Айзек АЗІМОВ
1
Забрязкотіли камінці об шибку, і хлопчик заворушивсь уві сні. Потім сів у ліжку. Минуло кілька секунд, перш ніж до нього дійшло, де він. Звичайно, не вдома. Він у селі. Було холодніше, ніж удома, за вікном ледь розвиднювалося.
— Скіпко! — почувся настирливий хрипкий шепіт.
Хлопчик метнувся до відчиненого вікна.
Насправді його звали інакше, але новому приятелеві, з яким він напередодні познайомився, вистачило одного погляду на його худорляву постать, щоб вирішити:
— Ти — Скіпка! — І додати: — А я — Рудий.
Рудого також насправді звали не так, але прізвисько страшенно йому пасувало. Вони миттю подружилися: так швидко й без вагань можуть заприязнитися тільки діти, навіть не підлітки, а діти, на яких іще ніяк не позначилась дорослість.
— Привіт, Рудий! — гукнув Скіпка й бадьоро махнув йому рукою, кліпаючи очима та остаточно прокидаючись.
— Тихо! — схожим на каркання шепотом урвав його Рудий. — Ще розбудиш когось.
Скіпка аж тепер помітив, що сонце на сході ледь сягнуло верхівок низеньких пагорбів, що тіні довгі й розпливчасті, а трава мокра від роси.
Вже тихіше він поцікавився:
— Ти чого хотів?
Рудий лише зробив йому знак вийти.
Скіпка швидко вдягнувся, з радістю скоротивши вранішнє вмивання: побризкався ледь теплою водою, та й край. Поки вибіг надвір, вода на обличчі вже висохла, босі ж ноги зволожились від роси.
— Та тихше ти, — сказав Рудий. — Якщо прокинеться мама чи татко або навіть хтось із слуг, то почнеться: «Ану додому!» або: «Бігатимеш босоніж по траві — застудишся й помреш!»
Він передражнив так схоже, що Скіпка пирснув і подумав, що зроду ще не зустрічав такого кумедного хлопця, як Рудий. Запитав нетерпляче:
— Ти щодня отак рано встаєш? Отак удосвіта? Неначе весь світ тільки тобі належить, правда? Навкруги ні душі, еге ж?
Він аж запишався, що йому дозволили ступити до цього незвичайного світу.
Рудий скоса поглянув на друга й мовив недбало:
— Я вже давно на ногах. Хіба ти вночі нічого не чув?
— А що?
— Та гриміло ж.
— Була гроза? — остовпів Скіпка. Він ніколи не міг заснути у грозу.
— Та, навряд. Але гриміло. Я підійшов до вікна, коли почув, — а дощу нема. На небі повно зірок, а саме небо якесь майже сіре. Уявляєш?
Скіпка ніколи такого не бачив, однак на знак згоди кивнув.
— Отож я й подумав, що треба вийти.
Вони йшли зеленою узбочиною бетонки, що спускалася до пагорбів, навпіл перетинаючи навколишню місцевість, і губилася серед них. Дорога була така давня, що навіть батько Рудого не міг сказати йому, коли її збудували. На ній не було ні тріщин, ні вибоїн.
— Таємницю берегти вмієш? — запитав Рудий.
— Аякже. Що за таємниця?
— Таємниця, та й годі. Мо’, скажу, а мо’, й ні. Ще не вирішив.
На ходу Рудий зламав довгу гнучку стеблину папороті, один по одному пообривав листочки і хльоснув нею, мов батіжком. На якусь хвилю уявив себе на баскому коні, що стає дибки й закушує вудила, підкоряючись його залізній волі. Потім він стомився, відкинув батіжка й загнав коня у найглухіший закут своєї уяви — ще знадобиться колись.
— Скоро приїде цирк, — промовив він.
— Оце-то таємниця. Я й без тебе знаю. Батько мені ще вдома казав.
— Це ще не таємниця. Вона — ого-го!… Ти в цирку коли був?
— Та звісно, був. Ще й питає.
— Сподобалося?
— Ще й як!
Рудий знову стежив за ним краєчком ока:
— А лишитись у цирку ти коли хотів? Отак узяти й лишитись назавжди.
Скіпка замислився.
— Мабуть, ні. Гадаю, я буду астрономом, як батько. Здається, він цього хоче.
— Пхе! Астрономом!
