Дощ ущух. Я вийшов з трамвая і решту кілька миль пройшов пішки по яскраво освітлених вулицях і темних парках, напитуючи собі дорогу. Розмірковуючи тим часом про Дональда, Мейзі, Гріна через «і» довге, картини, пограбування і запальну вдачу.
Загальний план здавався надзвичайно простим: картини продаються в Австралії і викрадаються в Англії разом з усім, що лежить напохваті. А що протягом трьох тижнів я зіткнувся з двома такими випадками, то напевно їх мусило бути більше, бо неможливо, щоб мені трапились два виняткових випадки з урахуванням подвійного збігу: перегони й картини. Після зустрічі з родинами Петровичів та Мінчлесів мої колишні уявлення, ніби пограбування трапляються лише в Англії, слід вважати хибними. А чому не в Америці? Чому не деінде, якщо ради цього варто ризикувати?
Чому не може існувати якась пересувна банда злодіїв, які перевозять з континенту на континент цілі контейнери зі старожитностями, швидко все розпродуючи на ненажерливому ринку? Інспектор Фрост сам казав, ніби мало що з антикваріату будь-коли знаходилось. Попит був невситимий, і, отже, постачання обмежене.
Скажімо, я зловмисник, думав я, і не хочу витрачати цілі тижні в чужих, країнах, щоб вивідувати, які саме будинки варто пограбувати. Можна тихесенько сидіти вдома у Мельбурні й продавати картини заможним відвідувачам, які можуть собі дозволити коли заманеться купити щось тисяч за десять фунтів. Я міг би заговорити з ними про їхні колекції картин удома і легко перевести розмову на срібло, порцеляну та інші твори мистецтва.
Звичайно, мені не потрібні такі покупці, у яких є Рембрандт, Фаберже або ще щось загальновідоме і що неможливо так просто спродати. Краще щось із менш помітних скарбів: срібло епохи короля Георга, менш відомі картини Гогена або чипендейлівські стільці.
Купуючи мої картини, вони дадуть мені свою адресу. Гарно й просто. Отак.
Я був би злодієм, який діє за принципом великого магазину самообслуговування, що має більший оборот дрібних товарів. Я міркував би так: якщо жертви досить розпорошені по світі, то той факт, що вони протягом десь останнього року відвідали Австралію, нічого не скаже місцевій поліції. І далі: серед тисяч заяв про пограбування випадки з відвідувачами Австралії нічим особливим не вирізнятимуться в очах страхагентств.
Зрозуміло, з таким битим жаком, як Чарлз Ніл Тодд, я б не зв'язувався.
Бувши злодієм, думав я, з добре поставленою справою і надійною репутацією, я не ризикував би через продаж підробок. Підроблені олійні картини можна завжди розпізнати під мікроскопом, не кажучи вже про те, що більшість досвідчених посередників розрізняє їх на око. Художник залишає свої підписи по всій картині, а не лише на ріжку, бо те, як він тримає свій пензель, має такі ж відмітні риси, як і письмо. Можна так само робити висновки, зіставляючи мазки на картинах, як при порівнянні нарізів і куль, вистрелених з даної зброї.
Якби я вже був злочинцем, то чекав би у своїй павутині зі справжнім Маннінгзом, достеменним малюнком Пікассо або непідробною роботою щойно померлого гарного художника, у якого був дуже великий доробок, доки не прилетять багаті мушки, обережно направлені до мене балакучими змовниками, що саме з цією метою тинялись по художніх галереях різних столиць. Таким чином потрапили на гачок і Дональд, і Мейзі.
Скажімо, я продаю картину людині з Англії і грабую її, моя картина повертається назад, і я знов продаю її комусь з Америки. Потім грабую американця, картина повертається, — і так воно все крутиться.
Скажімо, я продаю картину Мейзі в Сіднеї, картина повертається, і я знову виставляю її на продаж у Мельбурні… На цьому мої припущення урвались, бо щось тут не клеїлось.
Якби Мейзі залишила картину на видноті, її б украли разом з іншими речами. Може, саме так і сталось, і картина зараз прикрашає «Ярра Рівер Файн Артс», але якщо так, то навіщо спалили будинок ї чому містер Грін приїхав нишпорити у руїнах?
