Пан Сливинський народився в сім’ї середнього західняцького адвоката і ніколи в житті не бував у безкраїх українських степах. Та тепер йому здавалось, що і виріс він десь біля Дніпра, так зримо уявляв собі великий, білий, з колонами панський будинок, парк з липами й дубами, розкішний “мерседес” на алеї, а далі ген-ген поля й поля — масний, як сало, чорнозем… І все це — його, пана українського міністра!
Ось він, поважний, в золотих окулярах (не забути завтра ж зазирнути до майстерні й вставити звичайні скельця) і строгому чорному сурдуті піднімається гранітними сходами до будинку, який більшовики колись називали, здається, Верховною Радою. Коли це було, і де ці більшовики? Тепер тут парламент, або краще — конгрес України. До речі, треба першим внести цю пропозицію на найближчому засіданні уряду. Конгрес — це якось підносить! Йому, Модестові Сливинському, надають слово, чи ні — він сам надає слово, бо він уже головує в конгресі. В перерві виходить до залу, панове депутати і навіть міністри запопадливо тиснуть йому руку, вклоняються…
А ввечері можна сховатись в окремому кабінеті ресторану. Звичайно, з дівчатками…
Ох, ці мрії! Як високо підносили вони Модеста Сливинського і як низько довелося впасти. Тільки-но він приготувався виголосити свою першу промову на засіданні уряду, як раптом повідомили — уряду нема. І нема самостійної України, яка тимчасово складалася з західноукраїнських областей, а є дистрикт, і вже призначено губернатора дистрикту.
Скільки енергії і грошей коштувало тоді колишньому панові міністру довести німецьким властям свою лояльність. Слава богу, не згоріла його щаслива зірка — саме в цей час до міста повернулася пані Стелла.
При нагоді пані Стелла любила натякнути на своє аристократичне походження, хоча хто-хто, а пан Модест знав, що батько її був колись звичайнісіньким м’ясником в Умані. В банді Махна не гребував нічим, та виявився далекогляднішим за багатьох, вчасно подався на захід, де вміло вклав свій капітал в діло. Мав чудовий особняк і невеликий заводик.
І заводик, і особняк згодом націоналізували більшовики, та пані Стелла жила в цей час у Берліні, закохуючи в себе німецьких офіцерів. Вона не забула свого друга. Повернувшись, замовила, де потрібно, кілька слів і дивовижно швидко уладнала його справи. Пан Модест дивувався в душі: скільки років минуло, як він уперше зійшовся з пані Стеллою, вона була вродлива, значно багатша за нього, мала величезні зв’язки, ба навіть знала про дрібні й великі інтрижки свого коханця і все-таки не кидала його.
Гітлерівці на всяк випадок перевезли кудись членів українського уряду, та пан Модест Сливинський залишився у місті. Як гірко, як нудотно було тоді в нього на душі. Позбавитись всього, лише почавши звикати до свого нового становища!
Розпачливі думки шарпали його серце. Боже мій, Модест Сливинський починав, здається, трохи недолюблювати німців… Не так, щоб зовсім, вони все ж таки б’ють цих батярів більшовиків на Східному фронті, але якась червоточина завелась у ньому. Лежав цілими днями на ліжку в бруднуватому номері готелю, не знаючи, на що зважитись. Але ж він завжди казав, що в пана Сливинського є голова на плечах. Щаслива думка прийшла ввечері, коли закутався у халат і проглядав свіжу газету. Думка була така несподівана, що відкинув газету, прицмокнув язиком і мало не заспівав;
Так, це геніально. Тільки дурень може пройти повз ці золоті розсипи. Щоправда, багна там багато і смороду, але ж це ніц не варто у порівнянні з тим, який зиск дасть йому, Модестові Сливинському. Так, лише чорний ринок! Він примусить працювати на себе десятки, сотні людей, гроші потечуть до його кишені, і тоді, перепрошую панство, ми подивимось, хто виграв, а хто програв.
Пан Модест зняв комфортабельну квартиру в центрі міста і почав вивчати ринкову кон’юнктуру.
