Міркуючи так, капітан зрозумів, чому сам відчуває незадоволення своєю роботою. Строки розшуку закінчуються, а він навіть при допомозі слідчого Співака й досі не знайшов цієї важливої дрібниці. Дрібничок навколо справи зібралося багато, але яка з них справді важлива, вирішальна? Певно, надія знайти її при повторному відвіданні Палацу культури — найбільшому із закладів мистецтва, де довгий час працювала покійна Гальчинська, — привела його знову сюди.
…Хор неважко було розшукати. Йшла репетиція, і злагоджений спів долітав у фойє.
Минувши чергову біля входу, капітан пройшов в глиб приміщення до зали глядачів. Та ось спів, немов відтятий ножем, обірвався. У коридор долетіло сухе постукування диригентської палички і сердитий, роздратований чоловічий голос.
Капітан тихо відчинив двері, легенько ступаючи, проник до зали і сів у перше від дверей крісло.
Його появу помітили на сцені, і не тільки хористи, які стояли до нього лицем у три ряди — спереду жінки, вгорі — чоловіки. Диригент теж озирнувся на капітана, дивуючись, яку справу мас до нього офіцер міліції, але, оскільки Андрійко не поворухнувся, повернувся до своїх справ, застукав паличкою по пюпітру ще дужче, ніж раніше, ще сердитіше.
Він ще кілька секунд не піднімав палички, не подавав знака хору, мовби давав змогу капітанові все-таки підійти і пояснити причину своєї появи…
Гість не зреагував і на це німе запрошення. Диригент іще затримався, певно міркуючи, чи не попросити із зали сторонню людину, якій нема чого сидіти на репетиції, і, вирішивши, що зв'язуватися з міліцією нижче його гідності, змахнув паличкою, і на всю залу під самісіньку стелю знову спурхнув могутній хор голосів…
Капітан Андрійко із задоволенням слухав спів. Він розчулився, коли заспівали його улюблену «Закувала та сива зозуля». Коли зарокотали баси, віддався приємному полону і відчув, що й сам не проти підспівати. Упіймавши себе на цьому, відчувши, що пісня розмагнічує, а він прийшов не на концерт, у справах, Андрійко почав уважно вглядатися в обличчя хористів. Декого він упізнавав, хоча й сидів далеченько від сцени, — капітан був далекозорий, — кількох співаків бачив уперше, так само, як і диригента, спина якого плавно здригалася, особливо коли музиканта охоплювало піднесення. Подумалося, що вдруге прийшов він до палацу недаремно, що саме ці люди, яких побачив вперше, підкажуть, хто такий «С» і де його шукати. Адже сотня людей може не знати того, хто потрібен, а сто перший згадає і цим виправдає втрачений час на розмову з цілою сотнею. Найбільше чомусь цікавив диригент. Невисокий, досить огрядний, чим здивував капітана — він досі зустрічав хормейстерів тільки сухорлявих і, знаючи, як багато енергії втрачає диригент на репетиціях і на концертах, вважав, що гладкими, якби й хотіли, вони не бувають. А цей невисокий чоловік за пультом скидався на добре відгодованого котика з дуже плавними рухами рук, яким, округло похитуючись, він допомагав усім тілом, і якби капітан раптом побачив, що ззаду у диригента в такт ворушиться пухнастий хвостик, то навряд чи здивувався б.
Коли хормейстер оголосив перерву і співаки посипалися із сцени як горох, Андрійко підвівся і попрямував до нього.
— Ні, ні, — здивовано відповів на запитання капітана диригент, — ніякої Гальчинської не знав… У мене не співала… Можливо, раніше. Я тут недавно… А щодо «С», — він знизав плечима, — чути не чув такого.
Капітан дивився у округлі, немов серпанком повиті очі хормейстера і повірив йому. Спитав дозволу поговорити з кількома співаками, але очі «котика» раптом зблиснули і з м'яких подушечок виступили гострі кігтики.
— Тільки після репетиції, — жорстко відповів він. — Не зривайте мені роботи. Зрештою, якщо вас цікавить тільки цей «С» чи співачка, яка колись тут працювала, спитайте враз усіх, весь хор. Це не затримає нас.
— А коли у вас закінчиться репетиція?
— Приблизно за годину.
— Гаразд, я повернуся, — сказав Андрійко і вийшов у фойє.
Він поблукав по фойє, потім спитав чергову, як пройти до директора, і незабаром сидів перед сумним чоловіком, що жалібним голосом з безнадійними нотками у ньому просив у якогось начальства грошову дотацію.
