Генерал Субботін, почервонівши од страшенного припливу крові, перехопив:
— У чому ж справа, містере, як вас! Мій план не гірший, але й цей — чудовий план. Треба діяти! Од слів до діла… За чим же справа стала?
— Дорогий генерале, справа тільки в тому, що містер Роллінг поки що не бачить еквівалента своїм витратам.
— Якого ще еквівалента?
— Скинути шість тисяч вісімсот п’ятдесят тонн гірчичного газу з аеропланів не становитиме труднощів для містера Роллінга, але на це потрібні деякі витрати. Війна вимагає грошей, хіба не так? У пропонованих планах містер Роллінг поки що бачить самі витрати. Однак еквівалента, тобто прибутку від диверсій проти більшовиків, на жаль, не зазначено.
— Ясно, як божий день… прибутки… колосальні прибутки кожному, хто поверне Росії законних правителів, законний, нормальний лад, — золоті гори такій людині! — Генерал, як орел, з-під брів уп’ялився очима в секретаря. — Ага! Значить, вказати й еквівалент?
— Точно, озброївшись цифрами: ліворуч — пасив, праворуч- актив, далі — риску і різницю зі знаком плюс, яка може зацікавити містера Роллінга.
— Ага! — генерал засопів, насунув запиленого капелюха і рішуче попрямував до дверей.
Не встиг генерал вийти — у під’їзді почувся протестуючий голос хлопчика для доручень, потім інший голос висловив бажання, аби хлопчиська вхопили чорти, і перед секретарем з’явився Семенов у розстебнутому пальті, в руці капелюх і палиця, в куточку рота зжована сигара.
— Доброго ранку, друже, — хапливо мовив він секретареві і кинув на стіл капелюха та палицю, — пропустіть-но мене до короля поза чергою.
Золотий олівчик секретаря завис у повітрі.
— Але містер Роллінг сьогодні надзвичайно зайнятий.
— Е, дурниці, друже… У мене в автомобілі чекає людина, щойно з Варшави… Скажіть, Роллінгу, що ми у спра Гаріна.
У секретаря злетіли брови, і він зник за горіховими дверима. Через хвилину висунувся. “Мосьє Семенов, вас просять”, — просвистів він ніжним пошептом і сам натиснув дверну ручку у вигляді лапи, що тримає кулю.
Семенов став перед очі хімічного короля. Семенов не виявив при цьому особливого хвилювання, по-перше, тому, що за вдачею був хам, по-друге, тому, що цієї хвилини він був потрібен королеві більше, ніж йому король. Роллінг пропік його зеленими очима. Семенов, і цим не збентежившись, сів навпроти, з другого боку столу.
— Ну? — сказав Роллінг.
— Діло зроблено.
— Креслення?
— Та бачите, містере Роллінг, тут сталося деяке непорозуміння…
— Я питаю, де креслення? Я їх не бачу, — люто сказав Роллінг і легенько вдарив долонею по столу.
— Слухайте, Роллінг, ми домовилися, що я вам добуду не тільки креслення, але й сам прилад… Я зробив колосально багато… Знайшов людей… Надіслав їх до Петрограда. Вони проникли в лабораторію Гаріна. Вони бачили дію прилада… Але тут, дідько його знає, щось трапилося… По-перше, Гаріних виявилося двоє.
— Я це передбачав з самого початку, — гидливо сказав Роллінг.
— Одного нам пощастило усунути.
— Ви його вбили?
— Коли хочете — щось подібне. Принаймні — він помер. Вас це не повинно непокоїти: ліквідація сталася в Петрограді, сам він радянський підданий, — дрібниці… Але потім з’явився його двійник… Тоді ми зробили дивовижне зусилля…
— Одно слово, — перехопив Роллінг, — двійник чи сам Гарін живий, і ані креслень, ані приладів ви мені не привезли, хоч я витратив на це гроші.
— Хочете, я покличу, — в автомобілі сидить Стась Тиклінський, учасник всього цього діла, — він вам розкаже докладно.
— Не хочу бачити ніякого Тиклінського, мені потрібні креслення і прилад… Дивуюся з вашої сміливості — приходити з порожніми руками…
Незважаючи на холод цих слів, незважаючи на те, що, скінчивши говорити, Роллінг люто глянув на Семенова, впевнений, що миршавий російський емігрант спопелиться і зникне безслідно, — Семенов, не бентежачись, сунув до рота зжовану сигару і жваво проказав:
— Не хочете бачити Тиклінського, і не треба — задоволення небагато. Але ось яка штука: мені потрібні гроші, Роллінг, — тисяч двадцять франків. Чек дасте чи готівкою?
