Харнак нахилив голову.
— Але ж це міг бути чоловік, котрий працював там раніше…
Харнак знову нахилив голову.
— Я також додумався до цього, — мовив з ледь помітною іронією, — але мені відразу вдалося встановити, що один з газетних коректорів майже два тижні тому виїхав саме до того району, де стався напад на танкетку. Якесь село Кваси. Відпросився ніби на весілля на три — чотири дні, а нема уже два тижні.
— Прізвище? — запитав Менцель.
— Заремба Євген Степанович.
Менцель натиснув на кнопку дзвінка.
— Зробіть негайно запит, — наказав секретареві. — Заремба Євген Степанович. Два тижні тому виїхав до села Кваси на весілля до племінника…
Петро Кирилюк стояв біля вікна у проході. Вагон був старий, його нещадно кидало, він весь скрипів і тріщав, немов скаржився і на паровоз, що тягнув його в таку далечінь, і на дощ, який батожив його по зелених боках, і на вітер. Та Петро не звертав уваги на порипування вагона, не чув довгих і хрипких паровозних гудків і не бачив мокрих полів, що проносились за вікном. Не міг нічого чути й бачити, бо нерви його були напружені, в кожному погляді відчував ворожість і підозріливість.
Петро сердився сам на себе, намагався триматись вільно, розумів безглуздість і безпідставність своєї розгубленості, та нічого не міг вдіяти з собою.
“І який же ти розвідник, — картав себе, — коли боїшся першого зустрічного! Який же ти розвідник!.. — повторював. — Хлопчисько, жалюгідний боягуз…”
Кирилюк дістав сигарету, справжню, дорогу ароматну сигарету, яка коштувала скажені гроші на чорному ринку, і глибоко затягнувся.
“А я й справді не розвідник, — подумав раптово, — з мене нічого й не візьмеш… Власне, чого я вимагаю від себе? Не боятися? То я й не боюся. Якби боявся, то не їхав би… Нерви…”
Поїзд саме влетів під сталеві арки мосту. Внизу, під грибком, стояв солдат у шинелі й касці. Петро на якусь мить зустрівся з ним поглядом і, вражений виразом його обличчя, озирнувся, але так уже й не побачив ні солдата, ні грибка, ні ажурних арок мосту.
Солдатові було, певно, за п’ятдесят; маленький, худий, з безбровим зморщеним обличчям, він змок і дивився на вагони пасажирського поїзда та людей, що мигтіли у вікнах, з неприхованою заздрістю й злістю. Маленький закляклий чоловічок з автоматом ненавидів його, Кирилюка — це можна було прочитати в його очах, — а він же вважав Петра німцем…
Зрозумівши це, Петро посміхнувся, опустив вікно і висунув голову під дощ. Хай розвіються сумніви! Зрештою, він “хазяїн життя”, у нього є те, що ціниться тут найбільше і чого, напевно, бракує пихатому оберсту з сусіднього купе. У нього є гроші й коштовності, на ньому чудовий модний костюм, у кишені надійні документи, — він має право навіть на дивацтва. Більше того, саме те, що він у дорогому костюмі й білосніжній сорочці висунувся під ріжучі цівки дощу і що збоку могло здатися неприродним, вселило у Кирилюка впевненість у собі, остаточно розвіяло сумніви, і він навмисне штовхнув пихатого оберста, котрий з рушником на плечі саме прямував до туалету. У відповідь на його обурений погляд глянув пихато й презирливо — так що оберст раптом сам попросив вибачення.
“Отак і треба — розштовхувати ліктями”, — вирішив Кирилюк і зайшов до свого купе.
Його попутниками були двоє військових з емблемами танкових військ — середніх років товстун-майор та моложавий, хоч і з сивими скронями, підполковник. Вони саме збиралися обідати — майор застелив білою серветкою столик і розкладав на ньому бутерброди, підполковник відкорковував пляшки з пивом.
Майор не озирнувся на Петра, а його товариш глянув на нього відверто неприязно. Кирилюк удав, що нічого не помітив, і дістав свій саквояж. Витяг пляшку коньяку, нарізану тонкими шматочками шинку, кільце запашної української ковбаси. Помітивши, як скоса бликнув на шинку майор, посміхнувся в душі й запропонував:
— Коли панове не заперечують, запрошую розпити цю пляшку. — Витримав паузу. — До речі, дозвольте відрекомендуватися — колишній обер-лейтенант Герман Шпехт.
