— Цікаво… — схилився над картою Менцель. — Це справді цікава новина, Вінклер.
Харнаку здалося, що у штурмфюрера від задоволення почали ворушитись вуха. “Як у собаки”, — подумав з огидою, та цікавість перемогла, і він також нахилився над картою.
— Це, — пояснював Вінклер, — шосе на схід. Передачі ведуться на відстані десяти кілометрів… Ось звідси до цього лісу… Тут ліс підступає до самої дороги. Можливо, що радист працює у лісі. Тут зручно переховувати рацію і завжди можна непомітно зникнути.
— Ви кажете це таким тоном, — невдоволено буркнув Харнак, — наче радієте з спритності цього агента.
Вінклер сердито зиркнув на нього, та сперечатись не став.
— Він насолив мені більше, ніж будь-кому, — тільки й відповів. І продовжував: — Інше улюблене місце радиста на магістралі, яка веде на південь. Ось на цьому відрізку. Якоїсь системи у виборі місця передач у нього нема. Два рази підряд може працювати на східному шосе, потім відразу їде на південне. Був випадок, коли засікли його і тут, — показав на дорогу, яка вела на захід, — та більше в цьому місці не з’являвся.
— Що скажете ви, Віллі? — запитав Менцель у Харнака.
— Гадаю, — не дав йому відповісти Вінклер, — агент має транспорт.
— Чому ви робите таке припущення? — сухо кинув Харнак.
— Колись він повторив передачу через півгодини, але вже з іншого місця — кілометрів за десять од попереднього. Подолати пішки таку відстань за цей час він не міг.
— А попутну машину ви не враховуєте?
— Я не наполягаю на цій версії, — розвів руками Вінклер.
— Але ж вона може бути й правильною, — ляснув долонею по столу Менцель. — Ми повинні врахувати всі дрібниці… Радиста треба ліквідувати. Це, — підвищив тон, — першочергове завдання, і нам слід мобілізувати всі сили… Для цього створимо оперативну групу, яку очолить гауптштурмфюрер Харнак.
Від несподіванки Харнак здригнувся. Лише цього йому не вистачало. Вскочити у таку халепу! Ганятись за цим більшовицьким агентом — це те ж саме, що з зав’язаними очима ловити на базарі спекулянтів. Дрібна й пошла людина цей Менцель — ніяк не може простити йому заступництво губернаторші. І це після того, що він, Харнак, зробив для цього йолопа у чині штандартенфюрера!
— Але ж я не тямлю в техніці радіоперехоплення, — спробував одвести від себе удар, — і лише заважатиму штурмфюреру.
— Вам не потрібна спеціальна технічна підготовка, Віллі, — заперечив Менцель. — Інформацію поставлятиме Вінклер, ви ж прийматимете рішення і плануватимете операції. Коротше, — підсолодив пилюлю, — я не бачу серед своїх підлеглих жодної людини, крім вас, котра змогла б справитись з цим завданням.
Харнак зрозумів — рішення остаточне і оскарженню не підлягає. Але треба було зробити хоча б хорошу міну при поганій грі.
— В такому разі мені залишається лише подякувати вам, штандартенфюрер, за високу оцінку моїх здібностей. Але ж я впевнений, Вінклер виконав би завдання не гірше від мене.
Сказав і глянув на штурмфюрера — як той зреагував на ці слова: з Вінклером слід зараз підтримувати дипломатичні стосунки — він може “інформувати” так, що ловитимеш цього агента до останнього дня свого.
Менцель закліпав повіками. Сам чорт не зрозуміє цього Харнака — напевно ж знає, яку свиню йому підклали, а тримається, наче справді одержав почесне доручення. Чи він справді так вірить у свої сили? Зрештою, це не має істотного значення і зовсім не повинно обходити штандартенфюрера. Він, Менцель, виграє за будь-якого варіанту. Коли Харнак зламає собі шию — це лише підтвердить його негативну думку про гауптштурмфюрера. Коли ж успішно закінчить справу — це заслуга Менцеля, який вчасно створив оперативну групу і поставив на чолі її здібного працівника.
Що-що, а прикрашати свої діяння штандартенфюрер уміє.
Вранці комендант дав Катрусі передруковувати цілком таємне зведення. Дівчина лише глянула на нього і зрозуміла важливість документа. Ніби випадково підклала не одну, як завжди, а дві копії. Передрукувавши, вибрала час, коли в кімнаті нікого не було, і заховала клаптик паперу під кофтиною.
