— Ніколи не думала, що у нас вийде така розмова, товаришу Штеккер, — сказала Катруся. — Хочете працювати разом з нами?
— Сьогодні я цілий день чекав цієї пропозиції, — зізнався фельдфебель. — Був певен, ви не пройдете повз мене. Після того, що сталось, ви повинні були знайти зі мною спільну мову.
— І знайшли, — радісно сказала Катруся.
Коли Катруся розмовляла з Штеккером, Галкін зашифровував інформацію, складену Карлом на основі секретного оперативного зведення коменданта залізничного вузла. Закінчивши роботу, подзвонив у магазин. Кремер уже чекав на нього, і скоро чорний “мерседес” стояв під дзеркальними вітринами на вулиці Капуцинів.
Карл Кремер вийшов з магазину. Крокував, майже не звертаючи уваги на лисого літнього продавця, який, трохи відставши й зігнувшись, поспішав за хазяїном. Навіть зовнішній вигляд Карла Кремера свідчив про успіхи фірми. У модному сірому костюмі, велюровому капелюсі, з коштовним перснем на пальці, він, звичайно, уособлював собою комерційний талант і фінансову респектабельність. Зупинився біля лімузина, зверхньо глянув на продавця. Збоку можна було подумати, що глава фірми щось наказує — такий пихато-нудьгуючий вигляд мав Карл Кремер. Насправді ж говорив:
— То ви, Михайле Андрійовичу, дорогенький, зачекайте на Катрусю. Вона подзвонить або зайде в магазин. А ввечері подзвоніть мені, бо я можу вмерти від хвилювання…
— Ви людина молода, і до смерті вам, йой, як далеко, — відповів Фостяк. — Але чого не зробиш для Карла Кремера! Подзвоню, неодмінно подзвоню — їдьте спокійно.
На виїзді з міста чергував посилений есесівський патруль. Документи перевіряв оберштурмфюрер. Він довго розглядав, мало не обнюхував папери Кремера, зазирнув у машину і лише після цього наказав пропустити.
— Не подобається мені цей патруль, — сказав Галкін, коли рушили. — У цьому напрямі більше їздити не будемо. Сьогодні востаннє…
Карл погодився з Федьком. Справді, цей есесівець дуже підозрілий. Коли від’їжджали, зробив якусь помітку у блокноті — певно, записав номер машини.
Галкін збільшив швидкість — до виходу в ефір залишалось небагато, а треба проїхати кілометрів з двадцять. Там біля шосе густий гайок із зручним з’їздом — далеко не хочеться заглиблюватись, бо завидна слід ще доїхати до лісу, де на них чекатимуть партизани.
Осінь стояла золота. Кінець вересня, а дні теплі, як влітку. Дерева ще зелені — де-не-де ліси підмальовано жовтою та червоною барвами. Повітря прозоре. Верби обабіч дороги на тлі ясного неба виглядають статечно й спокійно. В природі спокій, немов нема ні літаків, які пішли у височині кудись на захід, ні колони танків з хрестами, що підняли пилюгу на сусідньому путівці; немов на світі панує тиша, і єдиний хижак — це яструб, що кружляє над гаєм…
Галкін зупинився на горбку, звідки добре було видно шосе. Впевнившись, що на магістралі нікого нема, завернули До молодого лісу, котрий притулився до самісінької дороги. Федько закинув на дерево антену, почав настроювати рацію.
Риска, крапка, крапка… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК…
Карл став за крислатим кущем, спостерігаючи за шосе. Нічого не видно — ні машин, ні возів. Зовсім спокійно, лише над головою пташина якась попискує…
Галкін свиснув — подає знак, що передачу закінчено. Можна рушати.
Кремер ще раз оглянув шосе і зробив знак Федькові, аби не заводив машину: праворуч на шосе, за кілометр од них, з’явилась чорна цятка, долинуло гурчання мотора. “Перечекаємо”, — вирішив Карл і присів за кущем. Тепер з дороги нічого не помітило б найпильніше око — суцільна зелено-жовта стіна.
Машина зникла за поворотом. Йшла не дуже швидко для легкової — кілометрів шістдесят-сімдесят на годину. Нарешті вискочила за двісті метрів.
“Хорх”, — визначив Карл. — Певно, військовий”. Справді, поруч з шофером сиділа людина в офіцерському кашкеті. Коли “хорх” минав кущ, Кремер впізнав Харнака. Так, сумніву не могло бути — це гауптштурмфюрер, а на задньому сидінні — військові.
