3
Раптом хитавиця припинилася. Було темно. Дослідник важко дихав: повітря чужої планети було густе мов кисіль, і він як риба хапав його ротом. Навіть якщо…
Зненацька він відчув себе нестерпно самотнім. Простяг руку й торкнувся до Торговця. Той був теплий на дотик. Дихав нерівно, раз по раз корчився уві сні. Дослідник, повагавшись, вирішив його не будити. Однаково нічим йому не зарадить.
Порятунку, зрозуміло, не буде. Так вони розплачуються за величезні вигоди, які мали б тут без конкурентів. Будь-який Торговець, відкривши нову планету, діставав право монопольно торгувати з нею протягом десятиліття. Він міг або сам вести торгівлю, або, що траплялося частіше, за певну ціну продавав ліцензії всім охочим. Таке становище призводило до того, що пошуки нових планет провадили таємно і якомога далі від жвавих торговельних маршрутів. Отож у їхньому випадку не було майже ніякої надії, що якийсь зореліт увійде в діапазон їхнього субефірного зв’язку, хіба що сподіватися на якийсь неймовірний збіг обставин. Якби вони хоч у своєму кораблі були, а то ж у цій… цій клітці.
Дослідник учепився в грубезне пруття. Навіть якщо й упоратися з ним за допомогою бластера, — а вони могли це зробити, — все одно вниз не стрибнеш, надто високо.
Оце-то не поталанило! Вони вже двічі спускалися на планету на кораблі-розвіднику. Встановили контакт з аборигенами — недоладно великими, однак лагідними й неагресивними істотами, які, безперечно, мали колись високорозвинену науку й технологію, та не зуміли впоратися з наслідками бурхливого розвитку. Кращого ринку годі й шукати.
А це був дивовижний світ. Надто подіяв він на Торговця, який, хоч і знав доти про гігантські розміри планети, все ж, коли до неї лишалося менше як дві світлові секунди, прошепотів, стоячи біля стереоекрана: «Неймовірно!»
— Є й більші світи, — кинув Дослідник, якому не личило так легко піддаватися емоціям.
— Населені?
— Гм, ні.
— Ну, а твоя планета, якщо її вкинути он у той великий океан, справді ж потоне?
Дослідник посміхнувся. Це був камінчик у його город: його рідна планета в сузір’ї Волопаса — менша від більшості планет.
— Та, мабуть, ні.
А Торговець розвивав свою думку далі:
— І розміри тутешніх мешканців пропорційні розмірам планети?
Було видно, що таке припущення вже менше йому сподобалось.
— Разів у десять більші від нас.
— Ти певний у їхній доброзичливості?
— Важко сказати. Дружба між різними расами — річ ефемерна. Небезпечними я їх не вважаю. Ми вже зустрічали раси, яким після ядерного конфлікту не вдалося втримати економіку на довоєнному рівні. Наслідки тобі відомі: самозаглиблення, відокремленість, поступовий занепад і чимраз більша лагідність.
— Навіть якщо це такі монстри?
— Принцип лишається той самий.
Здається, саме тої миті Дослідник почув надсадний рев двигунів. Він зморщив чоло:
— Ми знижуємося занадто швидко.
Кілька годин тому вони вже прикидали, які небезпеки чигатимуть на них при посадці. Для зорельота з киснево-водяного світу така планета була завелика мішень. Хоча за розмірами їй далеко було до ненаселених воднево-аміакових планет, а її низька питома вага робила тяжіння на поверхні майже нормальним, сили гравітації з наближенням поступово слабшали. Простенький бортовий комп’ютер не годився для розрахунку посадкових траєкторій за такого діапазону потенціалів. Це означало, що Пілотові доведеться перейти на ручне керування.
Звичайно, було б розумніше встановити досконалішу модель, однак це означало б мандрівку до котроїсь із околиць цивілізації, а отже, витрату часу й розсекречення самих пошуків. Торговець вимагав негайної посадки. Тепер цю вимогу треба було боронити.
— Гадаєш, Пілот не знає своєї справи? — розсердився він. — Вже двічі він щасливо здійснив посадку.
«Так, — подумав Дослідник, — на кораблі-розвіднику, а не на цьому вайлуватому ваговозі». Проте вголос нічого не сказав.
Він прикипів очима до екрана. Зниження відбувалося надто швидко. Можна було не сумніватися. Вони знижувалися набагато швидше, ніж треба.
— Чого мовчиш? — роздратовано запитав Торговець.
