Після цього випадку Димо Карадимов обминав «закуток». Він і далі ходив до корчми, але вже до великої зали. Там підсідав до мисливців, хоч сам не так-то вже й кохався в полюванні. А в «закуток», доки справи на заводі не ускладнилися, не зважувався заходити навіть із товаришем — настільки той «закуток» дався взнаки.
Так стояли справи до того вечора.
До вечора двадцять четвертого жовтня.
* * *
Троє конструкторів дісталися до корчми саме вчасно, бо холодний вітер посилився, а ріденький спокійний дощик раптом перейшов у зливу. В «закутку» вже були відвідувачі. За одним столом сидів перший заступник генерального директора із Светломиром Горановим, а за сусіднім Авакум, розгорнувши журнал, розв'язував кросворд, спроквола смокчучи люльку й час від часу пускаючи кучеряві кільця синюватого диму. Конструктори зайняли третій стіл, найближчий до входу, й Прокопій відразу запросив Авакума до них.
— Жаргонне слово з семи літер, що закінчується на «а» і означає місце, де відбувають покарання? — запитав Авакум.
— Кутузка, — усміхнувся зверхньо Димо.
Авакум заповнив клітинки в кросворді й задоволено кивнув головою. Потім дістав із гаманця два старовинних срібняки, потемнілі, ще не очищені від окису, й похвалився:
— Оце сьогодні знайшов на Сухій річці.
— Старе срібло! — зауважив Прокопій, але не потягся до монет. — Певне, бозна-колишнє!
— І я гадаю, що бозна-колишнє! — іронічно скривився Димо.
— Македонське! — промовив Авакум. — Четверте століття до нашої ери.
— Досить давнє, — сказав Прокопій.
Авакум сховав монети в гаманець.
— Два місяці праці за дві срібні монетки! — поблажливо засміявся Димо. — Надто низька продуктивність праці. Або, як кажуть у народі, гора родила мишу!
— Ц» не мишенята, а ведмежата! — ляснув по гаманцю Авакум. — І не звичайної породи, а рідкісної, виняткової!
— Щодо продуктивності, то ти, шановний, — глянув начальник відділу на Карадимова, — м'яко кажучи, мислиш, як невіглас. Кожен пересічний інтелігент знає, що в археології кількість і ціна знайдених речей не мають жодної ваги. В цій науці важить зовсім інше. Унікальність та історична вартість. Чи не так, друже? — звернувся він до Авакума.
— Свята правда! Я ладен два роки копати, аби знайти хоч одну золоту монетку часів Олександра Великого! — кивнув Авакум.
— Е, золото — це зовсім інше! — промовив Димо. — Та й Олександр Великий на ринку, певно, високо цінується. За таку монету і я покопав би землю день-другий.
— З задоволенням дам вам лопату й кайло! — засміявся Авакум.
Прокопій кашлянув, видно, збираючись сказати щось різкіше на адресу Димо, але тут до нього підбіг офіціант і повідомив, що його просять до телефону.
Прокопій сягнув до кишені камізельки по годинник, але Авакум випередив його:
— Двадцять вісім на сьому! — підказав він.
— Дякую, — кивнув Прокопій, устаючи з-за столу.
Він пішов до виходу нерішуче і якось неохоче, мовби до поліклініки, де йому мають рвати зуба.
— Дивно! — кивнув Димо вслід.
— І мені так здається! — вперше озвався Спиридон Хафезов.
— Е, то ви ще не розучилися говорити! — пожартував Авакум.
— Не люблю пустопорожніх теревенів, — стиха огризнувся Спиридон.
— Пустопорожніх не любите, а змістовних не чуєте. Це добре. — Авакум нахилився до Хафезова: — Але що, власне, вам здається дивним?
— Несподіване зникнення нашого шефа! — озвався замість нього Димо, що сидів навпроти. — А вас це не турбує?
— Ні, — хитнув головою Авакум. — Я не такий вразливий. До того ж я гадаю, що це з кожним може статися!
— Що?
— Що його покличуть до телефону!
— О так! Тільки треба, щоб знали, де його шукати!
— Ще б пак! Мої друзі знають, що я в «П'яних вишнях», і в будь-яку хвилину можуть мене покликати. А хіба ваша дружина, знаючи, що ви в «П'яних вишнях», не подзвонить при потребі? — запитав Авакум Спиридона Хафезова.
— Ну що ви! — підніс руку Спиридон. — Моя дружина, хвалити бога, не знає, що я в «П'яних вишнях».
