Я не зміг утримати його. Він упав біля моїх ніг, як підтятий.
Розділ третій
Два дні лежав Дональд у ліжку, і я намагався збагнути, що означав цей стан прострації.
Подобалося йому це чи ні, але в цей час він був добряче начинений заспокійливими ліками, щоранку і щовечора лікар давав йому пігулки і робив ін'єкції. Дарма що з мене була безнадійна медсестра і ще гірша кухарка, але доводилося його доглядати, бо напохваті не було нікого. Та й сам Дональд попросив лікаря:
— Хай буде Чарлз. Він не чинить зайвого галасу.
Я довго сидів з ним, коли він прокидався, спостерігаючи, як на його обличчі відбивається боротьба з невідступним страхом. Він помітно схуд, колись повне обличчя змарніло і було тепер, як у хворого. Тіні під очима аж почорніли, сили, здавалося, покинули його.
Їжу я готував з консервованих і заморожених продуктів: уважно читав інструкції і робив усе, як написано. Дональд раз у раз дякував мені і їв, що міг, хоча й навряд чи йому щось насправді смакувало.
Коли він спав, я потроху посувався у своїй роботі над картинами. Сумний краєвид не був уже такий сумний, а просто осінній, з трьома кіньми, що стояли кружка у полі. Один з них пасся. Такі картини — водночас і зрозумілі, і зроблені на належному рівні — були моїм хлібом. Вони добре розходяться, звичайно з мого конвеєра сходило принаймні по картині за десять днів: душі у них я не вкладав. Усе було справою голої техніки.
Одначе портрет Регіни — це було найкраще з того, що я зробив за багато місяців. Вона усміхалася до мене на полотні, життєрадісна і розпромінена, принаймні мені вона здавалася живою. Картини часто змінюються під час роботи над ними; день у день наголос зміщувався у моїй уяві, і зрештою кухня на задньому плані стала темнішою, а сама Регіна ще більше вияскравилася. Видно було, що вона куховарить, але акцентувалось на образі дівчини, а не на тому, що вона робить.
Врешті-решт кухня, яку я бачив перед собою, стала на полотні лише віддаленим враженням, а дівчина, якої не було переді мною, зробилась як жива.
Попрацювавши над картиною, я щоразу ховав її у валізу. Я не хотів, щоб Дональд несподівано натрапив на неї. Надвечір у середу Дональд у халаті, похитуючись, зайшов на кухню, намагаючись усміхатися і панувати над собою. Він сидів за столом, попивав шотландське віскі, що я приніс того дня, і спостерігав, як я чищу пензлі та палітру.
— Ти завжди такий охайний? — поцікавився він.
— Фарби дорого коштують.
Млявим жестом він показав на картину з кіньми, що сохла на мольберті.
— Скільки це все коштує?
— Самі матеріали десь із десять фунтів. А ще тепло, світло, оренда, харчі, віскі, одежа, трата нервів — це стільки, скільки я зароблятиму за тиждень, якщо покину все це і повернуся до свого попереднього заняття — продажу будинків.
— У такому разі чимало, — сказав він поважно.
— Не жалкую, — усміхнувся я.
— Авжеж, бачу.
Я змив з пензлів милиння водою з-під крана, надав їм належної форми і поставив у глек сушитися. Добрі пензлі, принаймні такі ж дорогі, як і фарби.
— Попорпавшись у фінансових звітах компанії, — сказав раптом Дональд, — вони повезли мене у поліційне відділення і там силкувалися довести, що я вбив її власноручно.
— Неймовірно!
— Вони дійшли висновку, що я міг прийти додому перед ленчем і вчинити це. Час, мовляв, був.
Я взяв зі столу віскі, налив добрячу порцію у келих і вкинув льоду.
— Вони подуріли, — сказав я.
— Крім Фроста, там був ще один чоловік. Шеф їхнього відділу. На прізвище чи не Уолл. Худорлявий такий, з колючим поглядом. Здавалось, ніколи й не кліпне. Ушнипився в мене і весь час торочив, що я вбив її, бо вона, повернувшись, застала мене разом з грабіжниками.
— Господи! — сказав я з відразою. — В кожному разі вона не залишала крамниці до пів на третю.
— Та дівчина з квіткової крамниці тепер каже, що точно не пам'ятає, коли Регіна пішла. Пригадує лише, що це було невдовзі після ленчу. Близько третьої години я ще не повернувся з пабу. Я пішов до ленчу пізно. Цілий ранок я морочився з клієнтурою… — Він замовк, ухопившись за келих, мов шукав у ньому опертя. — Я не можу тобі передати, як це було жахливо.
