Джік засміявся.
— Він не початківець, його зі спортшколи вигнали за букмекерство.
Вони порвали свої квитки, поміркували над другим заїздом і пішли владнати оплату ставок. Я поставив чотири долари на номер перший.
— Чому?
— Цим разом подвоєна ставка на половину цифри 11.
— О боже, — сказала Сера. — Ох і розумаха.
Почав сіяти дощ, і менш витривалі вболівальники взялися шукати прихистку.
— Ходімо, — сказав я. — Сядемо там, де сухо.
— Ви йдіть, — сказала Сера. — А я не можу.
— Чому?
— Бо ті місця тільки для чоловіків.
Я засміявся. Я думав, вона жартує, але виявилося, це не жарти. Атож, нічого смішного. Близько двох третин найкращих місць на трибунах для членів призначались для чоловіків, і тільки.
— А як же бути з дружинами й подругами? — запитав я, не вірячи.
— Вони можуть піти на дах.
Сера, австралійка, нічого дивного у цьому не вбачала.
Для мене і, безперечно, для Джіка, це було дивовижно.
Він промовив, анітрохи не змінюючи виразу обличчя:
— На багатьох великих іподромах чоловіки, які рядять перегонами в Австралії, розставляють для себе шкіряні фотелі на засклених трибунах, влаштовують ресторани й бари з глибокими килимами, де вони можуть їсти й пити, як королі, а їхні дружини тим часом їдять у кафетеріях і сидять на твердих пластикових стільцях на відкритих трибунах разом з рештою натовпу. Вони вважають таке поводження цілком нормальним. Усі антропологічні групи вважають власні найдивовижніші племінні звичаї цілком нормальними.
— Мені здавалося, що ти любиш усе австралійське.
Джік важко зітхнув.
— Ідеально ніде не буває.
— Я вже промокла, — сказала Сера.
Ми піднялись на дах, де на одного чоловіка припадало дві жінки; тут було вітряно, волого, а замість стільців — лавки.
— Не турбуйся. — Серу тішило, що я настільки вражений таким ставленням до жінок. — Я вже звикла до цього.
— Мені здавалося, Австралія дуже пишається, що забезпечила всім однакові права.
— Всім, крім половини населення, — сказав Джік.
З нашої неприступної фортеці ми чудово бачили весь іподром. Сера й Джік криками підбадьорювали своїх обранців, але номер перший фінішував з відривом на два крупи при вісьмох проти одного.
— Це обурливо, — сказала Сера, рвучи нову серію квитків. — Який номер ти обираєш на третій заїзд?
— Мене під час третього заїзду не буде. Я маю зустрітися й випити з одним чоловіком, який знає Дональда.
Вона прийняла удар, і рухи її стали не такі невимушені.
— Знову… розслідування?
— Мушу.
— Авжеж. — Вона проковтнула слину й через силу промовила:
— Ну… Щасливо.
— Ти чудова дівчина.
Вона не сподівалася, що я так подумаю, і підозрювала кпини, але якоюсь мірою це було їй приємно. Я спустився Додолу, тішачись подумки розгубленим виразом її обличчя.
З одного боку майданчик для членів обмежувався трибунами, а з другого — проходом для коней від загорожі, де їх сідлають, до оглядового кільця. Один короткий бік майданчика прилягав до цього оглядового кільця: отже, з Гадсоном Тейлором я мав зустрітись у тому кутку майданчика, де прохід для коней переходив у оглядове кільце.
Дощ майже вщух, що благодатно вплинуло на мій костюм. Я дійшов до, умовленого місця й чекав там, милуючись яскраво-шарлатовим квітником-газоном, що оздоблював огорожу поміж проходом для коней та майданчиком. Червоний кадмій у суміші з яскравим оранжевим і білим, і ще може трішечки насиченого багрецю…
— Чарлз Тодд?
— Так… Містер Тейлор?
— Гадсон. Приємно познайомитись. — Ми поручкалися, потиск у нього сухий і міцний. Років під п'ятдесят, середнього зросту, нормальна статура, привітні, трохи сумні й розкосі очі. На ньому — і, може, ще на кількох чоловіках на іподромі — була візитка, і він носив її з такою ж невимушеністю, як і светр.
— Ходімо знайдемо сухіше місце, — сказав він. — Сюди, будь ласка.
Він повів мене вгору на один прогін східців, через вхідні двері, по широкому внутрішньому коридору, розташованому попід трибунами, повз швейцара, в уніформі та табличку з написом «Тільки для членів комітету» — до просторої прямокутної вигідної кімнати, що правила за невеличкий бар. Ідучи сюди, нам весь час доводилось перепрошувати, прослизаючи поміж групами пишно вбраних людей, але в самому барі було порівняно тихо й малолюдно. Групка з чотирьох осіб — двоє чоловіків і дві жінки — теревенили навстоячки, тримаючи біля грудей напівпорожні склянки, а дві жінки в хутрі уголос нарікали на холоднечу.