Успіх діла вирішило те, що пан Сливинський зберіг дещо з старих заощаджень і з крупними та перспективними клієнтами розраховувався не якимись паршивими окупаційними, а справжніми рейхсмарками, а у виняткових випадках навіть доларами і англійськими фунтами. То байдуже, що зараз війна: валюта завжди залишається валютою, а гендль гендлем…
Скоро майже жодна крупна операція на чорному ринку не проходила повз руки пана екс-міністра, а більшість дрібних і середніх спекулянтів працювала на нього. Модест Сливинський застосовував щодо них давно випробувану політику батога і пряника: дозволяв своїм маклерам проводити дрібні самостійні спекуляції, не шкодував проценту од крупних, але не прощав найменшої спроби приховати щось від нього.
Значний прибуток давали панові Модесту справи, подібні до тих, які він мав з Вальтером Мейєром, та операції з картинами. Початок цим операціям поклала афера з двома полотнами Семирадського, які Модестові Сливинському вдалося придбати за кілька кілограмів сала, а сплавити за чималу суму. Відтоді жодна справжня картина у місті не минала його рук. Фактично пан Модест створив цілу контору, що скуповувала шедеври мистецтва. Діяльність агентів контори вийшли за межі міста, поширилась на Краків, Люблін, довга рука Сливинського дотягувалась аж до Києва. “Мистецькою діяльністю” пана Модеста зацікавилось гестапо, контора була під загрозою ліквідації, коли Сливинський зробив хід конем — залучив у компаньйони пані Стеллу.
Певно, чутки про те, що пані Стелла мала успіх у самого рейхсміністра Гіммлера, були небезпідставні — гестапо перестало вставляти Модесту Сливинському палиці в колеса.
Якось у хвилину найінтимніших зізнань пан Модест хотів вивідати у коханки всю правду, дізнатися, чи відповідають ці чутки, хоча б частково, істині. Пані Стелла лише приклала свій довгий випещений палець до уст і похитала головою. Модест Сливинський зрозумів усе і не допитувався. Він добре знав характер компаньйонки. Пані Стелла завжди ставила на перший план діло і не любила розкривати будь-кому свої секрети — великі чи малі. Не ревнувала пана Модеста і цінувала, що й він ніколи жодним словом не дав зрозуміти, що знає про її амурні справи. Може, за це й любила.
Взагалі у пані Стелли була репутація особи екстравагантної. Вона рано втратила чоловіка, що загинув під час автомобільної катастрофи. Він залишив їй велику спадщину — охочих одружитися з нею було чимало. Молода вдова дала зрозуміти всім цим кавалерам, що й сама може розтринькати свої капітали, та розпорядилась грішми розумно, вклавши велику суму в акції перспективної фірми. Частину грошей, зважаючи на непевність міжнародної обстановки, обернула на коштовності.
У цей час пані Стелла зустрілась знову з Модестом Сливинським.
Він був її давнім знайомим: ще коли батько-махновець лише влаштовувався у місті, Стелла, яка тоді називалася ще просто Степанидою, дівчина-підліток, закохалася в молодого і красивого гімназиста Модеста Сливинського. Стрункий, високий, з римським профілем і виразними очима, юнак подобався не одній дівчині. Степанида годинами простоювала під його домом, щоб тільки побачити; намагалась потрапити йому перед очі, коли повертався з гімназії, писала любовні листи, на які так і не одержала відповіді.
Здається, потім забула, не згадувала, а зустріла — і заворушилось щось у серці. А пан меценас поштиво схилявся перед нею, дивився закоханими очима і був такий же стрункий, красивий і бажаний.
Місцевий бомонд здивувався з вибору пані Стелли, та з часом плітки вщухли — до пана Модеста Сливинського звикли, тим більше, що-манери у нього були бездоганні і задовольняли найвишуканіші смаки.
Невдача спіткала її у тридцять дев’ятому році. Пані Стелла одночасно втратила і надійні акції, і заводик, і особняк. Дякувати ще богові — встигла втекти від тих вар’ятів-більшовиків до Варшави, захопивши коштовності й валюту.
У Варшаві доля звела пані Стеллу з колишнім залицяльником — німецьким офіцером, котрий уже встиг стати обергрупенфюрером СС. Він забрав її з собою до Берліна, де розсудлива й ділова жінка зуміла з його допомогою зав’язати впливові знайомства. На жаль, бідний Хорст, як тепер любила наголошувати пані Стелла, загинув під час повітряного нальоту, і їй довелося виїхати додому.
