— Пригощайтесь.
Богдан не відмовився — коли ще доведеться пити каву? Він ковтнув ароматний напій і глянув гауптштурмфюреру у вічі. Такий початок гри викликав у Богдана посмішку — адже ж напевно знав, чим вона закінчиться, та відчував у собі силу витримати будь-яку гру, вірніше, будь-я, кий іспит, котрий випаде на його долю.
Стороння людина, зайшовши до кабінету Харнака, могла б подумати — хороші знайомі вирішили провести час за чашкою кави і мирно розмовляють.
— Якось незручно, — говорив Харнак привітно, — п’ємо разом каву, а я досі не знаю, що ви за людина…
Такий варіант допиту Харнак любив застосовувати до людей, як він висловлювався, з розм’якшеним мозком, до інтелігенції. Вважаючи лікарів, вчителів, вчених за морально неповноцінних, він відразу ж намагався приспати їхню пильність, привернути до себе, втовкмачити їм у голову, що ціною зовсім дрібних, неістотних зізнань можна відкупитись от тортур і зберегти життя. Іноді це йому вдавалось, і гауптштурмфюрера вважали у гестапо найкращим спеціалістом по допитах так званих інтелектуалів. Цей же метод Харнак застосовував також, намагаючись витягти зізнання у людей сильних і мужніх; він знав — звичайні гестапівські методи у таких випадках не допомагають, і йшов ва-банк, повторюючи, що краще мати хоча б один шанс із ста, ніж жодного.
Харнак не тішив себе надією, що з Богданом все складеться просто й легко. Спуститись у каналізацію і, ризикуючи заплутатись у підземних смердючих лабіринтах, влаштувати таку сміливу диверсію, відстрілюватись до останнього патрона могла лише людина великої волі й мужності. Крім того, у слідчого викликали пошану і фізичні дані цього хлопця. Такий навряд злякається побоїв та катувань. І Харнак вирішив трохи погратися з ним.
Богдан оцінив ситуацію майже відразу. Він знав, що в гестапо є люди з великим досвідом, розумні й підступні. Цей слідчий, який непогано знає російську мову, певно, з оцих гестапівських психологів. Сірі очі дивляться насмішкувато й пронизливо, хоча гауптштурмфюрер і намагається бути люб’язним. Губи стиснуті у пряму тонку лінію; довгі пальці, які тримають чашку з кавою, ледь помітно тремтять. “А він, мабуть, алкоголік чи наркоман, — подумав Богдан, звернувши увагу на це тремтіння й нездорові синці під очима. — Зрештою, мене це не обходить. Все одно ні про що він не дізнається”.
Не дочекавшись відповіді, Харнак поставив чашку. Закурив і, підсунувши сигарети Стефанишину, сказав:
— Ви людина з головою і розумієте, для чого вас сюди привели. Напевно не для того, щоб пити каву з слідчим… Отже, ваше прізвище та ім’я!
— Петренко Микола Миколайович, рік народження двадцять перший, місце народження — Москва…
— Чудесно! — Харнак щось позначив на клаптику паперу. — Документи, звичайно, загубили?
— Звідки ви знаєте? — з вдаваною наївністю запитав Стефанишин.
— Здогадуємось, — посміхнувся Харнак. — І що ви робили у каналізації?
— Спав, — відповів Богдан якомога серйозніше, — надворі холодно, то я заліз туди і спав.
— Прекрасно, — ще люб’язніша посмішка з’явилася на обличчі гауптштурмфюрера. — Для чого ж ви потім стріляли у солдатів?
— Злякався, — обличчя у Богдана винувато витяглось. — Спросоння побачив, як вони бігли, і вистрелив, а потім і вони стріляли. Отже, я вважаю, ми квити.
— Ай-яй-яй! — підвів брови Харнак. — Значить, злякались? А там, у каналізації, вам не було страшно? Все ж темно і, мабуть, пацюки…
— А я не боюсь пацюків, — по-ідіотському скривився Стефанишин, — я солдатів більше боюся…
Та Харнака нелегко було вивести з рівноваги.
— Невже? А я, наприклад, більше боюся пацюків.
— Кожному своє, — зітхнув Богдан.
— Де ж ви загубили документи? — Харнак узяв олівець, наче збирався занотувати.
— Не пам’ятаю. У мене ненадійна пам’ять… Десь загубив…
— Як потрапили до нашого міста?
Богдан почав вигадувати фантастичну історію. “Я його недооцінюю, — подумав раптом, — нерви у нього все-таки є…” Справді, гауптштурмфюрер вислухав його базікання, не перебиваючи. І лише коли Стефанишин замовк, сказав весело:
— А ви мені подобаєтесь. Ви жартівник, чи не так?
