Дік Френсіз
Розділ перший
Я стояв біля місця трагедії, ще нічого не знаючи про неї, і силкувався збагнути, що тут діється.
Біля будинку мого кузена стояли три поліційні машини і карета «швидкої допомоги» із сигнальною башточкою, де зловісно блимало блакитне світло; люди із зосередженими обличчями метушливо снували крізь відчинені парадні двері. Холодний вітер ранньої осені сумно гнав уздовж вулиці пожухле брунатне листя, проносилися свинцеві хмари, нагнітаючи передчуття лиха. Шоста година вечора, п'ятниця, графство Шропшір, Англія.
Яскраво-білі спалахи, які час від часу зблискували у вікнах, свідчили, що всередині будинку працювали фотографи. Я зняв з плеча сумку, поставив її разом з невеличкою валізою на траву і так, у небезпідставному передчутті чогось недоброго, закінчив подорож до свого кузена.
Я приїхав сюди поїздом, щоб провести уїкенд. Але кузен не зустрів мене з машиною, як пообіцяв, і я пройшов пішки півтори милі путівцем, сподіваючись, що він ось-ось примчить у своєму заляпаному «пежо», дужий, сповнений жартів, перепросин і планів.
Ніяких жартів не було.
Він стояв у холі блідий і немов очманілий… У своєму охайному робочому костюмі, здавалось, увесь обм'як, руки безвільно звисали вздовж тулуба, ніби він уже ними не володів. Голова його була злегка повернута до вітальні, де спалахували бліци фотографів, в очах застиг вираз шоку.
— Доне? — звернувся я і підійшов ближче. — Дональде!
Він не чув мене. Зате почув поліцейський. Він метнувся з вітальні, у своїй темно-голубій уніформі, схопив мене за руку, різко повернув і нецеремонно штовхнув до дверей.
— Вийдіть звідси, сер, — сказав він. — Прошу вас.
Дональд невпевнено перевів на нас свій напружений погляд.
— Чарлз… — його голос був хрипкий.
Поліцейський послабив стиск.
— Ви знаєте цього чоловіка? — спитав він Дональда.
— Я його кузен, — сказав я.
— O-o! — Він прийняв руку, наказав мені залишатися в кімнаті і потурбуватися про містера Стюарта, а сам повернувся до вітальні порадитися.
— Що сталося? — запитав я.
Дон не мав уже сили відповідати. Його голова знову повернулася до дверей вітальні. Пройнятий жахом, він ніяк не міг прийти до тями. Я не послухав порад поліцейського, ступив десять обережних кроків і зазирнув усередину.
Знайома кімната була незвично порожня. Ні картин, ні прикрас, ні східних килимів, якими була встелена аж до плінтусів підлога. Тільки голі сірі стіни, оббиті ситцем канапи, безладно відсунуті важкі меблі і великий простір запилених квадратів паркетної підлоги.
А на підлозі — закривавлений труп молодої дружини мого кузена.
У просторій кімнаті було повно людей з поліції, заклопотаних своїми справами: вони обмірювали, фотографували, знімали відбитки пальців. Я усвідомлював, що вони тут, але не бачив їх. Я бачив тільки Регіну, яка лежала навзнак з восковим обличчям.
Напіврозплющені очі з мертвотним відблиском, відвисла нижня щелепа, незграбна поза справляли гнітюче враження. Відкинута вбік рука із скарлюченими білими пальцями немов застигла у благанні. Тут пощади не було.
Я дивився на її розміжчену голову і відчував, як кров холоне мені у жилах.
Поліцейський, що випихав мене перед цим, повернувся після короткої консультації зі своїм начальством і, побачивши, як я похитуюсь на порозі, стурбовано поспішив до мене.
— Я ж велів вам чекати з того боку, сер, — кинув він роздратовано, даючи зрозуміти, що я сам винен у тому, що мені стало недобре.
Я тупо кивнув головою і вийшов у хол. Дональд сидів на східцях і, здавалося, нічого не бачив. Я сів на підлогу біля нього і схилив голову на коліна.
