Поки що нічого страшного не відбувалося.
Підсвічуючи ліхтариком, офіцер відчинив квартиру і, тримаючи Люцію за руку, завів у велику темну кімнату. Поки морочився із шторами, навпомацки опускаючи їх, дівчина стояла серед кімнати, ще не відаючи своєї долі, але уже заспокоюючись, якось інстинктивно відчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.
Світло, несподівано спалахнувши, болісно штрикнуло в очі. Воно голкувате віддзеркалилось на кришталевих вазах, полірованих меблях, скляних дверях. Люція на мить заплющилась, а відкривши очі, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, біля дверей, виймає пляшку шампанського і ставить на стіл коробку цукерок.
Стояла серед кімнати, забувши роздягтися, і господареві довелося нагадати, що пальто треба повісити у коридорі…
Вони пили з великих кришталевих фужерів, і есесівець трохи розбалакався. Люція здивувалася: скільки вона знала, скільки чула про цих німців, одягнених у чорні мундири, які запанібрата із смертю, від яких усі намагаються триматися подалі… Вона думала, що вони не можуть поводитися як звичайні люди, розмовляти на житейські теми.
Раух нічого не говорив про велич німецького народу, про перемоги армії. Розповідав про місто свого дитинства, улюблений Ашафенбург, який лежить серед зелених горбів на березі величного Рейну, про Гамбург — одне з кращих міст світу, де він жив перед війною, їй подумалося, що, може, гауптштурмфюрерові схотілося у домашній обстановці забути на якусь хвильку про свою службу, криваві розправи… Адже спочатку, коли стежила за ким у кафе, вражав похмурим поглядом, усім своїм виглядом створюючи навколо себе тяжку атмосферу.
Якщо так, вона залюбки допоможе йому розслабитися, відпочити з нею. І Люція подарувала йому свою ласкаву, медову посмішку.
Її раптом охопила ейфорія, яка буває тим дужчою, чим більшою здавалася небезпека, що минула, чим сильнішим був страх, який пропав. Гауптштурмфюрер здався їй простим, дуже милим (а коли скинув свій чорний мундир і залишився у сорочці — подумки мало не назвала його «парубком») — одне слово, здавався чудовою людиною, і за те, що своєю доброзичливою поведінкою звільнив її від залізних лещат страху, ладна була розцілувати його. Їй не заважало, що вона не все розуміла з його розповіді, часом лише окремі слова, окремі фрази, бо говорив на якомусь незнайомому їй діалекті, але хоч би що він промовляв, їй подобалось.
І не помітила, як на столі, крім шампанського, з'явився коньяк, як сп'яніла, як почала називати гауптштурмфюрера Куртом, а він те слухав і не заперечував.
— Ну, тепер співай! — раптом наказав він.
Вона не відразу зрозуміла, якої пісні він хоче.
— Співай! — раптом розлютився він, і у Люції мороз побіг поза шкірою від цього погляду.
— Що співати? — злякано спитала вона.
— Не знаєш? — погляд Курта став колючим. — А цю пісню ти знаєш?!
Він підхопився з крісла, похитуючись, підійшов до піаніно, що стояло під стінкою, відкинув кришку, і дівчина заціпеніла: гауптштурмфюрер грав «Інтернаціонал»!
— Пане Раух, пане Раух! Що ви робите?! — тільки й могла скрикнути вона.
— Співай! — гримнув німець. — Співай! Ви всі це знаєте. Усі співаєте! Я не люблю брехні!
Перелякана на смерть Люція ледве розтулила рота і хрипко почала:
«Повстаньте, гнані і голодні…»
— Голосніше! — наказав гестапівець, педалюючи піаніно.
Мало не зомлівши, Люція пустила «півня». Голос не слухався її.
— Вас усіх треба стріляти! — вигукнув Раух.
