Говорили про те, що влада Тускуба похитнулася, про майбутні зміни.
Тривожне збудження прорізували, як іскра, чутки:
“Вночі погасне світло”.
“Зупинять полярні станції”.
“Зникне магнітне поле”.
“У підвалах Будинку Вищої ради арештовано якихось осіб”.
На околицях міста, на фабриках, у робітничих селищах, в громадських магазинах чутки ці сприймали інакше. Про причини їх виникнення тут, очевидно, знали більше. З тривожною зловтіхою говорили, що нібито підземні робітники підірвали гігантський цирк номер одинадцять, що агенти уряду скрізь шукають склади зброї, що Тускуб стягує війська в Соацеру.
До полудня майже скрізь припинили роботу. Збиралися великі юрби, ждали подій, поглядали на невідомо звідки прибулих багатозначних молодих неохайно вдягнених марсіан з руками в кишенях.
Опівдні над містом пролетіли урядові човни, і дощ білих листівок посипався з неба на вулиці.
Уряд застерігав населення від злісних чуток, — їх поширювали вороги народу. Мовилося, що влада ніколи ще не була така сильна і сповнена рішучості.
Місто принишкло, але ненадовго, і знову поповзли чутки — одна страшніша за іншу. Напевно знали тільки одне: сьогодні ввечері в Будинку Вищої ради інженерів буде вирішальна боротьба Тускуба з вождем робітничого населення Соацери — інженером Гором.
Надвечір юрби народу заповнили величезну площу перед Будинком Вищої ради. Солдати охороняли двері, сходи і дах. Холодний вітер нагнав туман, у мокрих хмарах червонуватим розпливчастим сяйвом погойдувалися ліхтарі. Невиразною пірамідою відходили в імлу похмурі стіни Будинку. Всі його вікна світилися.
Під важким склепінням, у круглому залі, на лавах амфітеатру сиділи члени Вищої ради. Обличчя у всіх були уважні й насторожені. В стіні, високо над підлогою, в гуманному дзеркалі швидко пропливали одна за одною картини міста — внутрішність фабрик, роздоріжжя, на яких у тумані перебігають постаті, обриси водяних цирків, електромагнітних веж, одноманітні порожні приміщення складів, що їх охороняють солдати. Екран безупинно з’єднувався з усіма контрольними дзеркалами міста. Ось появилася площа перед Будинком Вищої ради інженерів, — океан голів, укритий клоччям туману, широке сяйво ліхтарів. Склепіння зали наповнилися лиховісним ремством натовпу.
Тонкий свист одвернув увагу присутніх. Екран погас. Перед амфітеатром на підвищення, вкрите чорно-золотою парчею, вийшов Тускуб. Він був блідий, спокійний і похмурий.
— У місті неспокій, — сказав Тускуб, — місто збуджене чуткою про те, що сьогодні мені тут мають намір суперечити. Вже цієї чутки було досить, щоб державна рівновага похитнулася. Я вважаю, що таке становище хворобливе і зловісне. Треба раз назавжди знищити причини такої збудливості. Я знаю — серед нас є такі, що цієї ж ночі рознесуть по місту мої слова. Я кажу відверто: місто охопила анархія. Мої агенти повідомили, що в місті й країні немає достатніх мускулів для опору. Ми напередодні загибелі світу.
Гомін ремства пролетів амфітеатром. Тускуб бридливо посміхнувся.
