— Їжте, дорогенькі мої, — поклав усе на великий ящик. — Їжте, не бійтесь.
Арон відрізав шматок, дав дружині. Болісно скривились його туби, коли побачив, як жадібно відкусила хліб. Сам жував ліниво, Богданові здалося, неохоче, втупивши непорушний погляд у стіну. Заремба налив йому трохи спирту. Арон випив, зморщився.
— Я взагалі не п’ю, — сказав, — та задля такого випадку… Спасибі, що нагодували нас. Ціля вже зовсім охляла…
Потім Чапкіс розповів, як рік тому, коли почалися масові розстріли євреїв, він намагався організувати опір у гетто. Ніхто його не послухав. Керівники общини знали, що він — студент і комсомолець. Вони почали звинувачувати Чапкіса у провокаціях. Не було де переховуватись, і він з дружиною вирішив пересидіти в каналізаційній системі. Думав — вдасться вийти до центральної системи, де, він знав, переховується з півсотні єврейських родин, та вчасно зрозумів, що це безнадійно: можна легко заблудитись, загинути. А тут все-таки у них є Зоя…
— І що ж ви тут робили? — вихопилось у Богдана.
Чапкіс знизав плечима.
— Переховувались, — сказав байдуже. — Ціля ще вчила мене іспанської… Вона закінчила університет… Гадаю, і я досконало оволодів іспанською…
Богдан сердито засопів. Там, нагорі, йде боротьба — люди стріляють, пишуть листівки, пускають під укіс поїзди, а вони вивчають іспанську…
— І ви не пробували вийти нагору? — запитав різко.
— Зрідка я виходжу, коли смеркне. Ненадовго… Ціля дуже боїться за мене…
— І тому повільно вмираєте у цій брудній дірі! — знову вигукнув Богдан.
— Я перепрошую вас, — втрутилась Ціля, — але ж там у нас нема жодної надії. А тут можна вижити…
Богдан розхвилювався і, забувши, де він, підвівся й боляче вдарився головою.
— Так тобі й треба, — засміявся Євген Степанович. — Не гарячкуй.
Він поклав руку на худе коліно Чапкіса й сказав:
— Вмирати у цій могилі дуже просто. Для цього не потрібно ні великого розуму, ні сили волі. А коли, прошу вас, ми запропонуємо вам інший варіант?
— Ні, — знову заплакала Ціля, — ні і ні…
— Вона бачила, як розстрілюють, — махнув рукою Арон.
— Звичайно, — продовжував Заремба, — риск є, та не такий уже страшний чорт, як його малюють. Хочете, ми переправимо вас до партизанського загону?
— Ліс! — підвів голову Арон. Алкоголь почав діяти, обличчя його пашіло, очі блищали. — Я сплю і бачу уві сні ліс! Зелена трава, квіти, пахне сосною… І білі хмаринки на синьому небі… Ми вже рік не бачили сонця… Боже мій, я стаю божевільним лише від згадки про сонце…
Ціля заховала обличчя у подушку і схлипувала. Нараз поклала голову на коліна чоловіка, благально зазирнула йому у вічі.
— Ти не підеш з ними? — запитала жалібно. — Мені стає страшно…
— Вона бачила, як розстрілюють, — повторив Арон і погладив дружину по голові. — Але ж, моя радість, ми знов побачимо сонце! — Він пестив Цілину щоку своїми худими пальцями з чорними півмісяцями нігтів і говорив: — Сонце і ліс, і знову почуємо, як пахне сосна. Ти можеш зрозуміти це, моя радість? Як пахне сосна!..
Ціля затихла.
— Роби, що знаєш, — сказала. — Але я не переживу тебе.
Заремба підкликав Шкурата.
— Дайте-но вашого папірця, — попрохав і розгорнув його перед Чапкісом. — Це приблизний план каналізаційної мережі цього району. Пунктиром визначено територію військових складів. Ви знаєте, де вони?
Арон кивнув..
— Вам треба вийти до складів? — запитав. — Є лише один хід, всі інші завалено; фашисти врахували цю небезпеку. Залишився один люк. Вони його не помітили, — підкреслив нігтем позначку на плані. — Там, біля нафтосховища, стояв колись сарай чи будинок. Його зруйнували, і бита цегла присипала кришку люка. Потім усе заросло бур’яном…
— Звідки ви це знаєте? — запитав Заремба.
— Раніше я був цікавішим, ніж зараз, — гірко усміхнувся Чапкіс. — Коли є багато вільного часу та ще не розтратив залишки енергії, то, прошу панства, вночі іноді хочеться подихати свіжим повітрям. Я знаю в цьому районі всі виходи з-під землі…
— Так, так… Кажете, біля нафтосховища… — задумливо протягнув Євген Степанович. — А внутрішня охорона є?
