— Коли ви були тут востаннє?
— Торік у березні. До їхньої подорожі в Австралію.
— В Австралію?
— Вони їздили туди, щоб ознайомитися з процесом виноробства. Дональд мав намір організувати оптові поставки австралійського вина. Їх не було десь зо три місяці. Спитати б: чому їхній будинок не пограбували тоді, коли грабіжники нічим не ризикували?
Він відчув у моєму голосі прикрість.
— Життя сповнене гіркої іронії.
Кава була гаряча, він обережно склав губи дудочкою, втягнувши повітря, і подув на димучий напій,
— Які у вас були плани на сьогодні? Якби, звичайно, все було гаразд?
Я мусив згадати, який же сьогодні день. Субота. Фантастичний, нереальний день.
— Пішов би на верхогони, — сказав я. — Ми завжди ходимо на верхогони, коли я приїжджаю в гості.
— Вони любили верхогони?
Те, що він сказав про них у минулому часі, різонуло мені слух. Тепер стільки всякого відійшло у минуле. Мені було важко переключитися, набагато важче, ніж йому.
— Так… але, я гадаю, вони ходять… ходили… лише заради мене.
Він знову скуштував кави, обережно відсьорбнувши ковток.
— Як це розуміти? — запитав він.
— Я малюю переважно коней, — пояснив я.
Дональд зайшов чорним, ходом, змарнілий, з червоними від безсоння очима.
— Там преса дереться через живопліт, — кинув він похмуро.
Інспектор Фрост скреготнув зубами, встав, відчинив двері до холу і голосно гукнув усередину будинку:
— Констебль! Підіть зупиніть цих репортерів, щоб вони не прорвалися у садок.
— Слухаюсь, сер! — відповів здаля голос, і Фрост вибачився перед Дональдом.
— Від них просто спасу нема, розумієте, сер. Їм постійно наступають на п'яти їхні видавці, а вони, своєю чергою, з нас жили висотують у подібних випадках.
Цілий день дорога навпроти Дональдового будинку була загачена машинами, які щоразу вивергали натовпи репортерів, фотографів і просто шукачів сенсацій, тільки-но хтось виходив із парадних дверей. Ніби зграя голодних вовків причаїлась у чеканні, і я подумав, що вони врешті-решт можуть накинутися і на Дональда. Яке їм діло до його почуттів?
— Газетярі слухають радіо на частотах поліції, — похмуро сказав Фрост. — Іноді преса прибуває на місце злочину раніше, ніж ми.
Іншим разом ці слова мене б розсмішили, але навряд чи доречно було сміятися у присутності Дональда. Поліція, звичайно, подумала спочатку, що й тут стався такий казус: виявляється, констебль, який намагався силоміць виштовхнути мене, переплутав мене з пронозливим писакою.
Дональд важко опустився, на ослін і втомлено сперся ліктями на стіл.
— Чарлзе, — сказав він, — я зараз з'їв би трохи супу. Розігрій, якщо тобі не важко.
— Звичайно, — сказав я потішено.
Раніше він відмовлявся від їжі, здавалося, сама думка про неї викликає у нього відразу.
Фрост звів голову, немов за сигналом, все його тіло випросталося, і я зрозумів, що він вичікував саме такого моменту, а то все лише примірявся, прикидав. Він зачекав ще трохи, а я тим часом відкрив банку концентрату фірми «Кемпбел», висипав її у каструлю, додав води, столового бренді і помішував, доки грудочки не розчинилися. Фрост пив каву і чекав, поки Дональд з'їсть дві повні тарілки супу із шматочком чорного хліба. Тоді чемно попросив мене вийти і, коли я залишив їх, почав, як висловився потім Дональд, «серйозно копати».
Через три години, коли вже стемніло, інспектор пішов. Я спостерігав за ним з верхнього поверху через вікно на сходовому помістку. Одразу ж біля вхідних дверей інспектора і переодягненого у цивільне констебля, що супроводжував його, перехопив розпатланий молодик з мікрофоном, і перш ніж їм вдалося обминути його і дістатися до своєї машини, зграя репортерів з дороги щодуху кинулась у сад через травник.
Я методично обійшов увесь будинок: позашторював вікна, перевірив, як вони зачинені, позамикав і взяв на засуви всі двері. Дональд, який усе ще сидів на кухні, запитав:
— Що ти робиш?
У нього було бліде і стомлене обличчя.
— Піднімаю мости.