— Коли вже так хочеш, щоб я розмовляв, одягни рятувальний жилет і допоможи підготувати катапульту.
Пілот боровся відчайдушно. Він був знавець своєї справи. Зореліт проходив крізь грубезний шар густющого, завдяки гравітаційному потенціалу планети, повітря, яке полум’ям вирувало навколо нього. Аж до останньої хвилини здавалося, ніби попри все Пілотові вдасться впоратися із посадкою.
Він навіть дотримувався курсу, знижуючись за розрахованою траєкторією до раніше визначеного пункту на північному континенті. За інших обставин, коли б їм поталанило хоч трохи більше, їхню посадку оспівували б як зразок героїзму та майстерності, виявлених у надзвичайно складній ситуації. Та коли перемога була вже поруч, далися взнаки фізична й нервова перевтома: важіль керування було натиснуто ледь дужче, ніж треба, і зореліт, що начебто вирівнявся, знову пірнув униз.
Часу виправляти помилку вже не було. До поверхні лишалося менше милі. Пілот не відходив від пульта до кінця, він думав тільки про одне: як пом’якшити силу удару при посадці, як зберегти корабель неушкодженим. В умовах, коли зореліт ледь проривався крізь густу мов кисіль атмосферу, можна було використати лише кілька катапульт. Вчасно спрацювала тільки одна.
Згодом, коли Дослідник прийшов до пам’яті, його не полишало відчуття, що, крім нього й Торговця, ніхто не врятувався. Хоч, може, він помилявся й тут. Його капсула згоріла недалеко від поверхні, однак від падіння він знепритомнів. Торговцеві могло пощастити ще менше.
Навкруги буяв цілий ліс м’ясистої трави з грубими мов линви стеблами, вдалині бовваніли дерева, майже такі, як на планеті Дослідника, от лише верховіття їх не досягло б і найнижчих гілок тутешніх велетів.
Він гукнув: голос глухо залунав у густому повітрі. Почув, як озвався Торговець, і кинувся до нього. Товстелезні стеблини перепиняли шлях, і Дослідник насилу продирався крізь зарості.
— Ти поранений? — запитав у Торговця.
Той скривився від болю.
— Здається, викрутив ногу. Боляче, як ступати.
Дослідник обережно обстежив його:
— Думаю, обійшлося без переломів. Доведеться йти, незважаючи на біль.
— Давай спершу перепочинемо.
— Треба спробувати розшукати корабель. Якщо він уцілів або його ще можна полагодити — ми врятовані. Інакше…
— Хоча б кілька хвилин. Дай віддихатись.
Дослідник і сам був радий трохи відпочити. А Торговець уже заплющив очі. Тоді й він дозволив собі стулити повіки.
Почувся якийсь тупіт, і Дослідник миттю розплющив очі. Вже заднім числом подумав: «Ніколи не спи на чужій планеті».
Торговець теж прокинувся й кричав від жаху.
— Це лише абориген. Він не заподіє тобі лиха, — вигукнув Дослідник. Та не встиг він закінчити, як гігантське створіння нахилилося й за мить уже цупило їх до себе.
Торговець щосили пручався, хоча й, зрозуміло, марно.
— Ти можеш із ним поговорити? — вереснув він.
Дослідник тільки головою похитав:
— На цій відстані передавач не діятиме. Абориген мене не почує.
— Тоді знищ його. Знищ!
— Ми не можемо так вчинити, — відповів Дослідник, мало не додавши: «дурню». Він намагався тримати себе в руках.
Потвора, прудко долаючи величезну відстань, рухалася в якомусь певному напрямку.
— Але чому? — заволав Торговець. — Ти ж можеш дотягтися до бластера, я чудово бачу. Не бійся, не впадеш.
— Все дуже просто. Якщо ми знищимо потвору, тобі вже ніколи не торгувати з цією планетою. Чи навіть ніколи звідси не вибратися. Може, ти й до вечора не доживеш.
— Та чому ж? Чому?
— Бо це — дитинча. Тобі слід знати, що буває, коли торговець убиває дитинча аборигена, хоч би й ненавмисне. Більше того, якщо ми потрапили туди, куди треба, то зараз перебуваємо в маєтку впливового аборигена. А що коли це одне з його дітей?
Ось як вони опинились у своїй теперішній в’язниці. Обережно пропаливши дірку в цупкому полотні, яким було накрито клітку, вони зрозуміли, що годі й думати плигати з такої висоти.
