Це було небезпечніше за метеорити, зустрічей з якими, за традицією, найбільше боялиськосмонавти.
— Ну, що ж вони там? — крикнув Сенцов і різко подався тілом уперед, туго натягуючиремені.
Та автомати вже спрацювали — на курсовому екрані блиснув яскравий спалах полум’я. Цервонулася в пітьму автоматична ракета — космічний розвідник. Скоряючись радіосигналам автоматів,що керували нею, вона почала описувати навколо корабля дедалі ширші кола, безперестанку посилаючилічильно-обчислювальним приладам дані про інтенсивність потоку частинок.
Нестерпно тяглися страшні секунди… Корабель стрімголов летів, можливо, в самий центрпотоку, здатного за тридцять-сорок хвилин створити в ракеті такий рівень радіації, від якого неврятують ніякі костюми… Загибель насувалася з гнітючою невідворотністю, мов у кошмарних снах, якінавіює космос: коли небувале перевантаження сковує руки й ноги і не можна поворухнути навітьпальцем, аби втекти від невідомої небезпеки.
Нарешті труснуло. На ходовому екрані промайнули вогняні струмені вихлопів. Обидва відчули,як їх притиснуло до ременів: ракета гальмувалася. Автомати знову і знову вмикали гальмівнідвигуни, перекладали газові рулі, стрілка лічильника прискорення котилася вправо, а похмуре,похоронне виття радіометрів усе не змовкало. В багряному тремтливому світлі обличчя космонавтівздавалися залитими кров’ю.
Сенцов зціпив зуби, величезним зусиллям волі примусив себе засунути руки в кишенікомбінезона — так важко було побороти спокусу зірвати пломби з запобіжників і взяти на себекерування кораблем. Серце владно вимагало: діяти, працювати, вдихнути в механізми корабля своєбажання жити… Руки поривалися з кишень. І вже, звичайно, не повага до параграфів інструкціїзатримувала їх там, а віра в те, що не може підвести автоматика.
Те ж саме, очевидно, переживав і Коробов. Він зчепив пальці так, що вони побіліли, щелепийого рухалися, наче перемелюючи щось… Та ось ракета різко звернула і пішла на зближення з Марсом.Сигнали тривоги почали вщухати, багряне світло поблідло. Сенцов витер піт з чола, Коробовпослабив руки, що неприємно тремтіли.
— Оце так зустріч… — промовив він невиразно. — Звідки ж?..
Сенцов знизав плечима. Марно було гадати: з яких глибин Всесвіту примчав потік космічнихчастинок, звідки витікала й куди впадала ця невидима і грізна ріка, в стрімкій течії якої вониледь не захлинулися разом з кораблем? Неможливо було передбачити її раніше, як навесні в лісі підснігом не бачиш струмка, аж доки провалишся в нього й сьорбнеш крижаної води. Та й думати про цезараз не було часу.
Обидва дивилися на курсовий екран. Друга група автоматів, якій було байдуже до будь-якогокосмічного проміння, акуратно переключила оглядові екрани на прийом в інфрачервоних променях.Марс став значно більшим; ракета помітно наблизилась до планети. Але обчислювальний пристрійчомусь не віддав рульовим автоматам команду вивести корабель на попередню орбіту; можливо, кінецькінцем він відмовив через божевільну вібрацію. А це передусім означало, що курс треба виправлятисамим, не покладаючись на автомати.
— Ну, — сказав Сенцов, — ось і дочекались. Оце тобі й особлива необхідність, за якої, яктвердять правила, екіпаж має право перейти на ручне керування. Збери всіх…
Коробов натиснув кнопку загального збору. Кілька секунд обидва сиділи мовчки. Першим,притримуючись за стіну, увійшов Калве. Він здавався спокійним, як завжди, тільки пальці крутилизастібку комбінезона. Дізнавшись, про що йде мова, він знизав плечима, сів у своє крісло,пристебнувся, почав натискувати контрольні клавіші. Під пластиковим облицюванням обчислювачазаспокійливо гуло, брязкало, на панелях мирно спалахували численні кольорові вогники.
— З машиною все гаразд, — сказав Калве, не обертаючись.
Він вислухав завдання — обчислити поворот. Зігнувшись, заграв на клавіатурі щось швидке,як чардаш Монті, ліва рука його підхоплювала виповзаючі з блока інтеграторів стрічки з даними прошвидкість, запаси пального, напругу гравітації, відстань від планети. Потім він надів навушникидовідника — у вуха поповзли цифри поправок і коефіцієнтів.