— Не знає? — здивувався Авакум.
Ту мить надійшов чоловік, якого Авакум називав Алексом.
— Алексе, ходи до нас! — покликав його Авакум. — Є вільний стілець.
— Дякую за ласку, я ліпше сяду до каміна, погріюся, — відповів чемно Алекс. — Надворі страшенна злива і собачий холод.
— Принеси нам, друже, ще по чарці коньяку! — озвався Авакум до офіціанта, що накривав директорський стіл. — І для нього теж! — кивнув головою в бік Алекса. Потім нахилився до Спиридона Хафезова й ласкаво-дружнім тоном продовжив перерваний діалог:
— То ви живете подвійним життям!
— Чому подвійним? — смикнувся Спиридон.
— Бо маєте таємниці від дружини! Кожен, хто щось приховує, веде подвійне життя!
— Браво! — вперше погодився з ним Димо. — У вас залізна логіка!
— Ти ба, він уже й висновки робить!
— А чого ви ображаєтеся? — запитав Авакум.
— Ображаюся?
— І навіть тривожитесь!
— А що вам до того, чи я тривожусь?
— Та я жартую, товаришу Хафезов. Просто хотів, щоб. нам було веселіше. Вибачте.
— Археологам краще пильнувати своїх таємниць, а не цікавитися чужими, — пробурчав Хафезов.
— Правильно! — підтримав його Димо, який раптом згадав, що Хафезов усе ж йому колега.
— Отже, ви обидва виступаєте єдиним фронтом проти мене? Щось на зразок змови? — продовжував гру Авакум. — А чого, скажіть ласкаво?
— Ну от, відразу вже й змова! — кисло всміхнувся Карадимов. — Це ж треба додуматися!
— Ніякого єдиного фронту ні проти вас, ні взагалі! — холодно кивнув Спиридон. — У нашій роботі кожен відповідає за себе, а живе як сам знає. Як сам знає! — повторив він, значуще глянувши чомусь на колегу, а не на Авакума.
— Колего Хафезов, що ти все — як сам знає та як сам знає! Мене вже аж нудить! — скривився Димо, блиснувши недобре очима.
Від сусіднього столу озвався заступник генерального директора:
— Чого це ви так гарячкуєте, товаришу Карадимов? Коньяк у голову вдарив, чи що?
— Ні, це через нього, товаришу директор! — Димо тицьнув пальцем у груди Хафезова. — На нього напала якась манія величі, все «сам» та «сам» торочить, от я й не витримав!
— Він взагалі останнім часом дуже нервовий! — здвигнув плечима Хафезов.
— Інженер Карадимов перший кавалер міста Н і, цілком природно, деколи неспокійний. Треба його розуміти і співчувати.
Димо глибоко зітхнув, склав руки на грудях і промовив:
— Дякую за підтримку, товаришу директор! Звичайно одружені чоловіки дихають на мене тяжким духом, отож я більше ніж хто інший потребую товариської допомоги.
— Допоможемо залюбки! — засміявся перший заступник директора.
Авакум усміхнувся на ці слова, а перший заступник директора вів далі серйозну розмову з сусідом.
За якийсь час у «закуток» повернувся Прокопій і ще з порога якось винувато всміхнувся.
— Я затримався? — запитав він.
Авакум глянув на годинник і відповів:
— Зараз три хвилини на восьму. Вас не було трохи більше ніж півгодини. Та дарма! Сідайте, місце вільне.
— Спершу погріюся біля каміна, бо трохи змерз. Дощ надворі просто крижаний, ніби має ось-ось піти сніг.
Він став перед решіткою каміна й підніс руки до полум'я. На протилежній стіні відбився химерний обрис його довготелесої постаті. Здавалося, це тінь не людини, а безголового диявола.
Через п'ять хвилин після останніх слів у «закуток» бурею влетів вахтер конструкторського відділу бай Стамо, мокрий як хлющ, у шкіряному плащі й військових чоботях. Він був старшиною Н-ського артилерійського полку й пішов на пенсію через хворобу серця. Увійшовши, він козирнув першому заступникові директора, потім у два скоки опинився біля Прокопія.
— Ключ! — захекано вигукнув бай Стамо й простяг руку.
Прокопій трохи зблід на лиці, але залишився спокійний і, помовчавши кілька секунд, з гідністю запитав:
— Якого ключа вам треба?
Тепер уже зблід бай Стамо. Він роззявив рота, наче його душили, й рука його безсило впала.
