— Спробуйте їх не терти, пане Касаветз, — радила вона. — Якщо погіршає, подзвоніть до реєстратури, і я прийду.
Вона з порога подарувала мені професійну напівусмішку і швидко пішла по коридору, даючи мені змогу ввійти.
— Як очі? — спитав я по паузі.
— Щось страшне. — Очі були ясно-червоні, але сухі. Отже, потроху кращає.
Сера процідила, ледве розтуляючи губи:
— Це все зайшло дуже далеко. Я розумію: цього разу Джік за день-два одужає, але більше ми ризикувати не будемо.
Джік промовчав і не подивився на мене. Можна було на це сподіватись. Я сказав:
— Гаразд… Ну що ж, щасливого вам уїкенду і за все спасибі.
— Тодде… — почав Джік.
— Ні, Джіку, — негайно втрутилася Сера. — Це не наше діло. Тодд може думати що хоч, але ми не маємо нічого спільного з клопотами його кузена. Далі ми цим займатись не будемо. Я весь час була проти цього дурного нишпорення, а тепер саме час поставити крапку.
— Тодд не облишить цього, — сказав Джік.
— Тоді він дурбас. — Вона була лиха, в'їдлива, сповнена зневаги.
— Звичайно, — сказав я. — Сьогодні кожний, хто намагається направити кривду, — дурбас. Набагато краще не втручатись, не перейматись, не думати, що ти за це відповідальний. Мені справді треба було любісінько малювати собі у мезоніні в Хітроу, пильнувати своєї справи, а Дональд хай гине. Звичайно, це далеко розважливіше. Але все лихо в тому, що я не можу так вчинити, і край. Я бачу пекло, в якому він опинився. Як же мені повернутися до нього спиною? Тим більше, що є шанс витягти його. Ваша правда: я можу не впоратися з цим завданням, але не можу хоча б не спробувати.
Я зупинився.
Нічим не заповнена пауза.
— Ну, — сказав я, силкуючись усміхнутися. — На цьому завершується казання найбільшого в світі нікчеми. Розважайтеся на верхогонах. Хтозна, може, і я туди потраплю.
Я помахав на прощання рукою і вийшов. Ні одне, ні друге не зронило ні слова. Я тихо причинив двері й піднявся ліфтом у свій номер.
Шкода Сери, подумав я. Якщо він не буде матися на осторозі, то перетвориться на тютю в м'яких пантофлях і ніколи більше не малюватиме своїх величних, виплеканих у душі картин, бо джерело їхнє мука, якої він більше не зазнаватиме. Безпека для нього — це буде щось на зразок зречення, щось на зразок смерті.
Я поглянув на годинник і вирішив, що змовники, які працюють під вивіскою «Ярра Рівер Файн Артс», ще не позачиняли дверей. Варто спробувати.
Коли я йшов по Веллінгтон-плац і далі вулицею Свонстон, мене діймала цікавість, чи є в галереї отой юний «скипидарометальник», а як є, то чи він мене пізнає. Його обличчя я бачив тільки мигцем, бо стояв більше у нього за спиною. Напевно можна було тільки сказати, що він шатен, що в нього прищ на підборідді, заокруглена щелепа і пишний рот. Двадцяти йому ще нема. Мабуть, років сімнадцять. Він одягнений у блакитні джинси, білий гольф і тенісні капці. На зріст близько п'ятьох футів вісьмох дюймів, вага десь фунтів сто тридцять. Прудкий, панікер. І не художник.
Галерея стояла відчинена, яскраво освітлена, а посеред вітрини, на золоченому виставковому мольберті — картина з конем. Не Маннінгз. Портрет якогось австралійського коня й жокея: кожна деталь вималювана, підкреслена, і, як на мій смак, забагато фарби. А поруч оголошення — золотом на чорному тлі, де йшлося про спеціальний показ, відомих творів анімалістів, що малюють коней; поруч з оголошенням — гірше виконаний, хоч і більшими літерами — рекламний щиток: «Ласкаво просимо на Мельбурнзький Кубок».
Це була типова галерея — таких сотні у всьому світі: вузький фасад, саме приміщення — якнайдалі від дороги, за палісадом. Усередині блукало двоє-троє відвідувачів, що роздивлялись крам на добре освітлених нейтрально сірих стінках.
Я йшов сюди, щоб відвідати галерею. Не змінив я свого наміру і тепер, але ще на вулиці раптом завагався, відчуваючи, ніби стою на самому вершечку лижного трампліна. Дурне, — подумав я. — Піймав не піймав, а погнатись можна. Не подивишся, не побачиш.