Нові знайомі допомогли повернути особняк (добре, що не розтягли обставу та килими), подзвонили комендантові міста. В такі скрутні часи пані Стеллі і цього було досить: що вдієш — хоч як це дошкуляло її самолюбству, а довелося перетворити особняк на щось подібне до шикарного готелю для високоповажних приїжджих і фешенебельного публічного дому водночас. Борони боже, правда, щоб хтось сказав таке про особняк пані Стелли. Просто вечорами до неї люблять завітати молоді й красиві подруги, ну, й чому не потанцювати, випити… А хто забороняє молодій, вільній жінці пофліртувати з чоловіками? Хто сказав, що це такий уже смертельний гріх?
Зневірившись у побаченні з Вальтером Мейєром, Модест Сливинський подзвонив пані Стеллі.
— Цілую ручки коханій пані… Хотів би дуже побачити тебе. Може, сьогодні ввечері?
Секундна пауза підказала йому, що пані Стелла обдумує відповідь. Виходить, побачення не відбудеться. Правда, вона могла й відверто сказати йому, що вже призначила ділову чи іншу зустріч. В окремих випадках, коли не було іншого виходу, пані Стелла так і робила, але ж намагалася завжди вигадати пристойний привід, знаючи, що така правда ніколи не буває приємною. Та сьогодні пан Модест помилився — пані Стелла відповіла, що чекає на нього о сьомій, і лише попросила: буде якийсь високий гість, то чи не зможе пан Сливинський захопити з собою пляшку французького мартелю.
— Для пані Стелли я дістав би не тільки коньячні зірочки, — запевнив Сливинський, — а й зірки з неба… І це, прошу пані, не перебільшення. Цілую ручки моїй коханій пані… До вечора…
І все ж інтуїція не підвела пана Модеста. Пані Стелла зустріла його у вестибюлі, прикрашеному великим пухнастим килимом, простягнула для поцілунку руку з перламутровими нігтями і попередила:
— У нас сьогодні поважний гість — пан Отто Менцель. Сподіваюсь, ви знаєте, що від нього залежить? — багатозначно подивилась на Модеста Сливинського. — Мій коханий, ви сьогодні пофліртуєте з панною Ядзею? Добре? — погладила його по щоці м’якою долонею. — Умовились?
Пан Модест відвів очі. Він відразу зрозумів усе — пані Стелла сьогодні офірувала ним.
Слід удати хоча б, що тобі це принаймні не зовсім приємно. Хоча б з елементарної ввічливості. Може, запротестувати? Ні, вони ж і так чудово розуміють одне одного…
Проте пан Модест зобразив на обличчі невдоволення. Пані Стелла на секунду пригорнулась до нього.
— Не журіться, мій коханий, ми ж давні друзі…
Модест Сливинський ще раз поцілував їй руку, щоб приховати посмішку. Хто сказав, що він засмутився?
Панна Ядзя — це ж мрія! Щастя саме йде йому до рук. Він давно накидав оком на цю молоденьку, вродливу блондинку. Багаторічний досвід підказував Модестові Сливинському — в цій дівчині щось є. Це відчувалося хоча б в тому, як вона поводилась з чоловіками — зовні стримано, але з викликом; певно, вона знаходила задоволення в тому, щоб розпалювати їх. Сам пан Модест відчув на собі силу її безсоромного погляду. Якось, танцюючи, він особливо ніжно пригорнув до себе панну Ядзю і одержав у відповідь таку усмішку, що навіть у нього зайшлося серце. Але ж тоді між ними стояла пані Стелла. А сьогодні!.. Модест Сливинський навіть зашарівся від задоволення. Ні, він не хотів цього… Кохана пані Стелла сама навела на цю думку. І він повинен скоритись…
У вітальні пані Стелла познайомила Модеста Сливинського з гостями. Штандартенфюрер СС Отто Менцель сидів у глибокому фотелі. Він недбало кивнув пану Модестові. Другий гість, чоловік років тридцяти, високий, худорлявий, з розумними проникливими очима, підвівся й подав руку.
— Гауптштурмфюрер Харнак, — відрекомендувала пані Стелла.
Обидва гостя були у цивільному. Отто Менцель з першого погляду розчарував Модеста Сливинського: у місті ходили легенди про жорстокість шефа гестапо, а побачив він невеличкого на зріст опецька з обвислими червоними щоками й каламутним поглядом. Їй-богу, зустрів би на вулиці, подумав — такий собі трохи затурканий батько великої родини, на котрого жінка щодня гримає за нестатки чи зайву чарку.