— Дуже приємно, — розцвів у посмішці майор, — із задоволенням приймаємо вас до компанії. Це, — кивнув на сивого, — підполковник Хауайс… Ваш покірний слуга майор Кірстен…
Коньяк налили у склянки. Кірстен пив його маленькими ковточками, смакуючи.
— Еліксир життя, — зітхнув і потягнувся за шинкою. — Ви, обер-лейтенанте, давно скинули мундир?
Петро поставив у куток свою паличку. Скривився, наче не любив і згадувати про це.
— Нагла куля під Харковом, — сказав. — Добре, що ногу не відтяли…
Підполковник подивився на нього з цікавістю.
— Весь час на Східному фронті? — запитав.
— Навіть під Москвою…
Очі майора округлилися.
— Це правда, обер-лейтенанте?
— Цим не жартують.
— Але ж там було пекло!
Петро пильно подивився на майора. Може, провокує? Здається, відвертий, та хто ж його зна?
— А війна взагалі не рай! — глянув на підполковника, наче шукаючи підтримки. — Росіянам пощастило: зима й мороз стали нам на перешкоді.
— Коли б не це, — ствердив підполковник, — наші танки були б уже на Уралі. Але й зараз не так вже погано. Ми обійдемо Москву з флангу і втопимо більшовиків у Волзі.
— За Сталінград! — запропонував майор, розливаючи коньяк.
— За Сталінград! — підтримав Петро, піднімаючи склянку. — За Сталінград! — повторив. І до болю зримо уявив бої у місті, обгорілі будинки, солдатів у продимлених гімнастьорках, що до останнього утримують кожний рубіж.
— Генерал Паулюс, — сказав майор, відрізаючи великий шмат ковбаси, — пообіцяв фюреру через місяць влаштувати у Сталінграді парад. А генерал слів на вітер не кидає.
“Ваш Паулюс — звичайнісінький базіка”, — подумав Петро, та серце стислося…
— У вас такий вигляд, обер-лейтенанте, ніби ви ковтнули отрути, — сказав підполковник.
— Кепсько пішло, — цокнув Петро по склянці. — Дозвольте ковток пива, майоре…
Пиво було кисле — звичайнісінький ерзац, та Петро пив з задоволенням, відчуваючи, як кожний ковток остуджує його гаряче тіло. “Менше емоцій, — думав. — З вовками жити — по-вовчому вити…”
— Сподіваюсь, панове, — сказав весело, — що ваші бойові машини братимуть участь у сталінградському параді!
— Коли не запізнимось, — буркнув підполковник.
— Річ у тім, що нас тільки-но перекидають на Схід, — пояснив майор.,
— По-моєму, наш поїзд іде на Берлін, а це, здається, на заході, — заперечив Петро.
Майор засміявся:
— Шлях на Схід не такий уже прямий, обер-лейтенанте. Іноді потребує відповідної підготовки.
Петро зрозумів — квартир’єри. Готували переїзд якоїсь танкової частини. Цікаво!..
Відповів недбало:
— Мене не обходять ваші справи, панове. Та все ж давайте вип’ємо за те, аби ви не запізнились. Кожний справжній німець повинен зробити свій внесок у нашу велику боротьбу! Для такого випадку у мене знайдеться… — поліз до валізи, — справжній французький.
— Невже? — простягнув руку майор. — Ви чародій, обер-лейтенанте!
— Кожний творить чудеса в міру своїх можливостей…
— Фінансових… — додав майор. — За ваші успіхи, обер-лейтенанте!
— Ви мені подобаєтесь, юначе, — сказав раптом підполковник, який мовчав, зайнятий своєю склянкою. — Я відчуваю — ви справжній арієць!
Петро нахилив голову.
— Для мене це велика честь, гер підполковник, — мовив урочисто. — Почути з уст такої заслуженої людини…
— Ви куди їдете, пане обер-лейтенант? — втрутився майор.
— У Бреслау.
— Шкода… У нас в Берліні кілька вільних годин. Можна було б…
— Дурниці, Кірстен, — махнув рукою підполковник, — невже ви думаєте, що всім цікаво знайомитись з вашою дружиною і, — підкреслив, — дочкою?
— То ви не до Берліна? — запитав Петро якомога байдужіше.
— Нам ще ніч валандатись у поїзді, — поскаржився майор. — До Гавра…
— Клята країна, — буркнув підполковник. — Хтось вигадав, що французи — галантний народ. Звичайнісінькі свині… Брудні свині і, крім цього, — підняв пляшку, — нема в них нічого…
— Але ж ви забуваєте про француженок, Хауайс, — втрутився майор. — Пікантні, скажу вам, є жіночки…
— Все одно свині, — з п’яною впертістю повторив підполковник. — І це не лише моя думка, Кірстен. Я повторюю слова самого фон Ауерштедта. Ви можете збагнути це?