— Їм подобається повеличатись у соболиному манто, — захихикав Гадсон Тейлор, беручи дві склянки шотландського віскі й запрошуючи мене до маленького столика. — У роки, коли тепло, їм перемішуються всі карти.
— А що, в цю пору звичайно тепло?
— Температура в Мельбурні за годину може підніматись або падати на двадцять градусів. — Здавалося, він цим пишається. — Так, тепер щодо вашої справи. — Він поліз до внутрішньої нагрудної кишені й дістав згорнутий папірець. — Ось, прошу, тут усе для Дональда надруковано. Галерея називалась «Ярра Рівер Файн Артс».
— Я був би щиро вражений, якби було інакше.
— А чоловік, з яким ми мали справу, був такий собі Айвор Уексфорд.
— Який він з себе? — запитав я.
— Достеменно не пригадую. Адже це було ще десь у квітні.
Я хвильку подумав і витяг з кишені маленький нотатник для шкіців.
— Ви впізнаєте його, якщо я його намалюю?
Він розвеселився на цю пропозицію:
— Хтозна.
Я швидко накреслив м'яким олівцем пристойну подобу, Гріна, але без вусів.
Гадсон Тейлор вагався. Я домалював вуса. Він рішуче похитав головою.
— Ні, це не він.
— А оцей?
Я перегорнув аркуш і взявся до нового портрета. Гадсон Тейлор замислено мовчав, доки я старанно малював чоловіка з підвальної контори.
— Можливо, — сказав він.
Я зробив нижню губу трохи повнішою, додав окуляри в масивній оправі та зозулясту краватку-метелик.
— Це він, — здивовано промовив Гадсон. — У кожному разі я пригадую краватку-метелик. Вони сьогодні не часто трапляються. Звідки ви знаєте? Ви, либонь, зустрічалися з ним.
— Учора по обіді я обійшов кілька галерей.
— У вас справжній талант, — сказав він з цікавістю, дивлячись, як я ховаю нотатник.
— Практика, і нічого більше.
Роки бачення людських облич у вигляді різних форм, пропорцій і площин та запам'ятовування, в який бік усі ці лінії хиляться. Я вже міг би по пам'яті намалювати очі Гадсона. У мене ця схильність змалечку.
— Малювання — ваше хобі? — запитав Гадсон.
— І моя робота. Я здебільшого малюю коней.
— Справді? — Він подивився на портретні зображення коней, що прикрашали стінку. — На зразок оцих?
Я кивнув, і ми поговорили про малювання як засіб заробляти на життя.
— Може, я замовлю вам картину, якщо мій кінь добре пробіжить на Кубку. — Він усміхнувся, зовнішні куточки його очей гарно зморщилися. — Якщо він пастиме задніх, то краще я його пристрелю.
Він підвівся й запросив мене жестом іти за ним.
— Час наступного заїзду. Може, подивимося разом? Ми вийшли на денне світло посередині трибун, — під нами було велике квадратове обгороджене місце, куди виводилися на огляд учасники заїзду, там-таки розсідлувалися потім переможці. Мене розважало, що передні лави призначались тільки для чоловіків: дві пари, що йшли поперед нас, розділились, як амеби, і чоловіки пішли вниз ліворуч, а жінки — вгору праворуч.
— Підемо вниз, — показав Гадсон рукою.
— А вгору ми можемо піти лише у супроводі дами? — запитав я.
Він скоса подивився на мене й усміхнувся.
— Вас дивують наші звичаї? Ми й так можемо піти нагору.
Він пішов уперед і зручно вмостився серед переважно жіночого оточення, вітаючись з кількома людьми і по-приятельскому відрекомендовуючи мене як свого друга Чарлза з Англії. Відразу по імені, відразу приймають між себе, австралійський стиль.
— Бідна дівчина Регіна, вона теж не любила цього поділу за статтю, — сказав він. — Але це має цікаве історичне коріння. — Він захихотів. — Протягом майже всього минулого сторіччя управління в Австралії здійснювалося за допомогою британської армії. Офіцери й джентльмени залишали своїх дружин в Англії, але — така вже природа — всі вони зав'язували тут знайомства з жінками кепської репутації. Вони не хотіли, щоб їхні колеги офіцери бачили, наскільки вульгарний у них смак, і тому вигадали правило, за яким місця для офіцерів призначались лише для чоловіків, внаслідок чого їхні пупсики не могли претендувати на місця поруч з ними.