Скіпка відчув, як зачиняються перед ним двері в новий незвичайний світ, і астрономія враз видалась йому сухою наукою про мертві зірки.
— Цирк справді цікавіший, — сказав він примирливо.
— Це ти тільки так кажеш.
— Ні. Я так думаю.
Рудий перейшов до діла:
— А от якби тобі запропонували працювати в цирку прямо зараз, що б ти зробив?
— Я… я…
— Бачиш, — зневажливо засміявся Рудий.
Скіпка образився:
— Я б погодився.
— Овва!
— Випробуй мене!
Рудий — якийсь незнайомий і напружений — крутнувся до нього:
— Ти правду кажеш? Підеш зі мною?
— Про що це ти? — Скіпка трохи відступив.
— У мене є щось таке, що допоможе нам потрапити до трупи. Можливо, колись у нас буде власний цирк. Ми могли б стати найвідомішими цирковими артистами в світі. Це — якщо ти зі мною. Інакше… та, гадаю, я й без тебе обійдусь. Я лишень подумав, може, хай і приятель Скіпка спробує щастя.
Світ знову здавався незвичайним і чарівним, і Скіпка сказав:
— Згода, Рудий. Я з тобою. То що ж там у тебе, га? Ану розказуй!
— Відгадай. Що в цирку найголовніше?
Скіпка почав гарячково розмірковувати. Йому так не хотілося сісти маком. Нарешті запитав:
— Акробати?
— Оце так так! Я б на них і задарма не пішов.
— Тоді я не знаю.
— Тварини, от що! Які номери найцікавіші? Куди найважче попасти? Навіть у найпрестижніших цирках вистави з тваринами — найкращі.
— Думаєш?
— Спитай-но лишень. Тобі хто хоч скаже. Так от. Уранці я знайшов двох тваринок.
— І впіймав?
— Аякже. Оце й є моя таємниця. Нікому не скажеш?
— Звісно ж, ні.
— Гаразд.
Вони у мене в повітці. Хочеш глянути? Вони були вже майже біля повітки. Попереду зяяла величезна чорна паща розчахнутих дверей. Щось там надто вже чорно. Отже, весь цей час вони йшли саме сюди.
Скіпка спинився і вдавано байдуже запитав:
— А вони великі?
— Став би я з великими заводитись! Не бійся, не кусаються. Вони десь отакі, не більші. Я їх у клітку посадив.
У повітці Скіпка побачив велику клітку, почеплену на гак під дахом. Зверху її було накрито цупким полотном.
— Ми тут наче якусь пташину тримали. Головне, що звідси їм не втекти. Лізьмо на сінник.
Вони видряпалися сходами нагору, і Рудий притяг клітку до себе.
— Ніби якась дірка, — зауважив Скіпка, тицьнувши пальцем у полотно.
Рудий насупив брови:
— Звідки вона тут?
Він зазирнув під полотнину і сказав полегшено:
— Тут вони.
— Так наче чимось пропалено, — захвилювався Скіпка.
— То ти хочеш подивитися чи ні?
Скіпка повільно кивнув. Він зовсім не був певний цього. А що як вони…
Та Рудий уже стяг полотно. Як він і казав, там було двоє тваринок — маленьких і якихось огидних. Вони швидко зарухались, як тільки піднялася полотнина, й тепер були вже біля хлопчиків. Рудий обережно торкнувсь однієї пальцем.
— Обережно! — жахнувся Скіпка.
— Нічого мені не станеться, — сказав Рудий. — Бачив таких коли-небудь?
— Ні.
— Невже ти не розумієш, що в будь-якому цирку аж затрусяться, коли їх побачать?
— А не замалі вони для цирку?
Рудого це дійняло до живого. Він відпустив клітку, й вона загойдалася туди-сюди мов маятник.
— Ага, хочеш вийти з гри.
— Ні, я лише…
— Не хвилюйся, не такі вже вони й маленькі. Зараз мене тільки одне непокоїть…
— Що?
— Ну, я ж маю чимось їх годувати, поки приїде цирк. Треба придумати — чим.
Клітка гойдалась, а маленькі в’язні, припавши до ґраток, якось дивно й швидко жестикулювали, звертаючись до хлопчиків, — так наче були розумні істоти.
2
Астроном церемонно зайшов до їдальні. Тут він почувався гостем.
