Грицай взявся за діло.
Метр за метром освітлював променем свого яскравого ліхтаря склепіння, стіни, підлогу, пильно розглядав кожну тріщину. Коли тріщина була ширша за інші, засовував у неї тонкий стальним щуп, вимірював довжину її складеним метром, записував відомості в блокнот. Здавалося, він так поринув у свою роботу, що зовсім забув про Іваньо, який сидів на східцях і мовчки стежив за ним.
— Мати божа! — раптом тремтячим голосом вигукнув священик.
З глибини підземелля долинув стогін, спершу ледве чутний, потім голосніший. Глухий, невиразний, він пронісся під склепінням підземелля і завмер.
Рука Грицая рвонулася до кишені, в якій лежав пістолет. Але вже в наступну мить, зловивши на собі гострий, допитливий погляд Іваньо, він замість того, щоб сунути руку в кишеню, ляснув себе по боці, вражено вигукнув:
— Що це?
Священик підійшов до нього впритул і злякано прошепотів:
— Душі! Душі загиблих волають про відплату. Коли б ви знали, скільки крові безневинних пролито тут!..
— Облиште! — без усякого маскування, цілком щиро розсміявся Грицай. Трагічний тон священика не справив на нього ніякісінького враження. — Ви знаєте, що я матеріаліст і не вірю в загробні байки…
Стогін, від якого аж у душі холонуло, знову повторився. Іваньо перехрестився, забурмотів молитву.
— Ну, ну, — насмішкувато поплескав його по плечу Грицай. — Не хвилюйтесь. Ходімо подивимось, хто це подає голос.
Він спокійно попрямував коридором, освітлюючи його ліхтарем.
Іваньо йшов слідом за ним. Як тільки Грицай одвернувся, вираз страху одразу зник з обличчя священика. Кусаючи губи, він кидав сповнені люті погляди на широку спину супутника.
— Десь тут, — Грицай шарив променем ліхтаря по стіні. — Ага, так я й думав! Дивіться.
Промінь холодного світла уперся в невеликий отвір у стіні. Стогін долинав звідти.
— Своєрідна еолова арфа, — сказав Грицай. — Тут у вентиляційній трубі зроблено якийсь пристрій, що утворює звук, схожий на стогін, коли вгорі подме сильніший вітер. От і все — ніяких мертвих душ… Ці моторошні звуки, певно, входили до програми тероризації в'язнів підземелля.
Іваньо похитав головою.
— Не знаю, як в'язнів, а мене вони налякали дуже.
— Ось вам одна з переваг атеїзму, — з відвертою насмішкою сказан Грицай. — Атеїсти хоробріші.
Вони повернулися назад до входу.
— Може, ви підніметесь наверх, — запропонував Грицай. — Чого вам тут сидіти — в темряві й вогкості,
— Нічого. Мій обов'язок християнина велить мені не залишати вас самого в такому похмурому місці.
Грицай зрозумів, що Іваньо під нього не відчепиться. Але відкривати священикові справжню мету своїх шукань не хотів.
— Гаразд, тоді я швидко обійду коридор і камери, а потім, коли буде більше часу, візьмусь за діло як слід.
— Як хочете, — якомога байдужіше відповів Іваньо, марно намагаючись приховати свою радість. — Я з вами.
Оглянули центральний коридор, заплутані бічні ходи.
Коридор вів у великий зал з високою ребристою стелею. В центрі залу стояло квадратне підвищення з гладенько обтесаного каменю. В кутку — друге, трохи менше. За ним — камін.
— Зал судилища, — пояснив Іваньо. — В ньому допитували й судили єретиків. Ось тут, — показав він на центр залу, — сиділи судді-інквізитори. В тому кутку катували підсудних.
— Веселе місце, — пожартував Грицай.
Зовні недбало оглянув Грицай і третю камеру, де, за твердженням ксьондза Пшемінського, містився тайник з документами. Нічого підозрілого не помітив. Каміння ніде не зрушене, стеля теж ціла. Грицай полегшено зітхнув. Тепер він був певен, що невідомий, який розглядав план і зробив на ньому помітки, документів ще не знайшов. Треба його випередити за всяку ціну…
Години через три полковник Грицай сидів у себе в кабінеті, чекаючи лейтенанта Данилка. У двері постукали.
— Заходьте, — запросив полковник.
Молодий чоловік у цивільному костюмі відрапортував:
— Лейтенант Данилко за вашим наказом прибув.