Я засміявся.
— Гарно придумано.
— Завжди простіше заснувати традицію, — сказав Гадсон, — ніж потім скасувати її.
— Дональд каже, що ви засновуєте чудову традицію на гарні вина.
Сумні очі блимнули від приємності, яку справив мій комплімент..
— Йому надзвичайно сподобалось. Він об'їхав усі великі виноградники, насамперед, звичайно, відвідавши наші.
Коні, що брали участь у третьому заїзді, рушили кентером на старт на чолі з дражливим гнідим жеребцем, у якого на голові було забагато білої барви.
— Потворна тварюка, — сказав Гадсон. — Але він виграє.
— Ви поставили на нього?
Він усміхнувся:
— Зовсім небагато.
Заїзд розпочався, коні рвонули, і кісточки на пальцях у Гадсона аж побіліли з напруги, поки він уважно стежив у бінокль; мені стало цікаво, скільки це «зовсім небагато», Гнідий жеребець опинився на четвертому місці. Гадсон поволі відклав бінокль для перегонів і вже без жодного виразу спостерігав кепський фініш.
— Ну що ж, — сказав він, і сумні його очі посумнішали ще дужче. — Як то кажуть, іншим разом. — Він покірно стенув плечима, підбадьорився, потис мені руку, попросив переказати вітання Дональдові й спитав, чи я знайду сам вихід.
— Спасибі за допомогу, — подякував я.
Він усміхнувся:
— Завжди до ваших послуг.
Тільки двічі повернувши у неправильному керунку, я зійшов нарешті вниз, прислухаючись дорогою до цікавих уривків австралійського різновиду мови.
— … Кажуть, він зовсім не відповідає своїй посаді у комітеті. Він розтуляє рота лише тоді, коли хоче поміняти закладену на коліно ногу…
— … паскудник, хай йому грець, він так і не зміг прийти…
— … я йому кажу: «Ти чого кричиш, як на пуп? Облиш, треба змиритись…».
— … виграла двадцять доларів? Тобі справді пощастило, Джоан…
І скрізь дифтонгізовані голосні, завдяки чому у слові «ні» з'являлось до п'яти різних звуків, — я б так і не вимовив. Ще в літаку один австралієць сказав мені, що у всіх австралійців одна вимова. З таким самим успіхом можна було сказати, що всі американці розмовляють однаково або британці. Англійська мова нескінченно гнучка, — і тут, у Мельбурні, вона жива й при чудовому здоров'ї.
Джік і Сера, коли я нарешті приєднався до них, сперечалися щодо свого обранця на Вікторія дербі, наступний заїзд за розкладом.
— Куля з білокості виступає не в своєму класі й має стільки, ж шансів, як сліпий у заметіль.
Сера зігнорувала де зауваження.
— На тому тижні вона виграла у Муні Уеллі, ще й два жучки вказали на неї.
— Ці жучки були, мабуть, п'яні.
— Привіт, Тодде, — сказала Сера. — Ради бога, вибери номер.
— Десять.
— Чому десять?
— Одинадцять мінус один.
— Боже мій, — сказав Джік. — Колись у тебе було більше глузду.
Сера порівняла:
— Королівський Шлях. Проти Королівського Шляху Куля з білокості — певняк.
Ми купили квитки й пішли на дах, але жоден з наших обранців не виграв. Сера обурено шпетила Кулю, яка нарешті прийшла п'ятою, а Королівський Шлях зовсім зійшов з дистанції. Переміг дванадцятий номер.
— Тобі треба було додати одинадцять і один, — сказала Сера. — Ти припускаєшся таких нерозумних помилок.
— На що ти задивився? — запитав Джік.
Я уважно роздивлявся натовп, який спостерігав за перегонами знизу, на майданчику для членів.
— Дай-но мені свій бінокль….
Джік дав бінокль. Я підніс його до очей, довгий час роздивлявся й опустив його.
— Що там? — нетерпляче запитала Сера. — Що сталося?
— Це, — сказав я, — не просто дещо міняє, а все ставить з ніг на голову.
— Що?
— Бачиш отих двох чоловіків… ярдів за двадцять від огорожі оглядового кільця… один з них у сірій візитці?
— Ну то й що? — запитав Джік.
— Чоловік у візитці — це Гадсон Тейлор, той самий, з яким я щойно випивав. Він — управитель виноробної фірми і часто зустрічався з кузеном Дональдом, коли той був тут. А другого чоловіка звуть Айвор Уексфорд, він — директор галереї «Ярра Рівер Файн Артс». — Ну то й що? — запитала Сера.