“Що він тут робить?” — подумав Кремер і відразу все зрозумів. Харнак полює на них. Тому й посилений наряд есесівців на виїзді з міста, тому й патруль на дорозі. Галкін правий — на цьому шосе найближчим часом з’являтись не можна.
“Хорх” зник за поворотом. Галкін вивів машину на просіку. Ще раз огледілись і вискочили на шосе. Поїхали у протилежному напрямку, ніж машина з гауптштурмфюрером. Раптом Федько тривожно йойкнув.
— Подивіться назад, — сказав занепокоєно, — по-моєму, це той самий “хорх”.
Кремер озирнувся. Галкін не помилився: потужний “хорх” йшов за ними.
— Швидше, Федю! — наказав Карл. — Вони не повинні наздогнати нас!
Галкіна не треба було підганяти — стрілка спідометра вже наблизилась до стокілометрової відзначки. Федько нахилився вперед, зціпивши зуби і міцно стиснувши кермо. На поворотах не знижував швидкості, машину закидало.
Кремер озирнувся. Відстань між ними зменшилась — “хорх” ішов метрів за триста. Карл уявив, як там зараз приготували зброю, а Харнак лається крізь зуби…
Так, у них з Федьком одна надія — швидкість. Певно, Харнак патрулював на шосе і, одержавши повідомлення, що рація вийшла в ефір, вирішив зайняти позицію біля лісу. “Хорх” проминув місце їхньої стоянки і десь за два кілометри, де починається поле, розвернувся. А потім гестапівці побачили на шосе машину, яка виїхала з лісу, і пішли навздогін.
Тепер — швидкість! Побачивши Кремера в “мерседесі”, Харнак, звичайно, здивується, але машину неодмінно обшукає. Можна, правда, непомітно викинути рацію… А що потім? Брати Шиші навряд чи продадуть їм ще один апарат, навіть за долари. Та й все одно — хоч рацію не знайдуть — підозра у гестапівців залишиться, а це рівнозначно провалу.
А “хорх” поступово наздоганяє їх. Давай, Федю, дорогий, тепер все залежить від тебе…
Попереду крутий поворот. Галкін проминув його так, що у Карла обірвалося серце: якась мить — і “мерседес” полетів би догори колесами у кювет. Федько вирвав машину вже з обочини і кинув її на крутий підйом так, що мотор ледь не задихнувся — лише застогнав, а. потім заревів ще лютіше, набираючи швидкість.
На цьому повороті Федько виграв у “хорха” сотню метрів. Далі шосе було майже пряме, лише з крутими спусками й підйомами, і “хорх” тут мав явну перевагу. Віддаль скорочувалась метр за метром: триста, двісті сімдесят, двісті сорок…
— Нам залишилось п’ять кілометрів, Федю, — сказав Карл. — Там треба з’їжджати на путівець, дорога суха, ми вдаримо їм в обличчя такою курявою, що вони мусять відстати.
Галкін нічого не відповів. Та й що міг сказати, коли вже до краю натиснув на акселератор? Тепер від нього нічого не залежало — стрілка спідометра зупинилась біля останньої цифри на щитку, і нічого вже їм не допоможе, якщо в “хорха” є ще запас швидкості.
Ось і перші постріли. Це добре — виходить, у них нерви не витримали. На такій відстані влучити в “мерседес” може лише сліпа куля, а вони ж висунулись по пояс у вікна, це відразу відіб’ється на швидкості. Вони зрозуміли це і припинили стрілянину. Але ж Галкін виграв на цьому ще півсотні метрів. Вони ж не знають, що до повороту на путівець залишилось не так уже й багато. Два кілометри, півтора… Ось за тим горбком звернуть до лісу… Аби не підвела машина…
Федько не ризикнув на великій швидкості з’їжджати на путівець: не дай боже тепер, коли їхні шанси так зросли, перекинутись чи розтрощити передній міст. Почав гальмувати за двісті метрів до з’їзду і, коли “хорх” майже наздогнав їх і офіцер у чорному мундирі висунувся з пістолетом у вікно, югнув крутим спуском через кювет до лісу, піднявши відразу за собою густу жовту хмару і сховавшись за нею, як за димовою завісою.
Позаду лунали постріли, а “мерседес” вже мчав лісовим путівцем, знов набираючи швидкість. Сімдесят-вісімдесят — для такої дороги це навіть забагато. Машину кидало на вибоїнах, залізо стогнало й рипіло.
Закінчився ліс, і путівець почав петляти між кукурудзяними й картопляними полями. Тепер було видно, як відстали від них переслідувачі — “хорх” ішов за півкілометра, тягнучи за собою пишний жовтий шлейф.
