Капітан зрозумів, що у шафі між поличками є порожнина. Тайник!
— Петре Яковичу! — гукнув він. — Хлопці, а йдіть-но сюди! — Він демонстративно постукав по полірованій стінці, потім відчинив дверцята і витяг дві шухляди, витрусив просто на підлогу різні хусточки, панчохи, колготки. — Ось у цій, — стукав по дну, — тайник.
Тайник просто відкривався. Не треба було нічого відгвинчувати, відбивати, ламати, просто над дном шухлядки було зроблене друге дно, і кришка цього тайничка була фальшивим дном шухлядки, на яке господиня клала своє легеньке шмаття. Досить було підчепити кінчиком ножа це фальшиве дно, як воно піднімалося.
Усі збилися навколо журнального столика, на якому капітан Андрійко поставив шухляду.
Тайник виблискував, пломенів вогнем, мерехтів барвистими іскрами — обручка з великим діамантом, браслет, вкритий рубіновими краплями, золота ящірка із смарагдовими очима…
Співак обережно витяг з-під цих дорогоцінних прикрас фотографію якогось молодика в есесівському мундирі, потім німецький аусвайс на ім'я Люції Гальчинської — актриси оперного театру, арбайтскарту з відмітками біржі праці. На маленьких фото цих документів була та сама юна красуня, яку бачили на знімках в альбомі.
— Тут може бути версія, — зауважив лейтенант Задорожний, — якась таємниця ще з часів Великої Вітчизняної. Про щось могла знати, і їй вирішили замкнути рота.
— Не будемо відмовлятися від жодної, поки не вийдемо на шлях, — погодився Співак.
Капітан Андрійко тяжко зітхнув. Ощадкнижки і тут не було. Його, бідолаху, ніби заклинило на цій книжці, хоч вона, власне, нічого не вирішувала. Але ж де могла подітися?!
— Будемо переписувати цінності у протокол, — сказав Співак і поглянув на понятих. Вони стояли мов заворожені, не відриваючи очей від бурхливої краси вогню, що бризкав із шухляди.
Капітан Андрійко склав докладний опис дорогоцінностей, зазначивши індивідуальні ознаки кожної речі. В якусь хвилину йому здалося, що десь він уже бачив такий діамант, який палахкотів зараз на обручці. Але де — ніяк пригадати не міг.
— Мільйони! — не витримала сусідка Гальчинської і сплеснула руками. — Подумати тільки!
— Ну, мільйони чи не мільйони — це нам скажуть експерти-товарознавці, — пояснив понятим Співак. — Зараз ми ще раз перевіримо, чи все правильно записано, упакуємо, ви розпишетесь на протоколі, і опечатаємо. Потім разом з вами відвеземо на експертизу, і фахівці визначать ціну кожної речі…
Облігації внутрішньої «золотої» позики знайти теж не пощастило. І у тайнику їх не було. Це дратувало капітана Андрійка. Він був сищик, який не обминав при обшуку жодної дрібниці і, як вважав досі, знаходив усе потрібне, хоч би як воно було приховане…
4
Чоловік років під сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носі і великою чорною бородою, у якій пробивалися білі ниточки, низько схилився над піаніно і грав, не оглядаючись на зал, де пили і гуляли німецькі офіцери. Кафе «Едельвейс» було приватним, існувало з дозволу німців і лише для німців. За піаніно сидів Антон Адамадзе, той самий грузин, колишній врангелівський офіцер, до якого ревнував співачку Люцію хазяїн кафе Артур Христофорович Гіллер.
Жінок у залі не було, і двоє підпилих армійських лейтенантів танцювали удвох на вільній від столиків площадці під невеличкою естрадою.
Співачка Люція готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у перші дні, коли, виходячи перед німецькими офіцерами, відчувала скутість і, співаючи, відводила очі убік від своїх слухачів.
Зараз крізь пропалену у завісі дірочку вона спокійно розглядала відвідувачів. Декого вона вже запримітила, пізнавала; в «Едельвейса», хоч кафе відкрилося недавно, уже з'явилися свої завсідники. Майже усі столики зайнято — здебільшого молоді офіцери, які добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.
Тим часом тапер закінчив свою імпровізацію. Люція ще раз поправила на собі коротеньке плаття, яке відкривало вище колін її стрункі ноги, з великим вирізом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачіски і, відштовхнувшись високим каблучком від підлоги, вистрибнула на сцену. Завсідники зустріли її оплесками. Вона зраділа: її знають і вітають! Відповіла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.
Потім підійшла до тапера, хоч він наперед знав її програму, і щось шепнула йому.
Як завжди, почала з улюбленої офіцерами «Розамунди». Трохи знаючи німецьку зі школи, де мову викладав її батько, з його домашніх уроків, Люція ще й тепер, як тільки випадала вільна хвилина, учила її. Найбільше за все хотілося стати справжньою німкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нації, що володіє світом, і розмовляти без акценту, аби з вимови ніхто не міг розпізнати у ній слов'янки.
Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос співачки, знайома легка мелодія заколисували. Дехто почав підспівувати, п'яно похитуючись на стільці.
