— Давайте знайомитись, — чоловік підійшов до Петра впритул. — Майор Скачков.
— Лейтенант Кирилюк.
Чоловік потиснув Петрову руку, і хлопець відповів йому міцним потиском. Все ж якесь дивне почуття розчарування й незадоволення не полишало його, і Петро майже напевно знав, що майор Скачков розуміє це, бо вловлював у глибині його світлих очей смішинку, наче той у душі кепкував з нього. Це розгнівало хлопця, і Петро підкреслено сухо мовив:
— Я вас слухаю…
Майор Скачков не звернув уваги на тон Кирилюка. Він ступив назад, нахилив голову, розглядаючи Петра, якусь мить помовчав.
— Прекрасно! — мовив нарешті, наче відповідаючи на якісь свої думки. Присунув ногою стільця, показав Кирилюкові на канапу. — Сідайте, лейтенанте, і розкажіть про себе.
— Але ж, — стенув плечима Петро, — я не розумію, що вас цікавить… З моєю біографією ви могли ознайомитися там… — невизначено махнув рукою. — Сподіваюсь, моя особиста справа потрапила…
— Я знайомився з нею, — перебив Кирилюка Скачков, — але це так… папери… — Обличчя його вкрилося зморшками, що, очевидно, означало вкрай презирливе ставлення до бюрократичної писанини. — Нехай ними займаються кадровики, а ми з вами давайте просто поговоримо. В даній ситуації, — обвів поглядом кімнату, — це, здається, єдина можливість познайомитись… Отже?..
— Народився… — почав підкреслено офіційним тоном Петро.
— Я знаю не тільки, де ви народились, а й ким був ваш дід, — примружив очі Скачков. — Розкажіть про Берлін і як ви жили там.
Кирилюк розповів, як вони виїхали до Німеччини, про свої перші дитячі враження в цій країні. Почав пригадувати випадки з свого дитинства Та юнацтва, розповідав про батька і його товаришів, про своїх ровесників, з якими разом вчився у посольській школі. Скачков не удавав, що все це йому байдуже і він слухає лише задля обов’язку, не намагався збити Петра несподіваними запитаннями чи репліками, а дивився на нього уважно і доброзичливо, слухав із справжньою цікавістю. Лише час від часу смішно, по-дитячому сопів. Очі, котрі дивилися співчутливо і м’яко, остаточно примирили Петра з майором. Якоїсь миті він спіймав себе на тому, що великий ніс, зморшки на щоках і чоло з залисинами йому симпатичніші, ніж вигадане ним вродливе обличчя з пронизливими очима. Подумавши про це, Кирилюк осміхнувся. Саме тоді, коли розповідав про трагічну історію одного з своїх німецьких однокашників, якого скалічили юнаки з гітлерюгенду, і ця усмішка була зовсім недоречна. Скачков помітив це, бо раптом зупинив Петра рухом руки.
— Досить, — зітхнув, — це дуже цікаво, та ми зустрілися все-таки не для того, щоб згадувати й згадувати. Тепер вам доведеться відповісти на кілька запитань. Прошу зважити, це не пуста формальність. Ви пам’ятаєте Василя Кошового?
— Це комсорг нашого факультету.
— А ще?
— Чудовий боксер, відмінник, хороший хлопець… Мій товариш…
Скачков витяг папірець, списаний різними почерками.
— Де рука Кошового?
Петро не міг не впізнати дрібні Василеві закарлючки.
— Прекрасно! — задоволено констатував майор. Дістав з кишені кілька фотографій. — Хто це?
На Петра дивились дівчата з кумедними кісками, юнаки у легких літніх сорочках “апаш”. Боже мій, Вовка Варков, худенький, вилицюватий хлопчина з великими сірими очима. А це — Таня Минко. Вона сиділа перед Петром, весь час крутила коротко підстриженою головою. Валька Ізотов, відмінник, гордість їхнього курсу.
Перебираючи фотографії, Кирилюк називав прізвища, давав короткі характеристики юнакам та дівчатам.
— Досить, — перебив майор.
— Стільки перевірок не мав ніколи в житті, — з полегшенням зітхнув Петро.
— Нічого не вдієш, служба. — Скачков підійшов до дверей, визирнув. Кирилюк побачив у передпокої хазяїна з пістолетом. — Порядок, Семене, — кивнув йому майор, — можеш бути вільний. — Озирнувся на Кирилюка, хитро підморгнув йому і повторив: — Слу-уж-ба!..
— А вам, бачу, пальця в рот не клади!
— Така вже наша спеціальність, — підсів до нього на канапу Скачков. — Наша з вами, — уточнив.
