— Хоч би як там було, саме дельта-поле, яке випромінювали Журавлі, призводило — це вдалосядовести незаперечно — до того, що генератори вибували з-під контролю. Журавлі були вбивцями — якблискавка, що спалює будинок з людьми. Це — не земні журавлі, яких ви не бачили.
— Бачив, — сказав молодий. — Я ж біолог.
— Авжеж… Біологія — широка наука. До речі, я так остаточно й не зрозумів, навіщо ви,біолог, подалися у простір зі мною на цьому кораблі?
— З цілої низки міркувань, — помовчавши, відповів співбесідник. — А ви впевнені, що вашінинішні дельта-генератори не підвели б, якби відбулася зустріч із Журавлями?
— Ці не підведуть, не бійтеся. А взагалі вам би летіти на планети, де є робота з вашоїгалузі, а не сидіти в кабіні з таким старим відлюдником, як я. Якщо тільки ви біолог, а непсихіатр чи щось подібне (молодий захитав головою, Кленов посміхнувся). Я запитую не просто зцікавості, мені треба знати це перед тим, як я розповім вам ще дещо.
— Я користуюся вашими генераторами, — сказав Ігор. — Вони — найпотужніші, а мене цікавитьвплив такого потужного дельта-випромінювання на деякі форми життя. Це становить інтерес.
— Ага… Ну, що ж, це справді може бути цікаво. Я не спитав у вас про це раніше. Ну, нічого.Так що вам ще розповісти?
— Ще про Журавлів.
— Вам не слід цікавитися ними. Якщо навіть вони нам трапляться, вам від цього легше нестане. Адже Журавлі, незважаючи на назву, — не живі істоти.
— Я розумію. А що вони, по-вашому?
Старий осудливо похитав головою.
— Є тільки одна варта уваги гіпотеза. Вам, як видно, невідома… Вона припускає, що ціЖуравлі — не що інше, як колосальної потужності згустки поля. Ці поля мають таку потужність, щоніякий захист раніше не витримував.
— А цей корабель?
— Цей корабель споряджав я сам. Я, Найстаріший, як мене називають. Еге ж, мене називаютьНайстарішим, бо після того випадку я вирішив, що моє життя буде присвячене Журавлям: їх вивченнюі…
— І? — спитав юнак.
Але Кленов мовчав, напружено вдивляючись в білясте сяйво екрана.
— Га? Ні, здалося… І використанню, авжеж. Зізнайтеся, вам спало на думку щось зовсімінше?
Ігор кивнув. Найстаріший несподівано розсміявся дрібним смішком, який дивно не пасував дойого огрядної моложавої постаті.
— Ні. часові уявлення у вас напевне зміщені. Зізнайтеся, адже я здаюся вам ледве несучасником Джордано, не корабля, а мислителя, га?
Юнак кивнув, і Кленов знову задоволено засміявся. Потім він сказав:
— Ну, це дурниця — на щастя чи на жаль. Ні, мені не спадало на думку про таку помсту —знищення. Звичайно, коли б я був сучасником Джордано… Певна річ, я хотів відплатити за друга. Таєдина помста природі — це пізнання її таємниць. Єдина, гідна людини. А як ви гадаєте?
— Так само.
— Ну, от бачите, незважаючи на різницю у віці… І я пройшов через усі космічні фахи. Я самсконструював багато що, починаючи з порожнистого астрандра, який прийнято нині на всіхкораблях…
— Оцей? — спитав Ігор, кивнувши в бік коридора.
— Еге ж. І весь цей корабель переобладнано за моїм проектом, хоч і на базі типового“Омікрона”. А коли я повернусь, я збудую ще один корабель. Він буде зовсім іншим…
— Яким? — запитав біолог, і йому раптом здалося, що старому ще не час відпочивати на Землі.Втім, це мрії…
— Яким — про це поки що рано. Та це й не має значення. Важливо те, що я випробувач і вміюповодитися з кораблями. Ви, без сумніву, чули, що випробувачі віджили своє. Гадаєте, старийпросто так собі гасає в просторі і випробовує дельта-генератори, щоб бодай чимось зайнятися. Так?Ну, от. Нині й настав час сказати вам, чому ми не поспішаємо загальмуватися і повернути до нашоїСистеми.
Випробувачі тепер живуть на Землі. Так. Але мені ще рано на спочинок. Основне завдання щене вирішено. Цей корабель, справді, був останнім з випробуваних мною. І його залишили мені.Вирішили, що я маю право на це. Та якщо ви гадаєте, що моя робота на цьому припинилася, —помиляєтесь: вона тільки розпочалася. Я — мисливець за Журавлем, ось хто я тепер. Я ловлюЖуравлів, щоб дослідити їх, щоб зрозуміти їхню суть і можливості їх використання.