— Коли де сказав наш корпусний генерал, то мені залишається лише підняти руки. Тим більше, що тут нема жодної суперечності. Адже ж, — звернувся до Петра, — краща француженка разом з тим — свиня. Чи не так?
Петро підлив коньяку.
— Я ніколи не був у Франції, панове, — сказав. — Та чув про неї багато хорошого…
— Не вірте, — обірвав підполковник похмуро. — Брехня! Що Гавр, що Ростов…
— Не можу погодитись, гер підполковник. Росіяни значно сильніше кусаються.
— Це у вас суб’єктивне, — засміявся майор, поклавши руку Петрові на ногу.
— Тим більше, що росіян чекає такий же кінець, як і французів! Ми їх, — підполковник стиснув кулак, — ось так!.. Перейдемо Волгу — і капут Росії. Для наших танків більше нема перешкод. Я вірю, наш корпус перший опиниться у заволзьких просторах!
— Я хотів би служити під вашим командуванням, гер підполковник, — мовив Кирилюк патетично. Він розумів, що його співбесідники п’яні, і порція лестощів зовсім не завадить.
— Дай боже, щоб усі офіцери вермахта були такі, як ви, обер-лейтенанте, — відповів той. — За ваше здоров’я!
Майор вже хропів у кутку. Кирилюк закурив й вийшов з купе.
Буває ж так — шкодуєш, що витратив гроші на лотерейний квиток, а він виграє. Певно, Кирилюк народився в сорочці. Е-е, сорочка — пусте… Згадав, як батько, розповідаючи про пригоди одного спритного ділка, котрий щасливо уникав всіх неприємностей, розводив руками й казав: “Ні, він не в сорочці народився, а у драповому пальті!” — і всміхнувся. Справді, так поталанити може лише раз у житті. І звела ж його доля з цими базіками у купе!..
“Чорт забирай, — подумав, — ще один такий випадок — і я стану фаталістом”.
Шуміло в голові. Петро зайшов до туалету, вмився. Зачісуючи мокре волосся, підсумував: танковий корпус, яким командує генерал фон Ауерштедт, найближчим часом перекидають з Нормандії на Сталінградський фронт. Виходить, у гітлерівців уже. Й не такі гарні справи, коли змушені зняти з Атлантичного валу великий танковий корпус. А може, не лише корпус фон Ауерштедта?..
Тривожила думка: злочин — тримати при собі такі відомості. Та, зрештою, він не гаятиметься у Бреслау…
Підполковник і майор спали. Кирилюк глянув на червоно-синє обличчя майора і згадав плакат перших днів війни, який попереджав: “Базіка — знахідка для шпигунів!” Як міняються обставини! Благав долю, щоб такі йолопи, як ці квартир’єри, траплялися частіше…
Ввечері поїзд прибув до Бреслау. Попутники ще спали, і Петро обережно, щоб не розбудити їх, зібрав речі і вийшов на перон.
Ювелірний магазин Ганса Кремера був одним з найбільших і найфешенебельніших у Бреслау. Займав він половину першого поверху нового будинку на Фрідріхштрасе — респектабельному бульварі у центрі міста. На цьому бульварі та ще кількох сусідніх вулицях зосереджувалось ділове життя Бреслау — тут концентрувались банки, філіали крупних берлінських та рурських фірм, різні контори й агентства, великі магазини.
Зранку вулиця здається сліпою — вікна нижніх поверхів закриті важкими залізними шторами. Сіре залізо штор, сірі великі плити тротуару, сірий асфальт проїжджої частини і посередині хирляві липи з жовтим прив’ялим листям — все це створює атмосферу бездушності, і цю атмосферу не можуть змінити ані поодинокі перехожі, ні двірники, що підмітають холодний мертвий камінь. Та минає кілька годин, і Фрідріхштрасе не впізнати: немовби й ті ж самі будинки, і тротуари, й липи, та вже не похмурі — все навколо переливається яскравими барвами, вітрини запрошують завітати до величезних магазинів, за дзеркальним склом стандартно-щасливо усміхаються манекени, золотом виблискують вивіски…
Петро Кирилюк ішов повільно, спираючись на велику палицю. Цю палицю подарувала йому Катруся перед самим від’їздом. Забрала звичайну, дешеву, котру Богдан купив десь на базарі, і винесла цю — важку, червоного дерева, інкрустовану сріблом.