— Сила, що руйнує світовий порядок, — анархія, — іде з міста. Спокій душі, природна воля до життя, сили почуттів розтринькуються тут на сумнівні розваги і непотрібні втіхи. Дим хаври — ось душа міста: дим і марення. Вулична строкатість, шум, розкіш золотих човнів і заздрість тих, хто знизу дивиться на ці човни, афіші і вогняні реклами, що вселяють нездійсненні сподіванки, — ось воно, місто. Курні коридори з запорошеним світлом, де бредуть спалені душі, позіхаючи з нудьги. Місто готує анархічну особистість. Її воля, її пафос — руйнування. Гадають, що анархія — свобода. Ні, анархія прагне тільки анархії. Обов’язок держави — боротися з цими руйнівниками, — такий закон! Анархії ми повинні протиставити волю до порядку. Ми повинні викликати в країні здорові сили і з найменшими втратами кинути їх на війну з анархією. Ми оголошуємо анархії нещадну війну. Заходи охорони — тільки тимчасовий засіб: неминуче має настати час, коли поліція знайде своє вразливе місце. Ми вдвічі збільшуємо число агентів поліції, анархісти ж у той час збільшуються в квадраті. Ми повинні першими перейти в наступ, наважитися на сувору і неминучу дію, ми повинні зруйнувати і знищити місто.
Половина амфітеатру завила і схопилася з лав. Обличчя марсіан були бліді, очі горіли. Тускуб поглядом відновив тишу.
— Місто неминуче так чи інакше буде зруйновано, ми самі повинні організувати це руйнування. Далі я запропоную план розселення здорової частини городян у сільські місцевості. Ми повинні використати для цього багатющу країну, — по той бік гір Лізіазіри, — яку покинуло населення після міжусобної війни. Попереду гігантська робота. Але мета її велика. Певна річ, зруйнувавши місто, ми не врятуємо цивілізації, ми навіть не віддалимо її загибелі, але ми дамо можливість марсіанському світу вмерти спокійно й урочисто.
— Що він каже?.. — зляканими, високими голосами закричали слухачі.
— Чого ми повинні вмирати?
— Він збожеволів!
— Геть Тускуба!
Рухом брів Тускуб знову примусив амфітеатр замовкнути.
- Історію Марса закінчено. Життя вимирає на нашій планеті. Ви знаєте статистику народжуваності і смерті. Мине кілька століть, і останній марсіанин згасаючим поглядом востаннє проведе захід сонця. Ми безсилі спинити вимирання. Ми повинні суворими і мудрими заходами прикрасити пишністю і щастям останні дні світу. Перше і найголовніше — треба знищити місто. Цивілізація взяла від нього все: тепер воно розкладає цивілізацію, воно повинно загинути.
В середині амфітеатру підвівся Гор — той вилицюватий молодий марсіанин, якого Гусєв бачив у дзеркалі.
Голос його був глухий, гавкучий. Він простягнув руку в напрямку Тускуба.
— Він бреше! Він хоче знищити місто, щоб зберегти владу. Він засуджує нас на смерть, щоб зберегти владу. Він розуміє, що, тільки знищивши мільйони, він ще може втримати владу. Він знає, як ненавидять його ті, хто не літає у золотих човнах, хто народжується і вмирає у підземних фабричних містах, хто в свято ходить по курних коридорах, позіхаючи в безнадії, хто несамовито, шукаючи забуття, дихає димом проклятої хаври. Тускуб приготував нам смертне ложе, хай сам у нього ляже. Ми не хочемо вмирати. Ми народилися, щоб жити. Ми знаємо небезпеку — виродження Марса. Але у нас є порятунок. Нас урятує Земля, люди з Землі, здорова, свіжа раса з гарячою кров’ю. Ось кого він боїться найбільше в світі. Тускубе, ти сховав у своєму домі двох людей, які прилетіли з Землі. Ти боїшся Синів Неба. Ти сильний тільки серед слабких і одурманених хаврою. Коли прийдуть сильні, з гарячою кров’ю, ти сам станеш тінню, нічним страхіттям, ти зникнеш, як привид. Ось чого ти боїшся найбільше! Ги навмисне видумав анархію, ти зараз придумав це приголомшуюче руйнування міста. Тобі самому потрібна кров — напитися. Тобі треба відвернути увагу всіх, щоб непомітно усунути цих двох сміливців, наших рятівників. Я знаю, що ти вже дав наказ…
Гор зненацька обірвав. Обличчя його почало темніти від напруження. Тускуб важко з-під брів дивився йому о очі.