Директор поклав трубку і таким самим безнадійним голосом спитав капітана, що йому треба. Остап Володимирович в який уже раз почав свої розпити, від яких його самого вже нудило.
Сумний, бідний на гроші, директор пожвавився, згадавши Людмилу Гальчинську, поохкав, довідавшись про її загибель, але про співробітника на літеру «С» нічого не міг сказати. Він натиснув кнопку десь під столом, і до кабінету увійшов високий, як жердина, худющий, з тонкими синюватими губами на щілині рота, літній чоловік. Рукава піджака його були акуратно закриті синіми сатиновими нарукавниками.
— Ох, — зустрів його, безпорадно розвівши руками, директор, — не дають…
— Погано, — резюмував чоловік, — не виліземо.
— Це наш бухгалтер, — відрекомендував того директор. — Може, він когось знає… Він тут із дня народження. Ви пам'ятаєте співачку Гальчинську? — звернувся директор до бухгалтера.
— Гальчинську? Людмилу Йосипівну? Аякже, знав, знав. Гарний голос, симпатична, хоч і немолода, жінка. Співала. І в хорі, і солісткою. Але це було давно…
— З ким вона дружила? — вкинув капітан.
— Мені важко сказати.
— А працює у вас чоловік, ім'я або прізвище якого на літеру «С»? Або жінка.
Бухгалтер здивовано глипнув очима на Андрійка: мовляв, що за дивне запитання?
Похитав головою:
— Ні, таких немає.
Дивився на капітана з підозрою, мовляв, щось тут не так. В нього майнула думка, чи не провокація це обехаес, і міліція, щоб приховати свої справжні наміри, починає з цього міфічного «С». Проте, будучи людиною практичною, він відразу розміркував, що обехаес не потрібен такий камуфляж, і спитав Андрійка:
— Пробачте, товаришу капітане, ви не з обехаес? Якщо так, ходімте до мене в бухгалтерію і питайте прямо, що вас цікавить. У нас все в ажурі.
Капітан посміхнувся.
— Ні, я вже сказав директорові — карний розшук. — З цими словами Остап Володимирович підвівся. — Почекаю, поки скінчить репетицію хор, а тим часом огляну вашу галерею..
Директор кивнув, і Андрійко покинув кабінет, залишивши там пригнічених фінансовими труднощами керівників Палацу культури… До галереї акторів і рекламної виставки капітан не дійшов. Він поблукав службовими коридорами, зазирнув у гримерську, пройшов за сцену, послухав звідти хор, потім повернувся назад і натрапив на комірчину, яка виявилася складом старих нерозвішаних афіш.
Пан випадок не раз руйнував і підносив людські долі і королівства, рятував від смерті і накидав за шморг на шию, пан випадок має свої закономірності, але завжди з'являється несподівано. Він владарює непомітно, але щоразу, коли виникає перед нами, ми переконуємось у його неминучості. І коли терпляча праця сищика не дає наслідків або заводить його у тупик, то тільки випадок може стати порятунком.
Капітан торкнув вимикач, і сліпуче світло залляло комірку, повну афіш, що лежали стосами. Економісти! — сердито подумав Андрійко, — нащо таке сильне світло у коморі? А ці стоси афіш? Хоч би здали як макулатуру. На таких господарів паперу у країні не настарчиш!
Хор ще рокотав за спиною. Час у капітана був, і він став розглядати афіші. Постановки, концерти, програми, склад труп, диригенти і режисери — усе було позначено на них різними за величиною літерами згідно розмірів слави, відміряної точно за допомогою шрифтів. Народні, заслужені, лауреати і прості виконавці, прізвища яких можна було прочитати, тільки добре придивившись.
Андрійко витяг з одного, більш-менш акуратного стосика барвисту афішу. На ній крупними літерами було написано слово «Концерт» і нижче після переліку програмних творів теж немалими літерами — прізвище диригента: «Громославов». Цей невеликий стосик афіш був друкарським браком. Прізвище «Громославов» надруковане не всуціль, а розірвано: «Громо» і трохи поодаль «славов». Певно, тому ці афіші й опинилися у комірці.
Андрійка раптом немов громовиця вдарила. Він не відразу збагнув, чому йому стало жарко, аж піт виступив. Немов хто підказав, проспівав «славов», «славов». Він вискочив з комірчини із складеною афішею в руках і швидким кроком попрямував до бухгалтерії.