— Люблю пожартувати, — лицемірно зітхнув Богдан. — Але ж у цьому нема нічого поганого…
— Звичайно, — погодився гауптштурмфюрер. — Пожартували — й годі.
— Я вас не розумію, — з нарочитим здивуванням сказав Богдан.
— Облиште, — сказав Харнак, — ви ж розумна людина. Я також не останній дурень. Давайте забудемо ці дитячі забавки.
— Гаразд…
— Чудово! Я чомусь вірив, що ми легко умовимось. Отже, ваше прізвище та ім’я.
— Петренко Микола Миколайович…
— Ми ж умовились облишити жарти.
— А чому ви думаєте, що я жартую?
Харнак починав втрачати терпіння. Підвівся, став біля вікна, вимовив, не дивлячись на Стефанишина:
— А ви серйозніший супротивник, ніж я думав.
— Сприймаю це як комплімент, — нахабно розлігся у кріслі Богдан. — А ви розумніший слідчий, ніж я гадав.
Харнак знову сів. Налив собі кави і мовчки, не поспішаючи, випив.
— На що ж ви розраховуєте?
— На силу духу! — твердо відповів Стефанишин.
— Але ж ви людина молода і фактично ще нічого не бачили у житті.
— Досить, гауптштурмфюрер. Тепер ви почнете розповідати мені про життя, користуючись голубою та рожевою фарбами. Говоритимете, що у мене все попереду, а живемо на світі лише раз. Що шкода розлучатись з життям назавжди. Пан слідчий доводитиме, що життя, яке воно не є, все ж залишається життям і… краще за смерть. А потім скаже, що майже нічого не вимагає від мене — так, лише дрібниці, кілька прізвищ і адрес. Адже, так?
Богдан замовк і глянув на Харнака. Той дивився на нього з неприхованою цікавістю.
— І ви думаєте, я піймаюсь на цей гачок? — стиснув кулаки Стефанишин. — Ні, тисячу разів ні! Я певен, вам уже не вперше слухати, що життя, куплене ціною підлоти і зради, для нас не життя. Спочатку ви вважали ці слова лише красивою фразою, потім побачили, як ми твердо дотримуємось принципу. І все ж намагаєтесь заплутати нас, обдурити, залізти в душу за допомогою чашки кави. Примітивно, пане слідчий!
— Ви недооцінюєте нас, — перебив Харнак. — У нас є куди дійовіші методи.
— Перейняті від найсвятішої інквізиції? Це, прошу панства, справді випробувані й безвідмовні методи. Гер гауптштурмфюрер це мав на увазі? Але ж признайтесь, чи часто ви вибиваєте зізнання з ваших в’язнів?
— Яке це має значення, — байдуже знизав плечима Харнак. — Коли б навіть я знав, що з сотні арештантів всі сто нічого не скажуть, я спробував би витягти зізнання у сто першого.
— Логіка вандала! — скрипнув зубами Стефанишин.
— Це вже, вибачайте, така справа… — розвів руками Харнак. — Але ж я востаннє запитую вас — будете говорити?
Богдан насмішкувато блиснув очима.
— Невже ви досі нічого не зрозуміли, пане кат?
— Вам не вдасться вивести мене з рівноваги, пане більшовик, — відповів Харнак, хоча губи в нього нервово сіпались. Натиснув кнопку дзвінка і наказав кремезному есесівцю, який з’явився у дверях: — Пана комуніста необхідно познайомити з процедурами… Поки що за програмою номер один… Ідіть до сусідньої кімнати, — ввічливо запропонував Богданові, — там у нас все готове… Тільки ось що, — зупинив есесівця, — зачекайте хвилину, я допиватиму у вас каву. Коли дивишся на процедури, — додав цинічно, — кава більше смакує…
Карл Кремер простував темною вулицею. Мороз дужчав, та Карл не піднімав комір, йшов швидко.
Місто принишкло і мовчить. Мовчить, хоч Карл твердо знає — радіє. Шепочуться за вікнами, сміються й поздоровляють один одного, як на велике свято. Свято й є. Правда, на вулицях вивішені траурні прапори, але ж тому й свято. Трьохсоттисячна гітлерівська армія розгромлена радянськими військами під Сталінградом. А лише два тижні тому фашистське радіо горлало на весь світ, що Червону Армію розгромлено і “совєтам” настав кінець. Тепер усім ясно, яка брехлива геббельсівська пропаганда!