Потім зайшли стурбовані Азаров і Раїн — їхні пости були найдалі од рубки. Азаров потиравбагряний синець на лобі: ясно, під час спостережень не пристебнувся до крісла. Тепер усівчотирьох, швидко повертаючи голови, дивилися то на екран, то на швидкі руки Калве.
Їм здавалося, що минуло дуже багато часу, доки машина дзвінком повідомила, що роботузакінчено. Калве пробіг очима стрічку і передав Раїну. Астронавігатор прочитав, пожував губами.Подумав. Сказав:
— Орбіта нестабільна. Під час гальмування втрачено швидкість… — У перекладі назагальнолюдську мову це означає, що ракета під час гальмування втратила хід настільки, щошвидкість стала меншою за колову, і тепер, правда, повільно, по пологій спіралі, але корабель всеж падав на Марс.
Це нікого особливо не засмутило — вони могли ввімкнути двигуни і знову розвинути потрібнушвидкість. Обчисленням цього маневру й займався зараз Калве. Він знову пустив машину.
Продзвеніло. Калве натиснув клавішу — машина, стрекочучи, викинула із друкуючого пристроюкороткий шматок стрічки. Калве, здавалося, чекав, але індикатори разом згасли: апаратвимкнувся.
Калве підняв брови, нерішуче потяг стрічку до себе. Прочитав. Брови подалися ще вище.Прочитав ще раз. Повернувся до товаришів — на обличчі його, здавалося, лишились тільки очі.
— За даними розрахунку, — сказав він поволі, — в цих обставинах ми… як це? Ми не можемовийти на задану орбіту, якщо хочемо зберегти запас пального для посадки… Перевитрата пального. Ізбаків останнього ступеня — так тут сказано… Ми падаємо на Марс.
3
Важке мовчання панувало в рубці; звичне гудіння приладів, як усім раптом здалося, сталозагрозливо гучне.
Калве сидів, опустивши руки, — через відсутність ваги вони незграбно висіли в повітрі.Решта хто сидів, хто стояв, відхилившись, схопившись за що попало. Шматок паперової стрічки,підхоплений слабким вітерцем від схованих у стінах вентиляторів, повільно кружляв під стелею, ажпоки прилип міцно до решітки генератора. Тоді Сенцов, який уважно (немовби це й було заразнайголовніше) стежив за його польотом, сказав:
— А чому хаос? Всім бути на місцях…
…Спочатку ніхто з них не повірив у те, що сталося, хоч у кожного тьохнуло серце. Сенцовнавіть почав було з досадою: “Ну, дорогий товаришу, й загнув же ти!..” Калве, знизавши плечима,відповів: “Так є”. І Сенцова переконали навіть не слова його, а надто спокійний тон. Тоді всізамовкли надовго…
Тепер вони розсілись по кріслах, і Сенцов сказав:
— Що ж, посумували — досить.
— Власне кажучи, — мовив Калве, — я не зовсім розумію… Обчислювач, звичайно, краще знає…Але яке значення має, де саме пальне — в останньому чи основному ступені? Чому ми не можемоввімкнути двигуни?
Азаров знизав плечима, висловлюючи цим своє мовчазне презирство з приводу незнаннянайелементарніших технічних істин. Коробов спокійно відповів:
— Як ти знаєш, ракета наша нині складається з двох ступенів. В основному, задньому ступені— тільки пальне і ходовий двигун. А гальмуватись ми можемо лише за допомогою двигунів, сопла якихобернені вперед. Вони містяться в цьому ось, останньому ступені ракети, де ми сидимо.
— Ну то й що? — запитав Калве.
— А те, що витрату пального останнього ступеня на цьому етапі польоту не було передбачено.А ми його витратили, і загальний запас став менший за розрахунковий.
— Решта мені зрозуміло, — відказав Калве. — Обчислювач не спрацював саме тому, що запаспального нижчий за норму. Він не блокував двигунів, доки ракеті загрожувала смертельна небезпека,але тепер… О, це дуже досконалий пристрій.
— Так, — сказав Азаров. — Але тепер вирішувати мусить уже не пристрій, а ми. Хоч ми відцього й відвикли, здається…
— Дурниці! — вигукнув Сенцов. — Але вирішувати треба швидко.
— Оголошується конкурс на кращу раціоналізаторську пропозицію, — серйозно сказавКоробов. — Премія — екскурсія за маршрутом Марс—Земля….