Це пояснюється тільки в тому разі, якщо картина Мейзі — копія і якщо злодії не змогли її відшукати. Не бажаючи залишати копію, вони спалили будинок. Але ж я щойно вирішив, що не ризикуватиму через підробки. Хіба що… а чи розпізнає Мейзі майстерно зроблену копію? Ні, не розпізнає.
Я зітхнув. Навіть щоб обдурити Мейзі, потрібен гарний художник, який захоче займатись копіюванням, а не створенням власних картин, а таких художників не рясно. Крім того, вона придбала свою картину в тимчасовій галереї у Сіднеї, а не в Мельбурні, отже, мабуть, в інших місцях поза Мельбурном ризикують і на підробках.
Наприкінці парку переді мною виросла масивна споруда готелю. Вечірнє повітря остуджувало голову. У мене з'явилося живе відчуття відрубності, чужинець на величезному континенті, порошинка під зорями. Шум і тепло «Гілтона» звузили широчезний всесвіт до цілком відчутних розмірів.
Зі свого номера я подзвонив Гадсонові Тейлору за тим телефоном, який дала мені його секретарка. Рівно дев'ята година. Голос у нього солодкий, як після гарного обіду, сильний, чемний і з явними австралійськими інтонаціями.
— Кузен Дональда Стюарта? Це правда, що Регіночку вбили?
— Прикро, але правда.
— Це справді трагедія. Вона справді гарна дівчина, ця Регіна.
— Так.
— Послухайте, чим же я можу вам прислужитися? Може, квитки на перегони?
— Е-е, ні, — відповів я. — Оскільки квитанція і паспорт на Маннінгза викрадені разом з картиною, Дональд хотів би сконтактуватися з тими людьми, які продали йому картину, щоб дістати страховку, але він забув їхні прізвища. А що я їхав до Мельбурна на Кубок…
— Це досить просто, — приємним голосом відповів Гадсон Тейлор. — Я дуже добре пригадую це місце. Ми разом з Дональдом ходили туди дивитися картину, а потім, коли ми владнали справи з оплатою, завідувач галереї потурбувався про доставку Маннінгза до готелю. Стривайте, стривайте… — Він якусь хвильку думав. — Ні, зараз я не пригадаю назви галереї. І прізвища власника. Розумієте, це ж було кілька місяців тому. Але він у мене тут, у мельбурнзькій конторі записаний; я дзвонитиму вранці в контору і попрошу розшукати. Ви завтра будете на верхогонах?
— Так, — відповів я.
— Може, тоді зустрінемось і вип'ємо? Ви мені розкажете про бідолашного Дональда і Регіну, а я перекажу для нього потрібну інформацію.
Я сказав, що це було б добре, і він докладно пояснив, де й коли його можна знайти.
— Там буде страшенна тіснява, — пояснював він. — Але якщо ви стоятимете там, де я вам сказав, ми обов'язково зустрінемось.
Місце, яке він описав, було на людях і відкрите. Сподіваюсь, що тільки він мене там побачить.
— Я буду там, — відповів я.
Розділ восьмий
Наступного ранку о восьмій подзвонив Джік.
— Заходь у кав'ярню на сніданок.
— Гаразд.
Я спустився ліфтом і через фойє пройшов до невеличкого ресторану для мешканців готелю. Джік у темних окулярах сидів за столом одинцем і саме краяв яєчню.
— Зараз тобі принесуть каву, — сказав він. — А решту принеси собі з того буфету. — Він показав головою на широкий заставлений стіл, оздоблений свіжоблакитним і прикрозеленим орнаментом. — Як справи?
— Несподівані повороти.
Він скривився.
— Недолюдок.
— Як очі?
Він з удаваною театральністю протер скельця і подався вперед, щоб я міг краще роздивитись. Вони були ще червоні й запалені, але вже явно пішло на одужання.
— Сера заспокоїлась? — запитав я.
— Вона кепсько себе почуває.
— О?
— Хтозна, — сказав він. — Сподіваюсь, що ні. Я ще не хочу дитини. Та й вона завжди вчасно похоплюється.
— Вона гарна дівчина, — сказав я.
Він крадькома зиркнув на мене.
— Вона каже, що особисто проти тебе нічого не має.
— Але… — продовжив я.
Він похитав головою.
— Синдром курки.
— Ти ж, здається, на курча не схожий.
Він поклав ніж і виделку.
— Я теж так думаю. Я сказав їй, щоб не журилася, швидше кінчала з цими вибриками і змирилася з тим, що вийшла вона не за тюхтія.
— А що вона на те?