— Аби тепер не наскочити на цвях, — буркнув Галкін, повертаючи на дорогу, яка вела до темного лісу вдалині. — Аби тільки все гаразд…
Кремер також вдивлявся у цю темну смугу на обрії. Там чекали на них партизани. Аби тільки не прогавити їх. Хтось з хлопців стоятиме з фірою на узбіччі дороги — начебто тріснула вісь, і газда ремонтується.
Ліс відразу почався густий і темний. Путівець вузький, нероз’їжджений, “мерседес” аж загудів на вибоях. Довелось трохи збавити швидкість.
Пішли повороти, Галкін — і як це йому тільки вдавалось — крутив рулем, кидаючи машину між деревами. Ген уже й фіру видно. Хтось за нею замахав руками, Галкін загальмував так різко, що автомобіль пішов юзом, бампером зачепив фіру й перекинув її. Карл вискочив з машини, побіг назустріч хлопцям, що вискочили з-за кущів.
— Лягай! — закричав. — Лягай, зараз тут будуть гестапівці.
Побачив, як зникли в кущах партизани. Останнім біг Галкін — хтось вискочив з-за дерева, схопив його за руку, смикнув, і обоє покотились у канаву.
Рев мотора заповнив ліс. З-за повороту вилетів “хорх”. Заверещали гальма — зупинився біля “мерседеса”. Харнак кинувся до машини Кремера, за ним ще четверо з автоматами. Впевнившись, що у “мерседесі” нікого нема, гауптштурмфюрер вилаявся.
— Вони не могли далеко втекти! — вигукнув і побіг до кущів, де причаїлись партизани.
Чоловік, який лежав поруч з Кремером, підняв автомат. Карл озирнувся — невже це Богдан? Думав побачити його тут, мріяв про цю зустріч, а побачивши — не повірив.
“Не стріляй, — хотів попередити. — Треба взяти живими!” Та не встиг: автомат затрусився, випльовуючи вогонь, і Харнак упав обличчям у траву. Зацокотіли ще автомати — здавалося, стріляв увесь ліс, — і ті четверо біля “хорха” підняли руки вгору. За фірою підвелось двоє хлопців з автоматами.
— Кидай зброю! — наказав один з них, і есесівці слухняно поклали автомати на землю.
Богдан підвівся, побіг між деревами і раптом упав, як підтятий. Куля відщепила тріску від сосни над самою головою Кремера. Богдан дав коротку чергу й кинувся туди, де лежав Харнак. Пригнувся, скочив убік. Знов тишу розколов пістолетний постріл, та Богданові на якусь мить раніше вдалось прикладом одвести руку гауптштурмфюрера. Насів на Харнака, викрутив йому руки. Передихнувши, підняв його за комір і поставив на ноги.
— Добрий день, гер гауптштурмфюрер, — мовив. — Ніколи не гадав, що ось так доведеться зустрінутись…
Харнак зацькованим вовком дивився на партизанів, які виходили на поляну. Побачивши серед них Кремера, здивовано блимнув очима.
— Нічого не розумію, — запитав, — а ви як потрапили сюди? Де вас взяли?
— Овва! — не втримався Богдан. — Бачу, тут збирається невеличка компанія старих знайомих. Приємна зустріч, чи не правда, гер гауптштурмфюрер? Не вистачає лише кави…
Він підійшов до Карла, вони міцно обнялись.
— Який я радий… — прошепотів Карл, та не закінчив, відчувши, як підкотився до горла клубок.
Харнак дивився на нього перелякано.
— Кремер, невже ви?.. — мовив, відступивши на кілька кроків.
— А ви ще не зрозуміли?
— Але ж сам губернатор… — почав Харнак, та враз все зрозумів і скривився, наче його вдарили. — Спритно ж ви нас обдурили.
— Одведіть його! — наказав Богдан партизанам і пояснив Карлу: — Дорошенко призначив мене старшим… — І, хотів цього чи ні, усміхнувся задоволено, не приховуючи гордості, що на нього так зважають у загоні. — Бережіть гауптштурмфюрера, як зіницю ока, — додав. — Це — важлива птиця!