Стриманість останніх слів ніби ще більше підкреслювала скруту його становища.
— Вони сказали, — додав він, — що вісімдесят відсотків убитих заміжніх жінок стали жертвами своїх чоловіків.
У цій фразі відчувався стиль Фроста.
— Вони зрештою відпустили мене додому, але я не думаю… — його голос затремтів. Він ковтнув, намагаючись зберегти так важко здобутий спокій. — Я не думаю, що вони на цьому закінчили.
Минуло п'ять днів відтоді, як він, вернувши додому, знайшов Регіну мертвою. Я подумав, що його розумове і нервове напруження досягло тієї межі, коли він украй потребував підтримки та співчуття; здавалося дивовижним, що він не втратив здорового глузду.
— Вони натрапили на слід злочинців? — запитав я.
Він ледь посміхнувся.
— Я навіть сумніваюся, що вони цим займаються.
— Але це ж їхній обов'язок.
— І я так гадаю. Вони нічого не кажуть. — Він повільно випив віскі. — У цьому вся іронія. Ти сам розумієш. Я завжди поважав поліцію… Хто ж знав, що вони можуть бути… такі…
«Чудасія! — подумав я. — Або вони хочуть натиснути на підозрюваного, сподіваючись розв'язати йому язика, або просто обмежуються чемними запитаннями і тупцяють на місці; згідно з тутешньою системою, безневинні страждають більше, ніж винуваті».
— Я не бачу цьому краю, — сказав Дональд. — Ніякісінького.
У п'ятницю до обіду поліція заходила ще двічі, але мій кузен мало на це зважав. Він був виснажений, апатичний і сірий, як дим; він стільки вистраждав, що збайдужів до всього. Хоч би що правив Фрост, все це відскакувало від Дональда, не завдаючи йому ніякої шкоди.
— Ти ніби збирався малювати чийогось коня? — несподівано запитав він, коли ми готувалися до ленчу.
— Я попередив їх, що приїду пізніше.
Він похитав головою.
— Пригадую, ти казав, коли я попросив тебе залишитися, що це буде якраз доречним до наступного замовлення.
Він подумав трохи.
— У вівторок. Ти повинен був їхати в Йоркшір у вівторок.
— Я все владнав по телефону.
— Все одно краще поїхати.
Дональд попросив за нього не турбуватися і подякував за все. Він наполіг, щоб я подивився розклад руху поїздів, замовив таксі й попередив тих людей, що приїду. Я, зрештою, побачив, що справді час залишити його самого, і спакував речі.
— Мені здається, — сказав він непевно, коли ми чекали таксі, — що ти ніколи не малював портретів. Маю на увазі людей, а не коней.
— Бувало іноді, — сказав я.
— Я лише хотів… Чи не зміг би ти якось… У мене є цілком пристойна фотографія Регіни…
Я уважно подивився на нього. Наскільки я міг бачити, це йому не зашкодило б. Я розщібнув валізу, дістав картину, тримаючи її тильним боком до Дональда.
— Вона ще не просохла, — попередив я. — І не обрамлена, я не можу вкривати її лаком принаймні ще з півроку. Але якщо вона тобі подобається, можеш взяти.
— Дай-но подивлюся.
Я повернув полотно. Він прикипів до нього поглядом і не сказав нічого. Таксі під'їхало до парадних дверей.
— Бувай, — сказав я і прихилив картину до стінки. Він кивнув, поплескав мене по руці, відчинив дверцята і помахав на прощання. Мовчки, бо в очах його стояли сльози..
У Йоркшірі я пробув близько тижня, зробивши все для того, щоб увічнити старого терплячого стіплчейзера, а тоді повернувся в свою шумливу квартиру неподалік аеропорту Хітроу, прихопивши з собою картину, щоб завершити її.
Ситий роботою по зав'язку, у суботу я відклав своє малярське приладдя і подався на перегони.
Перегони в Пламптоні, приплив знайомого збудження від споглядання відтренованих рухів скакунів. Картини ніколи точно не передадуть всього цього — ніколи. Мить, схоплена на полотні, була не така досконала.
