ОСОБЛИВА НЕОБХІДНІСТЬ
Науково-фантастична повість
1
— Це в нас розповідали, бувало, вечорами, — сказав Сенцов.
— Еге ж, вечорами… — озвався Раїн, зітхаючи.
Вечорів вони давно не бачили.
Вечори лишилися там, де й тіні дерев, прозорі струмки, що біжать по круглих камінцях, біліхмари і веселі вогні міст. Там можна було просто собі встати й гайнути прогулюватись вулицями, неодягаючи скафандрів.
Там залишилося й багато чого іншого, ім’я якому — Земля. Дивна річ: з відстані в сімдесятмільйонів кілометрів мала б, напевне, здатися зовсім невеликою рідна планета, що давно вжеперетворилась на яскраву зірочку, яку не відрізнити від інших. Та виходило інакше — Земля звідсиставала набагато більшою, сильнішою, ріднішою до неможливого! І кожен спогад про неї — дорожчийдорогого.
2
— Так ось, — вів далі Сенцов, ховаючи усмішку і пильно оглядаючи всіх примруженимиочима, — Баранцева ви всі, звичайно, пам’ятаєте, — ну, завідувача сектором астронавігаціїінституту? Згідно плану підготовки у політ на довколаземну орбіту мали вивести і всіх викладачів— щоб краще розумілися на психіці курсантів. І ось настає черга Баранцеву…
Він зупинився на півслові. Звук, м’який і сумовитий, зародився десь під стелею. Поступововін сильнішав, ставав різкішим, холодною голкою колов вуха. Блимнули голубі плафони. Відтак звук,наче втомившись, почав згасати й затих на низькій, ледь хрипкуватій, буркотливо-жалібній ноті.
— Усім на місця! — чітко промовив Сенцов, хоч товариші його й так сиділи на своїхмісцях. — За десять хвилин — поправка…
…Від сильного поштовху на мить запаморочилось у голові, хитнуло в кріслах. На екранізаднього огляду блимнули й згасли довгі вогняні язики.
Сенцов, нагнувшись до закріпленого в центрі пульта — прямо перед його кріслом — мікрофона,натиснув клавішу, виразно продиктував:
— Двадцять — сорок дві… Автоматично виконано корекційний поворот. Уточнено курс…
Калве, оператор, із свого поста керування молектронним обчислювачем уже простягував йомущойно видану друкарським пристроєм стрічку. Сенцов, примружившись, назвав цифри координат корабляу просторі:
— Екіпаж здоровий, механізми і прилади без ушкоджень, пригод нема. Все.
Він вимкнув мікрофон. Повернув своє крісло (середнє з п’яти, які розміщувалися у вигинісхожого на підкову пульта) так, щоб краще бачити всіх: чи не треба заспокоїти, підбадьорититоваришів перед важкою ділянкою шляху?
Високий широкоплечий Калве, новак у космосі й людина явно некосмічних габаритів, якжартували товариші, сидів, поринувши в роздуми, машинально пригладжуючи долонею поріділий чуб.Він здавався брилою, яка позичила спокій і незворушність у своїх лічильно-обчислювальнихпристроїв, і ніхто, крім хіба Сенцова, не знав про той страх перед простором, від якого Калве щене встиг остаточно вилікуватися. Калве не підведе. Авжеж…
Поруч із ним відкинувся у кріслі Раїн. Очі його були напівзаплющені, немовби його зовсімне турбував політ, турбували якісь особливості спектра зірки RR Ліри, помічені під часспостереження саме звідси, з простору, вільного від атмосферних перешкод. Невисокий, худий —відомий астроном і водночас штурман, чи, як тепер казали, астронавігатор експедиції, він наперший погляд здавався кволим і якимось чужим у цій тісній рубці, де техніка, техніка, технікаоточувала їх з усіх боків. Та Сенцов, який не перший рейс уже проводив з Раїним (щоправда, тобули місячні рейси, але це справи не змінювало), знав, що на вченого можна покластися в усьому.
Сенцов перевів погляд на Азарова. Порив і рух… З нього будуть люди. Лише вдруге в рейсі, аповодить себе, немов досвідчений зореплавець. Поки що, правда, витримки не вистачає. Ось ізараз…
Дійсно, Азаров не міг витримати такої довгої мовчанки, неспокійно засовався у кріслі.
