Петро увійшов до великого кабінету із загратованими вікнами і кількома масивними сейфами. З-за столу дивився на нього сивий чоловічок, худенький, з втомленим, блідим обличчям. Не підвівся і не відповів на вітання, дивився кудись убік, нетерпляче постукуючи пальцями по столу і всім своїм виглядом показуючи, що не має ні часу, ні бажання вести дріб’язкові розмови.
— Я привіз листа від вашого племінника Карла, — почав Петро, сідаючи біля столу. Ганс Кремер не змінив ні пози, ні погляду — в очах його Кирилюк не побачив жодної іскри зацікавлення. Не поспішаючи, витяг конверт, подав Кремеру.
Над змістом листа думали довго разом з Богданом і Зарембою, відхиляючи варіант за варіантом, і зупинились на кількох рядках простої рекомендації. Надрукували листа на машинці. Підпис скопіював досвідчений гравер, котрий виготовив Петрові й документи, — не якусь там посередню липу, а надійні солідні документи. Навіть запевнив, що кращі за оригінал.
Старий уважно прочитав листа, заховав його до шухляди. Петро внутрішньо насторожився: зараз Кремер може поставити запитання, на яке він не знайде відповіді. Адже Кирилюк ніколи не бачив племінника цього ювеліра, і старому дуже легко викрити його. І все ж він викручуватиметься, як тільки зможе. Зрештою, Герман Шпехт не такий уже й близький знайомий цього молодика Карла Кремера, щоб бути обізнаним з подробицями його життя. Якщо ювелір і запідозрить його, то лише у дрібному шантажі, а це не так уже й страшно: кримінальна поліція — не гестапо, він завжди встигне вчасно зникнути.
Ганс Кремер підвів на Кирилюка очі. Сказав сухо:
— Слухаю вас.
— Я думав, вам буде цікаво поговорити з людиною, котра лише вчора бачила Карла…
— Я не зовсім впевнений у цьому… — промимрив Кремер, та, мабуть, відчувши, що хоча б для пристойності слід запитати щось, мовив: — Як його справи?
— На жаль, не блискучі. Я залишив його у Кракові. Карл захворів на запалення легенів.
Кирилюкові здалося, що в кімнаті хтось раптом почав пиляти дрова. Ілюзія була така правдоподібна, що він озирнувся і, не побачивши нікого, зрозумів — це сміється Кремер. Так, старий сміявся — з хрипом і деренчанням, немов стара іржава пилка врізалася у трухляве дерево:
— Хе-хе-хе… Цей хлопчисько завжди ускочить… Хе-хе… Я так і знав… Не одне, то інше… Але ж чому він у Кракові?
Відповідь на це запитання була детально продумана:
— Один з наших спільних знайомих порекомендував панові Кремеру зустрітися зі мною. Я — також ювелір, і допоміг йому непогано обернути гроші. Він уже зібрався їхати далі, як захворів…
— І написав мені листа, — продовжив Кремер, — рекомендуючи вас як солідну людину і мало не свого друга…
Сонні очі старого враз стали живі й пронизливі, і Кирилюк зрозумів, що його перше враження від Кремера помилкове: перед ним не втомлена життям, з притупленими рефлексами людина, а розумний та енергійний ділок, з яким не так уже й просто мірятись силами. Кремер вів далі:
— І ось ви з цим листом з’являєтесь до мене, сподіваючись обдурити старого тюхтія…
— Що ви, гер Кремер, — обірвав Кирилюк, — я тільки мав на увазі…
— Мене не цікавить, що ви мали на увазі. Вам треба лише знати, що рекомендацію цього сопляка, мого племінника, я сприймаю лише як анекдот. Людина, котра змогла пустити на вітер таку спадщину, яку залишив його батько, не має права писати такі листи.
“То ось у чому заковика!” — зрозумів Петро. Він готувався до кількох варіантів зустрічі з Гансом Кремером, та такої передбачити не міг. Доведеться перебудовуватись на ходу — старий так легко не здихається його.
Ніби відповідаючи на думки Кирилюка, Ганс Кремер мовив:
— Ось так, юначе, — зазирнув до шухляди, куди поклав рекомендаційний лист, — здається, пан Герман Шпехт?.. Я вдячний, що ви передали вітання і лист мого племінника, та, на жаль, справи…
Він трохи підвівся, мовляв, розмову закінчено.