— Дозвольте клаптик паперу, я вам усе намалюю, — хвилювався Арон. — Оце — люк, ліворуч нафтосховище… Тут пост внутрішньої охорони… Праворуч — склади… Другий пост ось тут… За ним барак, де живуть солдати…
— Слухайте, ви ж молодець! — вигукнув Заремба. — І як ви усе це помітили?
— Лежав у бур’янах і дивився. Вони проходили поруч, коли міняли пости. Тоді я віддав би все за автомат з повним диском.
— А тепер? — втрутився Богдан.
— І тепер, — мовив Чапкіс рішуче. — Коли візьмете, я піду з вами.
— А дійдеш? — Богдан давно не чув, щоб Заремба говорив так сердечно. — Слабий ти…
— Дійду. Тут не так уже й далеко.
— А для чого, розумієш?
— Здогадуюсь, — кволо усміхнувся Арон.
— Тоді слухай. Ми повинні підірвати склади, щоб полетіло все під три чорти!
— Я з великою охотою взяв би в цьому участь! — сказав Чапкіс.
Ціля беззвучно заплакала. Арон почав втішати її. Заремба порадився тихенько з Шкуратом і звернувся до жінки:
— Вислухайте мене, будь ласка. З вами залишиться оцей товариш, — показав на Шкурата. — Він зробив свою справу, і тепер його замінить ваш чоловік. Розумієте. Арон стає бійцем. Не хвилюйтесь, ми повернемось. У всякому разі, Аронові майже нічого не загрожує — він покаже нам дорогу і розташування складів, от і все…
Євген Степанович підняв мішок з толом. Ціля обняла чоловікові ноги, та Арон відсторонив її і рушив у темряву.
Була третя година ночі, коли Чапкіс зупинився й освітив цегляний колодязь. Стояв, спершись на мокру стіну й заплющивши очі.
— Ковтни, — протягнув йому флягу Заремба.
— Не треба, — відвів руку, — я зараз…
Вгору круто збігали іржаві залізні скоби. Віддихавшись, Арон спритно поліз по них. Ледь дзенькнула кришка люка, згори шугнув холод. Ліхтарик мигнув. Заремба поправив на плечах мішок і схопився за скоби. За ним — Богдан.
Вони лежали у бур’янах. Ліворуч за сотню метрів височіли цистерни нафтосховища, правіше темніли в тумані довгі двоповерхові будинки складів.
— Добре, що туман, — зрадів Євген Степанович. — Де пост внутрішньої охорони нафтосховища? — запитав пошепки в Арона.
— За цистернами.
Кілька хвилин Євген Степанович роздумував, оцінюючи ситуацію.
— Розумієш, Богдане, — шепнув хлопцеві на вухо, — треба, щоб рвонуло майже одночасно…
— Ви беріть на себе склади, а я — нафтосховище, — запропонував Богдан. — Я чекатиму там вашого сигналу. Ви підпалюєте шнур, повертаєтесь до люка і звідси сигналите мені — два коротких спалахи. Коли й помітять на посту, не страшно. Мій шнур згорить за півтори хвилини — вони й не встигнуть збагнути, що й до чого, як вибухне.
— А коли у мене щось… станеться?
— Тоді стріляйте. Відстрілюйтесь і відступайте до каналізації. Я почую і підірву цистерни.
Євген Степанович зник у бур’янах. Богдан, наказавши Аронові в разі найменшої небезпеки тікати до каналізації, переліз через купу битої цегли. Полежав у мілкому рівчаку, намагаючись розгледіти щось у темряві, і безшумно поповз до нафтосховища.
Біля цистерн смерділо нафтою. Богдан нарешті зітхнув вільно. Повзучи сюди, боявся, що ось-ось його помітять, і хоч сам нічого не бачив за десяток метрів, думав — лише щасливий збіг обставин рятує його від пильного ока охорони. Під прикриттям цистерни відчув себе певніше. Виклав тол, прилаштував капсуль, приготував запальничку. Ледь підвівся, аби краще було видно, і почав чекати сигналу.
У гнітючій тиші дзвінко цокав наручний годинник. Богдан підніс циферблат до самих очей — пішла десята хвилина з того часу, як він рушив сюди. Заремба вже повинен вертатись.
Минуло ще кілька хвилин, і раптом Богдан зрозумів — через туман він може не помітити сигналу. Від цієї думки стало холодно, затерпла підібгана нога. Вирішив: коли зараз там вибухне — підпалить біля самого капсуля. Випростав ногу, знову глянув на годинник. Мало не двадцять хвилин… Мабуть, щось сталося?