Він криво всміхнувся.
— Я її спробував переконати уночі в ліжку.
Чомусь я раптом подумав про те, наскільки щасливе їхнє статеве життя. Колись кілька дівчат, які прихилились до мене, годинами чекаючи у помешканні, прийде чи не прийде Джік, казали, що його любов залежала від настрою — він швидко збуджується і швидка вистигає. «Тільки десь собака загавкає, і вже край». Дозволю собі зауважити, що з того часу мало що перемінилося.
— У кожному разі, — сказав він, — у нас же є машина. Було б дуже нерозумно, якби ти не поїхав з нами на перегони.
— А Сера… — обережно поцікавився я, — не буде сердитися?
— Вона каже, що ні.
Я прийняв цю пропозицію й зітхнув про себе. Схоже, що відтепер він і найменшого кроку не ступить без Сериної згоди. Невже завжди буває так, коли одружуються чоловіки з найнестримнішим темпераментом? Шлюбне щастя ловило в свої тенета орлів.
— Куди тебе понесло учора ввечері? — запитав він.
— До печери Алладіна, — відповів я. — Скарбів донесхочу, але мені пощастило уникнути киплячої олії.
Я переповів йому про галерею, Маннінгза і моє короткочасне ув'язнення. При цьому висловив свою думку про пограбування. Це йому сподобалося. Очі його весело спалахнули, і в ньому прокинулося знайоме збудження.
— Як ми це збираємося довести?. — запитав він.
Він похопився з цим «ми», тільки-но воно злетіло з язика. Джік жалісно розсміявся, і пожвавлення потроху розвіялось.
— Ну то як?
— Ще не знаю.
— Я хотів би тобі допомогти, — сказав він винувато.
Мені на думку спало з десяток уїдливих відповідей, проте я втримався. Це я йду не в ногу, а не вони. Голоси минулого не мають права ламати майбутнє.
— Ти робитимеш те, що сподобається Сері, — промовив я категорично: як наказ, а не приховану сатиру.
— Розкомандувався тут, сто чортів.
Ми закінчили снідати, по-дружньому намагаючися збудувати прийнятні нові стосунки на руїнах старих, обоє розуміючи, що ми робимо.
Коли ми згодом зустрілись у холі в умовлений для від'їзду час, було видно, що Сера теж дещо переглянула і вирішила контролювати власні емоції. Вона привітала мене, силувано всміхнувшись і простягши руку. Я легко потис їй руку і значуще поцілував у щічку. Вона це правильно зрозуміла.
Перемир'я досягнуто, умови погоджено, договір підписано. Посередник Джік стояв неподалік із самовдоволеним виглядом.
— Ви тільки погляньте на нього. — Він зробив жест у моєму напрямку. — Справжній біржовий маклер. Костюм, краватка, шкіряні туфлі. Якщо він не побережеться, то опиниться в Королівській академії.
Сера дивувалась:.
— Я гадала, що це почесно.
— Це ще невгадно, — сказав Джік, радісно чмихаючи. — Сяких-таких художників з відшліфованими манерами обирають після тридцяти. Майстрів з посередніми манерами — після сорока, майстрів без манер — після п'ятдесяти. Геніїв, які ламаного шеляга не дадуть за ці вибори, ігнорують доти, доки це можливо.
— При цьому Тодда ти зараховуєш до першої категорії, а себе — до останньої? — запитала Сера.
— Звичайно.
— Це можна зрозуміти, — сказав я. — Молодих майстрів не буває. Майстри завжди старі.
— Ради бога, — сказала Сера, — їдьмо на перегони.
Ми рушили, але їхали повільно, бо рух у цьому напрямку був величезний. Стоянка біля Флемінгтонського іподрому, куди ми приїхали, скидалась на місце масових пікніків, де між машинами юрмилися численні групи відпочивальників. Столи, стільці, скатертини, порцеляна, срібло, скло. Оптимістично порозставлювані парасолі від сонця, незважаючи на загрозливі дощові хмари. Багато веселощів, випивки і загального переконання — «Оце і є життя».
Я не дуже здивувався, що Джік і Сера приїхали підготованими. З багажника найнятої машини вони дістали стіл, стільці, напої та харчі й пояснили, що все це не так складно — просто треба знати, що замовляти.
— У мене є дядько, — сказала Сера, — котрий у нас на заході дістав прізвисько Бару-блискавки. Від часу гальмування до наливання першої чарки у нього минає десять секунд.