Я глибоко зітхнув і ступив через гостинний поріг.
Усередині — зеленаво-сірий килим, старовинний стіл, розташований стратегічно біля дверей; тут молодява жінка видавала маленькі каталоги й щедрі усмішки.
— Дивіться, будь ласка, що захочете, — сказала вона. — Внизу продовження експозиції.
Жінка вручила мені каталог: складений глазурований цупкий білий папір з прикріпленими всередині кількома аркушиками тексту. Я перегорнув їх. Сто шістдесят три позиції, послідовно пронумеровані, проставлені назви, прізвища художників і орієнтовна ціна. У каталогу значилося, що на рамах проданих картин буде червона наліпка.
Я подякував жінці.
— Проходив і вирішив зазирнути, — сказав я.
Вона кивнула головою і професійно всміхнулась: її допитливі очі швидко ковзнули по моєму одягу з бавовняної тканини, — жінка зрозуміла, що я не належу до заможних відвідувачів. Свій пошитий за останньою модою трендовий костюм вона носила невимушено і випромінювала разючу щирість. Австралійка, самовпевнена, надто поважна особа, щоб просто собі стояти біля дверей.
— Що ж, ласкаво просимо, — сказала вона.
Я неквапно пішов по довгій залі, звіряючи картини з каталогом. Більшість картин були пензля австралійських художників, і я зрозумів, що Джік мав на увазі, коли говорив про відчайдушну конкуренцію. Знавців своєї справи було так само багато, як і у нас, в Англії, а то й більше, а рівень де в чому вищий. Як це буває, коли дивишся на процвітання чужих талантів, я почав сумніватися у власному хисті.
Наприкінці експозиції першого поверху були східці, що вели вниз: біля них висіла велика стрілка й табличка: «Продовження експозиції внизу».
Я спустився вниз. Такий самий килим, таке саме освітлення, але не видно відвідувачів, які переводять очі з картин до каталогів і навпаки.
Внизу вже була не єдина зала, а анфілада невеличких кімнат, куди треба було заходити довгим коридором. Кімната позаду східців — контора, де також стояв вишуканий стіл, два-три зручних стільці для можливих клієнтів і рівненький рядок оздоблених тиком каталожних шаф. Картини у масивних рамах прикрашали стіни, а не менш солідний чоловік писав щось у гросбуху на письмовому столі. Він підвів голову, відчувши мою присутність біля дверей.
— Чим можу прислужитися? — запитав він.
— Дякую, я просто роздивляюсь.
Він байдуже кивнув головою і повернувся до роботи. Чоловік, як і все це місце, мав вигляд незмінності й респектабельності — зовсім інша атмосфера, ніж у приміській крамничці в Сіднеї. Я подумав, що цей шановний заклад — зовсім не те, що я шукаю. Щось мені переплуталося. Доведеться почекати, доки Гадсон Тейлор не подивиться на чек Дональда і не скерує мене у новому напрямку.
Зітхаючи, я переходив з кімнати до кімнати і думав, що сміливо міг би вже закінчити огляд арсеналу своїх супротивників. Кілька рам були оздоблені червоними наліпками, але ціни на всіх гарних творах були далекі від того, чого вони насправді варті, й купити їх могли тільки люди заможні.
В останній кімнаті, більшій за інші, я наткнувся на Маннінгза. На три картини одразу. Усі з кіньми: одна — верхогони, одна — полювання і одна — з циганами. У каталозі їх не було.
Вони тихо-мирно висіли рядком, усі з подібними сюжетами, і впали мені в око як чистокровні серед напівкровок.
Мені по спині поповзли мурашки. Не стільки через майстерність, скільки через сам зміст однієї з картин. Коні виходять на старт. Довгий ряд жокеїв яскраво вирізняється на тлі темного неба. Вбрання найближчого жокея пурпурове, а жокейка зелена.
Десь у голові мені зазвучав балакучий голос Мейзі, який описував те, що я бачив: «… Може, ви подумаєте, ще я дурна, але це одна з причин, чому я її купила… бо ми з Арчі вирішили, що барвами наших жокеїв будуть пурпуровий і зелена жокейка, якби такого сполучення ще ні в кого не було…»
Маннінгз полюбляв використовувати пурпуровий і зелений кольори для тіней і перспективи. Сходиться… Ця картина, розміри, сюжет, колорит — точнісінько, як у Мейзі, на картині, схованій за радіатором і, напевно, згорілій.