— Отже, я майже можу уявити собі, про що вони там зараз розмовляють, — відповів я. — Щось на зразок: «Вибачте, сер, чи я не продав вам нещодавно картину?» — «Не мені, містере Уексфорд, а моєму другові Дональдові Стюарту». — «А хто був той молодий чоловік, з яким ви щойно розмовляли?» — «Це був кузен Дональда Стюарта, містере Уексфорд». — «А що ви знаєте про нього?» — «Що він за фахом художник і намалював вас, містере Уексфорд, і спитав мене, як вас звуть».
Я замовк.
— Далі, — сказав Джік.
Я бачив, як Уексфорд і Гадсон Тейлор закінчили розмову, невимушено кивнули одне одному і розійшлися врізнобіч.
— Тепер Айвор Уексфорд розуміє, що припустився жахливої помилки, випустивши мене учора ввечері зі своєї галереї.
Сера занепокоєно зазирала мені в обличчя.
— Ти справді думаєш, що це небезпечно?
— Так, думаю. — Я трохи відпружив напнуті м'язи і спробував усміхнутись. — Принаймні він буде тепер насторожі.
— А в гіршому разі він почне тебе шукати, — сказав Джік.
— Е-е… — протяг я замислено. — Чи могли б ви обоє зараз, негайно рушити в подорож?
— Куди?
— До Аліс Спрінгз, — відповів я.
Розділ дев'ятий
Дорогою до аеропорту Джік весь час на щось нарікав. По-перше, він не зможе піти на крикет. По-друге,_ я не дав йому повернутися до готелю «Гілтон» по картини. По-третє, в Аліс йому буде надто жарко у спортивному костюмі для дербі. По-четверте, він не збирається пропускати Мельбурнзький Кубок через першого-ліпшого жевжика з краваткою-метеликом.
Але в усіх цих колоритних бідканнях і натяку не було на те, що йому доводилось оплачувати наш проїзд власними акредитивами, бо свої туристські чеки я залишив у готелі.
Це Сера подала думку не повертатися.
— Якщо ми збираємося щезнути, то — вперед, — сказала вона. — Люди гинуть через те, що намагаються вирятувати з вогню свій гаманець.
— Вам не обов'язково їхати, — мовив я про всяк випадок.
— Але ми вже через стільки всього пройшли. Як же я житиму далі, якщо не дозволю зараз Джікові допомогти тобі? А раптом з тобою щось скоїться…
— Ти б ніколи мені цього не подарувала…
Вона усміхнулася з жалем:
— Ти маєш рацію.
Мені здавалось, що ніхто не помітив, як ми пішли з іподрому, і жодна машина не переслідувала нас до аеропорту. Ні Грін, що пишеться через «і» довге, ні отой хлопець («не художник») не плуталися під ногами, намагаючись нам перешкодити; отже, ми без будь-яких пригод полетіли першим рейсом напівпорожнього літака до Аделаїди, а звідти — ще порожнішим літаком — до Аліс Спрінгз.
Від Аделаїди на північ земля попід нами поступово міняла колір від зеленого до сіро-зеленого, і нарешті — до барви ясно-червоної цегли.
— ВАН, — озвався Джік, показуючи вниз.
— Що?
— В-А-Н, — повторив Джік. — ВАН. Це скорочене від «Велике Австралійське Ніщо».
Я розсміявся. Земля справді виглядала спеченою, пустельною і дикою, але де-не-де видніли колії путівців і неймовірно ізольовані від світу гомстеди. Я милувався цим краєвидом, доки не стемніло і пурпурові тіні не заполонили все довкола. А літак тим часом летів на північ, у напрямку центральної пущі.
Вечірнє повітря в Аліс пашіло, ніби хтось забув вимкнути грубу. Нам увесь час щастило: спочатку ми, щойно прибувши до Мельбурнзького аеропорту, потрапили на літак, а тепер, коли неговіркий таксист підвіз нас до нового на вигляд мотелю, ми змогли дістати вільні номери.
— Сезон закінчився, — пробурмотів він, коли ми висловили наше задоволення і подякували йому. — Невдовзі тут буде надто спечно для туристів.
Щоправда, у наших номерах працювали кондиціонери. Джік і Сера спинились на першому поверсі; двері номера вели просто до затіненої критої алейки, за якою відразу починався садок з басейном. Мій номер у сусідньому крилі — відразу ж за автостоянкою, — був на третьому високому поверсі: до нього вели східці, сховані у затінку дерева, і довга відкрита галерея. Уся місцина мирно зеленіла у світлі поодиноких прожекторів, що ненастирливо світили від пальм і евкаліптів.