Юнак внутрішньо зіщулився: так не хотілося йому говорити того, що він мав сказати. Протевін не звик ховатися зі своїми думками, якщо це навіть могло образити людину і змусити їїзамовкнути. Він і так уже кілька разів промовчав…
— По-моєму, вам все ж слід було почати раніше. Час…
Він підвівся, знаючи, що зараз йому доведеться з півгодини погуляти по коридору, можливо —пограти в теніс об стінку. Та Кленов, на його подив, не образився.
— Дурниці, — сказав він. — Раніше треба було випробовувати кораблі. Нас було не так уже йбагато, випробувачів. А тепер це завдання виконано, і я можу займатися своїми справами — ловитиЖуравлів. Тож вибачайте за затримку в просторі.
— Ви впевнені, що їх можна?..
— Більш аніж впевнений. Неможливо уявити собі щось таке, чим би людина не змогла оволодіти.Якщо в природі є речі, для нас некорисні, то це пояснюється тільки низьким рівнем наших знань проприроду.
— І про нас самих… — вставив юнак.
Найстаріший скоса поглянув на нього.
— Що ж, зауваження, не позбавлене глузду. Отже, треба ловити Журавлів. — І багато їх навашому рахунку?
— Поки що — жодного, — сухо сказав Кленов. — Якось… Тоді в мене ще не було цього корабля. Ясконструював дельта-пастку і попрохав, щоб її встановили на “Ломоносові”, який я мав тодівипробовувати. Я гасав на ньому два роки, доки мені вдалося випробувати на ньому всі хитромудрікапості простору, але наприкінці мені поталанило: я наткнувся на Журавлів… Я викинув пастку —згусток поля того ж знаку. Взаємодіючи з ним, Журавлі мусили втратити швидкість. І одне з цихполотнищ, один із Журавлів, справді вскочив у неї. Я кричав од радості. Але напруга поля в пастцівиявилася слабкою. Йому вдалося вирватися — точніше, він пройшов через пастку, мов крізьпорожнечу. Я постарів після того дня. Точніше — в ту мить, коли стало ясно, що вони відлітають.Вони беззвучно ковзали повз корабель — слово честі, в цьому було щось містичне!.. Запам’ятайте,юначе: старіють від розчарувань! Згодом, повернувшись на Землю, я в перерві між випробуваннямипонад рік морочився з пасткою, точніше — з генераторами для її живлення. Тепер вони стоять заперегородками, ви знаєте. Новий варіант пастки не вписувався в “Ломоносова”, і мені довелосячекати ось цього “Омікрона”. Але більше я їх не зустрічав.
— Чому?
— Не пощастило… Поки що — це справа талану, ми ще не знаємо… — Він спохмурнів. — Орбітиїхні не обчислено, навіть за тих умов, що вони обертаються навколо центра Галактики, як будь-яказірка, а це ж напевне не так: взаємодіючи з іншими полями, вони зазнають стількох впливів, щосерйозно говорити про орбіти, мабуть, взагалі не можна. І важко сказати, де їх можна зустріти.
“Це так і залишиться мріями”, — подумав біолог, а старий продовжував говорити:
— При колосальній швидкості — вони, як вдалося встановити, мають орбітальну швидкість вищуза половину світлової — їх дуже нелегко знайти. Хоч відтоді, як кількість дельта-приладів зросла,ми можемо уловлювати їхнє поле на чималій відстані. Треба тільки стежити за наладкою.
Легкими рухами пальців він торкнувся кількох лімбів на панелі дельта-комбайна.
— З того часу їх зустрічали ще п’ять разів, — сказав по паузі Найстаріший. — У мене є цістрічки, звіти командирів кораблів. І більше нічого… Нічого, що підтвердило б або заперечило цюєдину гіпотезу, про яку варто говорити.
— Ах, цю? — сказав Ігор. — Її автором, здається, був…
— Все переплутав! Якраз її автором був я. І зостаюсь. Решта гіпотез — нісенітниця.
Юнак зніяковіло нагнув голову. Кленов, насупившись, мовчав. Пауза затяглася, та саме теперІгорю найменше хотілося урвати розмову, і він мовив, просто аби що-небудь сказати:
— То жодних закономірностей, кажете?