Комендант уважно звірив передруковані примірники з оригіналом, викликав фельдфебеля Штеккера, який виконував обов’язки начальника канцелярії, і наказав відправити зведення таємною поштою.
— Це дуже важливо, — підкреслив, коли Катруся вже причиняла за собою двері.
Намагаючись нічим не виказати свого хвилювання, дівчина сіла за машинку і почала передруковувати звичайні папери, які щодня проходили через її руки десятками. Робота трохи заспокоїла її, та друкувала автоматично, ні на мить не забуваючи про папірець, котрий, здавалось, обпікав груди. Вирішила, що під час обіду, коли комендант і Штеккер поїдуть, подзвонить Карлу і умовиться про побачення — він зрозуміє, що у неї важливе повідомлення, і зустріне її.
Ледь дочекалась обідньої години, викликала машину для майора Шумахера і заклопотано схилилась над паперами, вдаючи, що не встигла виконати всю роботу. Зараз рипнуть двері й через приймальну коменданта пройде фельдфебель Штеккер — літній сивий чоловік з втомленим зморшкуватим обличчям. Зупиниться біля її столика, запитає про здоров’я чи трохи пожартує — і піде до їдальні. Двері вже риплять, та кроків фельдфебеля не чути. Катруся, не підводячи голови, закладає до машинки аркуш чистого паперу.
— Фройляйн Кетхен, зайдіть, будь ласка, до мене, — чує ввічливі слова Штеккера.
— До вас? — перепитала здивовано.
Фельдфебель стояв на порозі і дивився на неї підозріливо. Правда, і майор Шумахер, проходячи через приймальну, осміхнувся їй не так, як завжди, але Катруся підсвідомо розуміє — все це їй ввижається. Нічого ж дивного нема в тому, що фельдфебель покликав її, — скільки разів так бувало, — а йде, немов по вузенькій кладці через безодню…
Штеккер запросив Катрусю сідати, вийшов до приймальної, замкнув вхідні двері.
“Для чого це?” — хотіла запитати Катруся і глянула — на фельдфебеля, певно, з переляком, але той не звернув на це уваги. Сів на стілець поруч і запитав:
— Фройляйн Кетхен, де третій примірник оперативного зведення, яке ви передруковували вранці?
Катруся відчула, як зупинилося в неї серце. Губи затремтіли, і в грудях похололо. Та все ж знайшла в собі силу висловити образу:
— Нехай пан фельдфебель не жартує так недоречно. Я знаю, що таке таємні документи…
— Тим гірше для вас, коли ви розумієте, що таке секретні документи. — Штеккер витяг з шухляди стола два аркуші копірки, підняв їх так, щоб просвічувались. — Шрифт вашої машинки…
Катруся вже знала — виходу нема, та… все ж спробувала:
— Певно, аркуші копірки злиплись, а я не помітила…
— Я не експерт, — посміхнувся фельдфебель, — але ж бачу, що на одному з аркушів шрифт не такий виразний, як на іншому…
Катруся мовчала.
— Не знаю, як це сталось… — мовила розгублено, усвідомлюючи, що говорить дурницю, але не могла придумати нічого кращого. Була впевнена — зараз він подзвонить по телефону, прийдуть гестапівці. Вони відразу знайдуть цей папірець, який пече й пече, наче жарина…
А коли спробувати викинути його? Марна затія, бо копірка повністю викриває її… Вони відразу зацікавляться всіма її знайомими. І щонайперше — Кремером. Боже мій, чому вона відразу не подумала про це? Так, вони запідозрять його — адже ж за проханням Карла її рекомендували комендантові…
Серце обірвалось. Катруся заплющила очі. Вона не жаліла себе — їй вже не було страшно. Червоними плямами запашіли щоки. Дурне дівчисько! Так і подумала про себе — дівчисько. Таку справу зіпсувала через свою, дурість і необережність. Скільки разів тобі казали — нема в твоєму ділі дрібниць, думай про все. Думай над кожним кроком. А вона залишила копірку і вийшла…
“Слід попередити Петра”, — подумала і відразу збагнула, як це зробити. Зараз треба відвернути увагу фельдфебеля. Потім три кроки, і вона у приймальні — необхідно лише причинити двері й накинути клямку. Штеккер замкнув вхідні двері — вона не зможе врятуватись, та подзвонити Кремеру встигне.
Катруся вдала, що їй важко дихати.
— Налийте мені води, — попросила і, коли фельдфебель повернувся до неї спиною, кинулась до дверей.
— Ви не зможете замкнути мене, фройляйн Кетхен, — зупинив її Штеккер. — На клямці замок, а ключ у мене…
Дівчина ледь не розплакалась. Прикусила губу, стала, спершись на одвірок, з ненавистю дивилась на фельдфебеля.
