Але ж йому потрібна Вербівка! І Адамадзе знову й знову поринав у простори рівнин, видирався на горби, обминав олівцем і поглядом озера, ріки і болота і, знайшовши якусь Вербівку, гарячкове міркував, чи це та, яка сховала у своїх нетрях його долю.
Він відкинув два чи три села з такою назвою. Він вважав, що туди дістатися можна було тільки кіньми, або бричкою, або всією ватагою «Комітету «Не журись» на чолі з отаманом Гущаком, і акція була б помітна людям. У Вінніпезі Гущак натякнув, що схованок дві, одна фальшива, друга — справжня. От фальшиву, певно, лаштували так, щоб про неї знали, а справжню — таємно, тихо. У справжню Вербівку цінності повезли, очевидно, залізницею, якщо вона тоді, в двадцятих роках, працювала у більшовиків, або простою сільською хурою, щоб не притягувати уваги, але і в такому разі їхали не глухими дорогами, де Гущака і банкіра могли пограбувати, а більш безпечним битим шляхом. Виходить, найвірогіднішою буде та Вербівка, яка біля залізниці, станції або головного шосе. От якби знати, де був порубаний чекістами п'яний гущаківський загін, у якій Вербівці! Адже на своїх бойовиків, збираючись тікати за кордон, аби не залишилося свідків, навів чекістів сам Гущак.
Адамадзе подумав, що треба спитати гауптштурмфюрера, чи пощастило гестапо захопити архіви НКВС. Адже така подія, як знищення цілого загону анархістів, не могла пройти без якихось рапортів чи доповідних. З тих архівних документів буде відомо, про яку Вербівку йдеться. Це точніше, ніж лепетання божевільного банкіра і никання по карті, ворожіння на кавовій гущі.
* * *
У Вербівку їхали поїздом: гауптштурмфюрер, Адамадзе і Апостолов. Курт дав князю новенький німецький автомат з пласким магазином, повним патронів. Адже їхали в ліси, де могли нарватися на партизанів. Солдатів Курт побоявся узяти, щоб не відкрилася таємниця скарбу. Він, зрозуміла річ, хотів провести операцію «Скарб» тихо і швидко, не притягаючи до неї сторонніх поглядів. Довелося узяти про всяк випадок і щуп-міношукач, за допомогою якого швидше натрапиш на залізо, а компаньйони резонно міркували, що скарб міститься, певно, в якійсь металевій коробці, а, крім того, без щупа могли наразитися на міну, яких багато було розкидано після боїв у цьому районі.
Вони зійшли з поїзда вранці і до Вербівки, яка лежала від залізниці усього за три кілометри, рушили пішки. Майже цілий день вони лазили по ярках і видолинках у лісі, поблизу села, але тільки витягли і розрядили дві міни. Ящика або якоїсь коробки з коштовностями ніде не було. Не допоміг і хворий Апостолов, якого вони тягали за собою, тицяли з який-небудь підозрілий, на їхній погляд, закапелок у лісі і питали: «Тут?» — намагаючись помітити в очах божевільного якийсь виблиск, спогад, Ідо підтвердив би їхню здогадку. Вони сподівались, що він пригадає місце схову. Якщо банкір саме тут зазнав стресу, закопуючи у землю своє багатство, то це місце, відклавшись у його підсвідомості, могло викликати потрібну реакцію. Проте колишній банкір залишався байдужим до цих хитрувань. Він тільки хіхікав і мерзлякувато щулився, хоч Адамадзе одяг його у теплі штани і ватяник, начепив на ноги чоботи.
Зимовий ліс похмурою юрбою стовбурів мовчазно оточував їх і таємниче мовчав. На голих гілках чорніли воронячі гнізда і шапки омели.
Вони покинули б розшуки, покинули б цю Вербівку, вважаючи, що помилилися, якби не здогад Адамадзе про архіви.
Гауптштурмфюрер таки знайшов у захоплених документах підтвердження, що в уподобаному ними районі й справді у свій час були банди, розгромлені чека, хоч конкретно не називалися ні «Комітет «Не журись» з отаманом Гущаком на чолі, ні саме село Вербівка, але іншої Вербівки близько не було. Адамадзе співставив відому йому від Гущака назву села з документальними фактами з архівів і вирішив, що тільки тут Апостолов міг закопати коштовності Кредитного банку. Раух погодився з ним, і тепер вони ніяк не могли відмовитися від виробленого плану.