— Де ж хлопці? — звернувся він до Промисловця.
Той усміхнувся:
— Вони кілька годин десь блукали. Жінки щойно примусили їх поснідати, тож хвилюватись нічого. Юність, докторе, юність.
— Юність. — Це слово, здавалося, засмутило Астронома.
Снідали мовчки. Лише раз озвався Промисловець:
— Ви й справді вважаєте, що вони з’являться? Адже сьогодні такий звичайний день.
— З’являться, — зронив Астроном.
Оце й уся розмова.
— Даруйте, — озвався Промисловець згодом, — навіщо вам так зі мною жартувати? Ви й справді з ними розмовляли?
— Як оце з вами. У певному розумінні, звісно. Вони вміють передавати думки на відстані.
— Про це я здогадався з вашого листа. Цікаво, яким чином?
— Не можу сказати. Я питав їх, але, зрозуміло, нічого певного вони не відповіли. Чи я просто не второпав? Думки фокусуються й передаються за допомогою спеціального пристрою, більше того, треба, щоб обидва — той, хто передає, і той, хто сприймає думки, — були дуже на цьому зосереджені. Минуло чимало часу, перш ніж я збагнув, що зі мною намагаються спілкуватися. Можливо, вони поділяться з нами цим своїм науковим досягненням.
— Може, й так. Тільки уявіть собі, як це вплине на суспільство! Передавач думок!
— Чом би й ні? Нам зміни не завадили б.
— Не думаю.
— Зміни не бажані тільки в похилому віці, а раси, так само як люди, можуть старіти, — зауважив Астроном.
Промисловець кивнув на вікно:
— Бачите цю дорогу? Її збудовано в Передвоєнні Часи. Не знаю точно, коли саме. Зараз вона не гірша, ніж була тоді, коли її тільки-но проклали. Сьогодні ми при всьому бажанні не змогли б збудувати таку саму. Тоді раса була молода, так?
— Тоді? Авжеж. Принаймні їх не лякало нове.
— Краще б навпаки. Де зараз суспільство Передвоєнних Часів? Знищене, докторе! І що дали йому юність і прагнення до нового? Нам тепер краще. Живемо собі тихенько, лиха не знаємо. Раса ні до чого не йде та й, зрештою, нам нікуди йти. Вони це підтвердили. Я розмовлятиму з вашими прибульцями, коли вони з’являться, як і обіцяв. Але, гадаю, проситиму їх повернутись назад.
— Раса не стоїть на місці, — поважно сказав Астроном. — Вона наближається до остаточного занепаду. З кожним роком число студентів у моєму університеті зменшується. Провадиться менше досліджень. Пишеться менше книжок. Старий дрімає на осонні, дні його спокійні й одноманітні, та кожен з цих днів наближує його до смерті.
— Ну, ви вже геть…
— Не легковажте цим. Ось послухайте. Перш ніж написати вам, я вивчив ваше фінансове становище в економічній системі планети.
— І з’ясували, що я платоспроможний? — урвав його з усміхом Промисловець.
— Так, чом би й ні? Бачу, ви жартуєте. А все ж, обійдемось без жартів. Ви менше платоспроможні від вашого батька, а він був менше платоспроможний від вашого діда. Ваш син, можливо, взагалі виявиться неплатоспроможним. Планеті стає все важче підтримувати навіть теперішній рівень виробництва, хоч йому до передвоєнного, як до неба. Скоро ми повернемось до натурального господарства, а потім куди? Назад у печери?
— А запровадження нових технологій змінить становище?
— Річ не лише в них, а швидше в усій сукупності змін, у розширенні обріїв. Бачте, сер, я обрав вас для цієї справи не тільки тому, що ви багаті і маєте вплив у офіційних колах, а й тому, що ви користуєтеся невластивою нашому часові репутацією людини, здатної порвати з традиціями. Наші співвітчизники чинитимуть опір, ви ж знатимете, як із цим впоратися, як зробити так, щоб…
— Щоб відродилась юність нашої раси?
— Так.
— З її атомними бомбами?
— Атомні бомби, — відрубав Астроном, — не конче означають кінець цивілізації. Оці мої прибульці також мали щось на зразок атомної бомби на своїй планеті, одначе вціліли, уникнувши атомної війни. Хіба ви не розумієте, ми зазнали поразки не від бомби, а від її психологічного впливу на нас. Це, може, наш останній шанс щось змінити.