— Не примусиш… Не замовкну!.. — Гор захрипів. — Я знаю — ти обізнаний із стародавньою чортівнею… Гіпноз!.. Я не боюся твоїх очей…
Широкою долонею Гор насилу витер піт з лоба. Зітхнув глибоко і захитався. В тиші завороженого амфітеатру він сів на лаву, похилив голову на руки. Було чути, як скрипнули його зуби.
Тускуб підвів брови і спокійно мовив далі:
— Сподіватися на переселенців із Землі? Пізно. Пускати свіжу кров у наші жили? Пізно. Пізно і жорстоко. Ми тільки продовжимо агонію нашої планети. Ми тільки збільшимо страждання, бо неминуче станемо рабами завойовників. Замість спокійного і величного кінця цивілізації ми знову втягнемо себе в нудні кола століть. Навіщо? Навіщо нам, давній і мудрій расі, працювати на завойовників? Щоб жадібні до життя дикуни вигнали нас із палаців і садів, примусили будувати нові цирки, копати руду, щоб знову наповняти наші міста спустошеними душами і божевільними? Ні. Ми повинні вмерти спокійно на порогах своїх осель. Нехай червоні промені Талцетла світять нам здалеку. Ми не пустимо до себе чужинців. Ми збудуємо нові станції на полюсах і оточимо планету непроникною бронею. Ми зруйнуємо Соацеру — гніздо анархії і безумних сподівань, — тут, тут народився цей злочинний план зносин із Землею. Ми зоремо плугом площі. Ми залишимо тільки конче потрібні для життя установи і підприємства. В них ми примусимо працювати злочинців, алкоголіків, божевільних, усіх, хто мріє про неможливе. Ми закуємо їх у ланцюги. Подаруємо їм життя, якого вони так прагнуть. Усіх, хто погоджується з нами, хто підкоряється нашій волі, ми наділимо сільською садибою, забезпечимо їм життя й комфорт. Двадцять тисячоліть каторжної праці дають нам право жити нарешті бездіяльно, тихо і споглядально. Кінець цивілізації буде вкрито вінцем золотого віку. Ми організуємо громадські свята і прекрасні розваги. Можливо, навіть строк життя, вказаний мною, стане довший на кілька століть, бо ми житимемо в спокої.
Амфітеатр слухав мовчки, зачарований. Тускубове обличчя вкрилося плямами. Він заплющив очі, ніби вдивлявся в майбутнє. Вмовк напівслові…
…Глухий, багатоголосий гомін натовпу ввірвався знадвору під склепіння залу. Гор підвівся. Обличчя його було перекошене. Він зірвав з себе шапочку і жбурнув її геть. Простягнув руки й побіг униз по лавах до Тускуба. Він схопив Тускуба за горло і скинув з парчевого підвищення. Так само, простягнувши руки, розчепіривши пальці, обернувся до амфітеатру. Ніби відриваючи присохлий язик, закричав:
— Гаразд! Смерть! Хай смерть! Вам!.. А нам — боротьба…
На лавах посхоплювалися, зашуміли, кілька марсіан побігли вниз, до Тускуба, який лежав ниць.
Гор стрибнув до дверей. Ліктем одштовхнув солдата. Поли його чорного халата майнули біля виходу на площу. Пролунав його віддалений голос. По натовпу, здавалося, помчав ревучи вітер.
ЛОСЬ ЛИШАЄТЬСЯ САМ
— Революція, Мстиславе Сергійовичу. Все місто догори ногами. Сміх, та й годі!
Гусєв стояв у бібліотеці. У звичайно сонних очах його стрибали веселі іскорки, ніс задерся, настовбурчилися вуса. Руки він глибоко засунув за ремінний пояс.
— У човен я вже поклав усе: провізію, гранати. Рушничку їхню добув. Збирайтеся швидше, кидайте книгу, летімо.
