У кристалі розум перебуває в абсолютному спокої. В міжзоряному просторі розум — в абсолютному русі. Людина — місток між цими двома станами розуму. Через людину тече потік розуму у видимий світ. Ноги людини виростають з кристалу, живіт її — сонце, її очі — зорі, її голова — чаша з берегами, які сягають у всесвіт.
Людина є володарем світу. Їй підлягають стихії і рух. Вона керує ними силою, що виходить з її розуму, подібно до того, як промінь світла виходить з отвору глиняної посудини”.
Так казали Атланти. Прості люди не розуміли їхнього вчення. Одні поклонялися тваринам, інші — тіням померлих, деякі — ідолам, а ще — нічному шурхоту, грому і блискавці або ямі в землі. Було неможливо і небезпечно боротися з безліччю цих забобонів.
Тоді жерці — вища каста Атлантів — зрозуміли, що треба внести ясний і зрозумілий, єдиний для всіх культ. Вони почали будувати величезні, оздоблені золотом храми і присвячувати їх сонцю — отцеві і володареві життя, — гнівному і життєдайному, що вмирає і народжується знову.
Культ сонця незабаром охопив усю Землю. Віруючі пролили багато людської крові. На далекому заході серед червоних сонце набрало подоби змія, вкритого пір’ям. На крайньому сході сонце — володар тіней померлих — набрало подоби людини з пташиною головою.
В центрі світу, в місті Ста Золотих Воріт, було збудовано уступчасту піраміду, таку високу, що на її вершині хмари димилися — туди перенесли Голову Сплячого. Біля підніжжя піраміди, на площі, було поставлено золотого крилатого бика з обличчям людини, з лапами лева. Під ним незгасно горів вогонь.
У рівнодення перед народом, під удари в яйцеподібні барабани, під танці жінок, верховний жрець, Син Сонця, великий правитель, убивав найгарнішого юнака міста і спалював його в Череві бика.
Син Сонця був необмежений володар міста і країн. Він будував греблі і проводив зрошення. Роздавав з магазинів одяг і їжу, визначав, кому скільки треба землі і худоби. Численні чиновники виконували його накази. Ніхто не міг сказати: “Це моє”, бо все належало Сонцю. Праця була священна. За лінощі карали на смерть. Весною Син Сонця перший виходив у поле й биками проорював борозну, сіяв зерна маїсу.
У храмах було повно зерна, тканин, прянощів. Кораблі Атлантів, з пурпуровими вітрилами, прикрашеними зображеннями змії, що тримає в роті сонце, борознили всі моря і ріки. Наставав довгий мир. Люди забували, як тримати в руці меч.
І ось над Атлантидою нависла хмара зі сходу.
На східних плоскогір’ях Азії жило жовтолице, косооке дуже плем’я Учкурів. Воно підкорялося жінці, яка легко шаленіла. Її звали Су Хутам Лу, що означало: “Та, що розмовляє з місяцем”.
Су Хутам Лу сказала Учкурам:
“Я поведу вас у країну, де в міжгір’я спускається сонце. Там пасеться стільки баранів, скільки зірок на небі, там течуть річки з кумису, там є такі високі юрти, що в кожну можна загнати табун верблюдів. Там ще не ступали ваші коні, і ви ще не черпали шоломом води з тих річок”.
Учкури спустилися з плоскогір’я і напали на численні кочові племена жовтолицих, підкорили їх і стали серед них воєначальниками. Вони казали переможеним: “Ідіть за нами в Країну Сонця, яку вказала Су Хутам Лу”.
Кочівники, які поклонялися зіркам, були мрійливі й безстрашні. Вони зняли юрти і погнали табуни на захід. Ішли повільно, рік за роком. Попереду рухалася кіннота Учкурів, що нападала, билась і руйнувала міста. За кіннотою плентали табуни і вози з жінками та дітьми. Кочівники пройшли повз Індію і розлилися по східній європейській рівнині.
Багато з них лишилося там, на берегах озер. Найсиль-ніші посувалися далі на захід. На узбережжі Середземного моря вони зруйнували першу колонію Атлантів і від переможених дізналися, де лежить Країна Сонця. Тут Су Хутам Лу вмерла. З її голови зняли волосся разом із шкірою і прибили до високої жердини. З цим знаменом посунули далі вздовж моря. Так вони дійшли до краю Європи і от з височини гір побачили обриси обітованої землі. Від дня, коли Учкури вперше спустилися з плоскогір’я, минуло сто років.