Люцію охопила байдужість. Отже, все було оманою — і розмова про дитинство, про улюблену батьківщину, і посмішка, і шампанське? Хто він такий, цей гестапівець, такий, як усі? Чому не боїться грати «Інтернаціонал» на всю вулицю? Переодягнений підпільник? Неможливо. Підпільник не викривав би себе так… Ні, це звичайнісінька гестапівська провокація… Ач, які погляди кидав на неї від піаніно — перевіряв її реакцію.
Так само раптово, як почав, Раух покинув грати. Люція теж обірвала пісню на півслові.
— Мала насолоду? — спитав похмуро гауптштурмфюрер, повертаючись до столу і наливаючи собі і їй коньяку. Люції здалось, що на обличчі Рауха миттю промайнула мефістофельська посмішка. До німця, здавалося, знову повертався благодушний настрій. — Не будемо більше займатися політикою, — додав він. — Втомився я від неї.
Незабаром Раух зовсім, сп'янів. Рухи його стали непевні, голос захрип, і він уже дивився на неї не тим чіпким поглядом, який жахав її, а тупо поглядав то на неї, то навколо себе, немов чогось остерігався у своїй хаті.
Люція опустилася на диван. Платтячко на ній задерлося, але вона залюбки хизувалася перед Куртом своїми округлими колінами. Гауптштурмфюрер важко виліз із крісла і сів поруч. Якусь хвилину він, наморщивши лоба, мовчки дивився перед собою у простір, ніби щось пригадував, потім перевів погляд на Люцію, ковзнув ним по колінах, по обличчю, немов не упізнавав її. У неї защеміло серце, але вона й далі намагалася затримати на своєму лиці звабливу жіночу посмішку.
Раптом Курт уткнувся головою їй у груди і грубо повалив на спину, рвучи на дівчині одяг. Люція не могла осягнути його звірячого натиску. Адже вона не збиралася пручатися, могла спокійно роздягтися… Он крізь відчинені двері видно спальню, високе ліжко, і вона у думці уже сподівалася залізти на нього.
Тепер він дер на ній спідницю, щось бурмотів, вона як могла допомагала йому стягти її з себе і вже злилася на його дурну грубість.
— Курте, Курте, — вищала вона, але гауптштурмфюрер нічого не чув. Та ось незмінна посмішка дужче засвітилася на її лиці. У неї було лагідне, ласкаве, жадібне тіло, і Люція відчула себе на мить господинею грізного гауптштурмфюрера.
5
Одночасно з вивченням записних книжок убитої Людмили Гальчинської Співак і Андрійко допитували її племінниць. Бо й справді, хто краще за них знає спосіб життя тітки, коло її знайомих, інтереси?
При першій розмові радник юстиції і капітан вирішили допитати жінок окремо. Співак узяв на себе Оксану Гальчинську, яка з першого погляду здалася йому особою твердого характеру, гонористою, певною у собі: Капітанові дісталася невисока, тиха, кругловида Олександра Хоменкова з фарбованою хімічною зачіскою, що пишною кроною увінчувала її голову.
Зараз вона тихо сиділа перед Андрійком в його невеличкому кабінеті, настрахана не так допитом, як червоно-білим рубцем через усю щоку капітана, заробленим ним іще в дитинстві і який не раз допомагав справі, представляючи співбесідникові сищика жорстокою, безжальною людиною. Відповідаючи на запитання, жінка не зводила очей з того жахливого шраму, і Андрійко розумів, що розмова не буде для нього тяжкою.
— Розкажіть все, що знаєте про вашу тітку, — попросив капітан.
Олександра Іванівна розповідала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподівано щось згадуючи і повертаючись назад. Вона не ахкала і не охкала, про смерть тітки згадувала спокійно, мовби розуміючи, що не вічно живе людина, а її тітка по матері Людмила Гальчинська була вже підстаркувата, і — що вдієш! — така доля людська: народитися і — померти… Мати Олександри, Таїсія Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсійного віку.
Капітан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, і у Олександри Іванівни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до міліції і так докладно розпитують про померлу тітку. Проте крізь тінь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жінки якийсь острах. Це зацікавило капітана. Чого боїться ця Хоменкова — адже поки що не знає, що розслідується убивство.