Лось сидів, підібгавши ноги, в кутку дивана, невидющим поглядом дивився на Гусєва. Ось уже понад дві години він ждав Аеліту, підходив до дверей, прислухався, — в кімнатах Аеліти було тихо. Він сідав у куток дивана і ждав, коли почує її ходу. Він знав: легкі кроки відгукнуться в ньому громом небесним. Вона ввійде, як завжди, прекрасніша, чудовніша, ніж він того ждав, пройде під осяяними верхніми вікнами; дзеркальною підлогою пролетить її чорна сукня. І в ньому все здригнеться. Весь світ його душі стрепенеться і замре, як перед грозою.
— Пропасниця у вас, чи що, Мстиславе Сергійовичу? Чого витріщилися? Кажу, летімо, все готове, я вас хочу марскомом[10] оголосити. Діло чисте.
Лось похилив голову, — так уп’явся в нього очима Гусєв. Тихо спитав:
— Що діється в місті?
— Чорт їх розбере. На вулицях народу — хмари. Ревуть, б’ють вікна.
— Злітайте, Олексію Івановичу, але цієї ж ночі поверніться. Я обіцяю підтримати вас у всьому, в чому хочете. Влаштовуйте революцію, призначайте мене комісаром, якщо треба буде — розстріляйте мене. Але сьогодні, благаю вас, дайте мені спокій. Згода?
— Гаразд, — мовив Гусєв. — Опівночі повернусь. Іхонька подбає, щоб не донесли на мене.
Гусєв пішов.
За вікном почувся протяжний свист — відлетів човен. Потім у бібліотеку просунулася голова Іхи.
— Сину Неба, йдіть обідати…
Лось квапливо пішов у їдальню — білу, круглу кімнату, де в ці дні обідав з Аелітою. Тут було жарко. У високих вазах біля колон духмяно пахли квіти. Іха, відводячи червоні від сліз очі, сказала:
— Ви будете обідати самі, Сину Неба, — і накрила прибор Аеліти білими квітами.
Лось потемнів. Похмуро сів до столу. До їжі не доторкнувся, — тільки кришив хліб і випив кілька келихів вина. З дзеркального купола — над столом — лунала, як завжди під час обіду, тиха музика. Лось стиснув щелепи.
З глибини купола линули два голоси — струнний і духовий; сходилися, спліталися, співали про нездійсненне. На високих завмираючих звуках вони розходились, — і вже низькі звуки знову кликали, перегукувалися схвильовано і знову співали про зустріч, сходилися, кружляли, схожі на давній, давній вальс.
Лось сидів, стиснувши в кулаці вузький келих. Іха, зайшовши за колону, трохи підняла сукню і затулила нею обличчя, — у неї тремтіли плечі. Лось кинув серветку і підвівся. Томлива музика, духмяність квітів, пряне вино — все це було зовсім марне.
Він підійшов до Іхи:
— Можу я побачити Аеліту?
Не відкриваючи обличчя, Іха захитала рудим волоссям. Лось узяв її за плече.
— Що сталося? Вона хвора? Мені треба побачити її.
Іха прослизнула під ліктем у Лося і втекла. На підлозі, біля колони, лишилася фотографія, яку загубила Іхонька. На мокрій од сліз карточці стояв Гусєв у повній бойовій формі, — суконний шолом, ремені на грудях, одна рука на рукоятці шаблі, в другій — револьвер, а ззаду вибухи гранат; підписано: “Чарівній Іхоньці на незабутню пам’ять”.
Лось шпурнув картку, вийшов з будинку і попростував лугом до гаю. Він робив величезні стрибки, не помічав цього, бурмотів:
— Не хоче бачити — не треба. Потрапити в інший світ — нечуване зусилля, — щоб сидіти в кутку дивана і чекати, чекати, коли вона вийде, всміхнеться, приголубить поглядом… Божевілля! Гусєв має рацію — пропасниця. “Нанюхався солодкого”. Чекати як кінця світу — ніжного погляду… К чорту!..