— Як то якого ключа? Ключа од відділу, який я вам дав півгодини тому, щоб ви туди зайшли!
— Чи ви не збожеволіли? — похитав головою Прокопій. — Якщо я півгодини тому був на заводі, то як би я опинився вже тут? Чи в мене крила за плечима?
— Не жартуйте, товаришу Сапарев! — підвищив голос колишній старшина.
— Відчепіться від мене, а то я викличу до вас «швидку допомогу»! — скипів Прокопій. — Ви з глузду з'їхали!
Бай Стамо відступив на крок і глянув на всіх очима, сповненими переляку й болю.
В цей час Алекса вже не було в кімнаті. На його місці сидів Авакум.
Зустрівши погляд першого заступника директора, бай Стамо кашлянув і промовив:
— Товаришу директор, скажіть йому, нехай віддасть ключ! Нащо такі жарти?
— Зачекайте-но! — відповів перший заступник директора. — Чому ви не відібрали в нього ключа вчасно, ще на заводі, а приїхали за ним аж сюди?
— Тому, товаришу директор, що коли я повернувся, його вже не було, він пішов.
— А ви куди ходили? Чому лишили його самого?
— Бо він нені сказав: «Мені треба тут щось подивитися. Я побуду хвилин двадцять, а ви тим часом сходіть у буфет, візьміть каву та два бутерброди й принесіть мені. А я замкнуся зсередини!». Коли я все те приніс, його вже не було!
— А ключ?
— Ключа не було ні всередині, ні у дверях. Він узяв його з собою!
— Ну що ти вигадуєш, негіднику! — стиснув кулаки Прокопій і погрозливо посунув на бая Стамо. — Глянь мені в вічі!
— Дивлюся!
— Я підходив до тебе півгодини тому?
— Так.
— Ти певен?
— Можу поклястися батьком і матір'ю!
— Брехун! — крикнув Прокопій. Він замахнувся, і в «закутку» пролунав ляпас, так наче хруснула суха дошка.
Колишній старшина навіть не зворухнувся, тільки дивився, вирячивши очі. Так він простояв секунд п'ятнадцять, а потім тяжко, впав на підлогу, наче підрубане дерево. Голова його вдарилася об стіл, чарки підскочили, але перекинулася тільки Спиридонова. Жовта рідина потекла по столу, й кілька краплин упало на обличчя колишнього старшини.
В цю мить у дверях наче на замовлення з'явилося кілька міліціонерів па чолі з лейтенантом. Вони ніби очікували десь поблизу, поки вибухне сварка між Прокопієм і вахтером, аби втрутитися в найкритичніший момент, і все ж трохи запізнилися. За спинами міліціонерів височіла довга постать Алекса. Авакум, перезирнувшися з ним, злегка всміхнувся самими очима, й Алекс у відповідь ледь помітно кивнув головою.
Коли бая Стамо повезли в окружну лікарню, що стояла за корчемним садом, лейтенант запитав Прокопія:
— Що таке сталося між вами?
— Він його вдарив! — квапливо відказав Спиридон Хафезов, хоч лейтенант питав не його, а Прокопія. — Дав йому ляпаса. — Хафезов кинув на колегу такий страшний палаючий погляд, що той знітився, втупив очі в землю і похилив голову.
— Справді, інженер Сапарев ударив вахтера, — поважно озвався перший заступник директора. — Але я запевняю, що від такого удару не впала б і дитина, не те що великий і міцний чоловік, як наш вахтер. Йому, напевно, стало погано від хвилювання.
— Це скажуть лікарі, — відповів лейтенант.
— Шкодую, що так сталося. — Прокопій глянув на першого заступника директора й похмуро помовчав. — Але погодьтеся, я не міг вчинити інакше. Він робив з мене дурня!
— Вибачте, — посміхнувся з того боку столу Димо Карадимов, — але часом і мені спадає на думку, що ви в своєму довгому плащі, зі старомодним парасолем часів першої світової війни маєте трохи дивний вигляд.
— Так, так, — озвався Спиридон Хафезов, до якого знову повернулася його хоробрість.
— Ви матимете доволі часу для розповідей і пояснень, — виструнчився лейтенант. — Усіх присутніх тут, за винятком товариша першого заступника директора, прошу зайти з управління для складення відповідного протоколу!
— Але я вже дав своє пояснення, — на обличчі Хафезова відбився відчай. — Навіщо гаяти час?
— Не турбуйтеся, товаришу Хафезов! — махнув рукою перший заступник директора. — Я повідомлю вашу дружину про випадок, і вона не буде тривожитися.
