— Прошу панство до вечері, — підвелась пані Стелла.
Стіл виблискував кришталем і сріблом.
— Вибачайте за меню — не ті часи… — зітхнула пані Стелла, явно напрошуючись на компліменти: на столі було багато такого, що і в мирні часи вважалося делікатесом.
“Звідки вона дістала червону ікру?” — подумав пан Модест, лаштуючись біля Ядзі. Харнак галантно підсунув стілець своїй дамі і, оцінивши поглядом стіл, сказав господині:
— Ви чарівниця, пані Стелло!
— Ну-ну… — буркнув штандартенфюрер Менцель, запихаючи краєчок серветки за комір сорочки. — Ну-ну… Вечеря добряча… — Він присунув до себе салат, поклав на тарілку кілька шматків шинки, великою ложкою почав набирати ікру.
“Хам, — подумав Модест Сливинський, — хам і вискочка”. Менцель нагадував йому зараз велику жабу. Дивлячись, якими великими шматками штандартенфюрер запихає до рота шинку, як плямкає м’ясистими губами і мружиться від задоволення, пан Модест відчував огиду. Та зовні нічим не виявив цього: прислуговував панні Ядзі, наливав усім коньяк і вино та встиг, наче випадково, притиснути коліно сусідці. Та сприйняла це як належне, і Модест Сливинський почав умовлятися:
— Після вечері, крихітко, поїдемо до мене… Я покажу панні…
Ядзя підняла на нього свої дивні зелені очі.
— Може, пан Модест не буде грати вар’ята? — запитала спокійно. — Звичайно, поїдемо, та що я матиму з цього?
Певно, збоку кумедно було дивитись на Модеста Сливинського, як він застиг з відкритим ротом і шпротиною на виделці. Такого він не чув давно: всі жінки однакові, всі люблять подарунки, але щоб одразу так! Оговтавшись, подумав: “А може, це й краще? В усякому разі, фінал один, та шлях до нього менш забарний. Без зайвих розмов і всіляких вибриків…”
— Не хвилюйся, крихітко, — сказав діловим тоном, — жодна жінка не ображалась на мене. Треба постаратись, щоб Харнак після вечері відвіз нас…
Ядзя кивнула.
По вечері танцювали під радіолу. Панна Стефа пила нарівні з гауптштурмфюрером, і тепер обоє були п’яні. Танцюючи, дівчина мало не висіла на Харнакові, це подобалось йому, і він, не соромлячись, цілував її оголені плечі.
Улучивши зручну мить, Ядзя пошепталася зі Стефою. Після наступного танцю Харнак запропонував:
— Пане Сливинський, я можу відвезти вас додому…
— У нас з паном Менцелем ще ділова розмова, — спробувала зберегти пристойність пані Стелла.
…Модест Сливинський повів панну Ядзю відразу до спальні. Якщо не згадувати про гроші й особу самого пана Модеста, то він над усе на світі любив. жінок. Найкращі спогади у житті були пов’язані з ними. Іноді, намагаючись пригадати якусь подію, пан Модест мимоволі зіставляв: “Це сталось тоді, коли ми були разом з панною Зосею…” або: “Він приїхав до мене за два тижні до того, як панна Неля вперше прийшла до мене на квартиру…” — і рідко помилявся. На згадку про своїх численних коханок Модест Сливинський любив зберігати фотографії. Пан Модест фотографував сам, потім збільшував знімки і прикрашав ними свою спальню.
Панна Ядзя, побачивши ці фото, розчервонілася.
— Ах, як чудесно! — заплескала в долоні. — Це ви самі знімали?
Модест Сливинський скромно нахилив голову. Панна Ядзя мала рацію — ці фотографії справді не без смаку. Головне — жодної непристойної. Все, так би мовити, на грані. Ось у центрі велика: пані Стелла усміхається з подушки. Ковдра трохи відкинута, видно розкішне плече. Чудовий контраст — темна ковдра і мармурове тіло. Поруч — коронний номер панни Зосі: сидить у прозорому пеньюарчику і натягає на струнку ніжку чорну панчоху. Трохи вище смуглолиця красуня вкладає зачіску — довге волосся ледь прикрило оголену спину…
— Пан Модест потішить і мене таким фото? — Ядзя примостилась на ліжку. Ліниво потяглася і почала розстібати сукню.
Пізно ввечері хтось тричі постукав у вікно. Петро й Богдан на всяк випадок заховалися в коморі. У кімнаті хтось загудів басом, шафу з того боку відсунули, і до хлопців зазирнув повновидий, з кирпатим носом, обсипаним веснянками, чоловік. Білявий, високочолий, з вузькими, майже монгольськими очима, він дивився приязно.