— Хвилину, гер Кремер, — сказав твердо Герман Шпехт. Кутки вуст у нього опустилися, обличчя набрало впертого виразу. — Я не прийшов до вас, щоб обговорювати окремі риси характеру вашого племінника. Мене привели справи. Я ювелір і хотів би…
— Ювелір?.. — скривився Кремер. — Я не люблю шантажу і в разі чого можу покликати поліцію. Мені відомі всі ювеліри Німеччини, та Германа Шпехта серед них не пригадую…
— І все-таки він існує, — сказав Шпехт весело. Він вирішив іти напролом. — Хочете ви цього чи ні, а існує і, сподіваюсь, існуватиме!
— Але ж при чому тут я? — сухо запитав старий.
— Річ у тому, що я вирішив встановити з вами ділові контакти, — відповів Шпехт. — Ви мене влаштовуєте, гер Кремер. Вірніше, не ви, а бездоганна репутація вашої фірми.
Обличчя Кремера налилося кров’ю, він хапав повітря розкритим ротом, витріщившись на Шпехта. Нарешті опанував собою і сказав із вдаваною доброзичливістю.
— Ви або ідіот, або недосвідчений шахрай. Ідіть, я не кликатиму полінію…
— Справді;— хтось із нас ідіот, — широко посміхнувся Герман. — І чи не здається вам, що ідіот той, хто відмовляється вести справи з власником таких речей? — Витягнув з кишені маленьку коробочку і розкрив її перед носом у Кремера.
Удар був розрахований точне. Ювелір зажмурився, ніби від яскравого світла. Довгими, безкровними пальцями схопив коробочку і мало не уткнувся в неї носом. Не дивлячись, намацав у шухляді лупу і довго розглядав невеличкий камінець, що виблискував на чорному оксамиті. Ніс у нього загострився, кощаві, дряпіжні пальці ледь-ледь тремтіли, і весь він скидався на яструба, котрий зараз вчепиться гострими пазурами у жертву і дзьобатиме та рватиме її на шматки.
Нарешті через силу відірвався від брильянта, підвів на Петра очі. Витер сльозу білосніжною хусточкою, закрив коробочку і підсунув її до Петра.
— Візьміть і більше нікому не показуйте, — сказав байдуже. — Краденого не скуповую…
Слова ці боляче хвисьнули Германа, та він стримався.
Згадав тремтливі дряпіжні пальці і зрозумів, куди лучив старий. “О-о! — подумав з повагою. — А ти стріляний горобець”.
Повільно заховав коробочку, зітхнув і підвівся.
— Що ж, я гадав, ми знайдемо спільну мову, гер Кремер, — сказав якомога спокійніше. — Шкода… Моє шанування! — повернувся й попрямував до дверей, майже не сумніваючись, що старий ювелір зараз зупинить його, що все це — гра, точно розрахована на кілька ходів, що партнер у нього серйозний і що зараз важко визначити результат партії.
— Хвилину, гер Шпехт, — почув рипучий голос, коли вже взявся за ручку дверей, — а чим ви можете довести, що брильянт належить вам?
Шпехт осміхнувся: перший хід зроблено правильно. Якби він скипів, засперечався — програв би. Старий все одно не випустить брильянта з рук, та хоче придбати за безцінь. А тепер диктуватиме він.
— Що брильянт, гер Кремер! — недбало мовив, повертаючись. — У нашої фірми значно більші можливості… — поклав перед ювеліром документ співробітника СД. Лицемірно зітхнув: — Але ж ви дещо упереджено ставитесь до наших пропозицій.
Цей документ був не дуже якісний, і Шпехта попередили, що ним можна користуватися лише в крайніх випадках. Та іншого виходу не було. Крім того, Герман знав: ювелір зараз думає лише про брильянт, напевно, йому навіть байдуже, крадений він чи ні, і в душі старий, мабуть, не заперечував би проти першого варіанту — все-таки менше платити.
Кремер глянув на документ і відсунув його.
— Ми просто марнували час, гер Шпехт. Слід було починати з цього.
Герман повільно заховав папірець до своєї течки.
— Для чого ж наголошувати на цьому? Насамперед я комерсант.
— Ну, ну, — розтягнув своє довге обличчя у посмішці Кремер, хоч очі залишались серйозні і свердлили Шпехта. — Приємно мати справу з діловими людьми. Ви хочете збути коштовності?
— Ви не помилились. — Герман знову виклав на стіл коробочку.
Ювелір зважив брильянт.
— Вісім з половиною каратів!
Капнув на камінь кислотою. Плямкнув безкровними губами і сказав сухо:
— Він коштує сорок тисяч марок. Можу запропонувати тридцять п’ять.