— От халепа! — зітхнув Хафезов. — Це все через вас. — Він глянув на Прокопія з відвертою ненавистю.
— Отаке, товаришу Хафезов, ваше самопочуття, коли ваша невинність, сказати б, hors concours[1]? — єхидно запитав його Прокопій.
* * *
В управлінні міліції відразу звільнили Алекса, оскільки він не був присутній при «випадку». Авакума теж звільнили, взявши від нього кілька рядків пояснення. В приймальні слідчого залишилося троє інженерів конструкторського відділу — Сапарев, Хафезов і Карадимов. У суміжній кімнаті слідчого чекало ще двоє: вахтер центрального заводського входу й вахтер конструкторського цеху.
Капітан Петров (Алекс) і Авакум не пішли геть, а іншим ходом, із сусідньої вулиці, піднялися на третій поверх, де була кімната, обладнана телевізійною апаратурою. Там застали слідчого з міліції майора Івана Іванова та «економіста» полковника Светломира Горанова. Горанов був молодший від Авакума лише на три-чотири роки, але вважав себе за представника нового покоління. Одягався з претензією на оригінальність, завжди мав підкреслено діловий вираз обличчя, а голубувато-сірі очі дивилися самовпевнено і навіть трохи зверхньо. Коли Авакум і капітан Петров увійшли до кімнати, Светломир офіційно кивнув Петрову («дозволяю бути присутнім»), а Авакумові подав руку.
— Вітаю, маєте доброго помічника! — показав він головою в бік Петрова. — Я помітив, як ви подали йому знак вийти, але не думав, що він так швидко виконає ваше завдання!
— Завдання? — перепитав Авакум.
— Ви ж доручили йому викликати міліцію, так?
— О, я доручив йому ще три речі! — всміхнувся Авакум. — По-перше… зрештою, доповідайте, капітане Петров, бо я можу переплутати, що було першим, а що другим!
Доки вони розмовляли, слідчий налив у чашки кави, яка щойно закипіла на маленькій плитці, й жестом запросив їх пригощатися.
— Перше, — почав капітан Петров, — ви наказали негайно поставити варту біля дверей конструкторського відділу. Друге — відразу ж викликати групу дактилоскопістів, щоб зняти сліди на підлозі й біля сейфа відділу. Третє — приставити до міліції двох вахтерів — від головного входу і від входу до конструкторського відділу. І четверте — якнайшвидше відрядити до «П'яних вишень» лейтенанта з групою міліціонерів. Я пообіцяв, що чекатиму лейтенанта біля садової хвіртки, звідки можна дістатися просто з «закуток».
— Все цілком зрозуміло! — махнув рукою полковник Горанов. — Ви передавали свої розпорядження радіотелефоном, зв'язаним з оперативним штабом нашої групи, яка перебуває тут, у приміщенні міліції… Гм, де, між іншим, перебуває штаб і моєї групи. Коротко кажучи, — звернувся він до Авакума, — ви зі своїм помічником зробили те, що і я зробив сам, маючи з собою портативний комп'ютер. Жовта кнопка мого комп'ютера вмикає спеціальний звуковий пристрій, що подає сигнал, подібний до трьох телеграфних тире. Цей сигнал означає «грабунок», і бригада, отримавши його, вживає оперативних заходів, таких, як при справжньому грабунку, їх перелічив капітан Петров: виклик дактилоскопістів, встановлення варти і таке інше. Звичайно, бригада знає, що той сигнал «грабунок» стосується конструкторського відділу ЗСС. Отже, все, що ви зробили сьогодні увечері, я міг би зробити сам, натиснувши жовту кнопку.
— О, якби я знав, що ви це зробите, тобто готові натиснути на вашу чарівну жовту кнопку, я не ганяв би свого помічника, слово честі! — всміхнувся Авакум. — Надворі такий жахливий дощ! — Він прислухався. — О, ще й досі!
— Але ж я не мав при собі комп'ютера! — почервонів Горанов.
— Шкода! — зітхнув Авакум.
— І потім… через говіркого співрозмовника я не мав змоги уважно стежити за всім, що відбувається навколо.
— Ну так, звичайно! — здвигнув плечима Авакум.
— У мене тільки одне запитання, — промовив Горанов. — Звідки ви знали, що між тими двома людьми спалахне сварка і що потрібне буде втручання міліції? А якби між ними нічого не сталося, як би ви пояснили появу міліції з лейтенантом?