— Що ви від мене хочете?
Замість відповіді той зім’яв копірку, кинув у попільничку й підпалив. Це було так несподівано, що Катруся на якусь мить затулилась рукою. Нічого не розуміючи, дивилась, як звивалися у полум’ї чорні аркуші.
Згас вогонь, і нічого не залишилось — навіть попелу, лише сірий порох на дні попільниці. Штеккер здмухнув його у вікно.
— Я хотів би, щоб ви були обережніші, фройляйн Кетхен, — сказав. — І не припускались більше таких помилок.
Дівчина мовчала. Що це? Дешева провокація, уміло розіграний спектакль чи справді попередження друга? Вона розгубилась — все сталось так несподівано…
— Тож ви подумайте над цим, а я пообідаю, — посміхнувся Штеккер. Повільно попрямував до виходу.
— Хто ви? — мовила Катруся. чужим, хрипким голосом.
— Фельдфебель Штеккер, — повернув той сиву голову.
— Не те… Я хотіла запитати, хто ви… Ну, чому ви так вчинили?
— А ви як гадаєте? — Штеккер дивився на неї поблажливо.
— Не знаю, що й думати, — відверто призналась Катря.
— Можливо, я на вашому місці також не знав би, — відповів він. — А ви подумайте. Іноді це буває дуже корисно…
І вийшов.
Катруся заклала чистий аркуш паперу в машинку і довго сиділа непорушно. Вона знала лише одне — треба порадитись з Петром. Коли це й провокація, ще одна зустріч з Карлом нічим не загрожує йому — адже про їхні стосунки все одно знають у гестапо. Подзвонила Кремеру і умовилась зустрітися після роботи.
Карл вислухав схвильовану, уривчасту розповідь дівчини й наказав Галкіну:
— Їдь-но, Федю, за місто. Тільки не поспішай, думатимемо…
Коли виїхали за околицю, попросив Катрусю:
— Дай мені цей папірець.
— Який? — не зрозуміла. Збагнувши, почервоніла, на мить одвернулась — і подала йому аркуш паперу. Карл уважно прочитав.
— Ти впевнена, що це не фальшивка?
Дівчина замислилась.
— Ні, — відповіла. — По-перше, тут підтверджуються деякі вже нам відомі факти. Наприклад, про передислокацію п’ятдесят сьомого танкового корпусу в район Одеси. А також дані про наявність на вузлі паровозів і вагонів… Все в основному сходиться. Вони ж не знають, що нам відомо, а що — ні, і десь би неодмінно помилились, коли б сфабрикували зведення.
— Логічно, — мовив Кремер, щось обмірковуючи. — Отже, документ не фальшивий. Давайте подумаємо, чи є потреба передавати такі відомості, коли це може спричинитись до викриття одного-двох наших розвідників.
— Вони ж можуть потім все переінакшити, — обізвався Галкін, — Ми передамо, що п’ятдесят сьомий корпус під Одесою, а він буде аж у Прибалтиці…
— Навряд, — заперечила Катруся. — Ти, Федько, завжди поспішаєш робити висновки. Краще подумав би, чи легко перекинути корпус з місця на місце!
— О! Тепер ми підійшли до головного, — обірвав дівчину Карл. — Отже, коли документ не фальшивий, гестапо не було рації підсовувати нам зведення. Навпаки, коли б вони дізнались, що зведення потрапило до наших рук, то повинні були б…
— Не вагаючись, виловити нас одразу! — кинув Галкін.
— Правильно, — сказав Кремер. — Версію з фальшивкою відкидаємо. Тепер розкажи нам, Катрусю, про цього фельдфебеля Штеккера.
Що могла розповісти Катруся? Про ввічливість фельдфебеля, про його доброзичливий тон у стосунках з нею, деяку замкнутість?.. Карл попросив ще раз переповісти докладно розмову з Штеккером.
— Важко робити прогнози, — зітхнув, — та гадаю — маємо справу з людиною порядною, а може, й… Як він сказав тобі на прощання? Що думати іноді буває корисно?.. Чи не зрозуміла ти це як натяк?
— Я тоді нічого не розуміла, — відверто мовила Катря.
— Що ж, підсумуємо, — сказав Карл. — Фельдфебель, який повинен охороняти військову таємницю, бачить — хтось виготовив зайву копію з важливого документа. Ми вже припустили, що він не агент гестапо, що він не вистежує Катрусю. Що ж робить у таких випадках гітлерівський солдат? Негайно повідомляє безпосереднього начальника і має подяку або нагороду… В усякому разі має якийсь зиск. Так?
