— Багатенько, шукати доведеться довго. От коли б був помічник… У вас часом нема надійної людини, такої, щоб і допомогла і, звісно, не патякала. Треба знайти підхожого чоловіка. Коли все зробимо, якось здихаємося його…
Обидва добре розуміли значення слова «здихаємося».
— Де таку людину знайдеш, — з сумом сказав Іваньо. — А ваш хазяїн, шинкар, для такої справи не підійде?
— Старий, полохливий, ненадійний. Треба молодого, енергійного.
— Тоді доведеться робити все самим.
— Приготуйте електричні ліхтарі: при свічці багато не зробиш. Мабуть, знадобиться і ломик. Якщо в тайнику є сейф, то може бути потрібен і автогенний апарат, щоб різати метал.
— Де ж я знайду такий апарат? — вигукнув священик. — Під яким приводом його купувати чи позичати?
— У нашій справі треба передбачати навіть дрібниці, — сказав Павлюк, сердито знизавши плечем. — Адже дрібниця може погубити нас. Дев'яносто дев'ять шансів із ста, що апарат не буде потрібен, і все ж таки ми повинні на всякий випадок мати його. Уявіть собі, в якому безглуздому становищі ми опинимося, коли розламаємо стіну, знайдемо тайник і не зможемо добути з нього документ. Тоді вже пізно буде шукати апарат. Через годину після того, як знайдемо тайник, мене не повинно бути в Кленові.
Священик замислився.
— Нічого не можу придумати,
— Безвихідних становищ нема, святий отче.
— Скажіть, — після паузи спитав Іваньо, — а вибухівкою відкрити сейф можна?
— Беруся, — кивнув Павлюк, — мені доводилося.
Пан-отець помовчав, щось обмірковуючи, потім неголосно промовив:
— Є люди, які й досі не склали зброї, блукають по лісах.
— Це з УПА
Раптом, уже майже втративши надію на порятунок, Павлюк побачив, що порота, які вели у двір одного з будинків, трохи відхилені. Інстинктивно, не розмірковуючи, кинувся туди.
І відразу ж пожалкував, йому здалося, що він у пастці. Це був типовий двір-колодязь — правильний чотирикутник, з усіх боків оточений стінами високих будинків. Вихід з нього був лише один — на вулицю.
У будинок вело п'ятеро дверей — кожні в окрему секцію. Одні з них були відчинені. Павлюк кинувся тули.
Опинився на крутих сходах, брудних, пропахлих котами. Не торкаючись поручнів, перестрибуючи через східці, мчав з поверху на поверх. Задихався, відчував, що серце от-от вискочить, але не зупинявся ні на мить, розумів: швидкість — єдиний шанс урятуватись від переслідувачів, голоси яких уже чулися в дворі.
Павлюк мав надію встигнути піднятися на горище, вилізти на дах і по ньому перебратися на другий будинок, третій, четвертий, поки не натрапить десь на спуск униз.
Сходи закінчувались площадкою, на яку виходили маленькі вузькі двері.
«На горище», подумав Павлюк, шарпнувши їх.
Але помилився — опинився не на горищі, а в якомусь зовсім темному приміщенні. Намагаючись зорієнтуватися, Павлюк зробив обережний крок уперед і відразу ж завмер на місці: в спину йому вперлося щось тверде, холодне. Хтось пошепки наказав:
— Руки вгору! Якщо скажете хоч слово або крикнете — застрелю!
Павлюку нічого не лишалось, як негайно виконати наказ. Він стояв з піднятими руками, не маючи сили перевести подих після довгої погоні. Він так стомився від бігу, що не міг як слід зібратися з думками, зрозуміти, що ж сталося, в чиїх руках він опинився.
Голоси внизу і тупіт чобіт на сходах наближалися. Ось вони почулися зовсім близько, на останній площадці сходів. Павлюк відчув, як пістолет, що уперся йому в спину, раптом здригнувся, а його власник затамував подих.
— Підемо вище? — спитав один із переслідувачів.
— Та нема його тут, — заперечив другий. — Кажу тобі…
— Все одно з двору йому не вибратися, — погодився перший. — Ходімо.
Вони почали спускатися, незабаром тупіт затих.
Павлюк мовчки чекав, що буде далі. Переляк, який охопив його під час втечі, поступово минав. Він зрозумів, що потрапив до людини, яка сама боїться радянських органів державної безпеки. Адже варто було тільки покликати тих, що піднімалися сходами, і його б арештували.,
Настала тиша. Переконавшись, що все спокійно, невідомий променем кишенькового ліхтаря освітив Павлюка ззаду і незаперечним тоном наказав:
— Ідіть уперед! Рук не опускати!
