На вулиці поблизу поштамту до Шельги підбіг червоний, весь у плямах черговий агент:
— Товаришу Шельга, він утік.
— Нащо ж ви його упустили?
— На нього автомобіль чекав, товаришу Шельга.
— Де ваш мотоциклет?
— Онде валяється, — агент показав на мотоцикла за сто кроків од поштамтського під’їзду, — він підбіг і ножем по шині. Я засвистів. Він — у машину, і гайда.
— Помітили номер автомобіля?
— Ні.
— Я подам на вас рапорт.
— То як же, коли у нього номер навмисно грязюкою геть заляпано!
— Гаразд. Ідіть у відділення, я буду через двадцять хвилин.
Шельга наздогнав чоловіка з борідкою. Якийсь час вони йшли мовчки. Завернули на бульвар Профспілок.
— Ви дивно схожі на вбитого, — почав Шельга.
— Мені це неодноразово доводилося чути, моє прізвище П’янков-Питкевич, — охоче озвався чоловік з борідкою. — У вчорашній вечірній я прочитав про вбивство Гаріна. Це жахливо. Я добре знав цю людину. Тямущий працівник, гарний хімік. Я часто бував у його лабораторії на Крестовському. Він готував величезне відкриття з військової хімії. Ви маєте уяву про так звані димові свічки?
Шельга покосився на нього, не відказав, запитав:
— Як ви гадаєте — вбивство Гаріна пов’язане з інтересами Польщі?
— Не думаю. Причина вбивства значно глибша. Відомості про досліди Гаріна попали в американську пресу. Польща могла бути лише передатною Інстанцією.
На бульварі Шельга запропонував трохи посидіти. Було безлюдно. Шельга вийняв з портфеля вирізки з російських та іноземних газет, розклав на колінах,
— Ви кажете, що Гарін працював з хімії, відомості про нього просочилися в зарубіжну пресу? Тут дещо співпадає з вашими словами, дещо мені не зовсім зрозуміло. Ось — прочитайте:
“…
Підходячи до карного розшуку, Шельга нараз спинився, — ніби наштовхнувся на телеграфний стовп: “Хе! — видихнув він, — хе! — і люто тупнув ногою: — Ох, ловкач, ох, артист!”
Шельгу справді остаточно оступачили. Він стояв за два кроки від убивці (у цьому тепер не було сумніву) і не схопив його. Він розмовляв з людиною, яка знала, певно, всі ниточки вбивства і примудрилася нічого не сказати по суті. Цей П’янков-Питкевич знав якусь таємницю… Шельга раптово збагнув — саме державного, світового значення була ця таємниця… Він уже за хвоста тримав П’янкова-Питкевича, — “вивернувся, клятий, оступачив!”.
Шельга вибіг на третій поверх до себе у відділ. На столі лежав пакет, загорнутий у газетний папір. В глибокій ніші вікна сидів сумирний огряднеиький чоловік у мазаних чоботях. Тримаючи картуз біля живота, він вклонився Шельзі.
— Бабичев, кербуд, — сказав він з міцним самогонним духом, — на Пушкарській вулиці, двадцять четвертий номер будинку, житлотовариство.
— Це ви принесли пакет?
— Я приніс. З квартири номер тринадцять… Це не в головному корпусі, а в невеличкій прибудові. Мешканець другу добу у нас пропав. Сьогодні міліцію покликали, двері виламали, склали акта в порядку закону, — кербуд прикрив рота рукою, щоки його почервоніли, очі ледь-ледь вилізли, зволожилися, дух самогону наповнив кімнату, — значить, оцей пакет я знайшов додатково в грубці.
— Прізвище зниклого мешканця?
— Савельєв Іван Олексійович.
Шельга розгорнув пакета. Там була фотографічна карточка П’янкова-Питкевича, гребінець, ножиці і склянка темної рідини, фарба для волосся.
— Що робив Савельєв?
— По вченій частині. Коли у нас фанова труба лопнула, — комітет до нього звернувся… Він — “радий би, — каже, — вам допомогти, але я хімік”.
— Вій часто виходив серед ночі з квартири?
— Серед ночі? Ні. Не помічалось. — Кербуд знову прикрив рота. — Ледь розвидниться, він — з двору, це точно. Але так, щоб серед ночі, — не помічалось, п’яним не бачили.
— Ходили до нього знайомі?
— Не помічалось.