Ніхто не підтримав жарту. Сенцов повторив:
— Вирішувати треба швидко й грунтовно. Надто дорого коштує країні наш політ…
Але так просто, нашвидкуруч, нічого на думку не спадало, окрім міркуваньнайфантастичніших. Врешті Раїн сказав:
— Еге, так ми далеко не заїдемо… не далі Марса. Слово за Калве. Нехай порадиться зобчислювачем…
Калве із сумнівом похитав головою, але очі його заблищали від задоволення. Він підійшов допрограмного пристрою; кілька секунд, роздумуючи, ласкаво погладжував його матовий кожух… Машинане відповідала довго — за фасадом обчислювача, судячи з божевільного танцю вогників, йшланапружена робота. Нарешті Калве одержав відповідь, пробіг її очима і простяг Сенцову.
Той хвилин п’ять вивчав стрічку. Усі напружено стежили за його обличчям, майже фізичновідчуваючи, як корабель усе наближається і наближається до поверхні Марса. Та ось Сенцов підвівочі. Сказав:
— Ну, ось так-то… не мудруючи довго. Вихід цілком розумний. Оскільки кількість пального,яка нам потрібна, залежить від маси корабля і дозаправитися ми не можемо, — лишається тількиодне, що машина й пропонує: зменшити масу…
Пілоти перезирнулися. Щоб так вирішити, не треба мати електронну логіку, і все ж до цьогоніхто з них не додумався. Це пояснювалось просто: кожен із них сприймав ракету, як живийорганізм, з якого не можна відняти будь-яку, хай навіть найменшу, частину без того, щоб непорушити точної й злагодженої роботи всіх органів. Для машини ж корабель був усього тількикомплексом деталей — важливих і менше необхідних.
Людям ця пропозиція у першу мить здавалася такою ж безглуздою, як коли б хтось із нихзапропонував бігунові, щоб збільшити швидкість, — відтяти руку, або шлунок, чи печінку. Тааналогія була тільки зовнішня, і машина нагадала їм про це.
— Що ж, — сказав Коробов, — це вихід. Треба лишень обміркувати, без чого ми можемообійтися.
— І як це здійснити технічно, — додав Азаров. — Адже треба виходити в простір…
Почали підраховувати. Тільки Раїн не брав участі в роботі — він надів навушники довідникаі щось обчислював на паперовому аркушику, зрідка поглядаючи на хронометр.
Втішного було мало. Якщо навіть пожертвувати акумуляторним резервом (вісімсот кілограмів),резервом води (півтори тонни), деякими приладами (про це говорили напівголосно, щоб не почувРаїн), то виходило всього дві з половиною тонни, а треба було скинути набагато більше.
Пілоти зажурились. Раїн продовжував щось вираховувати, підводячи зрідка очі до стелі.
Потім усі три пілоти разом глянули один на одного, одночасно відкрили уста, наче хотілищось сказати, і так само разом закрили. Тоді Сенцов, засміявшись, сказав Азарову:
— Ну, Вітю, давай ти…
— Другий ступінь! — мовив Азаров, блиснувши очима.
— Другий ступінь! — підтвердив Коробов. — А пальне з його баків — його зосталось небагато— перекачаємо в баки першого ступеня — саме туди, де в нас нестача.
— А як перекачати? — запитав Сенцов.
— Та просто! — квапливо роз’яснив Коробов ідею, яка щойно народилась. — Демонтуємо одинкомпресор, розчалимо тросами на оболонці ракети…
Сенцов подивився на обох, потім перевів погляд на екран: що тяжіння якогось там Марсапорівняно з такими ось хлопцями! Вголос же спокійно промовив:
— Що ж, правильно. Тільки є одна небезпека: якщо під час роботи корабель знову зазнаєякоїсь атаки — ну, хоч би метеорної, то, самі розумієте… Двигуни спрацюють, а це загибель длякожного, хто опиниться поблизу Ми ж не можемо вимкнути метеорного захисту…
— Іншого виходу нема, — сказав Азаров.
— Чому ж нема? Є, — спокійно, не озирнувшись, відповів Раїн. — Ось він… Ми заразнаближаємось до орбіти Деймоса — зовнішнього супутника Марса. Я тут підрахував… За годину з гаком— тут точні цифри — він нас наздожене. На Деймос можна сісти. Там можна працювати спокійніше. Азлетіти з нього не складно…
Усі пожвавішали. Все ж буде грунт під ногами, демонтують набагато швидше.
— А водночас, — Сенцов усміхнувся, і всміхнулася решта космонавтів, — подивимося, що ж цеза супутник Марса… Ну, от і все. Прошу курс.