При всій величезній досвідченості і знанні людей Роллінг вперше в житті бачив такого нахабу. У Роллінга на м’ясистому носі виступило щось схоже на піт — таке він учинив над собою зусилля, щоб не жбурнути чорнильницю у веснянкувату пику Семенова. (А скільки було втрачено дорогоцінних секунд під час цієї паскудної розмови!) Опанувавши себе, він потягнувся до дзвінка.
Семенов, стежачи за його рукою, мовив:
— Справа в тому, дорогий містере Роллінг, що інженер Гарін зараз у Парижі.
Роллінг підхопився, — ніздрі роздулися, між брів набубнявіла жила. Він підбіг до дверей і замкнув їх на ключ, потім упритул підійшов до Семенова, схопив однією рукою бильце крісла, а другою вп’явся в край столу. Нахилився до його обличчя:
— Ви брешете!
— Ну от ще, буду я брехати… Діло було так: Стась Тиклінський зустрів двійника у Петрограді на пошті, коли той здавав телеграму, і завважив адресу: Париж, бульвар Батіньйоль… Учора Тиклінський приїхав із Варшави, і ми негайно побігли на бульвар Батіньйоль, в кафе віч-на-віч зіткнулися з Гаріним чи з його двійником, дідько їх розбере.
Роллінг снував очима по веснянкуватому обличчю Семенова. Тоді випростався, з легенів його вихопилося перепалене дихання.
— Ви чудово розумієте, що ми не в Радянській Росії, а в Парижі, — коли ви вчините злочин, я вас не рятуватиму од гільйотини. Та коли ви спробуєте мене обдурити, я вас розтопчу.
Він вернувся на своє місце, з огидою розкрив чекову книжку: “Двадцять тисяч не дам, з вас вистачить і п’яти…” Виписав чек, нігтем штовхнув його по столу до Семенова і потім — не більше ніж на секунду — поклав лікті на стіл і долонями стиснув обличчя.
Не з волі випадку красуня Зоя Монроз стала подругою хімічного короля. П’ять літ тому (в дев’ятнадцятому році) Зоя втекла з Петрограда до Парижа, де зажила широкої слави найгарнішої і найрозумнішої жінки серед артистичної богеми.[20] Її знімали в кіно, вона танцювала й співала в бульварних театриках і спокійно розоряла вщент іноземців, які сунули в ті роки до Парижа з гаманцями, розбухлими од воєнної і повоєнної наживи.
Зоя була жінкою сучасною. Між розвагами вона вибирала час пильно стежити за політикою.
Дізнавшись про можливу поїздку в Європу знаменитого Роллінга, Зоя одразу виїхала до Нью-Йорка. Там на місці купила репортера великої газети, і в пресі з’явилися замітки про приїзд до Нью-Йорка найрозумнішої, найгарнішої в Європі жінки, котра поєднує професію балерини із захопленням наймоднішою наукою — хімією і навіть замість банальних діамантів носить намисто із кришталевих кульок, наповнених світним газом. Ці кульки вплинули на уяву американців.
Коли Роллінг відплив до Європи, чудового сонячного ранку на верхній палубі, на майданчику для теніса, він побачив Зою Монроз, яка грала з тренером. Роллінг, похнюпившись, довго розглядав жінку, про яку щойно кричали всі газети, і вона йому сподобалася. Того ж дня, після вечері, сидячи в барі, він запропонував Зої бути його подругою. Посмоктуючи через соломинку крижаний напій, Зоя відказала:
— Дякую. Згодна. Ви не розчаруєтеся. Ви зробили вдалий вибір. Жіночі дрібнички мене мало обходять… Не забудьте- я пережила революцію, у мене був сипняк, я билася проти червоних… Я честолюбна. Ви велика людина. Я вірю у вас. Ви повинні перемогти… Я хочу бути вашим особистим секретарем.
Роллінг засовався на високому стільці, рот йому легенько перекосила усмішка — ознака його найбільшої веселості.
— Ви божевільна, — сказав він. — В особисті секретарі до мене домагаються чотири колишніх королі та декілька великих князів з російської династії… Але, чорт забирай, ви мені подобаєтесь…
Так іючалась їхня спілка, і Роллінг не помилився у виборі подруги.