Шельга зателефонував у відділення міліції Петроградської сторони. З’ясувалося — у прибудові дому двадцять чотири на Пушкарській справді жив Савельєв Іван Олексійович, тридцяти шести років, інженер-хімік. Оселився на Пушкарській у лютому, мав посвідчення, яке видала тамбовська міліція.
Шельга надіслав телеграфний запит до Тамбова і на автомобілі разом з кербудом поїхав на Фонтанку де у відділі кримінального слідства, на льодовні, лежав труп чоловіка, вбитого на Крестовському. Кербуд зразу впізнав у ньому мешканця із тринадцятого номера.
Приблизно в той же час чоловік, що назвав себе П’янковим-Питкевичем, під’їхав візником з піднятим верхом до одного з пустирів на Петроградській стороні, розплатився і попрямував тротуаром уздовж пустиря. Він одчинив хвіртку в паркані, минув подвір’я і зійшов вузькими східцями чорного ходу на п’ятий поверх. Двома ключами відімкнув двері, повісив у порожній вітальні на єдиний гвіздок пальто і капелюха, зайшов до кімнати, де четверо вікон до половини замащено крейдою, сів на дірявий диван і затулив обличчя руками.
Тільки тут, у самітній кімнаті (заставленій книжковими полицями та фізичними приладами), він міг оддатися нарешті страшенному хвилюванню, майже відчаю, який вразив його з учорашнього дня.
Його руки, стискаючи обличчя, тремтіли. Він розумів, що смертельна небезпека не минула. Він був оточений. Тільки якісь незначні можливості випадали на його користь, із ста — дев’яносто дев’ять були проти. “Як необережно, ох, як необережно!” — шепотів він.
Зусиллям волі він зрештою опанував своє хвилювання, тицьнув кулаком у брудну подушку, ліг горілиць і заплющив очі.
Його думки, перевтомлені страшенною напругою, відпочивали. Декілька хвилин мертвої нерухомості освіжили його. Він звівся, налив у склянку мадери і випив одним духом. Коли гаряча хвиля покотила тілом, він почав ходити кімнатою, з методичною неквапливістю шукав оті незначні можливості до порятунку.
Він обережно відігнув біля плінтуса старі облїзлі шпалери, витяг з-під них аркуші креслень і згорнув їх трубкою. Зняв з полиць кілька книжок і все це вкупі з кресленнями та частинами фізичних приладів поклав у чемодан. Щохвилини прислухаючись, одніс чемодан вниз і в одному з темних підвалів для дров сховав його під купою сміття. Знов піднявся до себе в кімнату, вийняв з письмового столу револьвер, оглянув, засунув у задню кишеню.
Була без чверті п’ята. Він знову ліг і курив одну цигарку по одній, кидаючи недопалки в куток. “Звісно, вони не знайшли!” — майже закричав він, спускаючи ноги з дивана, і знову забігав по діагоналі кімнати.
У сутінках він натягнув грубі чоботи, надів парусинове пальто і вийшов з дому.
Опівночі у шістнадцятому відділенні міліції покликали чергового до телефону. Квапливий голос проговорив йому на вухо:
— До Крестовського, на дачу, де позавчора сталося вбивство, вислати негайно наряд міліції…
Голос урвався. Черговий вилаявся в трубку. Викликав перевірну, з’ясувалося, що дзвонили з Гребної школи. Подзвонив у Гребну школу. Там довго деренчав телефон, нарешті заспаний голос проказав:
— Чого треба?
— Од вас дзвонили?
— Дзвонили, — позіхнувши, відказав хтось.
— Хто дзвонив? Ви бачили?
— Ні, у нас електрика зіпсована. Сказали, що за дорученням товариша Шельги.
За півгодини четверо міліціонерів вискочили з грузовичка біля зруйнованої дачі на Крестовському. За березами тьмяно багрянів слід вечірньої зірниці. У тиші чулися кволі стогони. Людина в кожусі лежала долілиць поблизу чорного гайку. Її перевернули — сторож. Коло нього валялася вата, насичена хлороформом.
Двері гайку були розчинені навстіж. Замок збитий. Коли міліціонери ввійшли всередину дачі, з підвалу хтось приглушеним голосом закричав:
— Люк, одсуньте люк у кухні, товариші…
Столи, ящики, важкі лантухи було навалено горою уздовж стіни кухні. їх розкидали, підняли кришку люка. З підвалу вискочив Шельга, геть у павутинні, пилюці, з дикими очима.
— Швидше сюди! — крикнув він, зникаючи за дверима. — Світло, хутчій!
