Та слідом за цим почалися події, вже зовсім незрозумілі.
Стрілки якусь мить погойдалися на місці, ніби роздумуючи, чи рухатися й далі в той бік, вякий, здавалося, штовхала їх напруга людських поглядів. Й, нарешті, вирішили — стрімко подалися,промайнули в стрибку в зворотний бік, до нульових обмежувачів. Водночас інші прилади показали, щополе пастки раптом збільшило напругу, немовби враз зникла та сила, яка чинила йому опір.
Це неможливо було пояснити, і Найстаріший квапливо повернув регулятор, зменшуючи напругу йприводячи її до нормальної. Ігор же перевів погляд на екран, що вказував відстань до Журавлів, ізненацька нечленороздільним вигуком примусив і Кленова відірватися від розграфлених шкал. Він тежпоглянув на екран і вмить зрозумів, що сталося: швидкість зближення Журавлів з кораблем помітнозменшувалася.
Він машинально глянув на показник руху; не могло ж так статися, що його корабель самочиннозбільшив швидкість і почав віддалятися від Журавлів. Ні, звичайно, цього не сталося, і показникируху підтвердили це.
Але тоді — і це одночасно зрозуміли і старий і юнак, який теж глянув на показник швидкості,— тоді лишалося єдине: припустити, що хід уповільнили Журавлі. Уповільнили швидше і набагатовідчутніше, аніж можна було чекати. Пастка не могла загальмувати їх в такій мірі, інших жепояснень і зовсім не могло бути.
Вони подивилися один на одного, і Найстаріший здивовано підняв брови, немовби не тількидивувався, але й просив поради, просив пояснити йому, що змусило події вийти за грань розумного,а закони фізики перестати бути законами фізики в цій ділянці простору. Ігор дуже пошкодував, щоніяк не міг відповісти йому на це питання: небесне тіло, хоч би з чого воно там складалося, немогло довільно змінювати напрямок руху, та ще і його швидкість. А тут…
Справді, немовби зміни швидкості було не досить, журавлиний конус вирішив змінити ще йнапрямок. На екрані було ясно видно, як секунда за секундою конус відхилявся від прямої. Ні,безперечно, це були неполадки в дельтавізорі — Журавлі якимсь чином, незважаючи на захист,вплинули на нього, і прилади почали давати дані, що не відповідали дійсності. Отже, на них неможна було покладатися, а на що ж можна? На захисні поля?
Кленов встиг подумати, що, якби він був сам, не вагаючись, повів би корабель на зближення,повернув би, ризикуючи переступити грань заборонених прискорень — і хай усе летить до дідька! Алез ним був цей біолог, цей хлопчина, якого рекомендував йому інститут, — там вважали, що цемайбутнє світило, — і важити життям юнака він не міг, навіть зараз, коли гинула справа всьогойого життя. Тим паче, що хлопчина був хороший, завжди ладен допомогти, і навіть у божевільнісекунди було приємно глянути в чиїсь очі. Та коли в тебе одна мета, то й розчарування будевдесятеро більше…
Так він думав, а рука його інстинктивно випросталась і лягла на пульт, точно на клавішугальмування, щоб відірватися, залишити позаду небезпеку, яку несли з собою Журавлі. А проте вінще раз глянув на екран. Усе було правильно, саме час гальмувати: комбайн дурив уже понад усякінорми. Журавлиний ключ, за його даними, вигнувшись, відхилився від прямої і тепер знову виходивна попередній курс, але вже на іншій, дальній відстані. Найстаріший розтягнув уста в несвідомійусмішці, й рука його здригнулася, перш ніж натиснути клавішу.
І в цей час тверді юнакові пальці перехопили його кисть і не дозволили зробити рух. Кленовгнівно глянув на супутника. Стоячи з ним поруч, біолог, перегнувшись, тримав другу руку на лімбірегулювання контрольної групи, яка стежила за справністю самих приладів; тримав — і дивна усмішкаграла на його губах.
— Вмикаю гальмування! — прохрипів Кленов. — Я не можу ризикувати… через вас.
Юнак на мить подивився йому в вічі.
— Ні! — кинув він коротко. — Йдіть на зближення…
— Прилади…
— Вони в порядку. Ви ж наказали мені стежити за контролем, я вам доповідаю. Вамнезрозуміло? Та швидше ж!..