— Жодних… Єдине, що цікаво: судячи з зафіксованих напрямків, а напрямки фіксувалися в усіхвипадках, їхні орбіти на якійсь своїй ділянці мають пролягати поблизу Нових. Якщо тільки цесправді — закономірність, а не випадковість.
— Стривайте! — вигукнув юнак, схоплюючись з місця. — Але ж це блискуче підтверджує вашугіпотезу! Такі згустки енергії і мали виникнути під час вибуху Нових… Значить, це якась досіневідома якість матерії або її стану! Щось на зразок ущільненої плазми, чи як там… Адже коли…
Насмішкуватий блиск очей старого зупинив його. Він сів, забувши зовсім стулити рота і всеще не опускаючи занесену для рішучого жесту руку.
— Хлопче… — сказав Кленов не то співчутливо, не то іронічно. — Любий мій юначе, просталогіка — як не жаль! — заперечить це відкриття, їх не роблять так легко…
— Але чому? Адже ви самі…
— Ну, я, може, знову неточно висловився. Це моя провина. Так, їхні шляхи пролягають, —судячи, повторюю, із зафіксованих напрямків, — поблизу Нових зірок. А правильніше сказати —поблизу тих зірок, які незабаром після цього вибухають ось що. Тоді, під час першої зустрічі,їхній шлях, за нашими розрахунками, повинен був пролягати десь біля 73114-0. А до неї звідти булоблизько трьох світлових років. Отож, за вашою теорією, вона вже мінімум за шість-сім років донього мала стати Новою.
— Але вона ж і є Новою! — переможно вигукнув Ігор.
Найстаріший помовчав, потім сказав:
— Бачу, ви студіювали астрономію… Так, зараз. Але вона спалахнула — з поправкою на часпроходження світла — через шість років і кілька місяців після катастрофи, а не до неї. Те ж самеі в інших випадках. Отож, якщо ви не знайдете способу зупиняти час греблями і повертати йогоназад, вам доведеться відмовитися від вашого припущення.
— А як ваша гіпотеза пояснює цей стрій — ключем?
— Ніяк, — понуро відповів Найстаріший. — Вона не пояснює ні цього, ні ще багатьох іншихфактів. Та й ніяка інша гіпотеза не спроможна їх пояснити. А втім… — Він дивно всміхнувся ізазирнув юнакові у вічі. — А втім, пояснення виникають із фактів. А факти збираю я. І це тількипитання терпіння. Тієї самої втрати часу…
— Але ж ви летите навмання.
— Цього разу — ні. Цього разу ми їх знайдемо. Я одержав сигнал з патрульного корабля. Томуя й вилетів так швидко…
Він хотів додати: “І тут ви в останню мить стали пасажиром”, — але вирішив, що говоритицього не варт. Хлопчина був непоганий. Звичайно, хлопець багато чого не знав, та… Був час, коливін і сам не знав і не вмів багато чого — навіть поводитися з астрандром для порожнечі, так… Ахлопчики виростають… Взагалі варто поставитись до нього м’якше: вони вже стільки часу вдвох, асам він — Кленов усвідомлював це — не дуже приємний співрозмовник: вік та й звичка досамотності…
Він подивився на юнака і всміхнувся несподівано м’якою й ласкавою усмішкою, і хлопецьподумав, що старий цей навіть кращий, ніж уявлялось, — це так і прочиталося на його обличчі. ІНайстаріший ще не встиг зрадіти цьому, як пронизливий дзвінок дельтавізора і світлове табло, щовраз спалахнуло й замиготіло, примусили його забути про хлопця і про все на світі.
— Вони! — зраділо вигукнув він, дивлячись на білий екран, на якому з’явилася чорна цятка. —Вони! Відстань — п’ять одиниць… Ага!..
За звичкою він продовжував кричати ще щось нерозбірливе, що йшло швидше від серця, ніж відрозуму, а сам у цей час блискавичними, точними рухами вмикав прилади, поля вищого захисту,готував дельта-пастку і стежив за відрахунком відстаней на екрані. Біолог відчув, як усе сильнішепочинає калатати серце…
— Чи можу я вам допомогти? — запитав він.
— Га? Ну, сядьте до контрольного пункту, ввімкніть… Знизу, знизу беруться за цю ручку, а незгори! — несподівано розлючено вигукнув Кленов.