— Здрастуйте. Сідайте.
Полковник стежив, як Данилко упевнено легко перейшов кабінет, сів у крісло.
— Ви були поранені в ногу? — спитав Грицай.
— Так точно, товаришу полковник.
— Загоїлась рана?
— Так точно. Нога працює навіть краще, ніж раніше.
Грицай посміхнувся. Він любив веселих людей і завжди відкликався на жарт.
— Знаєте, для чого я вас викликав?
— Ні, товаришу полковник.
— Розкажіть трохи про себе.
У лейтенанта було просте, на перший погляд, нічим не примітне обличчя. Але коли придивитися краще, привертала увагу чиста рівна лінія високого чола, уперто зведені брови, спокійні сірі очі. «Кажуть, сіроокі — чудові стрільці», подумав Грицай і запитав:
— Стріляєте влучно?
— Нічого… Призи брав, — відповів Данилко, трохи здивований запитанням, що не стосувалося теми розмови.
— Правильно. Військова людина обов'язково повинна вміти добре стріляти… Розповідайте…
— Народився я в дев'ятсот двадцять другому році в селі Борунів, кілометрів вісімдесят звідси на захід. Батько наймитував, я теж спершу був наймитом у куркулів, потім подався до міста. Роботи в місті не знайшов, перебивався як міг. Потім, коли Західна Україна стала радянського, я поступив на завод. Коли почалася війна, добровільно пішов в армію. Воював під Орлом, Сталінградом, визволяв Київ. Поранений під Ровно, був у госпіталі, тільки сьогодні вийшов.
— Так, — після короткої паузи сказав Грицай. Відчинив сейф, дістав якусь фотографію, поклав на стіл. — У вас є знайомі в місті?
— Ні, товаришу полковник.
— Знає хтось із ваших односельчан, де ви були ці роки, що з вами?
— Ніхто. Мати померла давно, батько — перед війною, родичів у мене немає, в село ні до кого не писав.
— У формі виходили за ворота госпіталю?
— Ні, ми в піжамах ходили, а сьогодні від вас принесли цивільний костюм і наказали прийти сюди в ньому.
Відповідаючи на запитання, Данилко дивувався дедалі більше й більше.
— Які мови знаєте?
— Крім рідної української, російську, звичайно. Польську знаю, трохи німецьку.
— Добро… Тепер слухайте уважно… Ви, певно, бачили тутешній костьол святої Єліжбети?
Данилко кивнув головою.
— У підземеллі під костьолом сховано важливий документ — список уніатських священиків, які напередодні польсько-німецької війни були завербовані гестапо і вірно служили йому до розгрому гітлеризму. Сьогодні я побував під костьолом, переконався, що список шукають вороги — цілком можливо, для того, щоб передати шпигунів новим хазяям.
— Дайте взвод солдатів, і я по камінчику переберу весь костьол, а тайник знайду, — запропонував Данилко.
— І це дасть матеріал для провокаційної кампанії в буржуазній пресі, — в тон йому відповів Грицай. — Піднімуть галас на весь світ, що радянські війська руйнують храми, знущаються над почуттям віруючих. А попи-шпигуни зметикують, в чому справа, і розбіжаться хто куди — шукай тоді вітру в полі. Втече і суб'єкт, який шукає документ.
— Ага, зрозумів, нарешті! Треба його піймати, а він викаже інших.
— І знову не так, — посміхнувся полковник. — У нашій справі найпростіший шлях до мети ще далеко не найвірніший. По-перше, зовсім невідомо, видасть він спільників чи ні. А по-друге, нам потрібен насамперед список — справжній, в цілковитому порядку.
— Для чого? — здивувався лейтенант.
— Ви ж родом з цих місць і не вам розповідати, що уніатська церква завжди була найвідданішою служницею реакції. Але серед віруючих уніатів більшість чесних, хороших людей, яких просто обдурили. Широко опублікований документ про співробітництво церковників з фашистами викличе відгуки у всьому світі — адже українці-уніати живуть і в Північній Америці, і в Південній. Зараз уніатська церква намагається надіти на себе тогу борця проти фашизму. Список, який ми шукаємо, відкриє очі чесним людям.
Задзвонив телефон.
— Я занятий, — сказав Грицай, узявши трубку. Хтось відповідав йому вибачливим тоном, але настійливо.
— Прийміть його самі, — спокійно відповів полковник.