Тримаючи руки над головою, Павлюк пройшов вузеньким коридором, звернув ліворуч, штовхнув благенькі дощані двері і опинився у маленькій кімнатці з похилою стелею, освітленій чадною гасовою лампою. Житло було влаштоване на горищі. Залізна койка, покрита ганчір'ям, кривий стіл і табурет — ото і всі меблі в кімнаті. Праворуч від входу темніли ще двері, мабуть, у сусідню кімнату. За вікном на чорному небі миготіли зорі, великі й сумні.
— Сядьте на табурет! Руки на стіл!
Павлюк виконав наказ.
Незнайомець сів на койку, напроти Павлюка.
Тепер Павлюк міг роздивитися того, хто так безцеремонно розпоряджається ним. Він потрапив у полон до парубка років двадцяти трьох. Одягнений він був у зношений, зім'ятий сірий костюм, з-під піджака виглядала брудна сорочка. Очевидно, парубкові довелося зазнати немало злигоднів, проте голос і манери його були пройняті впевненістю. Можливо, одною з причин цієї впевненості був парабелум, націлений просто на Павлюка. Павлюк не міг відвести очей під круглого, темного дула, зловісна цятка, як магніт, притягала погляд,
— Ну, чого ви тікали? — грубо спитав парубок.
— А чому я повинен вам це пояснювати? — Коли минав страх, до Павлюка поверталося зухвальство.
— Тому, що інакше я вас пристрелю, — все так само грубо й рішуче відповів молодий чоловік. — Я мушу знати, з ким маю справу.
— А ви самі хто такий?
— Ти, сволото, відповідатимеш чи ні? — розлючено вигукнув парубок і підняв пістолет, націлюючись…
Павлюк зрозумів: жарти кепські.
— Який ви нервовий, — з удаваною посмішкою сказав він, знизав плечем. — Невже не ясно, що якби за мною не гналися, я б не тікав.
— Зброя є?
— Є, — Павлюк вийняв з кишені кольт. Пістолет парубка був націлений прямо йому в груди. Взяв кольт за дуло, простягнув, парубкові, — Візьміть на деякий час собі. Я не боюсь вас і довіряю вам.
Він розумів: парубок все одно відбере у нього зброю, і вирішив випередити його, інсценувавши «довір'я».
Парубок, узявши зброю, поклав її поруч з собою на ліжко, але парабелума не випустив.
— Документи?
— І документи є. — Пошаривши в задній кишені, Павлюк простягнув запасне посвідчення — своїх документів вирішив до певного часу з обережності не показувати.
Парубок лівою рукою недбало перегорнув сіреньку книжечку, презирливо скривився:
— Липа.
Павлюк знизав плечем:
— Ви не міліціонер, з вас досить і такого.
Молодий чоловік подумав і згодився:
— Хай і так.
Узяв кольт, клацнув пружиною, виймаючи обойму, повернув зброю хазяїнові.
— Покладіть обойму в праву кишеню, пістолет у ліву. Зарядити його можете тільки на сходах, не раніше. Я стежитиму, і в разі чого — нарікайте на себе… А тепер — забирайтесь геть звідси.
Павлюк остовпів.
— Я кому сказав — забирайтесь геть, — повторив парубок.
— Послухайте, — почав урезонювати його Павлюк. — Ви мене виручили, а тепер хочете погубити. Адже квартал, безперечно, ще оточений, і мене схоплять.
Довід здався парубкові переконливим, бо, трохи поміркувавши, він порадив:
— Тікайте через дах. Я покажу дорогу.
— Ви що, їх за дурнів маєте! За дахом вони теж стежать. Боюсь, що там засідка.
— Мені до цього нема діла. Втекли раз, втечете і вдруге. — На Павлюка дивилися холодні очі.
— Та чим я вам заважаю! — скипів Павлюк. — Я вас не збираюсь виказувати, а в разі небезпеки нам навіть краще захищатися вдвох. — Промовивши це, подумав: «Такий нам стане у пригоді. Хлопець, видно, бувалий». — Я можу бути для вас корисний, якщо хочете знати.
— Ви? — Повні губи скривились у зневажливій посмішці. — Для мене може бути корисний якийсь бандит, криміналіст?
— Часто люди зовсім не такі, якими здаються, — багатозначно сказав Павлюк.
— Висловлюйтесь ясніше.
— Поговоримо спочатку про вас. З радянською владою ви далеко не в дружніх стосунках…
— Припустімо, — згодився парубок. — Що ж з цього виходить?