— Я — що?.. Обставини…
— Не прибіднюйтесь. Так одурити ювеліра, а потім і губернатора! Не кожному вдасться.
— Збіг обставин, — не здавався Кирилюк. — Життя примусило…
— Життя життям, а голова головою!
— Боюсь провалу, — зізнався Петро. — Весь час — в напруженні: ніби в мені двоє людей — обоє існують окремо і контролюють один одного. Більше того, один зневажає іншого, і ніяк я не можу позбутись відчуття, що забруднився. На вулиці іноді спіймаєш такий погляд — крізь землю провалився б. Ви мені скажіть, майоре, ці душевні терзання, певно, лише у новачків?
Скачков напівлежав, спершись на подушку. І знову Петрові здалося, що побачив у його очах смішливі іскорки. Не встиг образитись, бо Скачков дружньо стиснув йому плече і сказав інтимно:
— Цього, брате, ніколи не позбудешся. Так і треба, аби завжди був у напруженні, щоб кожної миті пам’ятав, хто ти й для чого. І затям, розслаблення — це смерть для нашого брата. Жодного розслаблення, як би впевнено себе не почував. На цьому зубри горіли, та ще й які зубри. Один неточний крок, і все, що ти створював роками — вживався, пристосовувався, кривив душею, витрачав усю свою розумову енергію, — і все марно. Навіть уві сні повинен пильнувати, не маєш права, — усміхнувся, — на рожеві сни.
— Не маю, — погодився Петро. — Та справа не в снах. Ніяк не можу звикнути до свого становища, ходжу як по лезі…
— Ти, брате, свої переживання ось як… — стиснув кулак Скачков. — Може, хтось би тобі й порадив, забудь, мовляв, хто ти, будь Кремером і тільки ним — у цьому зараз твоє завдання. Якщо й казатимуть таке, плюнь. Не забувай, хто ти насправді, не забувай ні на мить, у цьому твій порятунок — це дасть тобі сили подолати всі перешкоди. Розумієш, може, я й кажу трохи красиво, та суть саме в цьому. Серце нехай болить, ніхто з нашого брата неспроможний перебороти цей біль, але ж, подумай, саме він і свідчить, що ми — люди, дає нам можливість робити те, що ми робимо. Важко ховати свої людські почуття, страшенно важко, але ж це перша умова нашої діяльності. Але ж тим і відрізняється розвідник від звичайної людини, що нерви й розум у нього іншого гарту, що вміє наступити на горло власній пісні.
— То ж справжній, а я хто?
— Ти сам не знаєш, хто ти! — серйозно сказав Скачков. — І давай умовимось — без самоприниження. Ти ж знав, на що йдеш?
— Звичайно.
— І що дорога твоя не буде встелена квітами?..
— Не смійтесь!
— А я й не сміюсь. Квітів не буде — це ясно. Але треба йти так, щоб не подряпатись об колючки.
— Подряпатись не страшно, — зауважив Петро і раптом широко усміхнувся. — Подряпатись — пусте, а от щось таке зробити, аби їм добряче дошкулити, — тоді й життя не шкода.
Скачков зміряв Кирилюка уважним поглядом. І раптом напружився, наче перед стрибком. Петро помітив: його світлі очі нараз набрали синюватого кольору, стали наче колючі — майор, здається, заглядав йому в саму душу й читав думки.
— Буде тобі таке завдання, друже, — почав він, нахилившись до Петра. — Складне й небезпечне…
— Звичайно, стрибати з літака у ворожий тил, аби побалакати зі мною на абстрактні теми, — дивна розкіш…
Петро мовив ці слова — й загнувся. Подумав: майор може образитись. Справді, Скачков примружив очі, куточки вуст у нього нервово сіпнулись, та він одразу опанував собою і відповів весело:
— А тобі все одно не розсердити мене. Тим більше, що ти правий на всі сто: стрибати сюди без мети — надто велика розкіш.
Майор помовчав, ніби чекав на запитання, та хлопець вирішив нічим не виказувати своєї цікавості. Видно, це сподобалося Скачкову, бо сказав лагідно:
— Ти, лейтенанте, і сам не знаєш, яку кашу заварив…
Петро знов-таки нічим не видав свого хвилювання.
— Через той зошит, — продовжував майор, — ми натрапили на інститут, котрий б’ється над створенням секретної зброї.
— Невже? — видихнув Петро.
— Теоретичні розрахунки покійного Геллерта, — ствердив Скачков, — мають неабияке військове значення. Ось чому Мор і приїхав у Бреслау — йому потрібні були деякі висновки Геллерта, вони значно прискорювали роботу.