Аж ось клітка-в’язниця знов загойдалася й попливла вгору. Торговець скотився до нижнього ободу клітки й прокинувся, наляканий. Полотно зняли, і клітку залило світлом. Перед ними, як і першого разу, стояло двоє дітей аборигенів. Як зауважив Дослідник, зовні вони не дуже відрізнялись від дорослих особин, хоча, звичайно, були набагато менші.
Потвори запхнули між пруттям жменьку якогось схожого на очерет бадилля. Пахло воно непогано, правда, між корінням позастрягали грудки землі.
Торговець позадкував і запитав хрипко:
— Що то вони роблять?
— З усього видно, пробують нас нагодувати. Принаймні це щось на зразок тутешньої трави.
Клітку знову накрили, і вкотре вже почалася гойданина, та цього разу вони вже мали їжу.
4
Зачувши кроки, Скіпка здригнувся, проте, впізнавши Рудого, відразу засяяв.
— Поблизу нікого нема, — доповів він. — Я вже всі очі видивився, правда.
— Тс-с! Дивись, оце покладеш у клітку. А мені треба бігти додому.
— А що воно таке? — неохоче простяг руку Скіпка.
— Фарш. Отакої! Ти що, фаршу ніколи не бачив? От що треба було взяти, коли я посилав тебе по корм, а не якусь там нікчемну траву.
Скіпка образився:
— А звідки мені було знати, що вони трави не їдять? Крім того, фарш зовсім не такий. Він завжди у целофані, й колір у нього інший.
— У місті — звичайно. А тут ми самі перекручуємо м’ясо, і поки його приготують, воно завжди такого кольору.
— То воно сире?
Скіпка притьмом відсмикнув руку.
— Ти що думаєш, тварини їдять смажене? — обурився Рудий. — Ану лишень бери. Нічого тобі не станеться. Кажу тобі, часу обмаль.
— А в чому річ? Що ти там удома робитимеш?
— Не знаю. Мій татко разом із твоїм ходять десь тут. А що як вони мене шукають? Може, куховарка наскаржилася, що я поцупив м’ясо? В будь-якому разі тільки їх нам тут бракувало.
— Ти що, не питав дозволу?
— У кого? В цього крабиська? Та вона й ковтка води без батька не дасть.
Скіпка, гидуючи, взяв величенький кавалок фаршу й рушив до повітки, а Рудий заквапився в протилежному напрямку.
Наблизившись до двох дорослих, Рудий притишив ходу, відсапуючись, зробив кілька глибоких видихів, а потім з невинним виглядом пройшов повз них, наче прогулювався. Як він помітив, вони рухалися в бік повітки, та чи саме туди, він не знав.
— Привіт, татку. Добридень, сер.
— Зачекай, Рудий, — сказав Промисловець. — Хочу про щось тебе запитати.
— Що, татку?
— Мама казала, ти сьогодні рано пішов з дому?
— Та не дуже. Перед сніданком.
— Ти сказав їй, що вночі тебе щось збудило?
Рудий трохи подумав. Чи варто було розповідати про це матусі? Потім відповів:
— Так.
— А від чого ти прокинувся?
Розміркувавши, що це йому нічим не загрожує, Рудий пояснив:
— Не знаю, татку. Звук був схожий на грім чи, може, на вибух…
— Можеш сказати, звідки гриміло?
— Мені здається, з-за пагорка.
Він сказав правду, що, до речі, цілком його влаштовувало, бо пагорб був у протилежному від повітки боці.
Промисловець глянув на гостя:
— Не маєте бажання прогулятися в тому напрямку?
— Я готовий.
Рудий провів їх очима, а коли озирнувся, побачив Скіпку, який обережно визирав з-за колючих кущів живоплоту.
— Йди сюди! — махнув йому Рудий.
Скіпка виліз із кущів і підійшов до нього:
— Про м’ясо питали?
— Ні, здається, ще не знають. Вони подалися до пагорка.
— Чого?
— А хіба я знаю? Все допитувалися про грім, що я чув уночі. Слухай, тварини м’ясо їли?
— Розумієш, — обережно почав Скіпка, — вони начебто роздивлялися його й нюхали.
— Ну, нехай, — сказав Рудий. — Певно, з’їдять. Господи, повинні ж вони хоч щось їсти. Ходімо до пагорка й подивимося, що збираються робити наші батьки.
— А як же тварини?
— Що з ними скоїться? Не можемо ж ми весь час на них витрачати. Води ти їм дав?