Втомившись від розшуків, від копирсання у твердій, скутій холодом землі, вони покидали на сніг свої саперні лопатки і стояли серед лісу, не знаючи, куди кинутися далі. Короткий зимовий день згасав. Холодне сонце сідало в червоному хмаровинні. Підіймався вітер, посвистував у порожніх кронах, постукував кінчиками довгих гілочок, як кістяками скелетів.
Нарешті Адамадзе, який протягом багатьох років вимріяв цей день і у мріях своїх малював тисячі варіантів розшуку скарбу Апостолова, запропонував:
— Гер гауптштурмфюрере, я маю ще один план.
— Кажи, — сердито буркнув замерзлий Раух.
— Підемо в село.
— І?..
— Може, хтось залишився живий з тих часів, може, пам'ятає січу в селі чека з анархістами. Хоч ще раз переконаємось, що не помилилися, що це саме та Вербівка. І, крім всього, насувається ніч. Поговоримо з людьми, переночуємо, а зранку іще пошукаємо.
Женучи поперед себе Апостолова, гауптштурмфюрер і князь попрямували до села.
…Увечері староста села — міцний, кремезний дядько з хитруватими, ледь сизими очима, що нагадували про далеку татаро-монгольську навалу в цих історичних землях, — одержав від гауптштурмфюрера наказ зібрати всіх дорослих мешканців у контору колишнього колгоспу.
Нагодувавши Апостолова і замкнувши його в якусь комірку у хаті старости, Раух і Адамадзе смачно пообідали у гостинного старости, який, як годигься, з шкіри пнувся перед високою особою гестапівського офіцера. Потім витягли Апостолова з комірки і в супроводі старости рушили до ошатного, певно, перед самою війною підновленого і побіленого будиночка контори.
В конторі уже товклися зігнані вербівськими поліцаями люди. На дверях стояв молодий, високий поліцай з довгими, спущеними по підборіддю вусами.
Коли «гості» увійшли, люди замовкли, принишкли, чоловіки поскидали шапки. Хоч у конторі стояло кілька стільців, що залишилися від колишнього умеблювання, ніхто не сидів.
Адамадзе окинув поглядом гурт селян, здебільшого жінок, що поприлипали до стінок кімнати, виштовхнувши наперед кількох дідів, узяв за руку Апостолова і відразу почав:
— Добродії! Оцей чоловік, — показав на колишнього банкіра, — разом з отаманом вільного загону Гущаком у двадцять другому році біля вашого села закопав важливі документи. Щоправда, він нині тяжко хворий і нічого сам не може згадати… Придивіться, чи не признає хто з рас цього чоловіка і події тих днів. Тоді ж у вашому селі чека налетіло на загін пана Гущака і порубало його… А головне — можливо, хтось знає місце, де заховано документи?
Адамадзе замовк і вичікувально дивився на людей. Зрозумівши, що ніщо їм не загрожує, люди заворушилися і посунули трохи вперед. Але ніхто не промовив й слова.
Мовчанка затягувалася, і люди, немов відчуваючи вину за те, що не знають, як відповісти, поопускали голови.
— Значить, ніхто нічого не бачив і не пам'ятає? — ще раз спитав Адамадзе, звертаючись головне до дідів.
— Та хто його знає… — почулося з гурту. — Коли це було…
Гауптштурмфюрер і Адамадзе терпляче чекали.
— От бидло! — вирвалося на адресу людей у старости, що теж стояв біля столу, неподалік високих гостей. Він розумів, що справа серйозна, якщо прибув такий чин з гестапо, і треба всіляко догоджати, щоб зберегти свою голову.
Раух підняв руку. Перешіптування у гурті селян стихло.
— А шкода, що ніхто не пам'ятає, — каліченою українською мовою звернувся гауптштурмфюрер до людей. — Той, хто покаже місце сховки, одержить від щедрої німецької влади корову і тисячу рейхсмарок…
Серед гурту відчувся якийсь рух. Такого ще не було, щоб німецька влада не лякала, не забирала, не била, не розстрілювала, а обіцяла як на ті часи ціле багатство. «Корова і тисяча рейхсмарок! Певно, дуже цінні для німців документи лежень у землі біля їхнього села!»
Знову зашепотіли люди у гурті, перепитували одне одного, розводили руками.
Рятуючись від незадоволення або й гніву гауптштурмфюрера, староста запобігливо промовив до Рауха:
— Як бачите, ніхто не знає, пане. З тих часів півсела вигибло — хто з голоду, хто від більшовицького розкуркулення і енкаведе… Я ще окремо поговорю з цим бидлом, може, хто із дідів згадає…
— Ну, що ж, — махнув рукою Раух, — відпускайте їх і скажіть, якщо хтось згадає, премію одержить відразу… А ми тут побудемо до ранку. Як у вас кажуть: «Ранок від вечора розумніший».