— О-о!
Незважаючи на тривалу бесіду з інспектором, він, здавалося, став набагато спокійніший, панував над собою, і, коли я закінчив «блокувати» кухонні двері, що вели до садка, він сказав:
— Поліція хоче мати список усього, що пропало. Ти допоможеш мені скласти його?
— Звичайно.
— Ми хоч чимось займемось…
— Авжеж.
— У нас був опис майна, але він лежав у письмовому столі в холі. Вони забрали його.
— Гіршого місця для зберігання не придумаєш, — зауважив я.
— Приблизно так висловився і він. Інспектор Фрост.
— А як там твоя страхова компанія? Вона не має такого списку?
— Має, тільки найцінніших речей, ну, скажімо, картини та коштовності.
Він зітхнув.
— Усе інше було записане вкупі як «майно».
Ми почали з їдальні, і не без успіху. Засовуючи у сервант порожні шухлядки, ми тим часом намагалися пригадати, що містилося у кожній з них, і все це я записував з його уст. Тут раніше лежало чимало масивного столового срібла, що дісталося Дональдові у спадок і нажите було його родом у заможному минулому. Дональд любив старожитності, користувався ними просто-таки з насолодою, але тепер анітрохи не Обурювався пропажею, ніби разом з майном зникли і його емоції, голос його був байдужий і на той час, як ми впоралися з сервантом, навіть знуджений.
Він дивився на ряди порожніх полиць, де раніше зберігалася чудова колекція порцеляни початку дев'ятнадцятого століття, зовсім надломлений.
— Чи не все одно? — кинув Дональд похмуро і відвернувся. — У мене просто вже немає сили хвилюватися.
— А як же тоді бути з картинами?
Відстороненим поглядом він обвів голі стіни. Там, де висіли картини, чітко видніли світлі довгасті плями оливкової барви. У цій кімнаті вони тримали здебільшого роботи сучасних британських художників: Хокні, Бретбі, обох Лоурі і Спера, — створені, можна сказати, не в найкращі дні творчого натхнення авторів. Дональд незлюбив цих картин, казав, що вони «ріжуть око і створюють сумбур».
— Ти, мабуть, пам'ятаєш їх краще, ніж я, — мовив він.
— Пригадую деякі.
— Є щось випити?
— Тільки столовий бренді, — відказав я.
— Можемо випити вина.
— Якого вина?
— В льоху. — Він раптом широко розплющив очі. — Боже мій, я забув про льох!
— Я навіть не знав, що він у тебе є.
Він кивнув головою.
— Тому я і придбав цей будинок. Ідеальна вологість і температура для тривалого зберігання вина. У бордо і портвейн, що стоять там, вкладено чималі гроші.
У льоху, звісно, нічого не було. Тільки три ряди порожніх стелажів від підлоги до стелі і одна-однісінька картонна коробка на простому дерев'яному столі.
Дональд лише стенув плечима.
— Ну-ну… Оце-то так…
Я зняв накривку картонної коробки і побачив елегантно закорковані шийки пляшок з вином.
— Хоч цього вони не взяли, — сказав я. — Спохвату.
— А може, зумисне, — криво посміхнувся Дон. — Це австралійське вино. Ми привезли його з собою.
— Це краще, ніж нічого, — сказав я недбало, витягуючи пляшку і читаючи етикетку.
— Воно краще за багато інших сортів. Переважна більшість австралійських вин не мають собі рівних.
Я виніс ящик нагору і поставив на стіл у кухні. Східці s погреба вели у підсобку, де стояли пральні машини та інше господарське причандалля; у мене завше було таке враження, ніби це просто стінна шафа. Я замислено дивився на двері — нічим не примітна, пофарбована у білий колір панель, що зовсім не вирізнялася на загальному тлі.
— Як ти гадаєш, грабіжникам було відомо, що вино тут? — запитав я.
— Хтозна.
— Я б ніколи не знайшов його.
— Бо ти не грабіжник.
Він пошукав корківник, відкоркував пляшку і наповнив дві склянки темно-червоною рідиною. Я покуштував її. І справді, це було чудове вино, навіть на мій непрофесійний смак. Wynn's Coonawarra Cabernet Sanvignon. Навіть назва так само ніжно і приємно обволікає язик, як і продукт. Дональд пив вино не смакуючи, ніби воду, склянка раз чи двічі дзенькнула об його зуби. У багатьох його рухах ще відчувалася непевність, ніби він ніяк не міг згадати, як що робиться, а все через те, що половина його думок, я певен, була поглинена. Регіною, і це буквально паралізувало його.