У трубці знову затріщало — хтось виправдовувався, умовляв.
— Гаразд, випишіть перепустку, — нарешті згодився Грицай. — Якийсь дуже настирливий відвідувач хоче поговорити тільки зі мною, — пояснив він Данилку. — Доведеться прийняти. Вийдіть, будь ласка, у коридор, поверніть за ріг і побудьте там. Я вас потім покличу.
За хвилину-другу новий відвідувач постукав у двері кабінету Грицая.
— Будь ласка, — запросив полковник.
Чоловікові, який так настійливо домагався побачення з полковником, було років шістдесят.
— Отакого начальника мені й треба, — почув уже з порога. — А то сидить молодий, у мене син старший. Я з таким говорити не можу, мені треба серйозного начальника, який може уважно вислухати і все грунтовно пояснити.
— Сідайте, — запросив Грицай.
Старий сів, поклав капелюх на невеличкий столик для телефонів, приставлений до письмового, повільно розправив довгі сиві вуса:
— Справа у мене, товаришу полковник, така, що навіть я сам у ній розібратися не можу — чи то правда, чи ні. Нічогісінько не втямлю.
— Може, разом розберемось, — ледь помітно усміхнувся Грицай.
— Може, й розберемось, — охоче згодився старий. — Кажуть, одна голова добре, а дві — краще. Тільки тут не дві, може, цілих двадцять треба, щоб маху не дати. Хочу сказати вам для початку, що попів цих я все життя терпіти не міг. Ще як одружуватись збирався з старою своєю, то так-таки напрямки і сказав: «До церкви не піду, хоч ти що!» І вже як вона плакала, і батько мій лаяв мене. Ніде правди діти — довелося піти. Що його вдієш — тоді час такий був, самі знаєте. З роботи б вигнали, в поліцію запроторили. А безробітних і без мене вистачало. На будь-яке місце, тільки скажи, зразу десять прибіжить. От і довелося проти своєї совісті йти. До церкви я таки пішов, а отцю Григорію — священик був у тому селі, де моя стара жила, — йому й кажу: «Невіруючий я. Атеїст, якщо по-вченому», А він і відповідає: «Та про мене. Гроші плати, а в церкві, що скажу, те й роби». Правда, напідпитку він тоді був, та, й усі вони випити люблять, скільки я їх не зустрічав…
Старий помовчав, вийняв з кишені величезний кисет з тютюном. Грицай простягнув йому коробку «Казбека». Той презирливо зморщився: «Не вживаю», старанно скрутив цигарку і, пускаючи клуби їдкого диму, провадив далі:
— Усі вони люблять випити, крім одного — отця Іваньо, що поряд зі мною живе. Такий тихий піп, просто на диво. Горілки — ані-ні. Щодо жінок — теж. Усе з дітлахами возиться, в саду порається, читає. І поговорити з ним приємно: ввічливий, отрути своєї релігійної не сіє. Думав я: невже цей піп не такий, як усі, невже користь від нього, а шкоди немає? Подивишся, наче людина як людина, а додому від нього прийду, посиджу, обміркую все і не йму віри. «Ой, кажу собі, Вершило (це мене так звати — Андрій Вершило), не вір попові, всі вони одним миром мазані».
Вершило знову урвав свою розповідь, дістав з кишені велику червону хусточку, витер спітніле чоло. Грицай уважно і добродушно поглядав на співрозмовника.
— Так от, товаришу полковник, учора я допізна в своєму садку сидів. Унадилися хлопчаки в мене яблука красти. Вдень хай собі приходять. Я їм сам виберу, дам, яке тільки сподобається. Дитина, вона, самі знаєте, смачненьке любить. Коли з дозволу, я не проти. А красти — це не годиться, до добра не доведе таке діло, та й дереву шкодить. Сиджу ото я в садку, в найтемніший закуток забрався. Спершу куняв, а потім поглянув навколо — така краса. Ніч тиха, зорі ясні-ясні. 1 раптом сумно мені стало. От, думаю, дід Вершило, життя ти вже прожив, а добра не бачив — по чужих людях та по чужих хатах тинявся. Тільки тепер щастя настало, а ти вже старий. Замислився я, раптом чую — шум. А треба сказати вам, мій садок і садок Іваньо — поряд. Раптом, значить, чую — шум. Що це, думаю, таке? Коли бачу, в будинку ксьондза відчиняються задні двері, що в садок ведуть. Хоч темно, а розібрати можна: вийшов з будинку чоловік. «До побачення, — каже. — Рівно опівночі буду». І крадеться через садок, та так тихо, обережно, видно, чогось йому ховатися треба. А пан-отець за ним з відчинених дверей стежить. Пройшов цей чоловік зовсім близько від мене, навіть дихання було чути — важко так дихає, сопе. Розглядів я його трохи. Па зріст невисокий, плечі, широкі, руки дуже довгі. Підкрався до паркана, прислухався, потім перестрибнув через нього — тільки й бачили. Вранці пішов я до сусіда свого — Стьопи. Надстроковик він, старшина, десятий рік в армії служить. Бойовий хлопець. Я йому про все розповів, а він мені порадив, куди піти. Справді, думаю, треба піти. Може, воно вам і без потреби, а все-таки на совісті спокійніше. А може, думаю, який підозрілий.