У кімнаті (з залізним ліжком) при світлі потаємних ліхтарів побачили на підлозі двоє вистріляних револьверів, коричневий оксамитний картуз і огидливі, з їдким запахом, сліди блювоти.
— Обережніше! — крикнув Шельга. — Не дихайте, одійдіть, — це смерть!
Відступаючи, тиснучи до дверей міліціонерів, він з жахом і огидою дивився на металеву трубку завбільшки з людський палець, що валялася на підлозі.
Як усі великого масштабу ділові люди, хімічний король Роллінг приймав у справах в особливо для того найнятому приміщенні, офісі, де його секретар фільтрував одвіду-вачів, визначаючи ступінь їхньої важливості, читав їхні думки і з дивовижною ввічливістю відповідав на всі запитання. Стенографістка перетворювала на кристали людських слів ідеї Роллінга, котрі (якщо взяти їх арифметичне середнє за рік і помножити на грошовий еквівалент} коштували приблизно п’ятдесят тисяч доларів за кожний перебігаючий в одну секунду відрізок ідеї короля неорганічної хімії. Мигдалевидні нігті чотирьох друкарок без угаву пурхали по клавішах чотирьох “ундервудів”. Хлопчик для доручень миттю вслід за викликом виростав перед очима Роллінга, як згусла матерія його волі.
Офіс Роллінга на бульварі Мальзерб був похмурим і серйозним помешканням. Темного штофу[15] стіни, темні бобрики[16] на підлозі, темні шкіряні меблі. На темних столах, покритих склом, лежали збірники реклам, довідники в коричневій юхті,[17] проспекти хімічних заводів. Декілька іржавих газових снарядів і бомбомет, привезені з полів війни, прикрашали камін.
За високими, темного горіха дверима, в кабінеті серед діаграм, картограм і фотографій сидів хімічний король Роллінг. Профільтровані відвідувачі нечутно по килиму заходили до приймальні, сідали на шкіряні стільці і збентежено дивилися на горіхові двері. Там, за дверима, саме повітря в кабінеті короля неймовірно дорогоцінне, оскільки його пронизували думки, варті п’ятдесяти тисяч доларів на секунду.
Яке людське серце лишилося б спокійне, коли серед поважної тиші в приймальні раптово поворухнеться бронзова, у вигляді лапи, що тримає кулю, масивна ручка з горіхового дерева і з’явиться маленька людина у темно-сірому піджаку, з відомою всьому світові борідкою, що вкриває щоки, люто непривітна, майже надлюдина, з жовтаво-нездоровим обличчям, яке нагадує відому всьому світові марку виробів: жовте кружальце з чотирма чорними смужками… Прочиняючи двері, король втуплював очі в одвідувача і говорив з сильним американським акцентом: “Прошу”.
Секретар (дивовижно ввічливо) спитав, тримаючи золотий олівчик двома пальцями:
— Пробачте, ваше прізвище?
— Генерал Субботін, росіянин… емігрант.
Той, хто відповідав, сердито звів плечі і зібганим носовичком провів по сірих вусах.
Секретар, усміхаючись так, ніби розмова торкається дуже приємних, дружніх речей, промчав олівчиком по записнику і спитав уже зовсім обережно:
— Яка мета, мосьє Субботін, вашої можливої розмови з містером Роллінгом?
— Надзвичайна, вельми суттєва.
— Можливо, я спробую коротко ознайомити з нею містера Роллінга?
— Бачите, мета, так би мовити, проста, план… Взаємна вигода…
— План, в якому йдеться про хімічну боротьбу з більшовиками, я правильно розумію? — спитав секретар.
— Абсолютно правильно… Я хочу запропонувати містерові Роллінгу…
— Я боюся, — з чарівною ввічливістю перервав його секретар, і на його приємному обличчі навіть відбився вираз страждання, — боюсь, що містер Роллїнг трохи перевантажений подібними планами. Від минулого тижня до нас надійшло од самих тільки росіян сто двадцять чотири пропозиції про хімічну війну з більшовиками. У нас у портфелі є чудова диспозиція[18] повітряно-хімічного нападу одночасно на Харків, Москву та Петроград. Автор диспозиції дотепно розташовує сили на плацдармах буферних держав,[19] — дуже, дуже цікаво. Автор подає навіть точний кошторис: шість тисяч вісімсот п’ятдесят тонн гірчичного газу для суцільного винищення жителів цих столиць.