Люція була певна в собі, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмішка її подобається чоловікам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, ніби говорить, що Люція без опору готова віддатися на ласку кавалера. І чоловіки божеволіли біля дівчини.
Скінчивши під оплески «Розамунду» і вихиливши фужер вина з рук молодого офіцера, який підбіг до невисокої естради, Люція звеселіла, остаточно розслабилася і, бажаючи догодити підпилому товариству, пританцьовуючи, заспівала не дуже пристойну пісеньку:
Як майора я любила —
До майора спать ходила,
За півкіло маргарини
Цілувала три години…
Невміло перекладена самою Люцією на німецьку, пісенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, сміх, оплески. Один з літніх офіцерів посилав Люції поцілунки і високо піднімав якийсь пакунок, що, на його думку, символізував оті самі «півкіло маргарини».
Та ось двері у кафе знову прочинилися — і до зали увійшов черговий гість.
У Люції закалатало серце. Це був той самий офіцер у есесівській формі, що нагримав на Артура Христофоровича і доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирі зі свастикою на рукаві. Люція побачила, що на шиї, підпертій твердим білим комірцем, висить залізний хрест. «О, це велике цабе!» — подумалося їй.
Його помітили й інші присутні в залі. Гамір ущух. Літній офіцер, який посилав через весь зал поцілунки, опустився на стілець і заходився акуратно наливати собі з пляшки вина, прагнучи не розлити його.
Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вільного столика, на якому стояла табличка з написом «Зайнято!»
Люція занервувала. Уже не так вільно підгецувала на сцені, забула про сп'янілих офіцерів.
Тим часом нового відвідувача угледів і хазяїн. Він грудкою підкотився до столика і, відштовхнувши єдину офіціантку — руду Дуську, яку Люція органічно ненавиділа, вклонився гостеві.
Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь німцем із інтендантської установи «Рюстунгскомандо». Її ревнивий покровитель обіцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офіцери, обіцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якій видають хліб по картках. У голодному, замордованому Києві це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибігала лише увечері, коли відчинялися двері «Едельвейса», і уся брудна робота — прибирання, миття посуду тощо — тепер випадала на долю бідолашної співачки.
Курт Раух щось замовив, і Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухні. Есесівець пильно подивився на Люцію. Вона обірвала дурну пісеньку і розпачливо перебирала у пам'яті свій репертуар, не знаючи, що заспівати далі. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бідний, можна сказати, жалюгідний… Що ж заспівати? Хіба що їхній гімн: «Дойчланд, дойчланд юбер аллес…»
Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть німці.
Тим часом Дуська принесла есесівцю пляшку шампанського, той налив собі вина, відпив з фужера і знову вперся в Люцію поглядом. Погляд у нього був важкий. «Хто він мені такий зрештою? — заспокоювала Люція себе. — Ну що з того, що гестапо? Я нічим не завинила перед новою владою. Я цілком лояльна».
Ось зайшло іще двоє армійських офіцерів, але, огледівшись, сіли не біля Рауха за вільний столик, а притулилися за чужим.
Під оплески Люція випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завісою і крізь пропалену у ній дірку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому від сигарет залі попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собі шампанського, але не випив, а про щось замислився.
Люції протягом вечора ще двічі треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що співатиме.
Сама Люція любила ліричні пісні. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала війна, обірвала навчання у музичній школі, позбавила мрії про консерваторію, і тільки випадкове знайомство з хазяїном кафе «Едельвейс» фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гіллером, який якраз напитував собі в кафе співачку, дало їй шматок хліба і трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свідчив, що доля не відцуралася її, що не все пропало у житті, що якось вийде із скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Із жахом спостерігала, як потерпають жителі міста, що скніють без хліба, без світла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи богові, є і хлібна арбайткартка, електрика у квартирі; вона має право не відчувати себе такою знедоленою, як інші, у замерзлому Києві. А там, дивись, скінчиться війна, буде консерваторія, і вона здійснить свою мрію про оперну сцену… Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку ціну…
Останні дні у неї були багаті на події, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирі, де нині на всіх правах жила вона, Люція… А тепер історія з цим молодим, гарним гестапівцем. Це ж неспроста він пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапівець був ласкавий. Тепер знову не зводить із неї чіпкого погляду. Що в нього на умі? І чого він тоді вдень заїхав до «Едельвейса»? Тільки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахільку? А раптом двірничиха бачила її або іще хтось? Рахільку, звичайно, упіймали, і вона розказала, що приходила на свою квартиру…
Люцію кинуло в жар.
У залі знову стало гамірно. Ні, певно, лірикою не проймеш цих підпилих завойовників. Хіба ось цю, що наспівала їй недавно стара дама, яка повернулася з еміграції. Вона ж іще не переклала її. Але — нічого, щось зрозуміють і російською…
І Люція заспівала, фривольними жестами підкреслюючи зміст.
Не глядите вы так
Сквозь прищуренный глаз —
Вы, сеньоры, бароны, миледи,
Я за двадцать минут
Опьянеть не смогла б
От стакана холодного бренди.