“Починає приблизно з половини ціни”, — прикинув Шпехт і мовив нудним голосом:
— Ви ж самі щойно сказали, що любите мати справу з діловими людьми. То за кого ж ви мене маєте?
— Скільки ж ви хочете? — здивовано поспитав старий.
— Брильянт коштує понад вісімдесят тисяч, колего. Сімдесят п’ять мені заплатять із заплющеними очима.
Ювелір опустився на стілець.
— А ви знаєте справжню ціну, — мовив з повагою. — Та зараз війна… Люди воліють купувати не брильянти, а ковбасу…
— Різниця між обмеженою людиною і розумною, — підняв брови Шпехт, — в тому й полягає, що розумна знає, коли купувати ковбасу, а коли брильянти. А краще за всіх повинні знати це ми, німці, які вже пережили одну повоєнну інфляцію. Скільки виграли тоді ті, хто вкладав гроші у коштовності? Ви знаєте це краще за мене, гер Кремер.
— Не ті часи, не ті часи! — заперечив ювелір. — Доблесна німецька армія здобуває перемогу за перемогою…
— Саме зважаючи на це, — обірвав Шпехт, — а також враховуючи, що це наша перша операція, я візьму з вас сімдесят тисяч і лише третину — твердою валютою. Маю на увазі долари і фунти.
Ювелір засміявся скрипуче:
— Долари й фунти!.. Хе-хе… Валюта… Де ж ви візьмете зараз валюту?
— Добре, двадцять процентів валютою, — зітхнув Герман. — І це моє останнє слово!
Ганс Кремер забігав по кабінету. Ходив він надзвичайно легко — заклавши руки за спину, задерши голову і трохи підстрибуючи. Здавалося, ювелір забув про торгівлю, про брильянт і про відвідувача. Мовчки пострибавши, сів на стілець напроти Шпехта, втупив у нього непорушний погляд безбарвних, майже білих очей.
Герман витримав цей важкий, неприємний погляд. Так, певно, і не одержавши відповіді на своє безсловесне запитання, Кремер облизав сухі губи і видихнув з присвистом:
— Добре… Хай буде по-вашому… Тільки зважте, лише заради того, що це наша перша операція…
— Перша чи остання, — відповів Шпехт, — яке це має значення? Я не дозволю оббирати себе нікому — незважаючи ні на вік, ні на авторитет фірми.
— Ви мені подобаєтесь, юначе, — засміявся Кремер. — У вас справжній сприт.
— Німецький діловий сприт, — поправив його Шпехт.
— Коли ви хочете, нехай буде так, — ствердив ювелір. — Гадаю, що у вас, крім цього камінця, знайдеться ще якийсь товар…
— Може, і знайдеться, — почав Шпехт, та Кремер не дав йому договорити. Спершись підборіддям на довгі білі ручки, він почав монотонно:
— Ми живемо у дуже відповідальний період для німецької нації, гер Шпехт. Я маю на увазі не лише наші військові справи, але й ситуацію економічну й торговельну, так би мовити. Внаслідок переможного наступу наших військ відбувається деяке переміщення цінностей, ви розумієте, що я маю на увазі, зі сходу на захід. На жаль, потік цих цінностей скидається на жалюгідний струмочок, а він повинен стати повноводною рікою. Звичайно, трохи в цьому винна наша адміністрація, котра, я б сказав, примітивно регламентує приватну ініціативу на цій воістину необробленій ниві. Це призводить до того, що деякі коштовності, загарбані євреями та більшовиками, осідають на місці, а це, я не боюся гучних слів, злочин перед німецькою нацією. — На мить зупинився, поворушив губами. Сказав багатозначно: — І кожний порядний німець-патріот повинен докласти максимум зусиль, щоб не допустити цього, допомогти нашій державі у справі переміщення коштовностей, щоб зміцнити велику Німеччину!
“Бач, яку ідею підвів! — здивувався Шпехт. — Ось тобі й комерсант. Либонь же знає, звідки береться це більшовицьке та єврейське золото! І оком не моргнув…”
— Ви маєте рацію, — скористався секундною паузою, — говорячи про тимчасові е-е… недоладності в операціях з коштовностями. Окремі наші чиновники не розуміють тієї простої істини, що кишеня німецького комерсанта є в той же час і державною кишенею…
— О-о! Як справедливо сказано, — Кремер багатозначно підняв палець.
“Тобі лише дай, сам чорт потім не видере”, — посміхнувся у душі Шпехт і продовжував:.