Вона справді старається, подумав я. Не просто пристосовується до нашої угоди задля Джіка, а справді хоче все поправити. Може, це й коштувало їй якихось зусиль, але я цього не помітив. На ній було оливково-зелене лляне пальто і такого ж кольору брилик, який вона від часу до часу притримувала, щоб його не знесло поривами вітру. Загалом беручи — нова Сера, вродливіша й не така боязка.
— Шампанського? — запитав Джік, відкорковуючи пляшку. — Біфштекс і устричні пироги?
— І як тільки я зможу потім повертатись до какао й чипсів?
— Принаймні матимеш тіло, щоб з нього спадати.
Ми знищили наїдки, запакували всю решту в багажник і з почуттям, ніби ми берем участь у якомусь масовому напіврелігійному обряді, прослизнули разом з натовпом через браму до святая святих.
— У вівторок буде далеко гірше, — сказала Сера, що давніше вже кілька разів відвідала подібні святкування. — День Мельбурнзького Кубка — це загальнонародне свято. У місті три мільйони мешканців, і половина з них забажає потрапити сюди. — Вона перекрикувала галасливий натовп, похмуро притримуючи в цій загальній товкотнечі брилик.
— Якщо вони не з'їхали з глузду, то залишаться вдома й подивляться змагання по телеку, — сказав я, ледь дихаючи після того, як чоловік поруч, відкриваючи мимохідь банку з пивом, стусонув мене по нирці.
— У Мельбурні по телебаченню не буде, тільки по радіо.
— Отакої! А чом би й ні?
Бо хочуть, щоб прийшло якнайбільше глядачів. Телетрансляція йде на решту Австралії, обминаючи отчі пороги.
— З гольфом і крикетом те саме, — сумно сказав Джік. — Не можна й закластися по-людському.
Ми пробились крізь тісняву, а далі — завдяки членським значкам — крізь другу браму і — в спокійніші води зеленого прямокутного майданчика для членів. Це як у нас День Дербі, подумав я. Такий самий тріумф волі над погодою. Розпромінені обличчя попід сірим небом. Теплі пальта на гарних сукнях, парасольки, наготовані над циліндрами, які було видно де-не-де. Коли я малював уболівальників на перегонах у дощ — а мені й таке траплялось, — то більшість реготала. А мені байдуже. Вони, мабуть, розуміли, що внутрішнє тепло насолоди нездатне зникнути під впливом зовнішньої сирості, що вони також могли б заграти на сурмі у бурю.
Оце теж цікаво, — подумав я, — чому я ніколи не намалював уболівальника на перегонах, який грає на сурмі у бурю? Це було б досить символічно, навіть для Джіка.
Мої друзі тим часом поринули в суперечку щодо оцінки форми першого заїзду. Як виявилось, у Сери в цій галузі стаж не менший, ніж у чоловіка, і вона з ним не погоджувалась.
— Я знаю, що на тому тижні в Рендвіку трек був розгаслий. Але й тут після дощу не твердо, а він любить вести перед.
— Та його ж Бойблу перевершив у Рендвіку і той-таки Бойблу ішов з величезним відривом у Колфілдському Кубку.
— Хай буде по-твоєму, — зверхньо сказала Сера. — Але Для Виноградної Лози однаково тут м'яко.
— Будеш заставлятись? — спитав Джік мене.
— Я не знаю коней.
— Ніби це має якесь значення.
— Гаразд. — Я проглянув графік заїздів. — Два долари на Генератора.
Вони обоє підвели голови і обоє запитали:
— Чому?
— Якщо ви сумніваєтесь, то ставте на номер одинадцятий. Одного разу я майже по всіх заїздах виграв на одинадцятому номері.
Вони мене взяли на глузи й сказали, що я можу подарувати свої два долари букмекеру або ФУТ.
— Що-що?
— Філія управління тоталізаторами.
Здавалось, тутешні букмекери займалися єдино поточними ставками, вони не мали таких великих фірм, як в Англії. Всі позаіподромні заклади, де приймаються застави, підлягали ФУТ, яка знову вкладала значну частку баришу в перегони. Перегони були багаті, солідні й процвітали. Це грабіжник Австралії, як висловився Джік.
Ми зробили ставки, сплатили гроші, і Генератор переміг один проти двадцяти п'яти.
— Початківцям завжди щастить, — пояснила Сера.