— Батькова, — пояснила.
Петро глянув дівчині у вічі і помітив щось таке, чого раніше в них не було, — смуток і притаєну ніжність.
— Не треба, — відмовився. — Це ж пам’ять.
— Беріть! — раптом розсердилась Катруся. — І не розмовляйте!
— Е-е!.. — свиснув здивовано Богдан. — Коли вже сеструнця дарує Петрові татусин ціпок, то чи щось у лісі здохло, чи…
— Замовкни! — мовила Катруся, почервонівши.
Кирилюк взяв палицю, пройшов по кімнаті, ледь шкутильгаючи. Богдан стежив за ним насмішкуватими очима, і Петро наперед здогадувався, що той зараз скаже щось єхидне. Богдан не примусив чекати:
— Такі батяруси, прошу панства, — почав, — до війни ходили по Студентській. Вбрання — люксус, а в голові нічого. Пройде кілька разів, підчепить якусь льоху і, перепрошую…
— І тобі не соромно?. — заскочила Катруся. — Цей брат колись спричиниться до моєї загибелі. Знає ж, що Петрові так потрібно, а меле, меле… — Підійшла до Петра, поправила йому краватку. Очі її дивились очікувально, вони наче про щось запитували. Він мимоволі ступив до Катрусі, та ззаду знову загудів насмішкуватим басом Богдан:
— Дивлюсь я на вас, і серце від заздрощів розривається на дрібнесенькі шматочки. Коли б не знав сеструнцю, міг би подумати — молодята…
Катруся різко обернулась, наче хотіла сказати щось гнівне, та раптом знітилась, стала ніби менша, ніж була насправді. Втомлено махнула рукою і пішла до кухні.
— І чого це вона? — здивувався Богдан.
Петро хотів промовчати, та зовсім несподівано хвиля роздратування залила його, і він, не стримавшись, почав дорікати Богданові:
— Що тобі треба від неї?
Згадавши зараз, як тоді скипів, Кирилюк зіщулився, наче від холоду…
І в поїзді, і зараз його переслідувало відчуття, що між ним і Катрусею щось недомовлено. Згадував її очікувальні тривожні очі — і лаяв себе за те, що не знайшов тоді слів, котрі розвіяли б цю тривогу.
Замислившись, Кирилюк зіткнувся з літнім чоловіком у чорному старомодному костюмі. Старий розглядав вітрину з окороками та ковбасами, зліпленими з пап’є-маше. Він гнівно глянув на Петра, почервонів і, бризкаючи слиною, почав лаятись. Цей інцидент повернув Петра до дійсності. “Ота картонна ковбаса, — подумав, — символізує сьогоднішню Німеччину. Зовні видається справжньою, а зазирнеш всередину — ерзац”.
Згадав Берлін, яким пам’ятав його з дитинства: прилавки гастрономічних магазинів вгинались од справжніх окостів, — і крикливі вітрини, й золоті вивіски постали перед Кирилюком у теперішньому справжньому вигляді — убогі й пошарпані, але причепурені й декоровані яскравим лахміттям, аби сховати свою убогість.
Збагнувши це, Петро розвеселився і вже зовсім впевнено переступив поріг магазину Ганса Кремера.
На запитання, чи можна побачити хазяїна, озвався старий продавець із зморшкуватим обличчям. Він зміряв відвідувача з голови до ніг хитрим поглядом маленьких водянистих оченят і відповів запитанням на запитання:
— Пан хоче щось придбати у нас? Для цього зовсім не обов’язково викликати хазяїна…
— А коли я не буду нічого купувати? — знову запитав Петро.
— Тоді панові нема чого робити в магазині, — блиснув оченятами старий. — Пан помилився адресою.
— Може, ви не втручатиметесь у чужі справи! — підвищив тон Кирилюк. — Я вас питаю про пана Ганса Кремера!
Це подіяло. Продавець щось шепнув дівчині, котра стояла поруч за прилавком, і зник за малими дверми. Минуло хвилин п’ять. Петрові здалось, що портьєра, яка прикривала двері, ворухнулася, ніби хтось дивився в щілину. Ще через кілька хвилин вийшов старий.
— Пан Кремер чекає на вас, — сказав і пропустив Кирилюка за прилавок.
Вони минули захаращений коридорчик, зійшли по кручених сходах.
— Сюди… — продавець штовхнув оббиті залізом двері.