Він, Карл Кремер, повинен ходити тепер з пісним обличчям, але із задоволенням спостерігає погано приховані радісні посмішки місцевих жителів. Вчора навіть на центральній вулиці з’явились листівки. Наліпили і на двері його магазину. На, мовляв, і тобі, фашистська наволоч! Чудова листівка, написана гаряче, з пафосом. Ось вам, пане Менцель! Хвалилися, що знищили підпілля, але ж неможливо подолати опір народу!
В темному завулку Карл Кремер зайшов у браму, постояв кілька хвилин, вичікуючи. “Добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатись”, — згадав прислів’я. Хоч Карл Кремер і поза підозрами, та береженого бог береже. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, рішуче завернув за ріг — до будинку, де була явочна квартира підпільників.
Заремба ще не прийшов, та Катруся вже чекала на Петра. Кирилюк ледь впізнав дівчину — від неї залишились самі лише очі. Щоки запали, куточки вуст скорботно опустились. А в погляді застигла така безнадія, що Петрові стало страшно.
Дівчина усміхнулась йому вимученою жалісною усмішкою, закуталась у свою улюблену вовняну хустку і притулилася спиною до грубки.
— Холодно, — поскаржилась. — І тут, і дома палити нічим.
Петро сів біля Катрусі на стілець, дивлячись на неї знизу. “Як вплинуло на неї нещастя з Богданом, — подумав. — Бідна дівчина”.
— Катрунцю, — так він до неї ще ніколи не звертався. — У мене є гроші. Візьми, будь ласка, і купи дрова.
— Для кого б мала палити? — сказала байдуже. — Повертаюся пізно і відразу у постіль.
Петро напевно знав — зараз вона подумала про брата: очі налилися слізьми, а губи скривились у гіркій гримасі. Розумів, втішати не треба, будь-яка згадка про Богдана лише роз’ятрюватиме рану, і потрібен час, щоб до неї повернулася колишня життєрадісність. Почав розповідати про останні радіопередачі з Москви, присвячені оточенню армії Паулюса, і побачив, як засвітилося Катрине обличчя.
— Зачекай, — зупинила, — зараз прийде Євген Степанович, то вже всім розповіси…
Ніби зумисне відразу постукали в шибку. Заремба увійшов розчервонілий від морозу, з бурульками на вусах і бороді, приніс із собою бадьорість. Катруся, видно, не хотіла показатися Євгенові Степановичу сумною — зальотно підставила йому щоку для поцілунку й побігла на кухню ставити чайник.
— Без мене ні-ні… — визирнула звідтіль. — Може, ви, Євгене Степановичу, їсти хочете? Борщ нам залишили… Нізчимний, та гарячий… Панові Кремеру, — не втрималась од шпильки, — не пропоную, бо він у нас, перепрошую, буржуй.
“Життя залишається життям, — подумав Петро, — тут тобі й горе, тут тобі й сміх…” Він вийшов до передпокою, взяв пузату течку, набиту їжею, — і висипав усе на стіл. Заремба блиснув очима.
— Отак, значить, живуть Кремери! — сказав.
— Я — що… — зніяковів Петро. — Мені б цього вік не бачити. Для гонору треба, самі ж напоумили…
— Ану, замовкни! — розгнівався Заремба. — Тобі докоряють хіба? Як на нас, хоч кожного дня шампанське пий, аби з розумом!
Катруся принесла паруючий чайник і завмерла, угледівши стіл.
— Йой, — притулила руки до грудей, — що ж це коїться?
Євген Степанович з Петром розставили банки з консервами, нарізали ковбасу, сир, білий хліб. Посередині Кирилюк насипав купу цукерок.
— Подобається? — запитав. — Отак розкошують комерсанти! І не зважають на труднощі військового часу.
Пили справжній пахучий чай, і Заремба без церемоній брав і ковбасу, і сир, і консерви.
— Скучив за добрячою їжею, — признався. — А сьогодні наче й не гріх — свято!
Петро розповідав докладно про сталінградську операцію. Катря нервово помішувала ложечкою у чашці, не спускаючи з нього очей. Хлопець кілька разів перестрів її погляд і зрозумів — радіючи з його повідомлень, вона все-таки думає про Богдана.
— Оце наївся і наслухався по саму зав’язку, — мовив Заремба. — А тепер давай радитись, як далі житимем.
Кирилюк знав, заради чаювання його терміново не викликатимуть на суворо законспіровану квартиру. Виходить, є потреба. Ця думка не давала спокою — і коли йшов сюди, і коли чаював.