— Євгене Степановичу! — зрадів Богдан. — Невже ви?
— Як бачиш… Власною, так би мовити, персоною… — повновидий примружився. — А ти — того, змарнів…
— Е-е, — розпростав плечі Богдан, — тепер уже нічого. Ще тиждень, і знов можна… — зробив рух, ніби підкидає штангу.
— Забудь, — махнув рукою повновидий. — Це зараз нікому не потрібно.
Петро стояв, спершись об одвірок. Гість кілька разів глянув на нього спідлоба, підійшов.
— Що ж ви нас не познайомили? — дорікнув хазяям. — Давайте самі… Заремба…
Він потиснув руку Петрові так, що той зрозумів — сили гостеві не позичати.
Вузькі очі Заремби поблискували. Петрові стало неприємно, але погляду не відвів. Так і стояли, схрестивши погляди, немов міряючись силою. Заремба поступився перший.
— Мені подобається твій товариш, — озирнувся на Богдана. — Може, Катруся почастує нас чаєм?
Дівчина побігла на кухню. Заремба примостився на дивані, попросив:
— Розкажіть про табір.
Петро скривився. “Чого це ми повинні розповідати?” — подумав. Богдан, побачивши його гримасу, пояснив:
— Євген Степанович наш старий друг. Ми з ним можемо бути відверті.
Розповідав Богдан. Петро дивувався, які влучні слова знаходив товариш, розповідаючи про пережите. Лише раз Богдан збився. Згадав, як гнали колону полонених, босих, роздягнених, по снігу, і раптом почув схлипування: Катруся, стоячи на порозі, витирала сльози. Невдоволено гмикнув, сестра сіла до столу. “Пробач, не втрималась”, — попросила поглядом.
Євген Степанович дивився на Богдана некліпливим поглядом. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, про що він думає, — очі зовсім потонули у вузьких щілинах. Петрові здалося, що Заремба заснув. Хотів зупинити Богдана, та вчасно стримався, побачивши, як рухаються жовна на щоках у гостя…
Катруся подала чай.
— Цукру нема, — попередила, — питимете з карамельками.
— І за це спасибі, — подякував Заремба.
Він почав розпитувати хлопців про їхні плани на майбутнє. Петро зрозумів тактику Заремби — якомога менше говорити самому і якнайбільше витягнути з них. “Він має рацію, — погодився. — Я на його місці чинив би так само…”
— Як ваша нога? — нараз звернувся до нього Заремба,
Петро підвівся, ступив кілька кроків.
— Тепер легше… Спасибі Катрусі, думаю, через тиждень зможу танцювати.
— Так, так… Танцювати, кажете? І це непогано…
— Євгене Степановичу, — благально мовив Богдан, — ви все ходите околясом… Може, все-таки порадите нам щось?
— Гарячий ти, Богдане… Та, може, — щось і пораджу!
— Кажіть…
— Тобі не здається, що лізеш поперед батька в пекло?
— Але ж душа горить…
— А ти чайком вогонь заливай, — вдарив щиглем по Богдановій склянці. — Чай — то, брате, велика сила…
Богдан обережно замовк. Заремба допив свою склянку.
— Так от, — сказав, — мені одразу добре ся зробило, коли побачив таких хлопів. Зараз нічого не казатиму, та діло знайдеться. Маю попередити — важке й небезпечне. Як на війні, — осміхнувся, — а може, й важче… — Говорив рівним тоном, ледь розтягуючи слова. — Днів з десять поживете ще тут, — вказав на комірчину, — поки Петро одужає. За цей час ми виготовимо йому документи.
— Хто це ми? — втрутився Богдан.
— А може, ти помовчав би? — невдоволено мовив Заремба.
— Не думайте, вуйку, що я не вмію язика за зубами тримати. Та руки сверблять.
— Устигнеш, — заспокоїв Євген Степанович. — Потім, коли будуть документи, товаришеві Кирилюку доведеться переїхати до іншого помешкання…
Він мовив ці слова просто і звично, та для Петра вони прозвучали якоюсь чудесною музикою. “Товаришеві Кирилюку…” Отже, тут, у глибокому тилу ворога, вони залишаються тими ж, ким і були, — людьми. Звичайно, це право називатись людиною треба обстоювати, але ж зброя у нього є і товариші є — можна й поборотись. І Петро відповів, також просто і щиро:
— Я й Богдан, товаришу Заремба, — комсомольці. Можете розраховувати на нас!