— Скажіть-но, — мовив Промисловець, — а чого хочуть ваші космічні друзі натомість?
Астроном повагався.
— Буду щирий із вами. Планета, з якої вони прибули, має більшу масу. Наша — багатша на легкі елементи.
— Їм потрібний магній? Алюміній?
— Ні. Вуглець і водень. Їм потрібні вугілля й нафта.
— Справді?
Астроном поквапився відповісти:
— Ви можете запитати, навіщо це істотам, що навчились долати космічні простори, а отже, опанували атомну енергію, вугілля й нафта. Цього я пояснити не можу.
Промисловець посміхнувся:
— А от я можу. Поки що це найкращий доказ правдивості ваших слів. На перший погляд може видатися, що опанування енергії атома виключає використання вугілля й нафти. Та, крім того, що вони є джерелом енергії, яку виділяють при згоранні, ці корисні копалини є й завжди будуть основною сировиною для всіх галузей органічної хімії. Пластмаси, барвники, медикаменти, розчинники. Без них промисловість не може існувати навіть в атомну еру. І хоч вугілля й нафта — помірна плата за клопоти й муки юності нашої раси, я волів би, щоб вони запропонували їх нам безкоштовно.
— А он і наші хлопці! — сказав Астроном, зітхнувши.
У відчинене вікно він дивився на дітей, що стояли посеред зеленої галявини, жваво щось обговорюючи. Син Промисловця владно показав на будинок, і син Астронома, кивнувши на знак згоди, зірвався з місця.
Промисловець вів далі:
— Ви говорите про юність. Зараз у нас молоді не менше, ніж раніше, однак вона швидко дорослішає, підстрижена під один гребінець.
До кімнати, грюкнувши дверима, вскочив Скіпка.
— А це що таке? — незадоволено запитав Астроном.
Скіпка здивовано звів на нього очі й закляк на місці:
— Вибачте, будь ласка, я не знав, що тут хтось є. Мені дуже прикро, що я вам завадив, — почав він, аж занадто старанно вимовляючи кожне слово.
— Все гаразд, хлопче, — заспокоїв його Промисловець, та Астроном правив своєї:
— Навіть якби в кімнаті нікого не було, сину, чого це ти маєш хряпати дверима?
— Пусте, — наполягав Промисловець. — Хлопець нічого лихого не вчинив. Ви сварите сина за його молодість. І це ви, з вашими поглядами!
— Йди-но сюди, — звернувся він до Скіпки.
Той повільно наблизився.
— Ну й як тобі в нас, подобається?
— Дуже, сер. Дякую.
— Мій син показував тобі нашу садибу?
— Так, сер. Рудий… тобто…
— Ні-ні, зви його Рудим. Я й сам його так кличу. А тепер скажи, чим це ви обидва займаєтеся?
Скіпка відвів погляд:
— Та чим… обстежуємо навколишню місцевість.
Промисловець озирнувся на Астронома:
— Ось вони, юнацька допитливість і жага пригод. Їх іще не втратила наша раса.
— Сер, — озвався Скіпка.
— Слухаю тебе.
Скіпка довгенько мовчав, збираючи думки.
— Рудий послав мене роздобути чогось смачного, я лише не втямив, чого саме.
— Ну то звернись до куховарки. В неї знайдеться щось смачненьке для вас.
— Та ні, сер. Це для тварин.
— Для тварин?
— Авжеж. Що їдять тварини?
— Боюся, мій син — типово міська дитина, — втрутився Астроном.
— То й що? Нічого поганого в цьому нема. Які саме тварини? — вів далі Промисловець.
— Маленькі, сер.
— Тоді спробуйте дати їм трави або листя, а як не їстимуть, то, може, горіхів чи ягід.
— Дякую, сер.
Скіпка знов вибіг, тихенько причинивши за собою двері.
— Гадаєте, вони зловили живих звірів? — занепокоївся Астроном.
— Нічого дивного. Тут полювання заборонене, тварини майже ручні, повно гризунів та іншої живності. Рудий щоразу тягне додому те чи інше звірятко. Та всі вони дуже швидко йому набридають. — Він поглянув на настінний годинник: — Ваші друзі вже мали б бути тут, чи не так?