— Отже, — зрадів Кирилюк, — зошит зацікавив і наших вчених?
— Лише в якійсь мірі. Мені здається, що ми вже завершуємо розробляти цю проблему. Розрахунки Геллерта майже нічим не допомогли нашим вченим, але цей зошит дав нам можливість визначити, в якому приблизно стані робота у ворога. Крім того, знаючи про одного з працівників інституту — маю на увазі Мора, — нам вдалося встановити, де міститься вельми секретна лабораторія, ну і… — витримав паузу, — ще деякі дані..
— А тепер, — здогадався Петро, — використовуючи моє знайомство з Мором, необхідно встановити з ним контакт?
Скачков не відповів на запитання.
— Розкажи про Мора, — попросив. — Коротко. Основні риси.
— Він справив двоїсте враження. Відразу сподобався мені. А я, мабуть, йому. Почали розмову, як давні приятелі. Раптом сховався, мов слимак у черепашці. Досі не знаю — чому, може, я щось бовкнув недоречне. Людина розумна й спостережлива, захоплюється живописом. Гадаю, трохи безвільний — пливе за течією, але ж не дуже симпатизує гітлерівцям.
— Чому так думаєш?
— Він приїздив з есесівцем Амреном, начальником охорони.
— Знаю.
— До Амрена Мор ставиться зневажливо. І… побоюється його.
— Одна справа — його стосунки з цим есесівцем, інша — ставлення до фашизму, — розважливо сказав майор. — Він же виконує їхні завдання, створюючи нову зброю. Саме те, що він розшукував зошит Геллерта, свідчить про це.
— Я не можу нічим підтвердити свою думку, але ж внутрішній голос підказує мені, що це так. Інтуїція…
— Інтуїція — велике діло, — пробурмотів Скачков, — та все ж… Вчись довіряти фактам, і лише фактам.
— Важко так жити на світі…
— А хто сказав, що саме так треба жити? Ось переможемо, тоді й прислухайся до цього, як його, внутрішнього голосу… Але ж, — потер скроні, — не в цьому річ. Річ у тому, що тобі таки доведеться встановити контакт з Мором.
— Я вас розумію, майоре, — підвівся з канапи Кирилюк, — і виконаю будь-яке завдання.
— Будь-яке? — іронічно запитав Скачков. — Ти трохи переоцінюєш свої сили.
— Я мав на увазі, що докладу всіх сил до цього.
— Отак воно краще, хлопче, — сказав Скачков і подав знак Петрові сісти поруч. Продовжував тихо, мало не пошепки. — Ми дізналися, що Лотта Геллерт — найближча подруга Дори Лауер, пасербиці групенфюрера СС Лауера. Мор часто буває у домі Лауерів…
— Через Лотту познайомитись з Дорою і увійти в дім Лауерів? — очі в Петра загорілись.
— Зможеш?
— У мене з Лоттою найкращі стосунки, — Петро відчув, що червоніє. — Вона чудова жінка, душевна й розумна.
— І вродлива, — сказав майор.
— Звідки ви знаєте?
— Знаю.
— А-а…
— От що, — мовив Скачков жорстко, — у нашій роботі не повинно бути жодних сентиментів.
— Давайте умовимось, майоре, — спалахнув Петро, — я зроблю все, що від мене залежить, коли буде потрібно — віддам життя, але…
— Не гарячкуй, дурню, — Скачков міцно стиснув Петрову руку, — про тебе ж турбуюсь…
— Не треба, Борисе Пилиповичу, — вперше назвав його так Петро, і в цьому звертанні було і визнання Скачкова як старшого товариша, і повага до нього, і якась інтимність, котра буває між добрими знайомими, — не треба, голова у мене не запаморочиться. Скажіть, хто такий Лауер?
— Один з керівних працівників апарату Кальтенбруннера.
— Ого! — підвів брови Петро.
— Фірма солідна, — згодився Скачков, — і небезпечна. Але саме це допоможе тобі.
— Як?
— І він ще питає — як? — стенув плечима майор. — Людям таланить, а вони вважають: так і повинно бути. Документи ж у тебе на цього Германа Шпехта — липові! З такими документами і за кілька кілометрів од Мора перебувати небезпечно. Єдина надія — громовідвід: знайомство з Лауерами…
Скачков підвівся, зітхнув.