— От і добре… А якщо ви комсомольці, та ще й з освітою, вам і завдання — підготуєте текст листівки. Значить, так — фашисти почали гнати молодь до Німеччини. Треба роз’яснити людям, що там на них чекає… — присунувся до столу, жестом підкликав Богдана. — Листівку передасте через Катрусю. Вона знає кому…
— Он вона яка, — мовив Богдан. — А ще сестра… Навіть мені ні слова…
— Наш перший закон — сувора конспірація, — обірвав його Заремба. — Катруся, — ласкаво глянув на дівчину, — золото! Коли б усі були такі… — Замислився на хвильку, потім продовжував з притиском: — Отже, завтра текст листівки має бути готовий. А основне ваше завдання — набиратись сил…
Перед тим, як вийти, Євген Степанович довго прислухався. Завернув за дім і безшумно зник у темряві.
— Пішов городами, — мовив Богдан. — Далеченько, та вірніше.
Зітхнув, пильно вдивляючись у темряву, але так нічого й не побачив. Сказав з жалем:
— Конспірація…
Заремба прийшов через тиждень. Знов попросив Катрусю зготувати чаю й довго пив, весь час доливаючи заварку. Розмова точилась про врожай на городі, про те, що хліб на базарі подорожчав, що спекулянти вкрай розперезалися — три шкури здирають з людей. Але хлопці догадувались — навряд чи Заремба зайвий раз пішов би на край міста, та ще ризикуючи (комендантська година), аби побалакати про моркву на грядках чи базарну вакханалію. Тому сиділи мовчки, лише підтакуючи. А Євген Степанович; дмухаючи на гарячий чай, мружив очі, сьорбав і дуже серйозно обговорював з Катрусею проблему підживлення помідорів. Лише раз, наче ненароком, звернувся до Петра:
— Катруся казала, що ви німецьку добре знаєте? Це так?
— Майже як рідну. Батько працював торгпредом у Берліні, і я виріс там.
— Так, так… — очі знову щезли у вузьких щілинках. — А ти, Богдане, чого носа вернеш?
— Та розмова дуже вже цікава — картопля, редька… Ніби це найважливіше…
— А взимку скажеш — бульби б гарячої!.. Чи, прошу пана, зупи з квасолею…
— Дотепер жилисьмо, якось переживемо!
— Треба, щоб не якось. Без їжі і роботи не буде. Харчування — то велика штука. Ihre Meuning daruber, mein junger Freund?[1] — звернувся зненацька до Петра. Той здригнувся від несподіванки, але відразу відповів:
— Dies haben wir stattgestellt als wir in Kriegsgefangenenlager gewesen worden[2].
— Берлінська вимова, — задоволено потер руки Євген Степанович. — Ще одне запитання. Ви розумієтесь на брильянтах, золоті, ну, і всілякому ювелірному мотлосі?
— Трохи… Як дилетант.
— То невелика біда. — Заремба вийшов до передпокою, приніс кілька книг. — Ось роздивіться! Зможете швидко підкуватися?
— Нічого не розумію… — Петро швидко переглядав книжки. — Довідник ювеліра… каталоги… цінники. Для чого це все?
— Але ж ви не відповіли на моє запитання.
— А ви не жартуєте?
— Гадаєте, я прийшов сюди, щоб жартувати?
— Ні, але ж…
— Тижня вистачить?
Петро почухав потилицю.
— Коли треба, вистачить.
Заремба підвівся, заходив по кімнаті. Петро дивився на нього, чекаючи пояснень. Богдан блимав очима: ніяк не міг второпати, що до чого. Лише Катря спокійно церувала панчоху.
— Так, так… — почав нараз Євген Степанович якимсь чужим голосом. — Таке, значить, діло… — Сів верхи на стілець, спершись підборіддям на спинку. — Можемо почати велику гру. Якщо вдасться, дуже велику. Можемо відразу й програти. Ризик великий. — Помовчав кілька секунд, збираючись з думками. — Отож слухайте… Недавно на шосе біля міста партизани зробили засідку. Перехопили машину. Всі пасажири загинули — два офіцери й один цивільний. У цивільного знайшли цікавого листа. Якийсь ювелір з Бреслау рекомендує племінника Карла Кремера своєму давньому приятелеві — нашому губернаторові. Розумієте, самому губернаторові!
Петро нічого не зрозумів, але схвально кивнув головою. Богдан невдоволено буркнув:
— Але ж яке це має відношення до нас?