— Саме на цьому я хотів наголосити перед тим, як умовлятися про продаж ще деяких коштовностей. Зовсім непотрібно, щоб ці обмежені чиновники дізналися про характер наших з вами операцій. Це було б невигідно ні мені, ні вам…
Шпехт побачив, як ураз змінився Кремер. Тепер він був схожий на досвідченого пса, котрий почув запах дичини й зробив стойку. Ніздрі старого роздувалися, в очах мигтіли хижі вогники. Ювелір потер руки і мовив солодким тоном:
— Це єврейське золото там, на сході, надзвичайно дешеве. Думаю, ви не вимагатиме від старого й бідного ювеліра багато грошей за нього?.. Тим більше, що про нашу операцію ніхто ніколи не дізнається…
“Старий скнара!” — подумав Герман. Йому вже давно набридла ця розмова, гидко було не те що торгуватися, а дивитися на Кремера. Але ж і піддаватися, відчував, не можна — старий пройдисвіт скрутить його.
— Зрештою, мене це не обходить — будете ви афішувати наші операції чи ні, — сказав. — Просто це може вплинути на їх дальший хід. І взагалі, такого роду справам реклама лише шкодить.
— Хе-хе… — проскреготав ювелір. — Я давно вже зрозумів вас, юначе. Коротше, ми дійдемо згоди, коли моя фірма матиме тридцять відсотків од оптової ціни.
— Що?! — підвів брови Шпехт.
— Фірма має надто гарну репутацію, щоб ризикувати нею заради якоїсь мізерії.
— П’ятнадцять процентів буде навіть забагато, гер Кремер. Крім того, я пам’ятаю ваші слова про те, що кожний порядний німець…
— Двадцять п’ять… — замахав руками ювелір.
— Двадцять — моє останнє слово!
— Гаразд, — старий обійшов навколо столу, сів на своє місце. — Але ж за умови, що товар задовольнятиме нас.
— Я не збираюсь нав’язувати вам мотлох. Ви можете купувати лише те, що влаштовуватиме фірму.
— Коли я побачу товар?
— Хоч зараз, — поплескав Шпехт по невеличкій шкіряній валізці.
— Як! — підскочив ювелір. — Ви носите коштовності з собою? У такий тривожний час?
— Саме зважаючи на це, — посміхнувся Шпехт. Він витяг з валізи шкатулку з найціннішими речами. — Вас не здивуєш, — скоса зиркнув на руки старого, що потяглися до шкатулки, — та дещо тут є…
Кремер схилився над шкатулкою. Довго розглядав коштовності. Коли нарешті глянув на Шпехта, його погляд світився повагою.
— Не хочу говорити вам компліменти, — мовив, — та ви можете стати одним з моїх найсолідніших клієнтів.
— Отже? — запитав Шпехт.
— У вас все? — відповів ювелір запитанням на запитання.
— Маю ще золоті годинники.
— Воістину ви з’явилися сюди з чарівної казки, молодий чоловіче, — розвів руками Кремер.
— Я вже давно вийшов з дитячого віку і навіть у ті далекі роки не захоплювався казками, — усміхнувся Шпехт. — Мене цікавлять гроші.
— Оптом? — запитав ювелір.
Петро кивнув.
Минуло принаймні три години, поки вони дійшли згоди. Кремер торгувався за кожну марку, бігав по кабінету, хапався за голову і зовсім збив з пантелику Германа, який уявляв собі власника такої солідної фірми респектабельною людиною. Зрештою кожен залишився задоволений. Шпехт радів, що сума, на якій вони зупинилися, перевищила орієнтовно визначену ним і Зарембою вартість; Кремер радів з того, що в нинішні тривожні часи вдалося придбати таку велику партію коштовностей. Що не кажіть, а золото завжди залишається золотом…
— Сподіваюсь, — примружив очі ювелір, — ви розумієте, що негайно розрахуватись фірма не зможе. Жодний підприємець міста не знайде зараз стільки грошей готівкою, щоб оплатити все це. Таким чином, ви одержите третину грішми, а на решту — надійні, гарантовані векселі.
— Я практична людина, гер Кремер, — заперечив Шпехт, — і для наступних операцій мені потрібні гроші. Пробачте, але там, де я працюю, ваші векселі варті не більше, ніж мильна булька. — Ювелір удав, що образився, та Шпехт не звернув на це уваги. — Так, мильна булька… І не забудьте, ми вже умовились — двадцять процентів валютою.
— Цей чоловік пустить мене на дно, — скривився ювелір. — Але ж у такому разі вам доведеться трохи зачекати. Гроші на вулиці не валяються.