Раїн і Калве знову одягли навушники. Калве ввімкнув обчислювач. Сенцов, секундуповагавшись, зірвав пломби з важелів автономного керування, одвів запобіжники, кивнув Коробову:
— Давай акт!
Нагнувшись над мікрофоном, Коробов почав виразно диктувати: “Цього числа… з огляду наособливу необхідність… значне відхилення від курсу…” Раїн, який не зводив очей з хронометра,сказав:
— Ще сорок шість хвилин точно.
— Закріплювати все! — скомандував Сенцов. — Готуватись до посадки!
Підготовчі роботи перед посадкою зайняли більше ніж півгодини: довелося привести впосадкове положення більшість приладів, особливо астрономічних. Скінчивши, знову зібралися врубці, зайняли місця згідно злітно-посадочного розкладу. Сенцов, повернувши крісло, перевірив, чидобре пристебнулись. Він почував себе, як спринтер перед стартом: прискорено калатало серце,свідомість стала гранично ясною, кожен рух був розрахований заздалегідь.
Він повернувся до пульта, і тоді Раїн кивнув йому: “Пора!”
— Увага! — голосно сказав Сенцов.
Застережливо завили сирени локаторів — десь там, позаду, намацали вони невидиму в пітьміповерхню Деймоса. Сенцов натиснув важіль — усі крісла піднялися, оголивши блискучі сталевіциліндри протиперевантажувальних пристроїв. Потім, по-хлоп’ячому підморгнувши сам собі, вінтвердо поклав руку на червону пускову ручку, плавно потяг… Корабель, здригнувшись, почавнабавляти ходу.
Задуманий маневр був досить складний. Треба було вийти на орбіту Деймоса, опинитисьпопереду нього і, зберігаючи хід трохи менший, ніж орбітальна швидкість Марсового супутника,дозволити йому наздогнати себе. Тим самим не було б витрачено ні грама пального з баківгальмівних двигунів.
Супутник нечутно ковзав по своїй орбіті, зображення його на екранах дедалі збільшувалось.Сенцов увімкнув рулі, і ракета змінила напрямок руху так плавно, що ніхто майже не відчувпомітного прискорення. Так, Сенцов був артист — це знали всі. Калве уже розрахував точкузустрічі. Маленька планета наздоганяла корабель.
Сенцов трохи збільшив хід, щоб швидкість зближення стала якнайменшою. Циліндриамортизаторів повільно зрушили з місця. Тіла помітно обважніли. Чийсь зошит, що плавав підстелею, метеликом опускався на підлогу…
За кілька кілометрів від Деймоса, коли швидкості корабля й супутника майже зрівнялися,Сенцов вимкнув двигун. Відкинувся на спинку крісла і, дивлячись у стелю, сказав:
— Ну, ось. Тепер з півгодинки посидимо, і…
Згодом, коли вони намагались пригадати, як це сталося, всі зізналися, що подумали в тухвилину одне й те ж: Деймосу набридло дивитися на корабель, який біг поперед нього, і він вирішиввзяти його в руки і роздивитися зблизька.
Втім, навряд, що саме так вони уявляли собі події в ту мить, коли, наче притягнутиймогутнім механізмом, корабель стрімко рвонувся кормою вперед — до супутника. Усі здригнулися вкріслах. Сенцов невловимо швидким рухом знову ввімкнув двигун, щоб пом’якшити посадку. Але Деймоснасувався все ближче і ближче й набагато швидше, ніж хотілося б будь-кому з них. Наближаласькатастрофа…
Тоді Сенцов, суто інстинктивно, вирішив відійти від орбіти супутника і ввімкнув рулі. Алетемне громаддя було вже поряд.
Труснуло так, що верескнули амортизатори. Заскреготіло… Здавалось, ракету поволокли погострому камінню… Сенцов рвучко вимкнув рулі, і скрегіт затих. Несподівано погас екран задньогоогляду. Ракета завмерла на місці. Сенцов поквапливо закріплював запобіжники… Раптом ракета зновуздригнулася, почала поволі нахилятися, опускаючи ніс. Ніхто в рубці не промовив ні слова —розвівши лікті, щоб не кидало в кріслах, не моргаючи, дивилися на екрани, немовби звідти й малоприйти щось — рятунок або ж загибель… Тільки Сенцов підніс було руку, гукнув “Тримайсь!..” Калвеподумав собі: зараз ракету жбурне кудись у безодню. Він хотів заплющити очі, щоб не бачитиостанньої хвилини. Та навіть на такий рух не було сили…