— Це я… з… знайшов її, — промовив він.
Що на це відповісти?
У мене перехопило горло. Мені самому було моторошно. А він же з нею жив, любив її. Кволість поволі проходила, хоч залишалося відчуття нудоти. Я зіперся на стіну, мені шкода було, що я нічим не міг йому допомогти.
— Вона… ніколи… вдома… п… п'ятницями, — пробелькотів він.
— Знаю.
— О ш… шостій. О ш… шостій годині вона поверталася… додому. Завжди.
— Зараз принесу бренді, — сказав я.
— Вона не мала… бути тут…
Я насилу підвівся з підлоги і пішов до їдальні; тільки тут я збагнув нарешті, що означає ота порожня вітальня. У цій кімнаті теж були голі стіни, голі полиці, повисовувані й поскидувані на підлогу порожні шухляди. Ні срібних оздоб, ні срібних ложок, ані виделок. Зникла колекція старовинної порцеляни. Натомість — купа стягнутих зі столу скатертин, серветок і бите скло.
Дім мого кузена пограбовано. І Регіна… Регіна, яка ніколи п'ятницями не бувала вдома… чомусь прийшла…
Я підійшов до розграбованого буфета переповнений гнівом, ладен порозбивати голови всім отим пожадливим і немилосердним негідникам, що так цинічно і жорстоко знищують зовсім незнайомих людей. Співчуття — це заняття святих. Я ж відчував лише зненависть, люту і нещадну.
Мені пощастило знайти дві вцілілі склянки, але жодного трунку. Обурений, я вийшов через двері-млинок на кухню і налив води в електричний чайник.
І в цій кімнаті повсюди видніли сліди грабунку. З полиць геть-чисто все було зметено. Які ж скарби, — дивувався я, — сподівалися знайти злочинці на кухні? Я нашвидкуруч заварив дві чашки чаю, порився у шафочці, де Регіна тримала прянощі, і, знайшовши бренді, відчув безглузду радість, що воно ще залишилося. Тут принаймні негідники дали маху.
Дональд все ще нерухомо сидів на східцях. Я втиснув. Йому в руку чашку з міцним солодким напоєм, наказав випити, і він випив.
— Вона ніколи не бувала вдома… п'ятницями, — вже вкотре повторив він.
— Авжеж, — погодивсь я та й замислився: скільки ж людей знали про те, що її п'ятницями не було вдома?
Ми повільно допили чай. Я забрав у Дональда чашку, поставив разом зі своєю на підлогу і знову сів біля нього. Переважна більшість меблів, що стояли у холі, — пропала. Невеличкий шератоновий письмовий стіл… оббитий шкірою стілець… годинник дев'ятнадцятого століття у масивній оправі…
— Боже мій, Чарлзе, — сказав він.
Я глянув на нього. В його очах стояли сльози, на обличчі застиг невимовний біль. А я нічим, нічим не міг зарадити його горю.
* * *
Цей жахливий вечір, здавалось, ніколи не скінчиться. Уже звернуло за північ. Поліцейські, — подумав я, — люди чемні, добре знають свою справу і не такі вже й черстві. Та нібито головне для них — лише схопити, злочинців, а не втішати потерпілих. Мені здалося також, що в багатьох їхніх запитаннях вчувалися нотки сумніву: мовляв, а чи не самі домовласники зумисне влаштували пограбування, аби лише дістати добру страховку і замести всі сліди?
Дональд, здавалося, нічого цього не помічав. Він відповідав стомлено, ніби механічно, іноді, перш ніж відповісти, робив довгі паузи.
Так, усе, що вкрадено, було добре застраховане.
Так, майно було вже застраховане багато років.
Так, він був у своїй конторі цілий день, як завжди.
Так, він виходив перекусити. Сандвічами у пабі.
Так, він працює в агентстві довозу вина.
Його контора в Шрусбері.
Йому тридцять сім років.
Так, його дружина набагато молодша. Їй двадцять два.