Ігор щось пробурмотів, та Кленов уже не чув. І, мабуть, не тільки тому, що всю його увагуприкували прилади, а ще й тому, що для нього зараз нічого не лишилося в усьому Всесвіті, окрімЖуравлів, окрім цього темного трикутника на екрані дельта-комбайна. Не спускаючи з нього очей,він навпомацки безпомилково знаходив потрібні клавіші, кнопки й рукоятки, натискував, повертав,перекладав їх. Здавалося, в нього одразу стало втричі більше рук — і це, незважаючи на те, що всюосновну роботу виконали автомати.
Тільки тепер біолог зрозумів, яким складним насправді було завдання, що його Найстарішийназивав просто і навіть якось зневажливо — “лови Журавлів”, і яку силу розуму треба було мати,щоб взагалі зробити таке полювання можливим. Ця думка примусила його здивуватися тому, що щезовсім недавно він вільно розмовляв з чоловіком, який придумав усе це, і не тільки розмовляв, а йу думках часом називав його не досить шанобливо… Він встиг здивуватися власній сміливості йнахабству. Та слідом за тим зметикував, що зараз буде ввімкнено дельта-генератори, і, отже, унього є можливість дати один пучок своїй мікрофлорі, тобто виконувати й далі завдання, задляякого він і вирушив у цей політ. І ще він подумав, що Найстаріший у таку мить займався б самеголовною своєю справою, інакше він ніколи не став би Найстарішим.
І тому Ігор, ввімкнувши про всяк випадок контроль електроцентралі, відійшов до своїхприладів, які давно вже чекали його дотику, і до своїх культур, що містилися в пробірках ічашках. їх належало піддати опроміненню, і через те вони перебували за бортом, він міг бачити їхтільки на екрані відеоприймача і лише завдяки приладам судити про зміни. Та він уже звиквиключати з свідомості посередників і сприймати всі показання приладів так, немовби він самвловлював усе, що відбувалося, своїми п’ятьма почуттями.
Старий же, не звертаючи на нього уваги, теж наче весь проник за межу екрана дельта-комбайнаі теж ніби своїми очима бачив, як усе ближче й ближче посувався ключ — втім, на стереоекрані буловидно, що насправді це був не ключ, а конус, — так наближалися Чорні Журавлі.
Єдиний раз він оглянувся, щоб сказати, що їм таланить: Журавлі йшли курсом, якийперетинався з їхнім, і досить було лише відрегулювати швидкість, не було потреби гальмуватися длязміни напрямку польоту, бо на тій швидкості, на якій ішов корабель, будь-який поворот означав бизагибель. Він сказав, що їм таланить, а екран показав, що Журавлі наблизились на потрібнувідстань. І тоді Кленов усією долонею натиснув на широку червону кнопку і викинув уперед(корабель відгукнувся на це легким струсом) згусток дельта-поля — те, що називалосядельта-пасткою, антенами якої були мережані конструкції, - крила летючої риби. Поле повинне булонейтралізувати дію дельта-поля Журавлів, примусити хоча б одного з них втратити швидкість ізупинитися поблизу корабля. На створення цього поля йшла нині вся енергія реактора, переключеногона живлення дельта-генераторів, і корабель летів без прискорення. Зрештою, швидкість його булатільки трохи менша за швидкість Журавлиного ключа. Ігор усе ж не витримав, він залишив своїприлади, які могли попрацювати й без його участі, і пильно дивився то на екран, то на старого.Минали вирішальні хвилини. Ключ, що вже розпався на екрані дельтавізора на дрібні цятки,насувався все ближче, і по стрибку стрілок та рівнів на шкалах, що спалахували і згасали, буловидно, що дельта-поле пастки уже почало взаємодіяти з полем Журавлиної зграї. Кленов, тримаючируки на пульті керування пасткою, ніяк не міг відірвати погляду від екрана; сива чуприна йогостирчала, а стрілки відхилялися все праворуч і праворуч. І юнак у думці палко побажав, щобНайстарішому не довелося пережити ще одного розчарування.
Стрілкам залишалося пройти ще чверть шкали, щоб показати, нарешті, таке послаблення поляЖуравлів і зменшення їхньої швидкості, яке означало б, що енергія їх руху безповоротно втрачена.І стрілки рушили на цю останню чверть, а погляди двох людей у рубці ніби підганяли їх. Та, видно,цієї підтримки було не досить: рух стрілок ставав усе повільнішим, дедалі важче ставало їмпроходити кожен наступний міліметр шкали. Кленов повернув регулятор підсилення, віддаючи пастціостанню потужність, а Ігор, трохи повагавшись, вимкнув свої прилади, хоч вони й забирали зовсіммало енергії. Стрілки ледь посунулись праворуч, і обидва полегшено зітхнули.