Тоді Кленов переніс руку правіше, почав злегка торкатися сухими пальцями клавіші керуваннядвигуном і рулями. Прилади чесно показали, що реактор, відключившись від живлення пастки, зновувіддавав енергію кораблеві. Пастка зникла, зате конус знову заковзав до вісі екрана, і відстаньстала помітно зменшуватися.
— Спізнимося… — одним подихом сказав біолог.
— Ні, — посміхнувся Найстаріший.
Він посміхнувся, хоч вуста його ще ледь тремтіли, — усміхнувся через те, що мав на цеправо: у водінні корабля він міг показати клас не тільки якомусь там біологу.
…Вони не спізнилися. Вони прийшли в точку зустрічі саме вчасно, щоб побачити, як пролітаютьЖуравлі.
Дивні полотнища, які видно було у промені дельта-комбайна, що бив на тисячі кілометрів, вмертвому мовчанні міжзоряного простору пропливали повз корабель. Вони йшли бездоганним конусом,набагато точніше, ніж літали земні журавлі. І дивним, і примарним здавався їхній політ людям, якізакам’яніли біля відеоекранів. Проліт кожного Журавля тривав мить — корабель ішов паралельнимкурсом, лише трохи відстаючи від ключа, — і за цю мить прилади корабля вловлювали наростаннядельта-поля при наближенні кожного полотнища, потім його миттєве зменшення і знову наростання домаксимальної величини, набагато більшої за першу, стрімке падіння до нуля — і все починалосяспочатку.
Вони пролітали мимо — Журавлі, на яких старий полював так довго і яких бачив, судячи ізстатистики попередніх випадків, либонь, останній раз у житті. Остання можливість виконати своєзавдання вислизала від нього разом з цими чорними полотнищами… Та він ще не був безсилий.
Він ще був дуже сильним, бо людина, яка шукала і знайшла, завжди буває незмірно сильнішоюза ті перешкоди, які можуть постати на її шляху. Бо перший обережний дотик до нового і невідомогослужить тільки розвідкою перед тим, як це невідоме буде схоплене впевненою хваткою розумутеоретика і рук експериментатора, а Найстаріший був і тим і другим. І коли б сталося так, що йомупотрібні не дві, а чотири руки, то дві інші — він раптово відчув це — були тут, поруч, готовівчасно перехопити важелі. Він був ще дуже сильний і тому, що енергоцентраль продовжувалапрацювати, а кожен наступний Журавель пролітав усе ближче — це був конус, а не циліндр, — і требабуло тільки повторити операцію відімкнення корабля і ввімкнення генераторів, щоб знову закинутидельта-поле. Ігор вмить зрозумів цей задум: не змігши впіймати Журавлів у заздалегідь розставленісітки, Найстаріший хотів тепер накинути їх на одного з них у той момент, коли Журавліпролітатимуть поблизу корабля. Біолог простяг було руку, та якась нова думка спинила його намір —рука повиснула в повітрі, і тільки щось схоже на усмішку ковзнуло по губах.
Стрілки приладів знову хитнулися, коли потужний згусток дельта-поля був викинутийвипромінювачами корабля. І знову двоє припали до екрана.
Незрима і все ж матеріальна сіть ринулася саме у проміжок поміж двома Журавлями — і заднійіз них неминуче мав заплутатися в її потужних силових лініях. Але в ту мить, коли Найстарішомуздавалося, що це вже неминуче, і він уже підніс був переможно руку, коли юнак уже аж присів, щобчерез секунду кинутися в дикий, нікому не відомий урочистий танок, — неочікуване сталося знову.
Чорне полотнище раптово вигнулось і шарпнулося вбік. І нічим не можна було пояснити цейнавальний ривок, що вивів його із зони дії пастки, коли він ще не ввійшов у зіткнення з нею.Кленов не збирався визнавати себе переможеним, але наступний Журавель відвернувся, ще й недійшовши до місця попереднього, а третій — ще раніше. І скільки старий не мудрував, даючипідсилення, змінюючи фокусування, застосовуючи безліч хитрувань, миттю придумувати які міг тількивін один, — нічого не допомогло, і незабаром останній Журавель ковзнув мимо корабля, щоб,замикаючи стрій, з усе більшою швидкістю зникнути в темряві простору.
Такий вигляд мало це на екрані, і саме так це побачив Ігор. Але старому здалося, що останнєчорне полотнище, яке вислизало, здригнулося, на мить завмерло — і кинулося до нього, окутуючийого непроникливою, важкою й задушливою темрявою.
* * *
— Ну, як ви? — запитав Ігор.
Кленов поворухнувся і щось пробурмотів.