Кочівники почали рубати ліс і в’язати плоти. На плотах вони переправлялися через солону теплу річку. Ступивши на заповідну землю Атлантиди, кочівники напали на священне місто Туле. Коли вони полізли на високі стіни, в місті задзвонили в дзвони: дзвін був такий приємний, що жовтолиці не зруйнували міста, не знищили мешканців, не пограбували храмів. Вони взяли запаси їжі та одягу і рушили далі на південний захід. Курява од возів і табунів застилала сонце.
Нарешті шлях кочівникам перетнуло військо червоношкірих. Атланти були всі в золоті, в різнобарвному пір’ї, пещені і прекрасні з виду. Кіннота Учкурів знищила їх у кривавій битві, яка тривала від сходу сонця до заходу.
Із міста Ста Золотих Воріт послали гінців на захід до червоних, на південь до негрів, на схід до племен Аама, на північ до циклопів. У жертву приносили людей. Незгасно палали багаття на вершинах храмів.
Мудреці ховали в глибині гір, у печерах, заривали в землю книги Великого Знання.
Почалася війна. Долю її було вирішено наперед. Атланти могли тільки захищати багатство, яке преситило їх, у кочівників була первісна жадібність і віра в обіцяне щастя. Однак боротьба була довга і кровопролитна. Країна спустошувалася. Настав голод і мор. Військо розбігалось і грабувало все, що могло. Місто Ста Золотих Воріт було взяте приступом, стіни його зруйновано. Син Сонця кинувся з вершини уступчастої піраміди. Погасли вогні на вершинах храмів. Небагато мудрих і втаємничених повтікали в гори, в печери. Цивілізація загинула.
Серед зруйнованих палаців великого міста, на площах, порослих травою, блукали вівці, і жовтолиций пастух співав сумну пісню про блаженну, як степове марево, заповідну країну, де земля голуба і небо — золоте.
Кочівники питали своїх вождів: “Куди нам ще йти?” Вожді відповідали їм: “Ми привели вас у обітовану країну, селіться і живіть мирно”.
Учкури, вожді жовтолицих, вибрали наймудрішого з воєначальників й поставили його правителем підкореної країни. Ім’я його було Тубал. Він звелів лагодити стіни, очищати сади, орати поля і відбудовувати житло. Він видав багато мудрих і простих законів. Він покликав до себе мудреців і втаємничених, які втекли в печери, і сказав їм: “Мої очі та вуха відкриті для мудрості”. Він поставив їх радниками, дозволив відкрити храми і скрізь послав гінців з вісткою, що хоче миру.
Такий був початок третьої, найвищої хвилі цивілізації Атлантів.
Кочівники скоро змішувалися з іншими племенами. Від юрт, табунів, дикої волі лишалися тільки пісні та легенди. Нащадки вершників і воєначальників були аристократією міста. Атланти любили науки, мистецтва і розкіш. Вони прикрасили місто новими стінами і семикутними вежами, обклали золотом двадцять один виступ велетенської піраміди, провели акведуки, вперше в архітектурі стали використовувати колону.
Знову було прочитано древні книги Земзе і мудрі книги Синів Аама. В печерах знайшли напівзотлілі “сім папірусів Сплячого”. З цього відкриття починає швидко розвиватися знання.
Основа нового знання була така:
“У людині дрімає наймогутніша світова сила — матерія розуму. Подібно до того, як стріла, натягнута тятивою, спрямована несхибною рукою, вражає ціль, — так і матерія нерозбудженого розуму може бути напружена тятивою волі, рукою знань. Сила спрямованого знання безмежна”.
Наука Знання поділялася на дві частини: підготовчу — розвиток тіла, волі та розуму і основну — пізнання природи, світу і формул, якими матерія спрямованого знання опановує природу.
Повне опанування знанням, розквіт небувалої ще на Землі і досі не повтореної культури тривали століття, між чотириста п’ятдесятим і триста п’ятдесятим роками до Потопу, тобто до загибелі Атлантиди.
На Землі був загальний мир. Сили Землі, покликані до життя знанням, щедро і пишно служили людям. Сади і поля давали великі врожаї, плодилися табуни, праця була легка. Народ згадував давні звичаї і свята, і ніхто не заважав йому жити, любити, радіти. В легендах цей вік названо золотим.