— Багато дечого.
Павлюк бачив, що розмова зацікавила парубка. Він опустив парабелум, дивився на Павлюка вже без зневаги.
Проте розкриватися перед незнайомцем диверсант не поспішав — багаторічна конспірація привчила його до великої обережності. Насамперед треба дізнатися, що являє собою цей молодий чоловік. Тоді вже можна буде вирішити, чи можна йому довіряти.
Давайте зробимо так, — запропонував Павлюк. — Ви дозволите мені переночувати, а завтра познайомимося ближче і поговоримо.
Парубок погодився.
— Добре, ідіть сюди.
Відчинив двері в суміжну кімнату, провів туди свого нового знайомого, дав йому сірники, свічку і показав на дерев'яний тапчан у кутку.
— Спіть. Попереджаю, що в мене гострий слух: я почую, коли ви підведетесь. Для певності защепну двері із свого боку на защіпку.
= Як хочете, — знизав плечем Павлюк. Недовір'я, підозріливість і грубість парубка йому подобалися. В ньому дедалі більше зміцнювалась думка, що з цього молодого чоловіка може вийти надійний помічник.
Уранці він прокинувся:і твердим наміром узнати, хто цей загадковий парубок. Той в свою чергу теж зацікавився Павлюком, був заінтригований його багатозначними натяками. Розмовляти із своїм «гостем» почав лагідніше, майже ввічливо, пістолета з кишені не виймав.
— Як вас звати? — спитав парубок.
— Павлюк. А вас?
— Дем'янко.
Хазяїн дістав з розсохлої шафки в кутку банку американської тушонки, окраєць чорного хліба, а з-під ліжка — пляшку з каламутною рідиною. Поставив усе це на стіл.
— Поснідаємо,
Каламутна рідина виявилася дуже міцним самогоном-перваком. Павлюк непомітно заволодів пляшкою, підливав та й підливав у склянку господареві. Сам же намагався пити якомога менше. Така тактика швидко дала свої наслідки. Рухи Дем'янка втратили чіткість, язик почав заплітатися. Молодий чоловік став багатослівний, відвертий. Із зайвими, зовсім не пов'язаними з справою подробицями він почав розповідати, як у сорок третьому році завербувався в дивізію СС «Галичина», створену гітлерівцями для боротьби на Східному фронті. Коли Радянська Армія вщент розбила її, Дем'янкові — одному з небагатьох — пощастило врятуватися. Деякий час він тинявся по селах, жив у селян. Але довго засиджуватися на одному місці боявся: його могли примітити, спитати про документи, а їх у колишнього есесівця, звичайно, не було. Та одного разу Дем'янкові таки поталанило: господар хутора зглянувся на становище «знедоленого» і дав йому паспорт свого сина, який утік з фашистами. З цим паспортом Дем'янко виїхав у Кленів і живе й досі, працює, де прийдеться, бо на постійну роботу з таким документом влаштуватися небезпечно — відразу піймають. Скільки він так ще протягне, важко сказати. Найкраще було б утекти за кордон, але як…
Дем'янко схилив голову, втупився у пляшку з самогоном.
— Розумію, — співчутливо сказав Павлюк, поклавши руку на плече парубкові. Відчув, як той здригнувся від несподіваного дотику. — Ви мені допомогли, а я не люблю залишатися в боргу. Звіртесь на мене, і ми влаштуємо ваше життя. Ви ще потрапите за кордон, побачите світ і не раз згадаєте мене добрим словом… А тепер вип'ємо ще.
— Вип'ємо, — важко мотнув головою остаточно сп'янілий Дем'янко. — Дістаньте з-під ліжка ще одну пляшку.
XI. ВОВК СЕРЕД ЛЮДЕЙ
Богданна Багрій сиділа в чайній села Виліска, що простяглося вздовж шосе Кленів — Дрогобич. Чайна містилася в маленькій, брудній, обклеєній злинялими шпалерами кімнаті з одним вікном. Крім Богданни, тут був поштар у формі, літній селянин у брилі, з люлькою в зубах та троє проїжджих — їхній грузовик Богданна бачила біля чайної, коли заходила. Ці троє зупинилися перекусити. Один з них, худорлявий чоловік, виймав із солдатського мішка всілякі припаси. Лівий рукав його куртки був засунутий у кишеню, але й однією правою рукою він управлявся не гірше, ніж інші двома, спритно виймаючи з мішка і розкладаючи на столі сало, варені яйця, домашньої випічки хліб.