Думки жорстоко кололи. Лось скрикував, як од зубного болю. Не розраховуючи сили, підскакував на сажень у повітря і, падаючи, ледве втримувався на ногах. Біле волосся його розвівалося. Він люто ненавидів себе.
Він добіг до озера. Вода була як дзеркало; на чорно-синій її поверхні палали снопи сонця. Було душно. Лось обхопив голову, сів на камінь.
З прозорої глибини озера повільно піднімалися круглі пурпурні риби, ворушили волокнами довгих голок, водяними очима байдуже дивилися на Лося.
— Ви чуєте, риби, банькаті, дурні риби, — тихо мовив Лось, — я спокійний, кажу при повній пам’яті. Завтра в місто. Боротьба — прекрасно. Смерть — прекрасно. Тільки ні музики, ні квітів, ні лукавої спокуси. Більше не хочу задухи. Чарівна кулька на її долоні — к чорту, к чорту, все це омана, привид!..
Лось підвівся, взяв великий камінь і пожбурив його з табун риб. Голову ломило. Світло різало очі. Вдалині виблискувала кригою, піднімалася з-за гаю гострим шпилем гірська вершина. “Треба дихнути крижаного повітря”. Лось примружився на алмазну гору і через голубі зарості пішов до неї.
Дерева скінчилися, перед ним лежало пустельне горбкувате плоскогір’я, — крижана вершина була далеко. На дорозі під ногами валялися шлак і щебінь, скрізь — отвори занедбаних шахт. Лось уперто хотів схопити зубами шматок того снігу, що сяяв удалині.
Осторонь, у виярку, здіймалася коричнева хмара куряви. Гарячий вітер доніс шум безлічі голосів. З висоти пагорка Лось побачив великий натовп марсіан, що брели сухим руслом каналу. Вони несли довгі палиці з прив’язаними на кінцях ножами, кирки, молоти, якими розбивали руду. Брели, спотикалися, погрожували зброєю і люто ревли. За ними, над коричневими хмарами, пливли хижі птахи.
Лось пригадав недавні слова Гусєва про події. Подумав: “Ось — живи, борись, перемагай, умирай… А серце держи на прив’язі”.
Натовп зник за горами. Лось ішов швидко, схвильований рухом, боротьбою, і раптом зупинився, задер голову. В синій високості плив, знижуючись, крилатий човен. Ось блиснув, окреслив коло, все нижче, нижче, ковзнув над головою і сів.
У човні підвівся хтось, закутаний у біле хутро, біле як сніг. Із-за хутра, з-під шкіряного шолома на Лося дивилися схвильовані очі Аеліти. Гаряче забилося серце. Він підійшов до човна. Аеліта відгорнула на обличчі вологе від дихання хутро. Потемнілим зором Лось дивився на її обличчя. Вона сказала:
— Я по тебе. Я була в місті. Нам треба тікати. Я вмираю від туги за тобою.
Лось тільки стиснув пальцями борт човна, важко перевів подих.
Лось сів позаду Аеліти. Механік — червоношкірий хлопчик — плавним поштовхом підняв крилатий човен у небо.
Холодний вітер кинувся назустріч. Біла як сніг шубка Аеліти була просякнута грозовою свіжістю, гірським холодом. Аеліта обернулася до Лося, щоки її палали:
— Я бачила батька. Він мені звелів убити тебе і твого товариша. — Зуби її блиснули. Вона розтулила кулачок. На кільці, на ланцюжку, висів камінний флакончик. — Батько сказав: хай вони заснуть спокійно, вони заслужили на щасливу смерть.
Сірі очі Аеліти пойнялися вологою. Та одразу ж вона засміялася, зірвала з пальця кільце. Лось схопив її за руку.
— Не кидай. — Він узяв у неї флакончик і засунув у кишеню. — Тепер і життя і смерть — ти. Коли настане страшний час самотності, я знову відчую тебе в оцій крапельці.