А коли Заремба не встиг вистрілити? Коли на нього напали зненацька? Але ж крикнути він міг!
Богдан не знав, що робити. Вирішив чекати ще три хвилини. Коли вони минули, накинув ще три. Роз’ятрений чеканням, вкрай знервований, вирішив уже підпалити шнур, коли побачив вдалині ледь помітний спалах. Один… другий… Накривши полою ватянки запальничку, підпалив кінчик шнура й короткими перебіжками рушив до люка: тепер все одно, нехай помічають… І помітили. Коли вже добігав до своїх, автоматна черга розірвала тишу, й кулі проспівали над головою.
— Лягай, дурню! — почув голос Заремби, та п’янка радість штовхала вперед. Нараз випростався на весь зріст, озирнувся на цистерни, погрозив кулаками і крикнув щось гнівне. Лише коли знову зацокотіли автомати, впав біля люка. Звідти стирчала голова Заремби.
— Давай, скажений, — крикнув.
Вже спускаючись униз, Богдан побачив, як темне небо вкрилося червоною загравою…
Коли дісталися “бази”, як охрестив Заремба печеру Чапкіса, пішла вже шоста година ранку. Вирішили зачекати з виходом у місто до вечора. Зараз, певно, тривога, та все одно, поки дійдуть до свого люка, де залишили чистий одяг, вже розвидниться. Краще вийти між сьомою і восьмою вечора — коли смеркне й можна встигнути перед комендантською годиною дійти додому.
Полягали спати. Богдан довго перевертався з боку на бік. Євген Степанович штовхнув його кулаком.
— Спи, — наказав.
— До речі, — прошепотів Богдан, — чому ви так забарилися біля складів?
— А я хотів зірвати середній, аби від нього спалахнули інші. Вмостився у закутку під ганком, а тут виходять двоє… Стоять і курять… Хвилин десять стояли…
— А-а… Зрозуміло… — мовив Богдан, повернувся і відразу заснув.
…Нарешті позаду довга й важка подорож підземними лабіринтами. Натягнувши чистий плащ, Богдан піднявся до кришки колодязя й визирнув на вулицю. Темно, лише блищить сніг у місячному сяйві. Спокійно відсунув кришку люка, уважно огледівся. Тиша, наче все завмерло.
— Порядок! — гукнув товаришам і виліз нагору. Глибоко вдихнув морозне повітря. Як добре все-таки тут, на землі!
Щось тріснуло в садку напроти. Озирнувся й побачив солдата у касці, який перебігав між деревами. Богдан упав на сніг, потягнувшись за пістолетом, і тієї ж миті в саду голосно зацокотіли автомати.
— Тікайте! — крикнув у люк. — Я їх затримаю!
Розумів, що коли і він спробує втекти через каналізацію, ті, — що перебігають вулицю, встигнуть їх закидати гранатами. Узяв на мушку найближчого, котрий біг просто на нього, вистрелив. Ще один упав… Есесівці заховались під парканом.
— Злякалися, гади! — зрадів. Обережно підвівся на ліктях, аби самому спробувати відступити, та кулі підняли фонтанчики снігу майже перед очима, і чорні постаті знову почали наближатись до нього. Поклавши пістолет на ліву руку, стріляв у них, поки кінчились патрони. Підвівся і вдарив рукояткою першого… Потім задзвеніло у голові. Здалося, знов побачив небо в червоній заграві, — і темрява…
Карл Кремер поцілував пальці губернаторші й мовив патетично:
— В цей урочистий день я бажаю вам цвісти ще багато й багато років на радість усім поклонникам. А щоб ваші пальчики стали кращі, наша бідна фірма просить дозволу прикрасити їх цим скромним подарунком!
Огрядна повновида жінка років сорока, але з претензіями на моложавість, засяяла:
— Ви завжди щедрий на компліменти, гер Кремер, — сказала маніжно.
Карл Кремер удав на обличчі відчай.
— Як можете ви, фрау Ірмо, — мовив палко, — хоча б на мить поставити під сумнів мою щирість! Ви ж знаєте, я завжди кажу лише правду!
— Заспокойтесь, мій друже, — фрау Вайганг кокетливо доторкнулася його руки. — Боже мій, яка красива річ!
Перстень був дібраний з врахуванням смаків губернаторші: масивний, з великим, як крапля крові, рубіном. Фрау Ірма ледве насунула його на палець, показала чоловікові.
— Чудово, чи не так? — зажадала підтвердження. — Ви завжди знаєте, що мені подобається, гер Кремер.