Розмова точилася мляво. Андрійко ретельно записував у протокол усі відомості про генеалогічне дерево Людмили Гальчинської, про усіх живих її близьких і далеких родичів, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тільки родичів у Києві та по всій країні кілька десятків, а знайомих — сотні, серед яких Олександра Іванівна назвала і відомих акторів, режисера з студії художніх фільмів, композитора і людей, знаних тільки по імені, — якісь Андрії, Богдани, Семени, Юрки…
Капітан, слухаючи Хоменкову, внутрішньо жахався, скільки чекало на них роботи, скільки пошуків, розмов, зустрічей із названими та й іще не названими людьми, поки вони із Співаком вийдуть-таки на вбивцю.
Він звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Іванівна не назвала жодної жінки.
— Вона що, дружила лише з чоловіками?
— Здається, була у неї і подруга, — сказала Хоменкова. — Але я її бачила лише один раз, навіть імені не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна… Не скажу.
Допитуючи Олександру Хоменкову, капітан Андрійко відчував, що йому щось заважає. Нарешті збагнув: каштанова зачіска цієї жінки. Київські перукарі за допомогою усякої хімії навчилися робити своїх клієнток схожими одна на одну, мов близнята. Ті самі фарби, стандартні смаки перукарів, які виховували схожі смаки у своїх клієнток. Іра — дружина капітана — лежала у лікарні, готуючись до операції на шлунку, і природно, що серце капітана час від часу від самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрійкова Іра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, і, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи відповіді і виставляючи перед очі капітана усе своє руде полум'я, йому мимоволі уявлялася лікарняна палата, ліжко, на якому під білим простирадлом, освітлюючи усю палату рудим вогнем, поблідла і злякана, лежить його Іра. «Начепила б шапку, — буркотливо думав він про допитувану. — Адже жінкам дозволяється у приміщенні не знімати головного убору. На біса вона скинула!»
— Ваша тітка мала якісь заощадження? — тим часом питав капітан.
— Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.
— Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?
— Не знаю, — відповіла жінка.
— Як так? І не здогадуєтесь?
— Не цікавилася. Не люблю рахувати у чужій кишені.
— Ну, не зовсім у чужій… Заміжньою ваша тітка, здається, не була, дітей не народила… Скажіть, крім вас і вашої двоюрідної сестри, хто міг би претендувати на спадщину?
— Не знаю. Але навряд чи хтось іще. Ми із Оксаною найближчі. Крім того, вона писала заповіти.
— На вас?
— По-різному.
— Тобто як?
— Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.
— Чому?
— А який гедзь її штрикне… Образиться, бувало, на когось із нас і каже: «Ти мене не любиш, помру — нічого не одержиш. Усе буде не тобі».
— Ви її доглядали?
— Великого догляду вона не вимагала. Цілком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тіло, страшенно не хотіла товстіти, але роки робили своє, і до того ж їла вона багато, любила делікатеси, вино.
— Де ж вона брала ці делікатеси?
— Здається, оця подруга їй приносила, а у тієї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфеті — чи у Раді Міністрів, чи в Цека…
— У чому ж виявлялося ваше піклування?
— Найбільше в окремих дорученнях. Посилала у крамниці, на ринок. М'ясо з крамниці вона не їла, тільки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постійно у грузинів мандарини, курагу, горіхи. Вона не хотіла покидати хату, рідко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною і бігали. Хоч і в своїй сім'ї справ по горло, та все ж рідна тітка, самотня…
— Чим же ви могли їй не догодити?
— А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здуріє.
— Ви давно бачили її?
— Тижнів зо два. У мене діти грипували, не могла відірватися, та і вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тоді, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: «Треба — покличу». Іншим разом забіжиш по дорозі, — я там часто на Сінному ринку буваю, — спущусь і до неї, стукаю — не відчиняє. А знаю, що дома сидить і не відгукується. Чим старішає людина, тим більш дивацтв у неї… Та я за це не ображалась… Може, думаю, спить, а може, настрій такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нікого бачити не хотіла…
— У вас є телефон удома?