Той, колишній Дональд був людиною упевненою в собі, він уміло вів середньої руки спадковий бізнес, невдовзі розширив його. У нього було вольове, ніби різьблене обличчя, освітлене янтарним відблиском завжди усміхнених очей. Він не шкодував грошей на модні зачіски. Теперішній Дональд був приголомшений нещастям, розгублений, він хоч і намагався поводитися пристойно, спокійно, але надто хисткою була його хода, коли він підіймався східцями.
Ми провели вечір на кухні: розмовляли про всяку всячину, щось нашвидкуруч поїли, а потім усі свої запаси поскладали знову на полички. Дональд вдавав діловитість, але половину слоїків поставив догори дном.
У парадні двері дзвонили тричі за вечір, проте не так, як це було умовлено з поліцією. Телефон не дзвонив зовсім — трубка була знята. Дональд відхилив пропозиції місцевих друзів пожити у них; він аж здригався від того, що муситиме розмовляти ще з кимось, крім Фроста й мене.
— Чому вони не забираються геть? — спитав він розпачливо після того, як у парадні двері подзвонили втрете.
— Заберуться, тільки як тебе побачать, — відказав я, а подумки додав: «Спочатку висмокчуть тебе, а потім виплюнуть, наче шкуринку».
— Просто несила, — втомлено похитав він головою. Усе це скидалось на облогу.
Ми врешті-решт знову зійшли нагору, щоб бодай трохи поспати, хоч, здавалося, Дональдові, як і минулої ночі, не пощастить склепити повік. Поліційний лікар залишив снодійне, але Дональд до нього не доторкався. Я силою змушував його випити, але, як і вчора, намарне.
— Ні, Чарлзе. Це буде так, ніби я її зрадив… ухилився. Дбав тільки про себе, а не про… Який це жах… вмирати отак, коли поруч нікого з тих, хто… лю… любив її.
Він ніби намагався знайти втіху для неї у власному стражданні. Я кивнув головою і більше не в'язнув до нього із снодійним.
— Ти не заперечуватимеш, — запитав він несміливо, — якщо я спатиму цієї ночі в окремій кімнаті?
— Звичайно, ні.
— Ми можемо постелити тобі в будь-якій іншій кімнаті.
— Авжеж.
Він відчинив шафу і показав, де лежить білизна.
— Ти зумієш дати собі з цим раду?
— Звичайно, — сказав я.
Він повернувся і, помітивши світлу пляму на голій стіні, закляк, немов громом вражений.
— Вони взяли Маннінгза
[2]
, — промовив він.
— Якого Маннінгза?
— Що ми придбали в Австралії. Я цю картину повісив там… усього тиждень тому. Я хотів показати її тобі. Це одна з причин, чому я попросив тебе приїхати.
— Шкода, — сказав я. — Ні, це не ті слова.
— Кінець, — сказав він безпорадно. — Все пропало.
Розділ другий
У неділю вранці Фрост прибув знову — енергійний, зі спокійними спостережливими очима і стриманими манерами. Я відчинив парадні двері на умовлений дзвінок, і він пройшов за мною на кухню, де ми з Дональдом, здавалось, отаборилися надовго. Я мовчки показав на ослін, і Фрост сів, випроставши спину, щоб вона йому не затерпла.
— Маю для вас дві новини, — сказав він Дональдові офіційним тоном. — По-перше, незважаючи на те, що ми якнайретельніше оглянули цей будинок учора і позавчора ввечері, нам не вдалося знайти відбитків пальців.
— І нема ніякої надії? — запитав я.
— Ні, сер. Професійні грабіжники завжди зодягають рукавички.
Дональд терпляче чекав з виразом байдужості на посірілому обличчі, ніби те, про що говорив Фрост, зовсім його не обходило. Я подумав, що для Дональда ніщо вже не має значення.
— По-друге, — сказав Фрост, — наше розслідування у цьому районі показало, що у п'ятницю після обід біля ваших парадних дверей був припаркований фургон.
Дональд подивився на нього.
— Темного кольору і весь у пилюці, сер.
— О-о, — сказав Дональд непевно.
Фрост зітхнув.
— Що ви знаєте про бронзову статуетку коня, сер? Здибленого коня?