Про Регіну він говорив затинаючись, ніби язик і губи не слухались його: «Вона завжди… п'ятницями… працювала в магазині кві… квітів… у своєї при… приятельки».
— Чому?
Дональд неуважно подивився на поліцейського інспектора, що сидів навпроти за обіднім столом. Стільці від старовинного обіднього гарнітура зникли. Дональд сидів у плетеному кріслі, принесеному з солярію. Інспектор, констебль і я розмістилися на кухонних ослонах.
— Що?
— Чому вона саме п'ятницями працювала у магазині квітів?
— Їй… Їй… по… подобалося…
Я різко перебив:
— Вона була квіткаркою ще до того, як вийшла за Дональда. Їй подобалося бути при ділі. У п'ятницю вона завжди виготовляла різні композиції з квітів для дансингів, для весільних урочистостей… — «І жалобні вінки теж», — подумав я, але не міг цього сказати.
— Дякую, сер, однак я певен, що містер Стюарт може відповідати сам.
— А я певен, що не може.
Поліцейський інспектор повернувся, уп'явшись у мене очима.
— Адже він у шоковому стані, — закінчив я свою думку.
— Ви лікар, сер?
В його голосі почувся відтінок чемної недовіри, що, безперечно, відповідало його професії. Я нетерпляче покрутив головою. Він глянув на Дональда, міцно стулив губи і знову повернувся до мене. Його прискіпливий погляд ковзнув по моїх джинсах, вицвілій джинсовій куртці, жовто-коричневому светрі, дорожніх черевиках і зупинився, на обличчі. Видно було, що я не справив на нього враження..
— Добре, сер. Як вас звуть?
— Чарлз Тодд.
— Вік?
— Двадцять дев'ять років.
— Професія?
— Художник.
Констебль без особливого ентузіазму занотував ці скромні дані у своєму записнику.
— Малюєте картини чи будинки фарбуєте?
— Картини.
— А що ви робили сьогодні, сер?
— Виїхав о пів на третю з Педдінгтона, а зі станції прийшов сюди пішки.
— Мета візиту?
— Просто так. Я завжди приїжджаю сюди раз чи двічі на рік.
— Добрі друзі, значить?
— Так.
Він якось непевно хитнув головою, повернувся до Дональда і почав сипати запитаннями, але вже ставив їх терпляче і без притиску.
— І о котрій годині ви звичайно повертаєтеся додому в п'ятницю, сер?
— Приблизно о п'ятій, — сказав Дон безвиразно.
— А сьогодні?
— Так само. — Болісна тінь пробігла по його обличчю. — Я побачив, що тут побували злодії… Подзвонив по телефону…
— Так, сер. Ми прийняли ваш виклик о сімнадцятій годині шість хвилин. А після того, як подзвонили нам, ви заходили до вітальні подивитися, що звідти вкрадено?
Дональд не відповів.
— Наш сержант знайшов вас там, сер, якщо ви пригадуєте.
— Чому? — промовив Дон з болем у голосі. — Чому вона прийшла додому?
— Я сподіваюся, що ми встановимо істину, сер. Ретельне, невідступне розпитування тривало довго, але, наскільки я зрозумів; не досягло своєї мети, лише довело Дональда майже до цілковитого виснаження.
Я, на свій сором, відчув звичайнісінький голод, бо не потурбувався про те, щоб поїсти у той день. З жалем я подумав про обід, на який покладав надії. Регіна не шкодувала для страв всіляких компонентів приправ, вина і, ніби між іншим, вміла приготувати чудовий обід. Регіна, зі своєю кучмою темного волосся і незмінною усмішкою, балакуча, легковажна і привітна. Безневинну дівчину спіткало таке лихо.
Увечері її тіло поклали у санітарну машину й повезли. Я чув усе це, але Дональд і знаку не подав, що розуміє, звідки той шум. Я подумав, що, може, його мозок вибудував своєрідний захисний бар'єр проти всього, що завдавало нестерпних мук, і це можна було зрозуміти.