Мені б і самому хотілося взяти участь у перегонах, але бракувало практики, чи хисту, а чи навіть витримки. Як і Дональд, своє раннє дитинство я провів в оточенні приватного підприємництва середньої руки; мій батько провадив сам, без компаньйонів, аукціон у Сассексі. Ще підлітком я годинами міг спостерігати за виїздженням коней на Даунських оболонях біля Фіндона, малюючи їх десь із шести років. Ті хвилини радості, коли я міг промчати верхи на коні, доводилося випрошувати у своєї тітки — у мене самого не було навіть поні. У художньому коледжі пізніше було добре, але у свої двадцять два роки я залишився сам, — нещодавно померли мої батьки, — мені треба було заробляти на прожиття. На нашій вулиці навпроти розташовувалась контора для торгівлі нерухомістю; спочатку був намір влаштуватися до них тимчасово, але мені там сподобалося, і я залишився надовго.
Здавалося, половина художників-анімалістів Англії, що малювали коней, з'їхалися у Пламптон. Та це й не дивно, оскільки Великий Національний призер мав уперше з'явитися в новому сезоні. Незаперечний факт комерції, що картина під назвою «Ніжинський на нью-маркетському пустищі» мала набагато більше шансів бути проданою, ніж та, що називалася просто «Кінь на нью-маркетському пустищі», а «Великий Національний призер на старті» був набагато кращий, ніж «Один з учасників Пламптонських забігів на старті». Економічні чинники змушують багатьох майбутніх Рембрандтів рахуватися з ринковою кон'юнктурою
— Тоде! — хтось гукнув мені на вухо. — Ти винен мені п'ятнадцять фунтів.
— Де там у біса! — відрубав я.
— Ти казав, що Гойдалка буде фаворитом в Аскоті.
— Не живи чужим розумом.
Біллі Пайл екстравагантно засміявся і поплескав мене по плечу. Біллі Пайл належав до тих людей, хто, зустрівши вас, привітається як нерозлийвода-приятель, пригостити випивкою і набридатиме до смерті. Бозна-скільки разів зустрічав я Біллі на перегонах, але ніколи не міг придумати, як спекатися його, не вдаючись до грубощів. Звичайні відмовки відскакували від його грубої шкіри, як ртуть від скла, і я з часом дійшов висновку, що простіше відразу випити з ним швиденько, ніж потім цілий день відмагатися від нього.
Отже, я чекав, що він скаже свою традиційну фразу «перепустімо по одній?».
— Перепустімо по одній? — запропонував він.
— Е-е… звичайно, — покірно погодився я.
— Твій батько ніколи не подарував би мені, якби я не турбувався про тебе. — Це була також його традиційна фраза. Я знав, що їм доводилося зустрічатися у справах, а щодо їхньої дружби, то я підозрював, що Біллі її вигадав уже після смерті мого батька.
— Ходімо, чоловіче.
Я вже знав наперед усю цю процедуру. Він ніби несподівано зустріне в барі свою тітоньку Сал, і я своєю чергою муситиму брати випивку для них обох.
— О-о! Та тут тітонька Сал, — сказав Біллі, ввалюючись у двері. — Сюрприз, сюрприз.
Тітонька Сал була завзятою уболівальницею у свої сімдесят з гаком — з вічною сигаретою у куточку рота і з книжечкою-розкладом заїздів, які продають на іподромі. Одним пальцем вона весь час притримувала у книжечці якусь сторінку.
— Ви що-небудь знаєте про заїзд о другій тридцять? — запитала вона.
— Хелло! — сказав я.
— Що? А-а-а! Хелло… Як ся маєте? Знаєте що-небудь про заїзд о другій тридцять?
— На жаль, ні.
— Ага.
Вона поглянула у розклад.
— Трітопс пройшов зважування, але як у нього з ногою? — Вона раптом підвела очі й вільною рукою підштовхнула свого племінника, що ніяк не міг докликатися офіціанта бару. — Біллі, замов що-небудь для міссіс Метьюз.
— Для кого?
— Для Метьюз. Що ти питимеш, Мейзі?
Вона повернулася до опасистої літньої жінки, що стояла позад неї.
— О-о!.. Джин і тонік, спасибі.
— Зрозумів, Біллі? Подвійний бренді й імбирну настоянку для мене, джин і тонік для місіс Мейзі.
— Одежа на місіс Мейзі була нова і дорога; від полакованого волосся, торбинки з крокодилячої шкіри до оздоблених золотом туфель — усе кричало, що це мішок з грішми. На руці, в якій вона тримала келих, яскрів великий опал, обрамлений діамантами. На її розмальованому обличчі не відбивалося особливої радості.