— Безпосереднє! — Заремба озирнувся, продовжував мало не пошепки: — Подумайте, що може вийти з того, коли Петро з’явиться до губернатора з документами цього Карла Кремера і листом від дядька?
— Гадаю, його відразу ж схоплять, — не вагаючись, заявив Богдан. — Невже ви думаєте, що губернатор раніше ніколи не зустрічався з тим Кремером?
— Так, так… А коли не зустрічався?
Богдан випростався на стільці, обличчя його закам’яніло, мовив сухим тоном:
— Я дуже радий виконати прохання мого давнього друга, юначе. До речі, що зараз робить фрау Ельза? Я випадково зустрів її два місяці тому, і вона казала, що в Отто неприємності… — І запитав єхидно в Заремби: — То що ж усе-таки робить фрау Ельза? Він розгадає Петра за дві хвилини…
— І це слушно! — Заремба обернувся до Петра. — А ви що думаєте?
Той засовався на місці.
— Зрозумійте мене… Я не боюсь і, коли треба, піду… Однак, по-моєму, Богдан має рацію — мене викриють у перші ж хвилини.
— Приємно мати справу з розумними людьми, — усміхнувся Євген Степанович. — Як ти вважаєш, Катрунцю?
Дівчина не відповіла, лише дивилась на Зарембу.
— Чого так дивишся? — сказав той грубувато. — Думаєш, що відразу й пошлемо? Тут, прошу панства, ще йой скільки справ буде!
Знову підвівся, почав міряти навскіс кімнату великими кроками.
— Отже, так, — продовжував. — Що треба зробити? Перше. Тобі, Петре, — перейшов на “ти”, — простудіювати ці книжки. Відтепер ти Карл Кремер. Маєш документ, що звільнений від служби в армії, бо шкутильгаєш на праву ногу. Неодмінно дістань собі паличку. Спершу навіть зручно буде, — вказав на витягнуту Петрову ногу, — а потім звикнеш. Далі. Богдан правий, ми повинні передбачити всі дрібниці. Виготуємо тобі документи, поїдеш, як друг і компаньйон Карла Кремера, до Бреслау. В гості до дядька. Постараємося дістати коштовності, якими спробуєш його зацікавити. Решта залежить од тебе. Ти повинен знати все, починаючи від дрібниць і кінчаючи вивченням крупних торговельних операцій… Характер дядька, зовнішній вигляд родичів, обстановка квартири, різні спогади — все це важливе, незнання якоїсь деталі може тобі дорого обійтись…
Підсів до Петра на канапу, поклав важку долоню хлопцеві на плече.
— Згода?
Петро непорозуміло глянув на нього.
— Згода? — запитав ще раз. — Коли треба, подумайте, зважте на все. Ми почекаємо…
— Ви питаєте моєї згоди? — мовив нарешті Петро. — Моєї згоди?.. Я думаю ось про що: ви, Євгене Степановичу, біс його зна хто… Ну, чому доручаєте таке саме мені? В душу ви мені зазирнули, чи що? Звичайно, я згоден! Тільки це не те слово… Я хочу цього і впевнений — ви не помилились. Не знаю лише, чому ви обрали мене…
— Не малисьмо іншого виходу — час не терпить, — обірвав його Заремба. — Ми не в Москві і перебрати сотню кандидатур не можемо. Правда, не тільки світу, що у вікні, якби не ви, когось іншого підібрали б… Але ж не про те мова. Я поручився за вас. І поручився тому, що… Дякуйте ось їй, — вказав на Катрю, — вона мені стільки наговорила…
— Вуйку Євгене, — зашарілася дівчина, — і що це ви вигадали?
Той лукаво повів оком.
— А ти, красуне, гейби чогось перестрашена?
— Скажете таке! — сказала наче байдуже. — Самі ж розпитували…
Богдан весь час сидів тихо у кутку, лише поглядав на Зарембу.
— Щастить же людям! — мовив раптом. — Я на твоєму місці, Петре, в бога почав би вірити — маєш на небі заступника… Ви тільки подивіться: не встиг ще з табору вирватись, рана ще не загоїлась — і на тобі! А ти — розумний, здоровий — сиди й нагулюй сало… Лише тепер я починаю розуміти, як права була наша матуся, коли вбивала в мене цю німецьку мову! Як би вона тепер пригодилась мені!
— Це ти розумний? — обірвав його Заремба. — Тихо будь, є й для тебе діло.
— Знов листівку писати? — скривився Богдан.