— Вона у холі, — машинально відповів Дональд і нахмурив брови. — Я хотів сказати: була там. Її нема.
— Звідки ви про неї дізналися? — поцікавився я у Фроста і, ще не скінчивши залишання, здогадався, яка буде відповідь. — О ні. — мені перехопило горло. — Я подумав, може, ви знайшли її… випала з фургона?
— Ні, сер. — Його обличчя залишалося спокійним. — Ми знайшли її у вітальні біля місіс Стюарт.
Дональд також чудово зрозумів, про що йдеться. Вія різко підвівся, підійшов до вікна і задивився на спорожнілий сад.
— Важка, — промовив він нарешті. — Сама її підставка…
— Так, сер.
— Це повинно було статися… швидко.
— Так, сер, — знову сказав Фрост, і це прозвучало скоріш як констатація факту, ніж потіха Дональдові.
— Бі… бідолашна Регіна. — Слова його були тихі, горе — безмежне. Він важко опустився на стілець і втупився очима у простір.
Фрост обережно перевів розмову на вітальню, яку поліція опечатала на кілька днів і попросив, щоб ніхто з нас туди не заходив.
Жоден з нас.
Крім того, вони закінчили обстеження будинку, і містер Стюарт може користуватися іншими кімнатами, якщо захоче, де відбитки пальців посипані сірувато-білим порошком на полірованих поверхнях.
Містер Стюарт і знаку не подав, що чує все це.
Чи підготував уже містер Стюарт список викрадених речей?
Я подав аркуш із переписаним столовим сріблом та картинами, що я зміг пригадати. Фрост звів брови і відкопилив губи.
— Нам потрібно буде більше, ніж це, сер.
— Спробуємо пригадати сьогодні ще щось, — пообіцяв я. — Там бракує ще багато вина.
— Вина?
Я показав йому порожній льох, і він піднявся звідти замислений.
— Потрібно було немало часу, щоб винести все, — зауважив я.
— Вельми схоже на це, — зосереджено сказав він.
Свої думки він лишав при собі. Фрост порадив Дональдові підготувати коротку заяву і зачитати її перед спраглими новин репортерами, які ще чекали надворі, — нехай ті вже забираються і друкують почуте.
— Ні, — відказав Дон.
— Лише коротку заяву, — наполягав на своєму Фрост. — Ми можемо підготувати її зараз, якщо ви не проти.
Фрост написав її по суті сам, і я здогадався, що він зробив це не лише заради Дональда, а й для себе, бо хотів спекатися газетярів, від яких йому доводилося постійно відбиватися. Закінчивши писати, він прочитав заяву вголос. Вона звучала як поліційний звіт, пересипаний спеціальною термінологією, і була така далека від пережитого Довальдом, що мій кузен зрештою погодився зачитати її перед репортерами.
— Але щоб не було фотографів, — стурбовано сказав він, і Фрост запевнив, що простежить за цим.
Вони заполонили хол, цей натовп із голодними очима шукачів сенсацій, ці зубри своєї всюдисущої професії, позбавлені емоцій сотнями подібних вторгнень у людські трагедії. Звичайно, їм шкода хлопця, у якого вбили дружину, але новини є новини, а газети продаються завдяки поганим новинам, і якщо репортери не постачатимуть своїм власникам потрібного товару, то втратять роботу на користь своїх більш заповзятливих конкурентів. Рада преси останнім часом заборонила подібні безцеремонні копирсання в біографії, але лазівка, що ще залишилася, завдавала чимало прикрощів потерпілим.
Дональд стояв на сходах. Ми з Фростом — під ними; Дон читав без жодного виразу, ніби ті слова стосувалися когось іншого.
«… Я повернувся додому приблизно о сімнадцятій нуль-нуль і помітив, що за час моєї відсутності зникла значна кількість цінних речей… Я негайно подзвонив у поліцію… Моя дружина, якої завжди п'ятницями не було вдома, несподівано повернулася… і, можна припустити, порушила плани злочинців».
Він зупинився. Розчаровані репортери старанно занотовували ходульні фрази. Один з них, явно обраний репортерами заздалегідь, почав ставити запитання із вкрадливими м'якими нотками у голосі.
— Скажіть, будь ласка, які з цих зачинених дверей ведуть до тієї кімната, де вашу дружину?..
Дональд мимоволі ковзнув поглядом у бік вітальні. Всі повернули голови і вперли очі в білу безвиразну панель, щось записуючи.