Катря поралась біля столу, а Євген Степанович покликав Петра до іншої кімнати. Сіли на канапу біля великого лапатого фікуса.
— Не знаю, як би це й сказати, хлопче, — почав Заремба, — а справу ти почав велику.
— Не зволікайте, Євгене Степановичу, — мовив Кирилюк.
— Петре, тобі зараз терпіння дуже потрібне… Є резолюція на цю історію з зошитом.
— Ну, — насторожився Петро, — мильна булька?
— За мильною булькою не посилали б людину через лінію фронту!
— Яку людину? — не зрозумів Петро.
— Звичайну людину, — сказав Заремба. — Офіцер нашої розвідки.
— Невже? — видихнув Кирилюк.
— Виходить, річ серйозна… Завтра він чекатиме на тебе у надійному місці. Вулиця Пекарська, 24, сьома квартира. Подзвониш чотири рази. Запитаєш: “Тут продають рояль “Беккер”? Відповідь: “Не “Беккер”, а “Шредер”.
— Ви не жартуєте? — все ще не вірив Петро.
— Що я тобі, хлопчисько? — спалахнув Євген Степанович, та відразу опанував собою. — Адресу запам’ятав? Бути там між третьою й четвертою.
Петро кивнув.
— Але що йому потрібно від мене?
— Певно, він тобі скаже, — усміхнувся Заремба. — За дрібницею не стрибав би з парашутом…
— Але ж… — почав Петро.
— Нічого не знаю, — обірвав його Євген Степанович. — Набирайся терпіння до завтра.
І згодом сказав довірливо:
— Останнім часом не висипаюсь. Варто отак посидіти, як очі самі заплющуються. Старість насувається чи хвороба яка?..
— А ви не пробували просто лягти й поспати? — засміявся Петро. — Хоча б чотири-п’ять годин?
— Овва! А листівки хто друкуватиме? Не до сну тепер, хлопче. — Потер чоло, позіхнув. — Ой, як не хочеться петляти по місту!
— А ви тут заночуйте.
— Не можна. Ще одного хлопця побачити мушу. Тут поруч. У нього і пересплю. — Пригорнув до себе Петра, тричі поцілував. — Щасти тобі, хлопче!
Петрові одчинив літній чоловік з брезклими щоками. Дізнавшись, що відвідувача цікавить рояль, заметушився так, ніби справді збирався продати інструмент.
— Прошу пана, продаємо не “Беккер”, а “Шредер”. У дуже гарному стані, — сказав голосно. — Прошу оглянути…
Петро минув тісний передпокій, заставлений скриньками і валізами. Господар відчинив грубезні, різьблені двері. Велика кімната з великими стелажами, біля дверей канапка, застелена яскравим вовняним килимом, письмовий стіл, завалений паперами. Петро переступив поріг.
— До вас, Борисе Пилиповичу, — сказав хазяїн.
Кирилюк здивовано оглянув кімнату. До кого він звертається? Адже тут нікого нема.
— Спасибі, друже, — мовив хтось за його спиною. Петро озирнувся і побачив у кутку за стелажем невисокого худорлявого чоловіка. Той усміхнувся, виходячи зі схованки.
Петро був розчарований. Ще вчора, коли Заремба повідомив про зустріч з офіцером, який прибув через лінію фронту, Кирилюк зримо уявив собі цю людину. Всю ніч думав про зустріч, хвилювався. Зрештою, він уже звик до свого співрозмовника, образ його остаточно склався в Петровій уяві: високий, широкоплечий, з вольовими рисами обличчя, розумними, проникливими очима. Петро був певен, що зустріне саме таку людину. А з-за стелажів вийшов білявий тендітний чоловік років п’ятдесяти, з глибокими зморшками на щоках і негарним м’ясистим носом. Він дивився на Кирилюка світлими, майже водянистими очима запитувально і неначе сердито. Та раптом усміхнувся — зморшки розгладились, а очі потемнішали.
— Радий з вами познайомитись, — сказав чоловік. — Сподіваюсь, ви знаєте, з ким маєте справу?
Хазяїн причинив за Петром двері. Кирилюк відповів не відразу, продовжуючи оглядати свого нового знайомого: все ж таки важко було розстатися з вигаданим образом. Сказав:
— А я вас уявляв іншим…
І тієї ж миті зніяковів за свої слова.
— Бачу, що не виправдав ваших сподівань, — засміявся чоловік. — Та це вже від мене не залежить…
— Ні… тобто я хотів сказати… я думав… — розгубився Петро. І махнув рукою. — Це не так уже й важливо, що я думав. Мені передали, ви цікавитесь моєю особою…