— Усе гаразд, — промовив Ігор. — Лежіть спокійно.
— Курс, курс?
— Завтра швидкість зменшиться до безпечної. Повернемо додому.
— А Журавлі?
— Вони далеко… — Ігор задумався і повторив: — Далеко…
Найстаріший без звуку відкинувся на вузьке ложе. Вуста його ворухнулися, і біолог нагнувсядо нього, щоб почути.
— Життя…
— Не турбуйтесь, — сказав Ігор. — Ніякої небезпеки. Просто нервова перевтома. Ви надтобагато літали. У вашому віці…
Уста Кленова скривилися в посмішці.
— Люди вмирають не од віку, — повторив він висловлену раніше думку. — Головне —розчарування. Я їх пережив чимало. І це — останнє…
Він на мить замовк, і юнак, скориставшись паузою, вставив:
— Ну, щодо цього, то можна сперечатися..
— Все життя за останні роки, — неголосно сказав Кленов. — І все надаремне…
— Чому ж надаремне?
— Вони відлетіли. — Найстаріший раптом сперся на лікоть і різко спитав: — Чи ні?Відповідайте!
— Вони відлетіли, — згодився Ігор. — Але не зовсім. Дещо залишилось.
— Знову записи, стрічки… Цього в мене й так було чимало. Не цього я хотів.
— Чого ж?
— Розгадати їх. Але для цього мені потрібен був хоча б один Журавель. Хоч би один!..
Юнак подумав, що дід, який лежить перед ним, — великий дід. Легенди говорили про нього —молодого, могутнього, такого, що домагається. Він старий, він немічний і зазнав поразки. Чого вінхоче, спочинку? Журавля… Того журавля, що в небі, — як говорили колись… Чи захочемо всі мижуравлів, зазнавши останньої поразки, чи бодай думаючи, що ми її зазнали?
— Не обов’язково спіймати Журавля, — сказав він, та Найстаріший не слухав.
— Стільки років!.. — говорив він немовби сам собі. — Скільки я міг би сконструюватикораблів!.. Провести експедицій. Заснувати колоній… Адже я прожив багато літ.
Цього він міг і не говорити — тепер це було видно. Від бадьорості й моложавості Кленованемовби не лишилося й сліду: тепер це був справді дід, не тільки старий капітан, але простодід.
— Але ж ви досягли мети! — сказав біолог.
Щось у його голосі змусило старого уважніше глянути в очі юнакові, і в тих очах він побачивщось таке, що примусило його сказати новим, чистим і вимогливим голосом:
— Кажіть!
— Ви хотіли дізнатися нове про Журавлів?
— Дурне запитання! — Це прозвучало роздратовано, і юнак зрадів тому, що старий космонавт,видно, знову входив у форму. — З мене багато хто кепкував, мене називали мисливцем за привидами,запевняли, що мені нічого не пощастить впіймати. І я не зловив…
— І в цьому саме й є ваша перемога, — сказав Ігор.
— Я не люблю загадок, — огризнувся старий. — І, якщо можете, не влаштовуйте тут сеансугіпнозотерапії. Я ще не вмираю і, смію запевнити, зроблю це ще не так швидко. Нічого не втрачено.Ніяких дріб’язкових втішань, еге ж. Отже, я переміг. Як саме? Ну?
— Подумайте! — сказав юнак. — Адже це Чорні Журавлі Всесвіту!
— Ну й що?
— Адже вони живі — ці ваші Журавлі…
Найстаріший випростався. В рубці панував спокій, звичні криві ковзали по екранах, високийспів приладів раптово став чутним.
— Живі?.. — вражено прошепотів він.
— Авжеж! Ніхто, окрім живих істот, не може довільно змінювати швидкість і напрямок польоту.А вони зробили і те й інше.
Найстаріший опустив голову, провів долонею по чолу. Воно було мокре від поту.
— Мало того! — казав далі Ігор. — Пам’ятаєте, як вони шарахались од вашої пастки? Це неполе відштовхувало їх — вони ухилялися самі. Вони повідомляли один одного! Ви говорили, що вжеробили спробу ловити їх у такий спосіб? Ну, тоді?
Кленов кивнув.
— Так от. Вони знають, розумієте, знають про цей спосіб! Ви навчили їх…
— Живі… Це не вкладається в голові.
Біолог усміхнувся.
— Треба вкласти.
— Але… як же вони живуть? Де?
— Тут! — сказав біолог. — У просторі. Чому ви гадаєте, що життя можливе тільки на планетах?Хіба сам простір не може бути пристанищем живих істот?