Пані Стелла підсіла до Менцеля. Той ледь підвівся в кріслі, посміхнувся, ворухнувши щоками. Що не кажи, а пані Стелла була неперевершена. У золотистій сукні, що підкреслювала її високий бюст, з ніжними білими руками, прикрашеними браслетами, вона схожа була на статую античного майстра. Дивлячись, як грайливо схилилась вона до гестапівця, наблизивши до його м’ясистих губ своє рожеве вушко, як доторкнулась його руки з товстими, наче обрубаними пальцями, Модест Сливинський на секунду відчув ревнощі. Та відразу вилаяв себе (о, ця людська натура!) і озирнувся, розшукуючи Ядзю.
Дівчина сиділа в кутку, розглядаючи журнали. Пан Модест підійшов до неї. Ядзя підняла на нього зелені очі, дивилась довго, з викликом. Кокетливо надула губи.
— Що ж ви запізнюєтесь? — мовила докірливо. — А я вимушена нудьгувати…
Злегка вдарила пана Модеста журналом по руці і заклала ногу на ногу так, щоб було видно круглі коліна.
“Свята діво Маріє! — змолився в душі Модест Сливинський. — Та за такі коліна варто не тільки душу, а й тіло дияволові продати! І то буде, прошу панства, не така вже й велика ціна!”
— Панна воліє коньяк чи вино? — запитав він.
— Я страшенно цікава, що то за пляшки? — вказала панна Ядзя на столик на коліщатах, якого покоївка вкотила до вітальні.
— Здається, французький мартель… — Сливинський вдав, що не пізнає принесені ним пляшки (такі речі не розголошуються). — А втім, спробуємо…
Він зробив знак покоївці подати всім коньяк. Виструнчився з піднятим келихом.
— Шановне панство! — мовив голосно, намагаючись надати словам найщиріших відтінків. — Я пропоную підняти ці келихи, — скоса стежив за виразом обличчя Менделя, — за здоров’я того, кому ми, українці, завдячуємо нашою свободою! За фюрера!
Харнак підхопився з витягнутою рукою.
— Хайль Гітлер!
— Хайль!.. — Менцель ледь підняв над фотелем товсті короткі пальці. — Мені подобається ваш тост, гер Сливинський. Так повинен думати кожен українець, — він підняв брови, від чого шкіра зібралась зморшками не лише на чолі, а й на лисому шишкуватому черепі, — і ми доб’ємось цього. Всіх, хто не з нами, — Менцель якимсь дивом стиснув свої короткі пальці в кулак, підняв його, чорний, волохатий, — ми знищимо!
Модест Сливинський, як зачарований, дивився на цей кулак. Він здався йому символам німецької могутності. Ось таким же броньованим кулаком трощать вони зараз більшовиків у приволзьких степах, таким же міцним кулаком розчавили Францію, Бельгію. Так, це сила, і на неї слід зважати!
Сівши на краєчок стільця, пан Модест мовив несподівано для себе тонким голосом:
— Пан Менцель можуть бути певні у лояльності широких кіл української громадськості. Німецька армія принесла нам визволення!
Штандартенфюрер примружив очі, обличчя його нараз витяглось. Поворушив щелепами, наче жуючи.
— Німці не такі дурні, аби проливати кров за ваше визволення, — сказав жорстко. — Солдати фюрера завойовують життєвий простір для своєї нації! Ми знаємо, деякі з вас ще розраховують на якусь власну державу. Дурниці! — рубанув кулаком у повітрі. — Так, дурниці! Українські землі навіки стануть німецькими, на них залишаться лише ті, хто вірно служитиме нам!
На кілька секунд Отто Менцель знов сховався у фотелі. Пані Стелла подала йому повний келих. Видудлив, майже не розтуляючи м’ясистих губ, знов блиснув оком на Сливинського.
— Це кажу не я, — мовив раптом підозріливо м’яко. — Це сказав наш фюрер, а він уміє дотримувати слова!
— Так, фюрер — залізна людина, — погодився пан Модест, мимоволі згадавши обіцянки Гітлера про український уряд. — Як сказав, так і буде.
— Давайте краще облишимо політику, — втрутився Харнак. — Під три чорти і Україну, і Францію, і Польщу, коли поруч такі жінки…
Гауптштурмфюрер трохи сп’янів. Він пересів на підлокітники крісла своєї дами — огрядної панни Стефи, обійняв її за плечі, почав щось нашіптувати. Та маніжно округляла очі, голосно сміялася.