Коли відчинив двері, сухорлявий головний бухгалтер підняв від паперів погляд, в якому світилося: «Я ж знав, що ви з обехаес! Навіщо було дурити?»
— Ви знаєте цього диригента? — спитав капітан, розгортаючи афішу. — Громославова?
— Звичайно, — відповів бухгалтер, знову дивуючись запитанню міліціонера. — Я тут давно працюю…
— Його сьогодні немає?
— Його давно немає. Більше двох років.
— Тобто як?
— Він звільнився. Зараз скажу точно, якщо вас цікавить, — додав бухгалтер і витяг із відчиненої шафи зброшуровану папку. — Славов, Славов, — повторював він, шукаючи потрібну графу. — Останній раз у відомості, — він провів пальцем по довгому рядку на папері, — одержав гроші… Так, рівно два роки тому…
— Чому ви кажете «Славов»?
— А так за паспортом. У фінансових документах завжди пишеться прізвище за паспортом, а не театральне. Ах так, ви, здається, і питали на «С». Як я не здогадався… «Громославов» — це його сценічний псевдонім. Ми його так і називали, а вже, звичайно, коли йшлося про гроші, тоді за паспортом.
— У вас збереглася його адреса?
— Аякже. У нас у всьому ажур. — Він ще покопався у паперах. — Це в районі Львівської площі, зараз точно скажу.
Андрійкові не терпілося. Але він стримував себе, не виказуючи хвилювання, і навіть не дорікнув бухгалтерові за його промах. Узявши папірець, на яку акуратний бухгалтер рівним почерком виписав адресу Славова, він, навіть не подякувавши, поспішив до виходу. Більше ні з ким розмовляти в Палаці не було потреби.
Дорогою він гарячкове обмірковував новину «Славов, Славов, Славов, — билося в голові. — Славне діло виходить, — дозволив собі скаламбурити зраділий капітан. — Може, й справді той, кого шукають. Адже бухгалтер сказав, що працював цей Громославов разом із Людмилою Гальчинською в один і той самки час. Він — хормейстером, вона співала у хорі і виступала із сольними номерами…»
Обійшовши Львівську площу і не знайшовши вулицю, написану бухгалтером, капітан рушив до художнього інституту і тут, так би мовити, у тилу старовинної міської площі, знайшов невеличкий тупиковий провулок із неошатними маленькими будиночками на один-два поверхи. Ці будинки стояли на горбкуватій поверхні над глибоким яром Гончарівки. На одному з них Андрійко побачив потрібний йому номер, яскраво написаний на новій металевій табличці, що своїм свіжим виглядом різко контрастувала з вогкою, облетілою стіною занехаяного будинку.
З хвилюванням він постукав у двері потрібної йому квартири. Раз. Двічі. Нарешті з-за дверей обізвалися: «Хто там?»
— Тут живе Славов Віктор Іванович? — так само через двері спитав капітан.
— Віктора Івановича Славова давно уже тут немає. Він переїхав.
— Куди?
— У Севастополь. Він з нами помінявся, — відповів тоненький голос.
— Може, ви відчините?
— Ні. Мами немає, я не відчиню.
Андрійко не хотів назватися «міліцією» і наполягати.
— Добре, — сказав він. — А де ви жили у Севастополі? Ваша адреса.
— Нахімовська, шість, два…
Капітан повернувся і, збентежений, вийшов на вулицю. У цьому домі йому більше нічого не було потрібно, тим більше що, здається, він знову ухопився не за ту ниточку…
15
Адамадзе три дні вивчав німецьку двоверстку, що йому дав гауптштурмфюрер. Він замучився і з нею, і з Апостоловим, якого мусив ховати у себе, доглядати його, прибирати за ним. За ці дні кімната князя просякла такими пахощами, що хоч носа затуляй, і Адамадзе, обмиваючи старого, люто лаяв цього колишнього банкіра, який, однак, нічого не тямив і у відповідь на грізні окрики і стусани старшого поліцая тільки блаженно посміхався.
Адамадзе одержав дозвіл не ходити тим часом на службу і з ранку до вечора никав по карті, розмірковуючи, біля якої Вербівки з тих кількох, які він знайшов, міг сховати цінності харківський банкір. Його завдання ускладнювалося ще й тим, що Гущак, п'яно посміхаючись, сказав колись, що, крім нього, ніхто не знайде скарб, бо, обдурюючи своїх спільників, він викопав дві схованки на сотні кілометрів одна від одної, і яка з них справжня, ніхто не знає.