В Парижі він почав вести переговори про трестування[21] хімічних заводів. Америка вкладала великі капітали у промисловість Старого Світу. Агенти Роллінга обережно скуповували акції. У Парижі його називали “американським буйволом”. Справді, він видавався велетнем серед європейських промисловців. Він ішов напролом. Промінь зору його був вузький. Він бачив перед собою одну мету: зосередження в одних (своїх) руках світової хімічної промисловості.
Зоя Монроз швидко вивчила його вдачу, його способи боротьби. Вона збагнула його силу і його слабість. Він кепсько знався на політиці і казав іноді дурниці про ре; волюцію та більшовиків. Вона непомітно оточила його потрібними й корисними людьми. Звела його зі світом журналістів і керувала бесідами. Вона купувала дрібних хронікерів, на котрих він не звертав уваги, — але вони виявили йому більше послуг, ніж солідні журналісти, бо проникали, як москіти, в усі щілини життя.
Коли вона “влаштувала” в парламенті невелику промову правого депутата “про необхідність тісного контакту з американською промисловістю заради хімічної оборони Франції”, — Роллінг вперше по-чоловічому, дружньо, з потріпуванням, потиснув їй руку:
— Чудово, я беру вас за секретарку з жалуванням двадцять сім доларів на тиждень.
Роллінг повірив у корисність Зої Монроз і став з нею одвертий по-діловому, тобто — до кінця.
Зоя Монроз підтримувала зв’язки з деякими російськими емігрантами. Один з них, Семенов, одержував у неї постійне жалування. Він був інженер-хімік випуску військового часу, потім прапорщик, потім білий офіцер і в еміграції займався дрібними комісіями.
У Зої Монроз він завідував контррозвідкою. Приносив їй радянські журнали та газети, переказував відомості, плітки, чутки. Він був ретельний, меткий і не бридливий.
Одного разу Зоя Монроз показала Роллінгу вирізку із ревельської газети, де йшлося про споруджуваний у Петрограді прилад величезної руйнівної сили. Роллінг засміявся:
— Дурниця, ніхто не злякається… У вас надто палка уява. Більшовики нічого незугарні збудувати.
Тоді Зоя запросила на сніданок Семенова, і він розповів з приводу цієї замітки дивну історію:
“…Дев’ятнадцятого року в Петрограді, незадовго до моєї втечі, я зустрів на вулиці приятеля, поляка, разом з яким закінчив технологічний інститут, — Стася Тиклінсько-го. Клунок за спиною, ноги обмотані шматками килима, на пальті цифри крейдою — сліди черг. Одно слово, все як годиться. Але обличчя жваве. Підморгує. В чому справа? “Я, — каже, — на таке золоте діло наскочив, — ой люлі! — мільйони! Де там — сотні мільйонів (золотих, звичайно!)” Я, звісно, причепився — розкажи. Він тільки сміється. На тому й розпрощалися. Тижнів зо два після цього я проходив Васильєвським островом, де жив Тиклінський. Згадав про його золоте діло, — думаю, дай попрошу у мільйонера півфунтика цукру. Зайшов. Тиклінський лежить мало не мертвий, — рука й груди забинтовані.
— Хто це тебе так відчухрав?
— Стривай, — відказує, — свята діва допоможе — видужаю, — я його вб’ю.
— Кого?
— Гаріна.
І він розказав, щоправда плутано й туманно, не бажаю-. чи відкривати подробиць, про те, як давній його знайомий, інженер Гарні, запропонував йому приготувати вугільні свічки для якогось приладу надзвичайної руйнівної сили. Щоб зацікавити Тиклінського, він обіцяв йому процент з баришів. Гарін сподівався по закінченні дослідів утекти з готовим приладом до Швеції, взяти там патент і самому використовувати апарат.
Тиклінський захоплено почав працювати над пірамідками. Завдання полягало в тому, щоб за можливо малого їхнього об’єму виділялася якнайбільша кількість тепла. Будову приладу Гарін зберігав у таємниці, — казав, що принцип його надто простий і тому найменший натяк розкриє таємницю. Тиклінський готував пірамідки, але жодного разу не міг допроситися показати йому апарат.