Картина, на яку я дивився, була схожа на оригінал. Помітна вже й дія часу, відколи Маннінгз помер, достатня фахова вивершеність твору, щось у ньому таке, що відрізняє велике від гарного. Я спробував пальцем — ледь-ледь — фактуру полотна і мазка. Все як мусить бути.
За спиною хтось сказав по-англійському:
— Чим можу прислужитися?
— Це Маннінгз? — запитав я між іншим і обернувся.
Він з порога зазирав до кімнати; у його виразі — стримана запобігливість, як у людини, що її річ оцінює хтось, хто не має коштів цю річ придбати.
Я відразу його впізнав. Чорнявець, рідке волосся зачесане назад, сірі очі, вислі вуса, засмагла шкіра: усе як і тринадцять днів тому в Англії, на сассекському узбережжі, коли він нишпорив по згарищу.
Містер Грін. Через «і» довге.
А за мить і він мене пізнав. Він уражено переводив погляд з мене на картину й назад, а тоді згадав, де мене бачив, і це його приголомшило. Він різко ступнув назад і приклав руку до стінки позад себе.
Я вже рушив до дверей, але не встиг. У дверну пройму вмить опустилися сталеві ґратки й, клацнувши, замкнулись на підлозі. Містер. Грін залишився по той бік, у кожній рисі закарбувалась неймовіра, рот і досі роззявлений. Я переглянув усі свої простодушні теорії про те, що небезпека корисна для душі, й відчув такий острах, якого ще зроду не зазнавав.
— У чім річ? — запитав глибокий голос з коридора.
Містер Грін не міг ворухнути язиком. Поруч з ним опинився чоловік з контори і втупився в мене крізь заґратований прохід.
— Злодій? — запитав він досадливо.
Містер Грін похитав головою. Прийшов третій чоловік, його молоде лице світилося цікавістю, а прищ у нього був схожий на кір.
— Агов, — сказав він із щиро австралійським подивом. — Це той — з Художнього центру. Що мене переслідував. Присягаюсь, він мене не вистежив. Присягаюсь.
— Заткни пельку, — коротко сказав чоловік з контори.
Він пильно дивився на мене. Я дивився на нього.
Я стояв посеред яскраво освітленої кімнати приблизно п'ятнадцять на п'ятнадцять футів. Вікон нема. Вихід — лише через заґратовані двері. Сховатись — ніде, зброї — жодної. Я давно вже мчу по трампліну — і ніякої гарантії м'якого приземлення.
— Послухайте, — сказав я печально. — Що тут робиться?. — Я підійшов до сталевих гратин і постукав по них. — Відчиніть, я хочу вийти.
— Що ви тут робите? — запитав чоловік з контори. Він був більший за Гріна і явно старший за посадою в галереї. Ворожі очі за окулярами в масивній темній оправі та блакитна зозуляста краватка-метелик під подвійним підборіддям. Маленький рот і товста нижня губа. Поріділе волосся.
— Дивлюся. — Я намагався надати своєму голосові розгубленості. — Дивлюся собі на картини.
Цілком безневинно, подумав я, і досить незрозуміло.
— Це він гнався за мною в Художньому центрі, — повторив хлопець.
— Ви щось плюснули в очі тому чоловікові, — сказав я обурено. — Ви могли його осліпити.
— То був ваш друг? — запитав чоловік з контори.
— Ні, — відповів я. — Просто нагодився туди, та й квит. Так само, як і сюди. Дивлюся собі на картини. А що ж тут такого? Я дуже часто відвідую галереї.
Містер Грін нарешті здобувся на слово.
— Я бачив його в Англії, — сказав він чоловікові з контори.
Грін знову перевів очі на Маннінгза, а тоді взяв чоловіка з контори за руку і відвів його далі в коридор, щоб я не бачив.
— Відчини двері, — звернувся я до хлопця, що витріщився на мене.
— Не знаю як, — відповів той. — Та й гадаю, мене не зрозуміють.
Обидва чоловіки повернулись. Тепер усі троє торопіли на мене. Я почав співчувати тим, кого садовлять у клітку,
— І що ж ви за один? — запитав чоловік з контори.
— Тобто як? Я приїхав на верхогони і на матч крикетистів.
— Як звуть?
— Чарлз Ніл. Чарлз Ніл Тодд.
— А в Англії ви що робили?