У той час на східному рубежі Землі було поставлено сфінкса — символ розуму. Було збудовано сім чудес світу: лабіринт, колос у Середземному морі, стовпи на захід од Гібралтару, башту звіздарів на Посейдонесі, статую сидячого Тубала і місто Лемурів на острові Тихого океану.
До чорних племен, яких досі тіснили в тропічні болота, дійшло світло знань. Негри швидко засвоювали цивілізацію і почали споруджувати величезні міста в Центральній Африці.
Та ось наймудріші з тих, що були втаємничені в знання, зрозуміли, що в усьому зростанні цивілізації лежить первісна помилка. Подальший розвиток знання має привести до загибелі: людство поразить саме себе, як змія, що жалить себе в хвіст.
Помилка полягала в тому, що буття — життя Землі та істот — пізнавалося як таке, що випливає з розуму людини. Пізнаючи світ, людина вивчала тільки саму себе. Розум був єдиною реальністю, світ — його уявленням, його сном. Таке розуміння буття мало призвести до того, що кожна людина почала б запевняти, ніби існує тільки вона однісінька, все інше — цілий світ — тільки плід її уяви. Наступне було неминуче: боротьба за єдину особистість, боротьба всіх проти всіх, знищення людства, як повсталого проти людини власного ж сну, — зневага і огида до буг-тя, — як до лихого сновидіння.
У той же час було зроблено дивовижне відкриття — знайдено можливість миттєво вивільняти життєву силу, що дрімає в насінні рослин. Ця сила — гримуча, вогняно-холодна матерія, — вивільнюючись, линула в простір. Було збудовано величезні летючі кораблі, які рухала ця сила.
Золотий вік вироджувався, в містах Атлантиди наставало пересичення. Ніщо не стримувало більше розгнуздану фантазію, жагу розбещеності, безумство спустошеного розуму. Сила, яку опанувала людина, обернулася проти неї. Неминучість смерті робила людей похмурими, жорстокими, нещадними.
І ось настали останні дні. Почалися вони з великого лиха. Центральну область міста Ста Золотих Воріт струснув підземний поштовх, багато землі опустилося під води океану.
Найзаможніші громадяни, названі Магацитлами, що значить “нещадні”, казали: “Тим краще, поможемо стихії і назавжди знищимо поганий сон розуму — людство”.
Щоб цілком вдовольнитися видовищем смерті, вони оголосили по всій Землі свята й ігрища, повідчиняли для всіх державні скарбниці та магазини, наповнили фонтани вином і на площах смажили м’ясо. Це було в осінні дні збирання винограду.
Вночі на освітлених багаттям площах, серед людей, сп’янілих од вина, танців, їжі, появилися Магацитли. Вони були у високих шоломах з колючим гребенем, у панцирних поясах, без щитів. Правою рукою вони кидали бронзові кулі, які вибухали холодним руйнівним полум’ям, лівою рукою встромляли меч у п’яних і божевільних.
Криваву оргію перепинив страшний підземний поштовх. Упала статуя Тубала, тріснули стіни, повалилися колони акведука, з глибоких тріщин шугонуло полум’я, попелом затягло небо.
Вранці кривавий тьмяний диск сонця освітив руїни, палаючі сади, юрми божевільних людей, купи трупів. Магацитли кинулися до літальних апаратів, які мали форму яйця, і почали покидати Землю. Вони відлетіли у зоряний простір.
Відлетіло вже багато тисяч апаратів. Тоді вдарив четвертий, ще дужчий поштовх землі. З півночі піднялася з попільної імли океанська хвиля і ринула по землі, знищуючи все живе.
Почалася буря, блискавки падали на землю, в житла. Хлинула злива, летіли уламки вулканічного каміння.
Під захистом стін великого міста з вершинами уступчастої, обкладеної золотом піраміди крізь зливу, дим і попіл Магацитли все відлітали у зоряний простір. Три підряд поштовхи розкололи землю Атлантиди. Місто Ста Золотих Воріт занурилося в кипучі хвилі.
ГУСЄВ СПОСТЕРІГАЄ МІСТО
У Гусєва цвяхом засів план проникнути до міста. Тут було як у пастці: ні захиститися в разі чого, ні втекти. Небезпека їм загрожувала серйозна, — в цьому Гусєв не мав сумніву. Розмови з Лосем були марні. Лось тільки кривився, весь світ йому заступили гарні очі Тускубової доньки.