Од такої недовіри Тиклінський шаленів. Вони часто сварились. Одного разу Тиклінський вистежив Гаріна до місця, де той здійснював досліди, — у напівзруйнованому будинку на одній з глухих вулиць Петроградської сторони. Тиклінський пробрався туди слідом за Гаріним і довго ходив якимись сходами, порожніми кімнатами з вибитими шибками і зрештою у підвалі почув сильне, наче від різкого струменя пари, шипіння і знайомий дух палаючих пірамідок.
Він обережно спустився в підвал, але спіткнувся об биту цеглу, впав, нашумів і кроків за тридцять од себе, за аркою, побачив освітлене гасником, перекошене обличчя Гаріна. “Хто, хто тут?” — дико закричав Гарін, і саме тоді сліпучий промінь, не товщий од в’язальної голки, стрибнув з стіни і різонув Тиклінського навскоси через груди й руку.
Тиклінський опритомнів на світанку, довго кликав на допомогу і навкарачки виповз із підвалу, обливаючись кров’ю. Його підібрали перехожі, дотягли на ручному возику додому. Коли він одужав, почалася війна з Польщею, — довелося накивати п’ятами з Петрограда”.
Ця оповідь справила на Зою Монроз надзвичайне враження. Роллінг недовірливо посміхався: він вірив тільки в силу задушливих газів. Бронепоїзди, фортеці, гармати, громіздкі армії, — все це, на його думку, було пережитком варварства. Аероплани і хімія — ось єдине могутнє знаряддя війни. А якісь там прилади із Петрограда — дурниці, й край!
Та Зоя Монроз не вгамувалася. Вона вирядила Семенова до Фінляндії, щоб звідти добути точні відомості про Гаріна. Білий офіцер, якого найняв Семепов, перетнув на лижах російський кордон, знайшов у Петрограді Гаріна, говорив з ним і навіть запропонував йому працювати вкупі. Гарін поводився дуже обережно. Певно, йому було відомо, що за ним стежать з-за кордону. Про свій апарат він розповідав тільки те, що той, хто володітиме ним, здобуде казкову могутність. Досліди з моделлю апарата дали блискучі наслідки. Він чекав лише закінчення робіт над свічками-пірамідками.
Дощового недільного вечора на початку весни вогні з вікон і незліченні вогпі ліхтарів відбивалися в асфальтах паризьких вулиць.
Мовби чорними каналами, над безоднею вогнів мчали мокрі автомобілі, бігли, зштовхувалися, кружляли промоклі парасольки. Прілою вогкістю бульварів, духом овочевих крамничок, бензиновим гаром і парфумами була насичена дощова імла.
Дощ струмував по графітових дахах, решітках балконів, величезних смугастих тентах, розкинутих над кав’ярнями. Каламутно в тумані спалахували, кружляли, мерехтіли вогняні реклами всіляких місць розваги,
Люди маленькі — прикажчики і прикажчиці, чиновники і службовці — розважалися цього дня хто як міг. Люди великі, ділові, солідні відпочивали вдома біля камінів. Неділя- день простолюддя, відданий йому на поталу.
Зоя Монроз сиділа, підібгавши ноги, на широкому дивані серед незліченних подушечок. Вона курила і дивилася на вогонь каміна. Роллінг, у фраку, вмостився, з ногами на лавочці, у великому кріслі і теж курив і глядів на вугілля.
Його освітлене каміном обличчя видавалося розпечено-червоним, — м’ясистий ніс, щоки, зарослі борідкою, напівзаплющені повіками ледь запалені очі володаря всесвіту. Він поринув у гарний сум, необхідний раз на тиждень, щоб дати відпочинок мозку і нервам.
Зоя Монроз простягла перед себе гарні оголені руки і сказала:
— Роллінг, минуло вже дві години по обіді.
— Правда, — одказав він, — я так само, як і ви, гадаю, що травлення скінчено.
Її прозорі, майже мрійливі очі ковзнули по його обличчю. Тихо, серйозним голосом вона назвала його на ім’я. Він озвався, не ворушачись у нагрітому кріслі:
— Я слухаю вас, моя крихітко.
Дозвіл говорити дано. Зоя Монроз пересіла на край дивана, охопила колімо.
— Скажіть, Роллінг, хімічні заводи — велика небезпека для вибуху?
— О, звичайно. Четверте похідне від кам’яного вугілля — тротил — надзвичайно могутня вибухова речовина. Восьме похідне від вугілля — пікринова кислота, нею начиняють бронебійні снаряди морських гармат. Але є ще дужча штука — це тетрил.