— Я там живу! — сказав я. — Послухайте, — я вдавав, ніби намагаюсь бути розважливим попри роздратування. — Ось цього чоловіка, — я кивнув на Гріна, — я бачив у Сассексі біля дому жінки, з якою ми трохи знайомі. Вона підвозила мене з верхогонів, бо я, розумієте, не попав на свій поїзд до Вортінга і голосував на дорозі зі стоянки членів клубу. Ну, вона зупинилась і підібрала мене, а потім їй заманулося дати гаку, щоб подивитись на власний будинок, що нещодавно згорів, і коли ми туди приїхали, цей чоловік був там. Він сказав, що його прізвище Грін і що він страхагент, — і це все, що я про нього знаю. Отже, що тут діється?
— Це просто збіг, що ви тут зустрілися знову, так швидко?
— Звичайно, — ревно погодився я. — Але ж це зовсім не причина, щоб мене тут замикати.
В їхніх обличчях я прочитав вагання. Я сподівався, що вони не помітять, як піт тече мені по обличчю. Я роздратовано стенув плечима.
— Ну, приведіть тоді хоч поліцію, — сказав я. — Коли вважаєте, що тут щось не так.
Чоловік з контори поклав руку на вимикач з того боку стіни, обережно покрутив його, і сталеві ґратки піднялись угору й зникли, набагато повільніше, ніж спускались.
— Вибачайте, — сказав він недбало. — Але ж нам треба бути обережними, коли в приміщенні стільки цінних картин.
— Авжеж, я розумію, — відповів я, ступаючи вперед і гамуючи в собі палке бажання рвонути щодуху. — І все-таки… — спромігся я сказати ображено. — Ну, та, гадаю, нічого страшного не сталося. — Трохи великодушності на додачу.
Вони усі втрьох ішли за мною коридором, угору по сходах, верхньою залою, що нітрохи не поліпшувало мого нервового стану. Решта відвідувачів, здається, вже пішли. Жінка-контролер зачиняла парадні двері.
У горлі мені так пересохло, аж я не міг ковтнути.
— А мені здавалося, що всі вже вийшли, — здивувалась вона.
— Трошки затримався, — сказав я і спробував засміятися.
Вона подарувала мені професійну усмішку і відімкнула Двері. Відчинила. Притримувала двері, чекаючи на мене.
Шість кроків.
Нарешті на свіжому повітрі.
Боже милий, як пахне свіже повітря. Я оглянувся через плече. Усі четверо стояли в галереї і стежили, як я піду. Я стенув плечима, хитнув головою і поплентався в мжичку, почуваючи себе, як полівка, яку впустив шуліка.
Я на ходу вскочив у трамвай і проїхав таки чимало незнайомими районами величезного міста, знаючи тільки, що мені конче потрібно від'їхати якнайдалі від підвальної в'язниці.
Вони могли передумати. Уже йшлося до цього. Їм треба було б довідатись більше, перш ніж випустити мене. Вони не були переконані, чи така вже випадкова моя поява саме в їхній галереї, хоча, з другого боку, трапляються далеко разючіші збіги, — наприклад, у Лінкольна під час замаху на нього був секретар на ім'я Кеннеді, а у Кеннеді був секретар на ім'я Лінкольн; проте чим більше вони розмірковуватимуть, тим менше віритимуть у випадковість.
Де ж вони мене шукатимуть, якщо захочуть знайти? Не в «Гїлтоні», — подумав я з задоволенням. На іподромі: я сказав їм, що буду там. Звичайно, краще було б не казати.
На кінцевій зупинці трамвая я вийшов і опинився напроти цікавого на вигляд ресторанчика, де на дверях видніли три великі літери: ПЗС. На той час у мені вже прокинувся здоровий голод, тому я увійшов, замовив біфштекс і попросив принести список вин.
Офіціантка була здивована.
— Це ПЗС, — відповіла вона.
— А що таке ПЗС?
Вона ще більше здивувалася.
— Ви чужоземець? ПРИНОСЬТЕ З СОБОЮ. Ми напоїв не продаємо, тільки їжу.
— О-о.
— Якщо ви хочете випити, то за сотню ярдів по дорозі ще відчинена крамниця, що продає на винос. А біфштекс я можу притримати до вашого повернення.
Я похитав головою і взявся за свій обід непитущого. Смакуючи кавою, я читав на стіні оголошення і всміхався: «У нас із банком домовленість. Вони не смажать біфштексів, а ми не отоварюємо чеків».
Повертаючись трамваєм до середмістя, я проїхав повз крамницю, що продає на винос: на перший погляд вона була схожа на гараж, і якби я не знав, то подумав би, що машини стоять у черзі по бензин. Я зрозумів, чому Джікові подобалась австралійська уява: і розумно, і смішно.