“Метушлива ви людина, Олексію Івановичу. Ну, вб’ють нас, — не нам з вами боятися смерті. А то сиділи б у Петрограді — що є безпечніше?”
Гусєв звелів Іхоньці вкрасти ключі від ангара, де стояли крилаті човни. Він заліз туди з ліхтарем і всю ніч про-морочився з невеликим, мабуть, швидкохідним двокрилим човном. Механізм його був простий. Крихітний моторчик живили крупинки білого металу, що розпадався з величезною силою під дією електричної іскри. Електричну енергію апарат діставав під час польоту з повітря, бо Марс був вкритий електрикою високої напруги, — її посилали станції на полюсах. (Про це розповідала Аеліта).
Гусєв підтягнув човен до самісіньких воріт ангара. Ключ віддав Іхоньці. При потребі замок легко було зірвати рукою.
Потім він надумав взяти під контроль місто Соацеру. Іха навчила його з’єднувати туманне дзеркало. Цей здатний говорити екран у домі Тускуба можна було з’єднувати однобічно — так, щоб тебе не бачили й не чули.
Гусєв оглянув усе місто: площі, торгові вулиці, фабрики, робітничі селища. Дивне життя поставало і проходило перед ним у туманному дзеркалі.
Цегляні низькі зали фабрик, тьмяне світло крізь запорошені вікна. Похмурі, з порожніми запалими очима, зморшкуваті обличчя робітників. Верстати, які вічно, вічно рухалися, машини, сутулі постаті, чіткі рухи роботи, — понуре, безпросвітне мурашине життя.
Появлялися прямі, одноманітні вулиці робітничих кварталів, такі ж понурі постаті брели по них, похнюпивши голови. Тисячолітньою нудьгою віяло від тих цегляних, усіх як один, коридорів. Тут уже ні на що не сподівалися.
Появлялися центральні площі: уступчасті будинки, повзуча строката зелень, шибки, пронизані сонцем, ошатні жінки; серед вулиці — столики, вузькі вази, повні квітів; вируючий, гарно вбраний натовп, чорні халати чоловіків, фасади будинків — усе це відбивалося в паркетному зеленкуватому брукові. Низько пролітали золоті човни, ковзали тіні від їхніх крил, сміялися задерті обличчя, майоріли барвисті легкі шарфи…
У місті було подвійне життя. Гусєв усе це взяв до уваги. Як людина з великим досвідом — відчув, що, крім цих двох сторін, тут є ще й третя — підпільна. Справді, по багатих вулицях міста, в парках — скрізь вешталося багато неохайно вдягнених, виснажених молодих марсіан. Вешталися без діла, тримаючи руки в кишенях, поглядали навколо. Гусєв думав: “Еге, ці штуки ми теж бачили”.
Іхонька все йому докладно пояснювала. На одне тільки не погоджувалася — з’єднати екран з Будинком Вищої ради інженерів.
Пойнята жахом, трясла рудим волоссям, згортала руки:
— Не просіть, мене, Сину Неба, краще вбийте мене, дорогий Сину Неба.
Якось, на чотирнадцятий день, уранці, Гусєв, як звичайно, сів у крісло, поклав на коліна цифрову дошку, смикнув за шнур.
У дзеркальній стіні виникла дивна картина, на центральній площі купками зібралися марсіани, заклопотано перешіптувалися. З бруку зникли столики, квіти, строкаті парасольки. З’явився загін солдатів, — ішли трикутником, як страшні ляльки з камінними обличчями. Далі — на торговій вулиці — натовп — усі кудись біжать, — бійка, якийсь марсіанин вилетів з бійки гвинтом на машинах-крилах. У парку — ті самі стривожені купки шептунів. На одній з фабрик — гомінкі юрми робітників, збуджені, похмурі, люті обличчя.
У місті, мабуть, сталася якась подія надзвичайної ваги. Гусєв тряс Іхоньку за плечі: “Що там?” Вона мовчала, дивилася матовими закоханими очима.
ТУСКУБ
Місто охопила тривога. Бурмотіли, миготіли дзеркальні телефони. На вулицях, на площах, у парках перешіптувалися купки марсіан. Ждали подій, поглядали на небо. Казали, що десь горять склади сушеного кактуса. Опівдні в місті відкрили водопровідні крани і води в них не стало, проте ненадовго… Багато хто чув на південному заході далекий вибух. У будинках заклеювали шибки папірцями — хрест-навхрест.
Тривога ширилася з центру міста, з Будинку Вищої ради інженерів.