— Ось що, лейтенанте, — вів далі несподівано офіційним тоном. — Ви повинні на все зважити і лише після цього дати нам відповідь. Справа з секретною зброєю, яку готують фашисти, дуже серйозна. Буду відвертим, завдання у вас небезпечне, практично ви можете розраховувати лише на щасливий випадок. За інших умов ми ніколи б не пішли на це, та зараз мусимо використовувати кожний шанс. Якщо гестапо зацікавиться Германом Шпехтом і запросить його особисту справу, вас викриють за два тижні. Хіба що як людину, котра буває у домі групенфюрера Лауера, не перевірятимуть. Звичайно, ці розрахунки можуть бути помилковими. Тоді — негайний арешт. Коротше, ви почнете небезпечну гру, в котрій усі переваги на боці ворога. Єдина ваша зброя — кмітливість і швидкість.
— Я згоден, — не вагаючись, мовив Кирилюк.
— У вас є час подумати.
— Для чого ж думати? Ви відкрили всі карти, коли б у мене було вдвоє менше шансів, я вирішив би так само.
— Я сподівався, що ви згодитесь… — І раптом: — Як ви сказали, внутрішній голос?
— Але ж ви вчили мене довіряти лише фактам…
— У тебе гарна пам’ять.
— Як і личить розвідникові.
— Тоді не витрачатимемо часу. Нас цікавитиме все, що стосується лабораторії Мара. Де вона міститься, стан і обсяг робіт, система охорони, промислова база. Особливо — координати промислових підприємств. Запам’ятовуй усе, навіть дрібниці, навіть незначні подробиці — іноді така подробиця дає ключ до розв’язування цілого комплексу проблем. Дуже важливо дістати оригінали чи копії наукової документації лабораторії, робіт окремих науковців, схем, формул, хоча, — зітхнув, — це майже неможливо.
— Але ж випадок з зошитом Геллерта…
— Такі випадки не повторюються. Думаю, тобі треба знайти Лотту і під якимось приводом витягти її у Берлін.
— Єдиний правильний хід. Без Лотти нічого не вийде — ні знайомства з Лауерами, ні зустрічі з Мором.,
— Шкода, вони знають тебе як Германа Шпехта, — скривився майор. — Ми зараз би такі документики зробили… — кілька секунд помовчав, обмірковуючи щось. — П’ятнадцятого березня о третій годині чекатимеш мене на розі Унтер-ден-Лінден і Фрідріхштрасе. Якщо я не з’явлюсь до четвертої, прийдеш шістнадцятого і сімнадцятого. Коли мене не буде і в ці дні, вважай, що ти щасливіший за мене, і дій на власний розсуд.
— Для чого ж такий песимізм?
— А я не збираюсь потрапляти в гестапо. Та ми повинні бути готові до найгіршого. — Скачков зблизька зазирнув Петрові у вічі. — Ти все зрозумів?
У Бреслау Шпехт пробув дві доби — рівно стільки, скільки знадобилось Гансу Кремеру, щоб уладнати з ним фінансові справи. Лотта, дізнавшись про поїздку Германа до столиці, вирішила побувати у своєму берлінському будиночку і побачитись нарешті з Дорою Лауер. Старий насупився — знову зайві витрати, та напрочуд швидко погодився: Ганс Кремер не ворог своїй дочці, а Герман Шпехт не якийсь фізик чи військовий — солідний комерсант. Комерцію ж ювелір вважав рушійною силою прогресу, а людей, котрі досягали на її тернистому шляху успіхів, ставив до першої шеренги і легко прощав їм всілякі вади.
Шпехт і не сподівався, що все так швидко владнається. Гадав, доведеться знаходити різні приводи, аби переконати Лотту трохи повеселитись у столиці, а воно ось як обернулось! Початок непоганий — і Герман з задоволенням допомагав Лотті у її клопітких лаштуваннях. Лише тепер він остаточно зрозумів, що підготуватись жінці до подорожі — це не якась дріб’язкова справа: Лотта пакувала свої чемодани півдня, повідкривала всі шафи, переглядаючи костюми, сукні та взуття. Відбираючи сукні, вона затіяла з Германом веселу гру, яка однаково подобалась обом. Лотта одягала сукню і демонструвала її Шпехтові, а він зобов’язаний був оцінити вбрання і винести остаточний присуд — залишатися сукні у шафі чи зайняти місце в одній з двох валіз, якими жінка вирішила обмежити свій багаж.
Починаючи цю гру, Лотта не думала, що це — кращий спосіб показати себе Герману якнайефектніше. Та природне жіноче кокетство підштовхувало її, вона вибирала сукні й костюми, котрі найбільше пасували їй. Перехоплюючи погляди Германа, Лотта червоніла, як дівчисько. В його очах вона читала і визнання своєї привабливості, і здивування, що не помічав цього раніше, і якусь незрозумілу для неї збентеженість.