— Ось… — мовив він. — І це називається людина вийшла в космос. А якщо розміркувати — вкосмос вийшли автомати. Летять вони, а ми їх обслуговуємо…
Сенцов знизав плечима. Калве (він був латиш) неквапливо — щоб не помилитися в російськійграматиці — відповів:
— Рухом корабля керують швидкообчислювальні пристрої. Вони з цим справляються краще занас. Люди виконують свої завдання, машини — свої. Так мені здається…
— А мені не здається! — сердито сказав Азаров. Відстебнувшись, він підвівся і, шарудячиприсосками черевиків (з ними можна було при певних навичках пересуватися на підлозі), заходив порубці, чіпляючись плечима за стіни.
— І взагалі, — запально казав він далі, — киньте ви хизуватися своїми машинами! Та ви,мабуть, з більшою охотою жили б у світі таких ось мікромодульних інтелектів. Ми ж — пілоти імусимо працювати, вести корабель. А тут організували якийсь санаторний режим. Та коли…
Сенцов не став прислухатися до чергової марної суперечки про те, хто старший: космічнеяйце чи курка. Головне було ясно: з хлопцями все гаразд. Повернувши крісло в попереднє положення,він став вдивлятися в зеленавий круглий екранчик локатора, по якому хвилясто струмувала світлалінія.
Двісті шістдесятий день польоту наближався до кінця. Давалося взнаки напруження небувалогоза тривалістю рейсу. Не вистачало відчуття швидкості, яке завжди, як відомо, підіймає дух;корабель, здавалось, просто висів у просторі. Одначе спокій цей був оманливий, і напруження віднього тільки зростало: довкола був космос, ще невідомий, недосліджений, який ховав у своїх чорнихглибинах безліч таємниць.
Ставала дужчою роздратованість. Що не кажи, а сидіти в рубці чи в тісних постахспостереження протягом дев’яти місяців усім остогидло. Для півторарічного перебування (а саместільки мала тривати подорож) корабель виявився тіснуватим. Чи це тільки здавалося? Нестерпнохотілося часом вийти, звільнитися, побачити щось не таке набридле, як стіни рубки або каюти, вякій вони відпочивали.
Політ був розвідувальний. Перевірялася можливість облетіти Марс без тривалої, більше ніжна рік, зупинки на коловій орбіті. І нині політ входив у вирішальну фазу: на відстані тридцятитисяч кілометрів треба було обігнути Марс, Тому так пильно і вдивлявся в обличчя товаришівСенцов.
Його, як і решту, власне, турбував не сам поворот. Турбувало інше. їхня ракета була непершим кораблем, що полетів із Землі до Марса. Кілька разів засилали сюди автоматичні ракети.Шлях їхній вдавалося простежити доти, поки вони не входили у тіньовий конус Марса. Відтакпередача інформації припинялася. Навіть найпотужніші радіотелескопи не могли вловити жоднихсигналів. І жодна ракета не повернулась на Землю…
У них поки що все йшло гаразд. Але щось же сталося з тими ракетами, і навряд щоб це булалише випадковість… Щось відбувалося… Що саме? Що?.. Дуже густий метеорний потік? Але ж на ракетахбув захист… Зустріч з якимись астероїдами, що своїм притяганням збили ракети з курсу? Однакастрономи таких випадків не спостерігали… Недостатня кількість пального? За розрахунками, йогомало вистачити…
Під час польоту вони говорили про це не раз і не двічі. Лишалося повірити в існуванняякихось потужних магнітних полів, що у вирішальну хвилину чи то створювали перешкоди для роботиелектронних штурманів, чи взагалі виводили їх із ладу. Можливо, що машини починали віддаватинеправильні накази, і кораблі падали на Марс або відлітали безповоротно у простір.
Щоб розгадати, нарешті, таємницю, цього разу й летіли люди. Вони могли в потрібну митьвзяти керування кораблем у свої руки і привести його назад, на Землю. Метеорний захист підсилили.До ракети було долучено космічного розвідника.
Все це робило ракету практично невразливою — невразливою, наскільки це взагалі можливо вкосмосі. Однак невідома, й від того ще страхітливіша, небезпека, певно, все ж підстерігала їхдесь попереду. І Сенцов безпомилково знав, що це про неї думав Калве, гладячи чуба, її намагавсяпобачити Раїн, заплющивши очі, і на неї сердився Азаров, коли лаяв автомати.