— Як ся маєте? — чемно поцікавився я.
— Що? — перепитала тітонька Сал. — О-о, Мейзі, знайомся, це Чарлз Тодд. Що ви думаєте про Трітопса?
— Так собі, — сказав я.
Тітонька Сал стурбовано зазирнула у книжечку, і Біллі роздав напої.
— Будьмо! — сказала Мейзі Метьюз без особливого ентузіазму.
— До дна, — сказав Біллі, підносячи келих.
— Мейзі трохи не пощастило, — сказала тітонька Сал.
— Місіс Метьюз не на того поставила? — всміхнувся Біллі.
— Її будинок згорів дощенту.
Що й казати, вдалий початок розмови!
— Ой… я хотів сказати… — знітився Біллі. — Яке нещастя!
— Ви, здається, все втратили, Мейзі?
— Все, крім того, що на мені, — похмуро сказала вона.
— Хочете джину? — запропонував я.
— Дякую, любий.
Коли я повернувся з наповненими склянками, Мейзі увійшла в раж, описуючи свою біду:
— … Мене там, звичайно, не було, я гостювала у своєї сестри Бетті в Бірмінгемі, і раптом на порозі, з'являється цей поліцейський і розповідає, як їм важко було мене знайти. Але, звичайно, на той момент уже все згоріло. Коли я повернулася у Вортінг, то побачила лише купу попелу і димар, що стирчав посередині. Мені довелося докласти чимало зусиль, аби з'ясувати, що сталося, зрештою вони сказали, що в домі щось там загорілося, але вони не знають, яка причина цього загорання, бо два дні нікого не було вдома.
Вона взяла джин, усміхнулася ні до кого і вела далі.
— Отже, я була як божевільна, признаюсь вам, ще б пак — отак усе втратити, і я спитала, чому вони не скористалися морською водою, адже море було поряд, під самим тамариском, внизу — схил; вони ж, певна річ, відповіли, що не могли нічого врятувати, бо не було води, — а цей пожежник, якому я поскаржилася, сказав, що вони не скористалися морською водою, бо, по-перше, вона все роз'їдає, а по-друге, помпи всмоктуватимуть морські водорості, черепашки тощо, та й взагалі був відплив.
Я ледве стримував непристойне бажання розсміятися. Вона все-таки відчула це.
— Звичайно, любий, вам смішно, але ж ви не втратили всіх своїх скарбів, які призбирували бозна-відколи.
— Мені дуже шкода, місіс Метьюз. Мені не здається це смішним. Це просто…
— Я розумію, любий, з вашого погляду це може бути смішно, кругом вода і немає чим залити вогню, але, повірте мені, я просто не тямила себе.
— Здається, я зроблю маленьку ставку на Трітопса, — сказала тітонька Сал замислено.
Мейзі Метьюз якось непевно подивилася на неї, а Біллі Пайл, який уже наслухався про цю пожежу, ляснув мене по плечі й сказав «та-ак», що було сигналом подивитися новий заїзд.
«Належне я віддав», — подумав я і вийшов, щоб подивитися на перегони з верхньої трибуни, де б мене ніхто не чув і не бачив.
Трітопс упав і прийшов останнім, накульгуючи. Не поталанило його власникові, жокею і тітоньці Сал. Я спустився вниз до демонстраційного майданчика, щоб подивитися на чемпіона, що кружляв перед своїм забігом, але мені й на думку не спадало його малювати. Мені здавалося, що для сюжету він уже не підходить, бо ринок;: затоварено його зображеннями.
Пообідній час, як завжди, минув швидко. Я трохи виграв, трохи програв, але грішми не виміряєш усього, що мені вдалося побачити. Під час останнього забігу я угледів, як до мене на трибуну піднімається Мейзі Метьюз. Яскраво-червоне пальто, атмосфера лоску і привітне обличчя — тут не можна було помилитися. Вона зупинилася на сходинку нижче і дивилася на мене знизу вгору. Абсолютно самовпевнена, хоча й з дрібкою сумніву.
— Це часом не ви, — сказала вона, — той молодий чоловік, з яким ми нещодавно були в барі разом з Сал і Біллі?
— Так, ви маєте рацію.
— Я не була певна, — сказала вона, і при цьому її сумнів розвіявся. — Тут ви на вигляд старший..
— Різниця в освітленні, — погодився я. Вона також виглядала старшою років на десять. «їй десь п'ятдесят з гаком», — подумав я. Світло бару завжди ошукує.