Минула зима сорок третього — сорок четвертого років. Це була передостання воєнна зима. Пройшла вона для групи Карла Кремера непомітно — у повсякденних клопотах. Штеккер виявився незамінною людиною: він мав доступ до інформації, котра дуже цікавила командування Радянської Армії, і Галкін регулярно двічі на тиждень виходив у ефір. Тепер вони врахували колишні помилки — запеленгувати рацію було неможливо: Федько весь час міняв місце передачі. Одного разу послав в ефір повідомлення навіть з-під носа гестапівців — Карл Кремер сидів у вітальні фрау Ірми, а в машині, котра стояла біля особняка губернатора, Галкін вистукував.
Риска, крапка, крапка… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК.
Це була важка для Заремби зима. Після арешту вуйка Дениса заново налагоджували роботу підпільної друкарні. Клопоти, зв’язані з розшукуванням паперу, фарби для ротатора, забирали багато часу і енергії. Крім того, для друкарні треба було знайти надійне приміщення. Кожен крок вимагав тверезих розрахунків, суворої конспірації і мудрої передбачливості.
Після довгих роздумів Євген Степанович вирішив створити друкарню на квартирі у модного жіночого кравця Олексія Павловича Мисика. Заремба добре знав його ще за часів спільної роботи в КПЗУ і був певен, що Мисик погодиться на його пропозицію. Олексій Павлович шив переважно для дружин гітлерівських військових і комерсантів, які наїхали до міста. Його навряд чи хтось запідозрить. До того ж, квартира у нього велика, а живуть тільки вдвох з дружиною. І, нарешті, завжди є привід зазирнути до кравця — знайомому і незнайомому, з пакунком і без пакунка. Можна і винести пакунок. А хто ж догадається, що там не відріз на костюм чи сукню, а пачка листівок!
Мисик погодився без зайвих розмов. І запропонував оселити людину, яка працювала на ротаторі, в себе (мовляв, помічник, бо сам уже не встигає виконувати замовлення). І ось гестапівці, котрі вже торжествували перемогу й роздзвонили про ліквідацію підпілля, знов побачили на стінах будинків і на парканах листівки.
Цей день став “чорною п’ятницею” для Менцеля. Його викликав губернатор і поклав перед ним на стіл дві свіжі комуністичні відозви. Найгірше було те, що до губернатора вони потрапили раніше, ніж у гестапо, і Менцель якусь мить блимав очима, не знаючи, як викручуватись.
А губернатор сказав єхидно:
— Ви колись розповідали, що комуністичне підпілля в нашому місті остаточно ліквідоване! Як узгодити ваші слова з цими папірцями?
Хоч шеф гестапо і дав тоді обіцянку викрити злочинців, але листівки систематично з’являються у місті. А через місяць після злощасної розмови з губернатором Менцелю піднесли пилюлю, яка ледь не доконала його: один з агентів приніс йому цілу підпільну газету — п’ять сторінок з різноманітними матеріалами, навіть з передовою статтею “Спільна боротьба проти спільного ворога”.
Ця газета була гордістю Заремби. Вона подавала статті, й широку інформацію про становище на фронтах. Євген Степанович сам написав для газети звернення до українського і польського народів, між якими бандерівці хотіли вбити клин.
Газета виходила кілька місяців. Та вже й вона не задовольняла Зарембу: він носився з ідеєю створення органу, в якому, крім повідомлень з фронтів, друкувалися б статті та інформації про розгортання партизанського руху та інші актуальні матеріали. Восени сорок третього року підпільники випустили перший номер такої газети “Партизан”. Даючи газеті цю назву, Євген Степанович врахував нові умови боротьби.
— Нехай знають гітлерівці, що земля горить і горітиме у них під ногами, — любив повторювати він у колі друзів. Щоправда, тепер Зарембі все рідше доводилося зустрічатися з друзями — випуск газети вимагав виняткової обережності, і Євген Степанович, сам дотримуючись суворих законів конспірації, наполягав, щоб всі підпільники контролювали кожен свій крок.
Обережність, яка поєднувалась з відчайдушною хоробрістю, приносила свої плоди — партизанським рухом були вже охоплені всі райони їхнього краю.
…Кілька днів у кімнаті не палили. Євген Степанович накинув на плечі пальто й писав нерівним почерком — пальці задубіли від холоду. Через півгодини він повинен передати Мисикові матеріали для газети, а ще залишалось підготувати інформацію під рубрику “Вісті з краю”. Тому й писав швидко, не замислюючись особливо над стилем, — аби було гранично коротко й дохідливо.
“У першій половині листопада, — лягали на папір нерівні літери, — на лінії Потутори — Ходорів злетів у повітря з мадьярськими військами замінований поїзд, який опісля згорів. Врятувалося заледве двадцять осіб. Решта — вбиті, тяжко поранені”.