…А автомати поки що працювали відмінно. І хоч усі три пілоти по черзі ставали навосьмигодинну вахту — один із них невідлучно сидів біля пульта, — людям лишалося тільки іззаздрістю поглядати на запломбовані, закриті багатьма запобіжниками важелі.
Заняття було не з приємних. Час від часу і в Сенцова починало смоктати під ложечкою відбажання зірвати пломби і своїми руками блискуче посадити корабель на Марс. Але він настійливовідганяв ці думки: на все свій час.
Так він заспокоїв себе і тепер. Очі ж його звично стежили за стрілками, і десь підсвідомовелася лічба хвилин. До початку виходу на колову орбіту навколо Марса залишалося тридцять двіхвилини.
В рубці вже точилася мирна розмова про театри. Здається, про ризький балет, а може — промосковський. І Сенцов у думках похвалив хлопців за спокій. Потім він відкашлявся, і розмова вразобірвалась. Усі дивились на нього.
— Ну… — сказав він, намагаючись, щоб це прозвучало якомога спокійніше й бадьоріше.
Всі зрозуміли: пора. Калве і Раїн відстебнулися од крісел. Азаров труснув головою — чубпіднявся і став сторч (“Біда із зачісками при невагомості!” — мимохіть посміхнувся Сенцов).Відштовхнувшись од пульта, Азаров поплив у повітрі; він відчинив двері, пірнув у коридор,вигнувшись якось особливо: щоразу Азаров задля розваги знаходив новий спосіб вибиратися з рубки.Калве пересував своє масивне тіло не кваплячись, тримаючись рукою за пульт, — він любив відчуватигрунт під ногами. Раїн вийшов швидкими кроками, немовби й не було ніякої невагомості, — напрощання махнув рукою, всміхнувся. Двері за ним гучно зітхнули герметизуючим окантуванням. Вінпішов до телемагнітоскопа — так називався найновіший бортовий телескоп, який усе, що потрапляло вполе його зору, безперервно записував на магнітну стрічку.
Із каюти до рубки, немов на зміну тим, що пішли — аби не панувала тут тривожна тиша, —увійшов Коробов, другий пілот. В рубці запахло одеколоном. Сенцов потяг носом повітря,усміхнувся. Коробов сів у кріслі, поруч із Сенцовим. Помітивши його погляд, і собі всміхнувся.
— Чисту сорочку надів… — сказав він весело, немов показуючи самим тоном, що ні слів його,ні можливої небезпеки всерйоз сприймати не слід.
Обидва схилились до мікрофона бортового журналу. Коробов прийняв вахту. Тепер Сенцов мігдеякий час відпочивати, ні про що не думаючи, доки попереджувальний сигнал не сповістить пропочаток маневру. Хоча як це зробити — ні про що не думати, — він так ніколи й не міг зрозуміти.
Сенцов по черзі повернув регулятори, підсилив яскравість бортових екранів. Вони усізаблимали неживим, примарним блиском. З’явився розсип зірок, наче потягло пронизливим холодомпорожнечі. Коробов мерзлякувато повів плечима. Сенцов покосився на нього, намацав вимикачкурсового екрана, натиснув.
Рубку залляло червонувате світло. Навкісні тіні лягли на стіну, заграли на циферблатах. Намить обидва пілоти відчули легке запаморочення.
Марс висів перед ними кривавим ятаганом. Легкий серпанок пом’якшував його обриси.Віковічна загадка, червоне яблуко розбрату… Досі сперечалися, чи є на планеті щось, окрім піскута убогої рослинності, а можливо — навіть і її нема, чи супутники Марса — штучні, чи було тутколи-небудь високоорганізоване життя…
Відповідь на всі ці питання була поряд, руку простягти: всього за тридцять тисячкілометрів від ракети світилася Аерія, темніли Великий Сирт, загадковий Лаокоонів вузол… Було відчого паморочитись голові.
Коробов дивився, впершись підборіддям у груди, тихенько сопучи. Сенцов якось непомітно длясебе ледь усміхався.