— Правильно зробили, Андрію… По батькові як вас?
— Іванович.
— … Андрію Івановичу. Добре зробили, що прийшли сюди. Спасибі, — Грицай міцно потис старому руку.
— То виходить, правильно я подумав, що він пройдисвіт якийсь? — зрадівши, спитав Вершило.
— Оцього я вже не знаю, Андрію Івановичу. Мало хто до ксьондза ходить. Може, людина дитину охрестити вирішила, а відкрито цього робити не хоче, може, ще якась справа — всяко буває, — посміхнувся Грицай. — Одначе розмову нашу прошу зберегти в таємниці.
— Та хіба я не знаю, — кивнув головою Вершило. — Нема нічого розумнішого, як язик за зубами тримати.
Вершило встав, узяв зі столика свій капелюх і, попрощавшись, вийшов.
Полковник теж вийшов у коридор, покликав Данилка. Молодий офіцер стояв біля вікна, задумливо дивлячись у високе холодне небо.
— Ходімо, — сказав полковник. — Здається, я тільки що одержав дуже важливі відомості…
X. НІЧНА ОБЛАВА
На побачення Павлюк з'явився точно в призначений час. Додержуючись правил конспірації, він озирнувся, перевірив, чи не стежить хто за ним, і лише тоді обережно шмигнув у хвіртку.
Як і минулого разу, священик уже чекав його і відразу впустив у будинок.
Привітавшись, Іваньо передусім повідомив про інженера Грицая.
— Я не думаю, щоб його надіслали контррозвідники, — сказав він. — А втім… У нашому становищі треба остерігатися всього. І дещо в його… може, навіть не в словах, не в поведінці, а швидше в погляді, в манерах здалося мені підозрілим. Особливо не подобається мені, що він бачив наші помітки на плані. З них можна легко зрозуміти, що ви шукаєте.
Павлюк удачливий і досвідчений шпигун з багаторічним «стажем», мав своє «професіональне самолюбство» — визнати свою помилку йому не хотілося.
— Дурниці, — сказав він навмисно недбалим тоном. — Нічого не зрозуміє. Мало хто і з якою метою міг лишити помітки на плані. Все одно невідомо, в якій камері треба шукати тайник.
— Усе це так, але обережність необхідна.
Павлюк знизав плечем.
— Це правда, святий отче. І все ж не такий страшний чорт, як його малюють. Я на своєму віку мав справу з німецькою, французькою, турецькою, американською контррозвідками і, як бачите, живий, здоровий, не збираюсь умирати. Будемо сподіватись, що нас мине і радянська контррозвідка. Вони в гіршому становищі, ніж ми.
— Чому?
— Дуже просто. По-перше, вони не знають, хто ми, де ми і які наші наміри. Потім уявіть собі найгірше: нас арештували. Признатися, що ми шукали тайник — для нас усе одно, що підписати собі обвинувальний вирок, цього ми ніколи не зробимо. Правильно?
— Ну звичайно.
— По-друге, воші повинні схопити нас саме в той момент, коли при нас буде список — не раніше і не пізніше. Раніше — арешт ні до чого не приведе, пізніше — ми зникнемо з важливим документом. Як бачите, завдання у контррозвідників не легке.
— Тим краще… Ви добре оглянули третю камеру?
— По-моєму, шукати треба не там.
— А де?
— В одній із суміжних — другій, четвертій або напроти — в десятій. Словом, десь біля третьої. Скільки всього камер у підземеллі?
— Двадцять одна.