…Пізно увечері до хати старости, де зупинилися київські «гості», обережно постукали. Це був молодий поліцай, який стояв на дверях контори під час розмови гауптштурмфюрера і Адамадзе з людьми.
Після короткої запинки, переступаючи з ноги на ногу, він спитав Рауха:
— Пане гауптштурмфюрере, а правда — корова і тисячу рейхсмарок? — Він по-собачому віддано дивився на Рауха, і Адамадзе здалося, що навіть облизнувся, провізши кінчиком язика по пересохлих від хвилювання губах.
— Німецька влада не дурить! — строго зауважив Раух.
— Я знаю, — покірно відповів несподіваний гість. — Тільки чи не можна частину наперед?
— Ти! — гаркнув на нього староста. — Нахаба! Що ти знаєш?!
— А знаю, — уперто повторив молодий поліцай.
— Оплата після, — строго сказав гауптштурмфюрер — Розказуй!
— Я тоді пацаном пас вівці над Чорним яром, що під лісом, — відкашлявшись, почав поліцай, і далі заглядаючи з очі гауптштурмфюрерові. Дивлюсь, їдуть люди, я сховався у кущах і звідти усе бачив. Вони спустилися в яр, викопали яму під березою і щось там сховали… Коли вони поїхали, я пішов на те місце… Хотів відкопати, подивитися, що там таке, але побоявся, думав: ще вернуться ненароком, вирішив, що прийду завтра. А ввечері у селі почалася страшна бійка, стрілянина. Дядьків, які приїжджали з тими копачами, порубали у хатах, де вони пили… У нас їх гуляло кілька чоловік, чека вскочило в хату — і кого застрелили, кого шаблями зарубали, долівка уся була в калюжах крові, я упав під лаву і так налякався, що лише через кілька днів оговтався. Мені потім баба Мотря виливала переполох… Поставила мені баба Мотря холодну сковорідку на стрижену голову, а потім стала лити віск і шептати… А про ту сховку в яру я й думати більше не схотів, думав, нечисте діло там…
— Не розпатякуй, — гримнув староста. — Діло кажи.
— Що казати? Люди, які щось закопали, яму загорнули акуратно, зібрали опале листя, понакидали зверху і пішли…
— Не забув те місце? — спитав Адамадзе.
— Ні. Згодом, коли пас вівці, я тримав їх подалі від Чорного яру, але, коли проганяв повз яр, поглядав униз на ту берізку, під якою яму копали…
— Ну що ж, завтра підемо до яру, — розпорядився гауптштурмфюрер. — Там і розберемося, правду ти кажеш чи брешеш… Якщо збрехав — дивись! — пригрозив він з таким виглядом, що бідолашний поліцай не наважився більше просити аванс. Він знав, що тепер в гестапо йому всі кістки поламають, якщо буде комизитися…
— Знайдіть йому місце у хаті. Хай тут ночує, щоб був під рукою…
— Іще поліцейських візьмете? Чи мені з вами йти? — спитав староста.
— Досить буде його, — кивнув гауптштурмфюрер на молодого поліцая. — Приготуйте йому гостру лопату… Так, так, гостру лопату і ще якийсь чистий мішок…
Молодий поліцай знайшов місце в яру під старою, почорнілою і розтріснутою від старості трухлявою березою, і коли міношукач в руках Адамадзе просигналив про метал у землі, почав обережно копати. Гауптштурмфюрер і колишній князь, відкинувши обережність, нетерпляче підганяли його.
Металевий предмет залягав глибоко. Нарешті десь через півгодини у глибокій ямі лопата заскреготіла по металу. Поліцай став навколішки перед ямою і руками став розгрібати землю. Адамадзе допомагав йому, і за кілька хвилин вони підняли невелику, довгасту, але важку металеву коробку, на якій налипла земля.
Швидкими рухами Адамадзе зчистив ту землю саперною лопаткою і спробував підняти кришку коробки. Вона була замкнена на внутрішні замочки і не піддавалася.
Тоді гауптштурмфюрер забрав у князя цю коробку, поклав її на землю і лезом лопати, просунутим під замочки, зламав їх. Кришка коробки піднялася, і очам відкрилася казкова картина. Навіть у похмурому світлі зимового дня алмази, сапфіри, смарагди блищали, променилися, палахкотіли, грали барвами.
Усі стояли над цією красою як заворожені. Апостолов, про якого забули, раптом упав на землю і став хапатися за коробку. Адамадзе узяв його за комір, підняв, як малу дитину, і відкинув на землю подалі від коробки.