Ось такий вигляд у перемоги — червоний півмісяць на екрані. Без збільшення, з відстані втридцять тисяч кілометрів. Долетіли-таки!
В кріслі поруч засовався Коробов. Зітхнув. Неголосно промовив:
— Прикро все-таки… Повземо ледь не рік, а років через п’ятдесят-сто люди добиратимутьсясюди за день. Ну, за три дні… Ми з тобою, знаєш, хто? З кам’яного віку… Ми зараз у дубовомучовнику пливемо, навіть не в човнику, а на рамі, обтягнутій шкурами. А будуть же колись океанськіатомоходи на крилах. До того ж пращури наші, в дубових човниках, — вони не знали про майбутніокеанські кораблі. Певно, і не задумувались. А ми-то знаємо загалом, що буде після нас. Для цьогой працюємо: адже наша робота не стільки навіть для цього покоління, як для прийдешніх. Ти скажеш— так працює багато вчених. Але ж істини, які вони відкривають, лишаються надовго. А про насзгодом що скажуть? Чи зрозуміють вони нас, нащадки? Чи не кепкуватимуть: “Літали тут колись натихоходах!..” Чи вдасться нам зробити таке, щоб і правнуки сказали: “Ні, не марно наші старівитрачали пальне!”
Коробов насторожено покосився на Сенцова, чекаючи на знайому посмішку: всі знали, щоСенцов людина тверезої логіки. А Коробову хотілося ще поговорити про те, як гаряче, пристраснолюбить він свою професію і хоче, щоб не було в ній жодних, бодай найменших неясностей.
Та вже не було часу. Чомусь бажання отакої душевної розмови приходить завжди саме в тіхвилини, коли треба до чогось готуватися, щось виконувати. Коли ж часу вдосталь, мова йде проречі найбуденніші. Тільки у відповідальні хвилини зринає те, що ховається в глибині душі.
І Сенцов нічого йому не відповів, вшнипившись поглядом у стрілку хронометра.
— Останні хвилини… — сказав він неголосно. І йому здалося раптом, що стрілка неухильнобіжить назустріч невідомій небезпеці.
— Може, пустимо розвідника? — наче відчувши його тривогу, спитав Коробов.
— Рано, мабуть-таки… — відповів Сенцов. — Пального в нього мало, назад повернутись незможе. Втратимо, а раптом він по-справжньому буде потрібен?.. — І рішуче закінчив: — Випустимотільки тоді, коли буде явна небезпека.
На голубуватій поверхні екрана серп планети все вужчав і вужчав, танув на очах, начевуглинка, що догоряла в мороку. Сенцов перевів погляд на нижній правобортовий екран — там крізьфільтри сяяло темно-багряне сонце. І раптом воно погасло — одразу, ніби хтось різко вимкнув його.Одночасно згасла й червона вуглинка.
Миттю на кількох шкалах стрілки разом хитнулися вліво і завмерли, під сірими кожухамирозподільників лунко заклацало — це відключалися сонячні батареї, приєднувалися резервні групиакумуляторів. На панелі далекого зв’язку спалахнув червоний вогник.
Ракета увійшла в тіньовий конус Марса, і для космонавтів настало сонячне затемнення.Почався політ над неосвітленим боком планети. Коробов зітхнув. Сенцов сказав:
— П’ять хвилин лишилося. Підсиль-но освітлення…
Коробов простяг руку до перемикачів. Повернув. І наче не світло, а звук увімкнув він —одразу пронизливим, уривчастим ревінням захлинулися сирени радіометрів, які вимірювали кількістьзаряджених частинок у просторі. Обидва пілоти, здригнувшись, підвели голови — і прилади замовкли,але тільки на мить, щоб знову завити на ще вищій ноті. Зловісно спалахнули червоні лампи, і увіконцях дозиметрів спочатку поволі, а далі все швидше рушили, заковзали цифрові коліщатка.
Сенцов миттю — швидше навіть, ніж подумав: “Ось воно — те саме!..” — зрозумів, що ракетараптово влетіла в потужний потік проникаючої радіації. Частинки, що летіли із близькою досвітлової швидкістю, впиваючись у метал оболонки, породжували зливу небезпечного рентгенівськоговипромінювання.
Він подивився на прилади. Так, воно проникало і в кабіну крізь захисний шар.