Ведь я — институтка,
Я — дочь камергера!
Я — фея из бара,
Я — черная моль!
Коротюсіньке платтячко, підсмикуючись, допомагало Люції створювати образ «феї з бару», «чорної молі». І багато поглядів знову хтиво обмацували її гнучку постать.
Мой отец в октябре
Убежать не успел,
Но для белых он сделал немало.
фронт пришел…
И холодное слово — «расстрел»!
Был суров приговор трибунала.
И вот я — проститутка,
Я — фея из бара,
Я — фея из бара,
Я — черная моль.
Я сказала полковнику:
«Нате, возьмите!
Не донской же валютой
За это платить!
Вы мне марками, друг, заплатите,
Ну, а все остальное — дорожная пыль…»
Ведь я — проститутка…
Люція кінчила співати. Не чуючи оплесків, сміху, чкурнула за дерев'яну загородку, що відділяла від зали закуток біля кухні, швиденько одяглася і вийшла на вулицю.
Співачка глибоко вдихнула холодне вечірнє повітря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомінлива задушна зала, розтанув у пітьмі осіннього вечора пронизливий погляд гестапівця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стін, за замкненими дверима, забути про всі тривоги.
Їй не пощастило. Враз почула, як відчинилися двері кафе:
— Момент!
Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потім рвучко повернулася і побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, він посміхався.
— Пані Люція…
— Ви знаєте моє ім'я?
— Я все знаю… Пані Люція поспішає додому?
У синьому світлі замаскованої лампочки над дверима кафе посмішка офіцера здалася кривою, підступною.
— Так. Пізній час.
— Я вас відвезу. — Він узяв дівчину під руку, мовби галантний кавалер, і Люція відчула, як у неї підтинаються ноги.
— Ні, ні, дякую, — спромоглася прошепотіти вона пересохлими губами. — Мені тут недалеко… Та й подихати хотіла дорогою після прокуреного кафе… Така задуха у залі, я співати не могла…
— Проте співала гарно, — сказав німець, підводячи Люцію до машини. — А для прогулянок зараз запізно. Комендантська година.
Люція поправила на руці пов'язку, яку носили тільки працівники німецьких установ. Фольксдойче Гіллер таки багато зробив для неї! Есесівець помітив її жест.
— Все одно краще поїхати, — посміхнувся, відчиняючи дверцята машини. — Сідайте… До речі, мене звуть Курт Раух… У вас не зовсім слов'янське ім'я, — сказав, умощуючись за кермом, — в кожному разі, не російське і не українське. Ви не католичка, не полька?
— Ні, — промимрила Люція. — Це я, — запинаючись, додала, — сама себе так назвала… — Ой, як їй не хотілося зізнаватися! — А за документами я — Люда, Людмила…
Раух кивнув. Машина плавно рушила з місця.
— А у вас, у Дойчланд, буває таке ім'я?.. — спитала, осмілівши, Люція.
— Це ім'я романське, в Італії найбільше, але трапляється рідко й у нас, на півдні…
— Хто ваші батьки? — питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Васильківською.
— Службовці в маленькому містечку. Вчителі. До Києва я приїхала вчитися у музичній школі. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нічого про них не знаю і хвилююся.
— Втекли від нового порядку? — строго спитав гауптштурмфюрер. — Вони що, комуністи чи євреї?
— Ні, ні, — злякалася Люція. Які комуністи, які євреї? Помилуй, господь! — Вона мимоволі підняла руку, щоб перехреститися, але на сидінні було тіснувато і рука, тицьнувшись у плече, опустилася. — Ми православні з діда-прадіда. Просто живуть на Донбасі. Ваші, — вона хотіла сказати «наші», але не наважилася, — ще не визволили їх з-під більшовицького гніту.
— Не сумуйте, Люція, — заспокоїв Раух. — Скоро вся Росія буде вільна і ви зустрінетесь з батьками. До речі, звідки ви так добре знаєте німецьку?
— Батько викладав її у школі. І я полюбила цю чудову мову.
— О! — задоволене відгукнувся гауптштурмфюрер. — Відразу видно, що ви не належите до тієї упослідженої юрби, яку у вас називали народом.
Енергійним кивком Люція підтвердила комплімент німця.
— Де ви живете? — аж тепер спитав Раух.
Люція розглянулася. Здається, вони підіймаються з Хрещатика на Володимирську.
— На Бульварно-Кудрявській, на розі з Гоголівською… Зараз прямо їхати…
— Я знаю, як їхати, — обірвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.
— Ні, не туди! Ви не знаєте, — торкнула дівчина його за рукав.
— Я все знаю, — суворо повторив офіцер. — І не треба, люба Люціє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварію.
Люція знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони під'їжджали до великого темного будинку, що бовванів у темряві вулиці, і дівчина завмерла від страху…
Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люції відлягло від серця. Гауптштурмфюрер віз її не до своєї темниці, в гестапо, а кудись далі. Зрештою, вона згодна на все, тільки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною…
Десь за півгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, відчинив браму, потім заїхали у двір. Гауптштурмфюрер гречно допоміг Люції вилізти з автомобіля.