Молодий поліцай, рокривши рота, очманіло дивився на небачене багатство і раптом, озираючись, дико завищав. Він помітив, як гауптштурмфюрер швидким рухом вихопив пістолет.
Грім пострілу у вільному від листя зимовому лісі полетів ген-ген до безкраю. Гайвороння злякано спурхнуло і загалділо над кронами. Поліцай упав на землю, пошкріб в агонії пальцями сніг біля коробки з коштовностями, немов востаннє хотів дотягтися до них, і затих.
Краєм ока Курт Раух помітив, що Адамадзе зняв автомат із плеча і тримав палець на гашетці.
Апостолов схопився на ноги і, петляючи, мов заєць, побіг лісом.
— Стріляй! — наказав Адамадзе гауптштурмфюрер. — Стріляй!
Проте князь не повертав дуло автомата в бік втікача, а мовчки скоса стежив за Раухом. Чи боявся, що, поки буде цілитися в Апостолова, Раух, скориставшись зручною миттю, вистрелить в нього, чи пожалів нещасного банкіра, який так і не став його тестем.
— Нехай собі. Він для нас не шкідливий, — відповів Адамадзе, зірко стежачи за напрямом ствола парабелума гауптштурмфюрера, При найменшому небезпечному поруху він миттю натиснув би гашетку свого автомата.
— Так що? — спитав коротко, не міняючи пози. — Над викопаним скарбом знайдуть ще двох дуелянтів-самогубців?
Раух мовчав.
— Ставимо водночас зброю на запобіжник, не змінюючи пози, — додав Адамадзе владним тоном. Він міг так триматися — в його руках була більш грізна зброя — автомат з повним диском патронів. І це вже був не той тапер з кафе «Едельвейс», з яким колись познайомила з Раухом співачка Люція.
Певно, гауптштурмфюрер зрозумів, що сила на боці князя. Він кивнув, теж не змінюючи пози.
— Рахую до трьох, гер Раух… І не раджу хитрувати. В мене теж є досвід. У вас набутий тільки в підвальних катівнях, та ще й з підручними. У мене — колоніальний… Ну, рахую… раз…
— Два, — сказав Раух.
— Три!..
Адамадзе побачив, що гауптштурмфюрер підіймає великий палень руки до запобіжника повільніше, ніж: годиться.
— Стоп, гер Раух! Повторимо. Рахую знову, але майте на увазі: ще раз затримаєтесь, змушений буду натиснути на гашетку… Не будьте жаднюгою, вам і половини цього добра вистачить — і вам, і дітям вашим, онукам і правнукам, якщо вони у вас будуть колись… Отже, рахую… раз… два… три..
Обоє одночасно поставали зброю на запобіжники, і обоє одночасно полегшено зітхнули.
— Тепер, — запропонував Адамадзе, — витягнемо обойми і висиплемо патрони на землю. Згода? Раух кивнув.
— Ну, знову рахую… раз… два… три..
Коли патрони полетіли вниз, князь узяв автомат на ремінь, гауптштурмфюрер сховав пістолет у кобуру і пробурчав:
— Тепер ми обеззброєні.
— Зате живі, — з посміхом парирував йому Адамадзе. — А знаєте, ви дуже ризикували. Ви стояли до мене під таким кутом, що мені легше було б вас зрешетити, ніж вам стрельнути в мене. Оцініть моє благородство, гер гауптштурмфюрере.
— Хтозна. Думаю, вам і однієї моєї кулі вистачило б, не треба й автоматної черги.
Поки компаньйони торгувалися і тягли жеребки життя і смерті, Павло Амвросійовкч Апостолов зник з очей. Обоє тільки зараз звернули увагу на те, що його ніде не видно.
— Пропаде, — пожалів Адамадзе. — Замерзне в лісі або загине голодною смертю.
Раух на те тільки знизав плечима. Ці слов'яни абсолютно незрозумілі люди. Ну що тепер цьому князю до якогось божевільного?
Гауптштурмфюрер нахилився, закрив пошкоджену кришку коробки і запхав її у мішок. Князь хотів підняти міношукач і лопату.
— Покиньте, — зневажливо зауважив Раух.
— А. що з цим? — спитав Адамадзе, кивнувши на труп поліцая.
— Ворогів рейху ми не ховаємо, — жорстко відмовив гауптштурмфюрер, підіймаючи на плечі мішок із металевою скринькою. — Важкенька, — з приємністю мовив далі, маючи на увазі скриньку.