Інспектор нарешті встав і розім'явся; від довгого сидіння на кухонному ослоні у нього заніміли ноги та спина. Він сказав, що залишить на ніч у будинку чергового констебля, а сам повернеться вранці. Дональд непевно похитав головою; він, очевидно, не розчув як слід його слів, і навіть коли поліція поїхала, все ще сидів у кріслі, як робот, неспроможний поворухнутися.
— Ходімо, — сказав я. — Ходімо спати.
Я взяв його за руку, допоміг підвестися і повів по сходах нагору. Він ішов, як сновида, не опираючись.
У їхній спальні панував розгардіяш, проте у кімнаті з двоспальним ліжком, приготованим для мене, все лишалося на своїх місцях. Він не роздягаючись упав крижем у ліжко, затулив руками очі й у страшенному відчаї поставив те запитання, яке ставлять собі страждальці всього світу і на яке немає відповіді:
— Чому? Чому це сталося саме з нами?
Я пробув у Дональда цілий тиждень, і за цей час на деякі запитання, — тільки, звичайно, не на це, — відповідь знайшлася.
Найпростіше було з'ясувати, чому Регіна завчасу повернулася додому. Вже давненько у неї з приятелькою-квіткаркою були напружені стосунки, аж ось нарешті вибухнула неприємна сварка, і Регіна відразу пішла. Вона виїхала десь о пів на третю і, певно, поїхала прямо додому, оскільки припускалося, що принаймні за дві години до п'ятої вона була вже мертва.
Про все це у напівофіційній формі повідомив Дональда поліцейський інспектор у суботу після обіду. Дональд вийшов у осінній сад і заплакав.
Інспектор Фрост
[1]
, людина така ж холодна, як і його ім'я, тихо зайшов на кухню, зупинився поруч зі мною і став спостерігати за Дональдом, що стояв, похнюпившись, серед яблунь.
— Я хотів би довідатися від вас про стосунки між містером і місіс Стюарт.
— А що саме вас цікавить?
— Ну, як вони ладнали між собою?
— Хіба ви ще не зрозуміли?
Він відповів не відразу і якось невиразно:
— Сила переживання в горі не завжди точно вказує на силу почуттів у коханні.
— Ви так завжди висловлюєтесь?
Ледь помітна посмішка промайнула на його обличчі і згасла.
— Я процитував з підручника психології.
— «Не завжди» означає «як правило», — сказав я.
Він кліпнув очима.
— Ваш підручник — формене пустослів'я.
— Провина та каяття можуть виявлятися і в надмірній жалобі.
— Небезпечне пустослів'я, — додав я. — Наскільки я можу судити, медовий місяць ще не скінчився.
— Після трьох років?
— А чом би й ні?
Він стенув плечима і промовчав. Я відвернувся, щоб не дивитися на Дональда, і сказав:
— Чи є шанси повернути що-небудь з украденого?
— Гадаю, мінімальні. Коли йдеться про старожитності, то поки повернеться господар, речі десь найпевніш уже будуть на півдорозі через Атлантику.
— Це не той випадок, — заперечив я.
Він зітхнув.
— Навряд. Протягом останніх років було сотні зломів з пограбуванням, але вдалося повернути мізерію. Антикваріат — великий бізнес у наші дні.
— Злодії стали знавцями антикваріату? — спитав я скептично.
— Тюремні бібліотеки повідомляють, що найбільшим попитом користуються у них саме книги про антикваріат. Уся ця братія добре визуджувала. Їх, щоб відразу після виходу з в'язниці реалізувати свої плани.
В голосі його несподівано зазвучали цілком людські інтонації.
— Може, вип'ємо кави? — запропонував я.
Він подивився на годинник, звів брови і погодився. Поки я готував каву, він сидів на кухонному ослоні; поріділе русяве волосся, витертий сірий костюм — інспекторові явно за сорок.
— Ви одружені? — запитав він.
— Ні..
— У вас був роман з місіс Стюарт?
— А-а! Он ви куди гнете!
— Як не запитаєш, ніхто сам не скаже.
Я поставив на стіл пляшку молока, цукорницю, запросив пригощатися. Він поволі розмішав каву.