— Звичайно. Випили.
— От бачиш. Ходімо. Заглянемо до них після обіду. Принесемо фруктів. Фрукти будь-хто їстиме.
Вони подалися схилом угору. Рудий, як звичайно, попереду.
5
— Гадаєте, то був рев двигунів при посадці? — запитав Астроном.
— А ви виключаєте таку можливість?
— Якщо так, то вони, вочевидь, усі загинули.
— Може, й ні, — спохмурнів Промисловець.
— Якщо посадка пройшла вдало, а екіпаж живий, то де вони?
— А ви подумайте, — так само похмуро відповів Промисловець.
— Щось я вас не дуже розумію.
— Вони можуть бути настроєні вороже.
— Відпадає. Я з ними розмовляв. Вони…
— Вони з вами розмовляли. Тобто провели щось на зразок розвідки. Який буде їхній наступний крок? Напад?
— Сер, адже у них лише один корабель.
— Про що вам відомо тільки з їхніх слів. Може, в них там ціла флотилія.
— Я вже казав вам про їхні розміри. Вони…
— Це неістотно, коли навіть їхня ручна зброя отак переважає нашу артилерію.
— Я зовсім не те мав на увазі.
— А я з самого початку це враховував. Саме тому й погодився зустрітись із ними, одержавши вашого листа, — вів далі Промисловець. — Погодився не для того, щоб налагоджувати якісь там непевні й взагалі неможливі торговельні відносини, а щоб дістати уявлення про їхні справжні наміри. Я не гадав, що вони уникатимуть зустрічі. — І додав, зітхнувши: — Сподіваюся, то не наша провина. В будь-якому разі ви маєте рацію в одному: надто довго світ жив спокійно. Ми втрачаємо здорове почуття підозріливості.
Завжди врівноважений Астроном різко підвищив голос:
— От що я скажу. Немає жодних підстав вважати їх ворогами. Так, вони маленькі, але це — ще один доказ того, що світ, звідки вони прибули, теж малий. Наша планета має звичну для них силу тяжіння, однак набагато вищий гравітаційний потенціал, тож густина нашої атмосфери заважає їм почувати себе тут нормально тривалий час. З тої ж причини використовувати нашу планету як міжзоряну базу неекономічно, хіба що для торгівлі певними видами товарів. Не забувайте також про істотні відмінності в нашій органіці, зумовлені особливостями грунтів. Ми не можемо споживати їхніх продуктів, а вони — наших.
— Немає сумніву, все це можна подолати. Привезти з собою запас їжі, збудувати під куполами станції з низьким повітряним тиском, сконструювати спеціальні зорельоти.
— Можна. Та як у вас усе просто! Це дуже нетипово для юної раси. Ясно, що їм не доведеться нічого такого робити. У Галактиці мільйони планет, придатних для життя. Їм непотрібна наша, непридатна.
— А вам звідки знати? Все це знов їхні слова.
— Висновки я зробив самостійно. Кінець кінцем, я — Астроном.
— І то правда. Розкажіть мені дорогою, що ви там збиралися розповісти.
— Так от, сер, уявіть: наші астрономи довго вважали, що є два класи планетарних тіл. Перший — планети, що виникли досить далеко від зірки-ядра їхньої планетарної системи і тому достатньо охолодились, щоб почати затримувати водень. Це великі планети, багаті на водень, аміак, метан. Прикладом можуть бути планети-гіганти на зовнішніх орбітах. До другого класу відносили планети, розташовані так близько до зірки, що через високу температуру велика кількість водню не могла затримуватися. Вони порівняно невеликі, бідніші на водень і багатші на кисень. Цей клас нам добре знайомий, бо саме на такій планеті ми живемо. Наша планетарна система — єдина, яку ми досконало вивчили, отож цілком закономірно було виділяти лише ці два класи планет.
— Наскільки я зрозумів, є ще якийсь?
— Так. Планети з надтвердої речовини, менші за розміром і бідніші на водень від планет, що обертаються на внутрішніх орбітах нашої системи. У нашій Галактиці співвідношення воднево-аміакових і подібних до їхньої киснево-водяних планет з надтвердої речовини за їхніми даними — пам’ятайте, що на сьогоднішній день ними досліджено значну частину Галактики, чого ми, відмовившись від міжзоряних перельотів, зробити не можемо, — десь три до одного. Що лишає їм кілька мільйонів малих планет, придатних для вивчення й колонізації.