— Міжзоряний простір — оселя життя? Але хто чув про таке?
— І це говорите ви? А хто до вас чув про Чорних Журавлів Всесвіту?
— Чим же вони живляться? Чим?
— Очевидно, енергією, — сказав юнак, м’яко натиснувши на плечі старого і змушуючи йогознову опуститися на ложе. — Очевидно, променевою енергією. Тому в них максимальна площа приданому об’ємі. Тому вони так люблять Нові: там вони одержують максимум енергії.
— А пересування?
— Ви краще за мене знаєте, що тільки ракета може пересуватися в просторі. Вонивипромінюють, очевидно, кванти дельта-поля. Ви знаєте, що це — важкі кванти. Потрапивши в цеполе, і вибухнув, очевидно, корабель… Поле йде і попереду їх: вони володіють чимось на зразокприродних локаторів. До речі, цим, можливо, й пояснюється їхній стрій конусом: за такого строюжоден з них не потрапляє у вихлоп іншого і не заважає локації.
— А розмноження?
— Ви питаєте в мене занадто багато, — сказав Ігор. — Ми не знаємо, як вони народжуються, якпомирають. Але й про це дізнаємося — з часом. А поки що ясно одне: Чорні Журавлі Всесвіту — цежиття. Досі нам невідоме життя. Яка ще перемога вам потрібна?
— Але тоді це вороже нам життя?
— Чому? Ви ж самі говорили, що тепер кораблі мають потужний захист. Хоч би наш…
— Наш… До речі, як вам вдалося прийти до цих висновків? Ви знаєте далеко більше, ніж меніздавалося.
— Просиджування в одній рубці з вами не минає безслідно, — сказав Ігор. — А ці три дні умене аж голова обертом ішла. Допомогли ваші записи. Вони…
— Так, так… Але, як би там не було, від Журавлів ніякої користі, хлопче. А коли так…
— Це — живі істоти, — заперечив Ігор. — Пам’ятаєте, ви говорили про Нові?
— То й що?
— Там, куди вони летять, теж спалахне Нова. Якби там, у тому районі, була колонія, мизмогли б подати сигнал. Трагедія Коринтери не повториться, Найстаріший!..
Відсторонивши біолога, Кленов поволі підвівся. Обережно ступаючи, пройшовся по рубці йвсівся в кріслі за пультом. Руки його тремтіли.
— Нехай життя це і буде пам’ятником вашому другові, — м’яко сказав юнак. — Життя не тількиЖуравлів. Життя тих тисяч колоністів, яких можна буде врятувати за багато прийдешніх століть.Адже тепер варто лише помітити їх, визначити напрямок — і подати сигнал…
— Життя… — сказав Найстаріший. — Як усе це дивно й незвично! Хоч правда, — адже й гіпотезибувають друзями, і з ними також шкода розлучатися. До речі, це означає, що в спектрах Нових —точніше, майбутніх Нових, є особливості, які вловлюються Журавлями. Іншого шляху інформації бутине може. Цікаво… Про це слід подумати!..
Ігор усміхнувся і промовчав.
— Так, — сказав Найстаріший по паузі, — ви зробили колосальне відкриття. Життя у просторі…За загибель мого друга помстилися саме ви. А ви ж шукали зовсім інше…
— І ви шукали зовсім інше. А знайшли ми разом…
— У них диявольське чуття, — сказав Найстаріший. — І якісь дикі способи спілкуватися міжсобою. Не одна ж зграя їх на світі! Яка безодня нового! Втім, те, що ви говорите, — це також покищо лише гіпотеза. І все. Одна з…
— Ясна річ. Насправді може бути й зовсім інше тлумачення. Люди про все дізнаються, —відповів юнак.
— А я тепер навіть не знаю, що мені робити.
— Як же це? А хто ж буде вивчати їх?
— Ви. І багато інших.
— Найстаріший, тут необхідний ваш досвід! По суті, мета ваша не зміниться. Все ті жЖуравлі… А зараз — додому. Вам треба відпочити. А я ще хочу побачити і простих журавлів,земних.
Скільки я лежав? — запитав Кленов.
— Майже три доби.
— Он як… Наскільки я пам’ятаю, ви самі напросилися на мій корабель?
— Так… — відповів юнак розгублено. — Але…
— Ніяких “але”! — сказав старий. І це був знову колишній Кленов. — Із земними журавлями вамдоведеться почекати, мій хлопче…