— Так. І у мене, і у Оксани. Як їй щось треба — дзвонила. Я того разу забігла провідати, а вона надулася, як індик… А потім дивлюсь — бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчірку, почала витирати шафу, відхилила дверцята, і тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволіла. «Я тебе просила?! Кинь ганчірку! Нема чого мені благодійність показувати! То місяцями не ходиш, то в очі тичеш, що пилюка зібралася!»
У мене спустилися руки. А вона не вгаває. «Удаєш, ніби дбаєш за свою тітоньку, любиш! Знаю твою любов! Тільки й дивишся-видивляєшся, що у тітки погано лежить!»
Я дуже образилася, кинула ганчірку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, — Хоменкова гірко зітхнула. — Але ж так стало прикро… Ви розумієте?
— Розумію, — кивнув капітал. — Та повернемось до наших баранів. — Приказку цю він підхопив у колишнього свого начальника — полковника Коваля. — Значить, думаєте, нічого вам не залишила?
— Не знаю… — підібгала губи жінка. — Тепер уже стане ясно, кому що…
Вона знову опустила голову, показуючи капітанові свої каштанові кучері, і він відхилився із стільцем, наскільки дозволяла стіна його невеликого кабінету.
— Виходить, ваша тітка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Більше любила Оксану Павлівну? Чи не так?
— Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани — Павло Йосипович — братом. Однакова рідня… Просто Оксана краще уміла з нею ладити, завжди підтакувала. Бували випадки, коли тітка, земля їй пухом, і на Оксану гнівалася. Тоді переписувала заповіт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках…
Допит ставав для Андрійка цікавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капітана, і той сподівався вивудити у неї якісь важливі деталі з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слід. Бо досі вони з Петром Яковичем Співаком практично нічого не мали. Допитувати племінниць Гальчинської як підозрюваних поки що не могли і тому блукали із своїми запитаннями, немов у глухому лісі. Протоколи і радника юстиції, і капітана, як потім виявилося, були дуже схожі, майже однакові, і відрізнялися один від одного лише відповідями сестер, в яких відбивалися різні характери жінок і неоднакове ставлення до тітки.
Раптом із-за тонкої фанерної перегородки, імітованої під справжню стінку, що колись розділила один великий кабінет на два маленьких, долетів жіночий крик. Андрійко прислухався.
«Яке ви маєте право мене підозрювати! — волала жінка. — Так, книжка у мене. Але мені сама тітка дала її перед смертю. Бо заповіт на мене. Це наша сімейна справа, і нічого вам втручатися…»
Голосу Співака не було чути зовсім, хоч Андрійко знав, що радник юстиції не мовчить. Співак був людиною інтелігентною і ніколи не підвищував голосу, навіть коли розмовляв із найбуйнішим злочинцем. Чим більше лютував підслідний, тим тихіше звертався до нього Петро Якович. І це впливало. Співак робив усе для того, щоб показати при допиті свою безсторонність і неупередженість. В цьому йому добре допомагала своєрідна манера триматися мовби доброзичливий і м'який співбесідник.
Андрійко зрадів почутому. Природно, що у сусідньому кабінеті мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку він так безрезультатно шукав у квартирі загиблої. Про яку іншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас він подумав, що Співак уже сказав, що смерть тітки сталася не від природних причин, що це — вбивство…
В цю хвилину двері кабінету Андрійка відчинилися, і, пропускаючи поперед себе розпашілу, із збитою на голові набакир норковою шапочкою, про яку від хвилювання господиня забула, на порозі постав довгов'язий радник юстиції.
— Остапе Володимировичу, — звернувся до капітана Співак, примощуючись на вільний стілець, — ви турбувалися, де поділася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлівни… Сідайте, будь ласка, — звернувся слідчий до неї, показуючи на вільний стілець. — Ми тут усі разом, так би мовити, гуртом, закінчимо нашу розмову. Повторіть, Оксано Павлівно, як книжка до вас потрапила.