Адамадзе нервував. Від його кмітливості і від цього клятого банкіра все залежить: багатство і навіть життя. Вони домовилися з Раухом, що знайдений скарб поділять на двох, але Адамадзе розумів: якщо не буде чого ділити, гауптштурмфюрер просто пристрелить його. А якщо знайдуть — тим більше. Становище було безвихідним, і Адамадзе вирішив при будь-яких результатах пошуку у слушну хвилину відірватися від гауптштурмфюрера і втекти. Цей вузол не розв'язувався, його годилося лише розрубати.
Шукаючи, як він собі казав, «цю кляту Вербівку», Адамадзе нишпорив по найменших хутірцях, позначених на карті. Він оглянув дві сусідні області, Харківську і Полтавську, і кілька разів натикався на знайомі назви, які несподівано вихоплювали з його пам'яті давно забуті спогади дитинства. Під Чугуєвом, в Рогані, він з батьками жив на дачі. Пора перших дитячих вражень, перших ігор, першого відчуття природи і себе в ній. Інша дача на славній річці Уді — з рибалкою, нічним, купанням коней. А потім, коли постаршав, перше таємниче, романтичне захоплення дівчиною з якою ніколи не зустрівся. Одна картина пройшла з ним через усі роки і, як виявилось тепер, не зникла з пам'яті. Він стоїть на березі Уди світлого літнього ранку. У променях сонця купається, виблискуючи, ріка, шепочуться під ранковим вітром невисокі комиші, кущики верболозу. Він дивиться на ріку, радіє своїй молодості, силі, яку відчуває в собі, вона нуртує і рветься в бій.
Він був щасливий, життя було прекрасне, попереду — навчання у юнкерському училищі, а далі — подвиги, слава…
І раптом він завмер. Його погляд зупинився на незнайомій дівчині на протилежному березі, яка вийшла з гарного різьбленого котеджу і наблизилась до води. Вона стояла, осяяна ранковим сонцем, гарна і недосяжна, як мрія, і посміхалася. Юнкер відчув, як шалено застукотіло його серце, як гаряче заструменіла у жилах кров, вдарила в лице, як обпалило його незнаним жаром. Це була — ВОНА. Йому здалося, що й посміхається це неземне, ефірне створіння не кудись у простір, а до нього. Він навіть заплющився на мить, щоб затримати видіння, а коли відкрив очі, дівчина тихо, наче не торкаючись землі, йшла стежкою назад до своєї дачі, і він дав собі слово, що знайде її…
Чому він так і не знайшов її, що завадило, чому вона так і залишилася для нього тільки спогадом, Адамадзе не знав. Річка Уда зате навіки стала рікою його любові, рікою його мрії, найдорожчою рікою у світі, від самої назви якої у нього зринали далекі картини і солодко щеміло серце…
Як дивно пишеться по-німецькому ця назва: «Uda»! Але від того вона не втрачає своєї привабливості. Уда завжди Уда!
Адамадзе відігнав непотрібний спогад і знову став нишпорити по карті. Сьогодні рідна річка не вписує в його долю нової сторінки. Він мусить знайти ту єдину кляту Вербівку, яка переламала його життя, знайти на Харківщині або на Полтавщині, зрозуміти логіку банкіра Апостолова і отамана анархістської банди, які у далекі роки вибирали місце для скарбу і шляхи до нього.
А тим часом Адамадзе усе натикався на знайомі назви — Мерефа, Люботин, Ков'яги, які бджолиним роєм вилися навколо нього. Ось іще одна така: Васищеве! І треба ж було це запам'ятати! Перший гріх, і перша огида до себе. Перша темна пляма на його юній душі. Від залізниці до села по стемнілій грунтовій дорозі його вів юнкер Вовченко, втім, зараз Адамадзе не певен, чи справді таке прізвище було у його старшого товариша. Той обіцяв неофіту неземні блаженства у глухому селі. Юний князь йшов за ним як прив'язаний, всю дорогу хвилювався, рвався вперед, стишував калатання серця І раз у раз питав товариша: «Скоро вже?» Його нудило від хвилювання, він знав, на що йшов, він прагнув і водночас боявся, мовби тягли його на страту. Від тієї історії в пам'яті Адамадзе залишилися тільки клапті спогадів: якась напівтемна хата, освітлена гасовою лампою, чорні затінені кутки, широка постіль, чуже гаряче тіло біля нього, нестерпна задуха, гірке почуття сорому і горде торжество новоявленого повноправного мужчини. І над усім цим одне незабутнє слово «Васищеве»… Васищеве, Васищеве, Васищеве!