’їзним кореспондентом комсомольської газети. Валерій, як і коженжурналіст, мріяв, що коли-небудь натрапить на справжній матеріал і зможе написати книжку… І осьтепер, здавалося, він на шляху до заповітної мети. Він заклинав долю, щоб контейнер затягла нетечія, щоб восьминоги виявилися представниками нового, зовсім не відомого науці виду, щоб…
Тим часом восьминогий, а точніше восьми-рукий, наче прикипів до ілюмінатора. Здавалося,він уважно стежить за всіма діями людей. Командир, певно, його вже не цікавив. Найбільшевосьминіг дивився на Славка, і особливо, коли вчений вмикав той чи інший прилад. В такі моментимолюск розквітав різними барвами, ставав то чорним, то попелясто-сірим, зеленим або салатовим,жовтим, оранжевим, рожевим, червоним, вкривався плямами та смугами.
— Жаль, що тут ми не можемо спостерігати найтонших відтінків, — пошкодував Славко. — їх —сотні, а система прожекторів, навіть у нашого батискафа, ще далека від досконалості, та йпластмаса ілюмінаторів не ідеально прозора. Зате вона має великий запас міцності і витримує такийтиск, коли скло перетворюється на порошок.