— Безумовно, — обізвався Галкін. — Між іншим, ми вже на десятому кілометрі. Поїдемо далі?
— А бензину вистачить?
— Повний бак.
— Чудово… Отже, фельдфебель повинен був мати зиск, — продовжив Кремер. — І сам відмовився од нього. Більше того, зробив дуже небезпечний хід. Коли б хтось дізнався, що він не повідомив про цей випадок, Штеккера судив би військовий трибунал. А там розмови короткі — розстріл. Фельдфебель — людина досвідчена й розумна — не міг не знати цього. І все ж спалив копірку. Виходить…
— Порядна людина, — вставила Катруся.
— Або…
— Не вірю я цьому, — вперто крутнув головою Галкін. — Зараз ви скажете — комуніст. Не випадало мені зустрічатись з такими…
— Значить, тобі просто не поталанило. Не можна стригти всіх під один гребінець… Тобі, Катрунцю, доведеться поговорити з фельдфебелем… Гірше не буде, а виграти зможемо багато. А тепер повертаймо назад. Завтра вихід в ефір, та й Дорошенкові хлопці чекатимуть на нас. Заремба казав, мають передати до міста вибухівку…
Розмова Катрусі з Штеккером відбулась наступного дня знову під час обіду. Коли поїхав комендант, дівчина зазирнула до кімнати фельдфебеля. Він стояв, спершись руками на стіл, і розглядав останні телеграми. Бланки були розкладені двома довгими паралельними лініями; на деяких — розгонисті резолюції коменданта, деякі — свіженькі. Катруся бачила: їх приніс єфрейтор з пункту зв’язку саме перед обідом.
Штеккер з цікавістю подивився на дівчину, яка стояла на порозі, запросив:
— Заходьте і… — Він осікся і мовив: — Я вас слухаю.
— Мені хотілося б, коли пан фельдфебель не заперечує, продовжити вчорашню розмову…
— Фройляйн замкнула вхідні двері? — обірвав Штеккер і, помітивши стверджувальний жест дівчини, пожартував невесело:
— В крайньому разі нас зможуть звинуватити у любовних фіглях-міглях, а це, зважаючи на мій вік, для вас не так уже й страшно. Та й СД рідко коли пхає свого носа в такі історії.
— Що ви подумали вчора про мене? — запитала Катруся.
— Те, що думають у таких ситуаціях… Що ви хоробра дівчина, але недосвідчена…
— Отже, ви здогадались, хто я… І для чого мені потрібна та копія?
— Коли ви скажете, то знатиму, — лукаво усміхнувся Штеккер.
— Ми стоїмо зараз на різних сторонах барикади, — почала Катруся трохи патетично, не так, як хотіла. Почервоніла, та пішла напролом: — Ви — гітлерівський солдат, я — радянська дівчина. Нас роз’єднує прірва, але ж кожна порядна людина — а ви мені здаєтесь порядною людиною, пане Штеккер, — повинна боротися з фашизмом.
Фельдфебель обійшов навколо столу, став напроти дівчини. Він хотів щось сказати, та Катруся вела далі:
— Кожна людина, я ще раз повторюю це, коли вона має хоч краплю совісті, повинна боротися з фашизмом!..
Штеккер рішучим жестом зупинив її.
— А звідки ви взяли, — запитав, — що ми стоїмо на різних сторонах барикади? Та я стояв по цю сторону, коли тебе ще на світі не було.
Побачивши на Катрусиному обличчі розгубленість, взяв її за руку, посадовив на стілець. Сам також сів. Почав спокійно й повільно, наче роз’яснюючи загальновідомі істини:
— Ти гадаєш, в Німеччині всі фашисти? Ваша молодь, не заперечуй, схильна так думати: мовляв, якщо Гітлер захопив владу, все там — продажне… Правда, націсти задурили голови багатьом, та є чесні люди, які продовжують боротьбу. Ми боремось з фашизмом — кожен на своїй ділянці — і ніколи не схилимо голови. Бачиш, — показав на телеграми, — від них багато залежить. Щодня десятки вимог, розпоряджень, вказівок. Комендант наказує, виконую я. А виконати можна по-різному. Можна відправити ешелон з солдатами сьогодні, а можна й через кілька днів. Можна загнати на глуху станцію состав з бензином і розшукувати його два тижні. Все можна, фройляйн Кетхен. Це хоча й крапля, але ж кажуть, крапля й камінь підточує…