Карл схилив голову. Не так вже й складно це знати. Та мовив з пошаною:
— Ваші вишукані смаки доводять мене інколи до відчаю, фрау Ірмо. Та я сподіваюсь і надалі робити все можливе, щоб їх задовольняти.
Карл Кремер знав, що чинив. Губернатор — групенфюрер СС Зігфрід фон Вайганг був вдруге одружений — з жінкою, значно молодшою за нього. Ця жінка крутила ним, як хотіла. У перший же вечір, коли Кремер з’явився в губернаторському будинку, молодий і елегантний комерсант привернув увагу фрау Ірми, а кілька компліментів остаточно довершили справу. Компліменти та подарунки скоро допомогли Карлові Кремеру стати мало не другом дому Зігфріда фон Вайганга. Перед ним запобігали навіть впливові чиновники, і сам шеф гестапо Отто Менцель привітно стискував руку при зустрічах.
Сьогодні день народження фрау Ірми. Свято, щоправда, зіпсоване вчорашньою диверсією на військових складах, хоча губернатор і наказав поширити офіційну версію, згідно з якою втрати на складах були зовсім мізерні — мовляв, згорів один барак та кілька тонн пального. Але всі знади про справжні розміри катастрофи, шепталися по кутках, передавали плітки про партизанську банду, котра нібито організувала наліт на склади. Дехто пророкував кінець кар’єри штандартенфюрера Менцеля — армійська контррозвідка неодмінно намагатиметься довести вину гестапо… Коли ж на свято з’явився сам Менцель, як завжди самовпевнений і нахабний, чаша ваги схилилась на його сторону — блискавкою розлетілася чутка про арешт крупної підпільної комуністичної організації, яка, власне, і здійснила диверсію.
Улучивши хвилину, коли Менцель залишився один, Карл Кремер підійшов до нього.
— Вас можна вітати з великим успіхом, штандартенфюрер. Кажуть, у нашому місті покінчено з комуністичним підпіллям.
— Не кажуть, а точно, — самовдоволено мовив той. — Ми поставили крапку на діяльності скомунізованих елементів. І ще, скажу вам по секрету… — присунувся до Кремера, і той зрозумів — Менцель хоче, аби цей, так би мовити, секрет якомога скоріше перестав бути таємницею, — ми затримали диверсанта, котрий намагався висадити склади.
“Намагався! — посміхнувся в душі Кремер. — А те, що досі горить, хіба ілюмінація?” Вголос же сказав:
— Невже? І хто ж він такий?
Карл думав, що це — чергова вигадка шефа гестапо. Та Менцель раптом похитнув його впевненість.
— Ми ще не з’ясували його особу, — пояснив. — Та це вже не така й складна справа. Хоча цей здоровань — зроду такого не бачив — поки що тримається, ми йому скоро язика розв’яжемо.
“Невже взяли Богдана?” — обірвалося серце у Карла. Розмовляв з гостями, жартував, щедро розсипав компліменти, а ця думка весь час точила мозок. Пославшись на мігрень, відкланявся. Півночі ходив по кімнаті. “Невже взяли Богдана?” Голова і справді боліла так, що можна було збожеволіти. Ледь дочекавшись ранку, поїхав до Фостяка. Той нічого не знав. З червоними очима, змарнілий, просидів до вечора в підсобному приміщенні магазину, наказавши нікого до себе не пускати. Надвечір зайшов Фостяк. Кремер лише подивився на нього і все зрозумів.
— Богдана взяли… — підтвердив його припущення Фостяк. — Гестапо провело арешти… Взяли товариша Ковача та кількох членів організації, які випускали листівки. Є суворий наказ: до з’ясування обставин — ніяких зустрічей.
“А як взяли Богдана?” — так і хочеться запитати, але язик став неслухняним. Фостяк наче почув німе запитання.
— Хтось помітив, як наші йшли під землю. Есесівці влаштували у цьому місці засідку. Богдан виліз перший. Помітивши солдатів, відкрив вогонь. Врятував товаришів — вони встигли відступити і вийшли в іншому районі міста.
“Ти завжди був таким, Богдане! Ніколи нічого не шкодував для товариша. Ризикуючи життям, витяг мене з полону. І тепер віддав життя за друзів. Та чому віддав? Невже не можна нічого зробити?..”
Але знав, гестапо не віддає своїх жертв.
Богдана допитував Харнак. Гауптштурмфюрер зумисне не сів за стіл, що мимоволі відразу ж надало б цій процедурі офіційного. характеру, а вмостився у кріслі, Поставивши поруч маленький столик з кофейником і чашками. Стефанишину запропонував місце навпроти, присунув до нього чашку з паруючою кавою і сказав люб’язно: