— А чи не скажете ви, що саме було вкрадено?
— Срібло. Картини.
— Які картини?
Дональд похитав головою і став бліднути.
— Чи не могли б ви назвати їхню ціну?
— Я не знаю, — сказав Дон, помовчавши.
— Вони були застраховані?
— Так.
— Скільки спальних кімнат у вашому будинку?
— Що?
— Скільки спалень?
— Здається… п'ять.
— Що ви можете розповісти нам про свою дружину? Про її характер, роботу? І чи не могли б ви дати нам її фотографію?
Дональд не міг цього зробити. Він заперечно похитав головою, сказав: «Прошу вибачити», повернувся і пішов угору по східцях.
— Це все, — рішуче сказав Фрост.
— Не густо, — почулось ремство.
— А ви що хотіли? Крові? — сказав Фрост, припрошуючи їх до виходу. — Поставте себе на його місце.
— Та-а-к, — протяг хтось цинічно, але зрештою всі пішли.
— Ви бачили їхні очі? — запитав я. — Просто невситимий погляд.
Фрост посміхнувся.
— З цієї короткої розмови вони понаписують довгі репортажі.
Інтерв'ю дало свої позитивні наслідки. Більшість машин поїхали, та й решта, подумав я, не забаряться, як тільки розживуться на свіжі новини.
— Чому вони запитували про спальні? — поцікавився я.
— Щоб оцінити вартість будинку.
— Боже мій!
— Всі вони подадуть це по-різному. — У голосі Фроста забриніла веселість. — Вони завжди так. — Він подивився на східці, де стояв Дональд, і ніби ненароком запитав: — Ваш кузен у фінансовій скруті?
Я знав, що він розставляє пастки.
— Не думаю, — спроквола мовив я. — Ви запитали б краще його.
— Обов'язково, сер. — Він окинув мене своїм пильним, колючим поглядом. — А що ви знаєте про це?
— Тільки те, що поліція має якісь підозри, — сказав я спокійно.
Мої слова він пропустив повз вуха.
— У містера Стюарта діла йдуть нормально?
— Він ніколи не казав мені про це.
— Цими днями банкрутує дуже багато приватних компаній середньої руки.
— Нібито так.
— Через клопоти з готівкою, — додав він.
— Я не зможу вам прислужитися. Вам доведеться перевірити бухгалтерські книги компанії.
— Ми це зробимо, сер.
— І якщо навіть фірма збанкрутувала, це ще не означає, що Дональд інсценізував пограбування.
— Таке вже бувало, — сухо сказав Фрост.
— Якби йому потрібна була готівка, він міг би просто все спродати, — зауважив я.
— Можливо, він так і зробив. Почасти. Може, навіть спродав більшу частину.
Я перевів дух і промовчав.
— Щодо вина, сер. Як ви самі сказали, треба було багато часу, щоб його винести.
— Це компанія з обмеженою відповідальністю, — сказав я. — Якби фірма й збанкрутувала, то це не зачепило б ні його будинку, ні приватного капіталу.
— А ви, я бачу, тямитесь на цьому. Чи не так?
— Життя навчить, — ухилився я від прямої відповіді.
— А я думав, що художники далекі від цього світу.
— Деякі й справді далекі.
Він поглянув на мене вузькими щілинами очей, ніби прикидав, яку участь я міг би брати в інсценізації крадіжки.
— Мій кузен Дональд — благородний чоловік, — сказав я тихо.
— Це слово вийшло s ужитку.
— Є люди, які його ще вживають.
Він поглянув на мене дуже скептично. Все своє трудове життя він день у день стикався з корупцією.
Дональд нерішуче спустився східцями, і Фрост негайно забрав його на кухню, щоб ще раз побалакати сам на сам. Я подумав, що коли запитання Фроста будуть такі ж уїдливі, як і звернені до мене, то бідолашному Донові буде непереливки. Поки вони розмовляли, я знічев'я тинявся по дому, заглядав у шухляди, шафи, відчиняв буфети, намагаючись уявити життя свого кузена.
Хтось із них, він чи Регіна, припас чимало порожніх коробок. Я знаходив їх буквально десятки — різних форм та розмірів, порозтицюваних по кутках полиць і шухлядок: коричневі картонні, яскраві подарункові, коробки з-під шоколаду, прикрашені стрічками, — або вони надто гарні і тому шкода їх викинути, або ще можуть для чогось знадобитися. Грабіжники чимало їх повідкривали, але більшість поскидали на підлогу нерозкритими. Потрібно було, подумав я, згаяти немало часу.
Вони зовсім злегковажили великим солярієм, де зберігалися кілька старожитностей і не було картин. Я сидів тут у бамбуковому кріслі серед вазонів і дивився на вітряний сад. Пожовкле листя під поривами вітру рясно обсипалося з дерев, а кілька запізнілих троянд щосили чіплялися за колючі стебла.
Я ненавиджу осінь-пору меланхолії, пору відмирання. Щороку мій настрій падає разом з мокрим листям і поліпшується з настанням тріскучих морозів. Психіатрична статистика стверджує, що найбільше самогубств припадає на весну, пору відродження природи. Я ніколи не міг зрозуміти цього. Якби навіть я кинувся зі стрімчака, це сталося б восени.
Солярій був сірий і холодний. Не сонячною видалася ця неділя
[3]
.
Я зійшов нагору, забрав свою валізу і переніс її вниз. З роками подорожувань я вдосконалював і традиційний малярський багаж: моя валіза вміщувала тепер і робочий інструмент, і одежу. Велика валіза жорсткої конструкції — я сам пристосував і переобладнав її середину — була подобою портативної майстерні; крім фарб і пензлів, у неї влазили портативний трубчастий мольберт, небиткі посудини для лляної олії та скипидару і штатив, який міг би окремо тримати чотири непросохлі картини. Був тут також чохол, велика коробка з ганчірками і достатньою кількістю уайт-спіріту — все для того, щоб тримати переносне господарство у чистоті. Сконструювавши таку валізу, я заощадив не на один сандвіч.
Я склав мольберт, розсунувши трубки, Підготував палітру і на полотні середнього розміру поклав перші мазки, беручись до меланхолійного краєвиду: чогось схожого на садок Дональда, як я його бачив, на тлі вижатого поля і похмурого лісу вдалині. Картина не в моєму дусі, і, сказати по щирості, вона не приверне через століття уваги преси, але принаймні я не справлятиму посиденьок. Я працював поволі, потроху мерзнучи, доки ще холодніший Фрост не вирішив нарешті піти. Він пішов не попрощавшись, парадні двері рішуче зачинилися за його цілеспрямованими кроками.
У Дональда на теплій кухні був жалісний вигляд. Коли я увійшов, він сидів за столом у цілковитому відчаї, схиливши голову на руки. Зачувши мої кроки, він поволі підвівся, і я побачив його постаріле обличчя, пооране глибокими зморшками.
— Ти знаєш, що він думає? — промовив він.
— Більш-менш.
— Я не міг його переконати. — Дональд похмуро вп'явся у мене очима. — Він правив своєї. Раз у раз ті самі запитання. Чому він мені не вірить?
— Багато людей брешуть поліції. І вона з цим звиклася.
— Він хоче зустрітися зі мною у моїй конторі. Каже, приведе з собою своїх співробітників. Вони хочуть подивитися бухгалтерські книги.
Я похитав головою:
— Скажи спасибі, що, він сьогодні тебе туди не потяг.
— І то правда.
— Доне, пробачся сказав йому, що зникло вино. Це викликало у нього підозру… То моя провина, що він з тобою так брутально поводився.
Він втомлено похитав головою.
— Я й сам сказав би йому. Мені й на думку не спадало критися з цим.
— Але… Я звернув його увагу на те, що на вивезення стількох пляшок пішло чимало часу.
— Хм. Він би й сам зметикував.
— А як ти гадаєш, скільки на це треба часу?
— Залежно від того, скільки було людей, — сказав він, потерши пальцями стомлені очі. — В усякому разі, у них мусили бути коробки для вина. Отже, вони наперед уже знали, що тут є вино і вони не дадуть маху. А це означає… каже Фрост… що я сам його продав і можу вимагати страховку або, якщо вино вкрадено минулої п'ятниці, то я повідомив злодіям, що їм потрібні будуть коробки. Тобто, значить, я сам підстроїв усе це жахіття.
Ми розмірковували над цим у гнітючій тиші.
— Хто ж усе-таки знав, що там було вино? — сказав я нарешті. — І хто знав, що в п'ятницю нікого немає вдома?
І яка була найперша їхня мета: вино, старожитності чи картини?
— Боже мій, Чарлзе, ти говориш, як Фрост.
— Пробач!
— Тепер кожен бізнес проходить через кризу готівки, — сказав він, ніби захищаючись. — Зверни увагу, націоналізовані галузі промисловості втрачають капітал мільйонами. Зауваж, як змінюється зарплатня; як ростуть податки та інфляція… Як можуть дрібні підприємства утримувати прибутки на тому рівні, до якого вони звикли? Звичайно, у нас є клопоти з рухом готівки. У кого їх нема?
— Наскільки кепські твої справи? — поцікавився я.
— Становище не відчайдушне. Втішного, звичайно, мало, але про ліквідацію поки що не йдеться. Та й компанія з обмеженою відповідальністю не має юридичного права провадити торговельні операції, якщо вона не має коштів на покриття видатків.
— Але вона могла б… Якби ти позичив додаткову суму для покриття витрат.
Він поглянув на мене з тінню посмішки.
— Мене дивує, що ти заробляєш на життя малюванням.
— Це дає мені змогу ходити на верхогони коли заманеться.
— Ледачий, лобуряка. — Він говорив, як той, колишній Дональд, але невимушеності у голосі вже не було. — Тільки у крайньому разі, як неспроможний боржник, я міг би скористатися власним майном, щоб підтримати приречене діло. Якби справи моєї фірми похитнулися, я б згорнув її. Було б божевіллям не зробити цього.
Я прицмокнув.
— Фрост, мабуть, запитав тебе, чи страховка вкрадених речей була більша, ніж їхня вартість.
— Так, запитував. Кілька разів.
— Не схоже, що ти сказав йому, навіть коли так і було.
— Так не було. Якщо хочеш, то страхова сума менша дійсної вартості. — Він зітхнув. — Бог знає, чи вони відшкодують вартість Маннінгза. Я домовився про страховку всього-на-всього по телефону. І навіть не надіслав страхового внеску.
— Все буде гаразд, якщо буде квитанція на закупку.
Він сумно похитав головою.
— Всі документи на підтвердження цього були в столі у холі. Квитанція з картинної галереї, де я купив Маннінгза, паспорт картини, квитанції митного та акцизного збору. Все пропало.
— Фросту це не сподобається.
— Йому це вже не подобається.
— Гаразд… Сподіваюся, ти розтлумачив, що навряд чи купував би дорогі картини і вирушав у навколосвітні подорожі, якби у тебе не було ні фартинга
[4]
.
— Він сказав, що саме тому, що я купував дорогі картини і робив навколосвітні подорожі, у мене не лишилося ні фартинга.
Фрост вибудував перед Дональдом мур підозри, щоб той розбив об нього голову. Мого кузена слід було витягти звідси, доки він не впився.
— Поїж спагетті, — сказав я.
— Що?
— Це все, що я міг приготувати.
— О-о… — Він блудним поглядом подивився на кухонний годинник. Було пів на п'яту, і як на мене, то пора б уже підживитись.
— Ну, коли тобі так хочеться, — сказав він.
Наступного ранку поліція прислала машину по Дональда, щоб мордувати його у його ж конторі. Дональд вийшов, як неживий; за кавою він більш-менш ясно дав зрозуміти, що не збирається себе захищати.
— Доне, ти мусиш, — сказав я. — Одна лише рада у цій ситуації — бути твердим і рішучим, розважливим і точним. Для тебе фактично — бути самим собою.
Він ледь усміхнувся.
— Краще б ти за мене пішов. У мене вже немає сили. Та й чи не все одно? — Його усмішка раптом зламалася, і на обличчі. проступило невимовне горе, як. у глибокій крижаній тріщині проступає чорна вода. — Без Регіни… немає сенсу заробляти.
— Йдеться не про гроші, йдеться про підозру. Як ти сам себе не боронитимеш, то вони вважатимуть, що ти нездатний на це.
— Я вкрай стомлений. Я не можу хвилюватися. Вони можуть думати, що їм заманеться.
— Доне, — сказав я поважно. — Вони думатимуть те, що ти їм дозволиш.
— Мені й справді байдуже, — сказав він тупо, і саме це непокоїло. Йому й справді було байдуже.
Його не було цілий день. Я тим часом малював. Не сумний краєвид. Солярій здавався навіть сірішим і холоднішим, ніж уранці, але я більше не хотів вдаватися у меланхолію. Я залишив на столі наполовину закінчене полотно і з усіма своїми надібками перейшов туди, де тепліше. Можливо, на кухні не таке гарне освітлення, але це єдине у будинку приміщення, де відчувався пульс життя.
Я малював Регіну. На картині вона стояла біля плити з дерев'яною ложкою в одній руці і пляшкою вина в другій. Я малював її відкинуту назад голову, усміхнене обличчя, малював усмішку, променистий і відверто щасливий погляд. Позад Репни я малював кухню точно так, як її бачив на власні очі, а Регіну я малював з уяви, де та поставала, як жива. Я так чітко бачив її, що раз чи двічі відвів погляд від її обличчя на полотні, аби звернутися до неї, але, розчарований, знаходив перед собою лише пустку. Незвичайні почуття реальності і нереальності бентежно переплелись.
Я рідко коли працюю понад чотири години, зряду, бо, по-перше, втомлююся, а по-друге, від тривалої зосередженості мені завше робиться холодно і хочеться їсти. Отже, я згорнув усе перед ленчем, відкрив слоїк яловичини, поїв її з пікулями на грінках і вийшов прогулятися. Щоб уникнути тих, хто стежив за вхідною брамою, я дійшов до яблунь, а далі крізь живопліт вибрався на вулицю. Я потинявся якийсь час по містечку, де вздовж кривих вуличок видніли поодинокі садиби; була змога і про картину подумати, і розім'ятися після багатогодинної роботи. «Більше паленої умбри у складках кухонних фіранок, — думав я, — і пурпурового відтінку на каструлі. Кремова сорочка Регіни потребує жовтої вохри попід комірцем, а може, варто ще й торкнутися зеленим. Більше уваги приділити плитці. Я зрадив своє основне правило малювати картину як єдине ціле: і тло, і портретовану особу одразу.
Цього разу Регінине обличчя вирізнялося на полотні своєю чіткістю, завершеністю, бракувало тільки відблиску на губах і світлотіней під нижніми повіками — цього не зробиш, поки не просохне фарба. Я остерігався, що не так ясно її уявлятиму, якщо малюватиму обличчя надто довго, але саме через цей поспіх картина тепер була розбалансована, і треба бути дуже обережним, щоб витримати кухню в тому самому ключі й твір виглядав природно, як гармонійна цілість, наче інакшим і бути не міг.
Дув пронизливий вітер, у небі клубочилися темні хмари. Я засунув руки в кишені анарака і прослизнув назад крізь живопліт з першими краплями дощу.
Пообідній сеанс був набагато коротший. Я не міг дібрати потрібного тону, щоб правильно відтворити світло, що падало на предмети в кухні. Я малюю не один рік, але наразі не міг домогтися збігу кольорів на палітрі і на картині. Я тричі помилявся і вирішив припинити роботу.
Я мив пензлі, коли повернувся Дональд. Я почув, як скрипнули гальма машини, грюкнули дверцята і, на мій подив, подзвонили у парадні двері. Дональд ключі взяв із собою.
Я вийшов і відчинив двері Там стояв поліцейський і тримав за руку Дональда. Позад них — кілька облич з настороженими, пильними поглядами. Мій кузен, блідий і раніше, тепер стояв білий як смерть. Очі — немов неживі.
— Доне! — сказав я і відчув, що маю переляканий вигляд.
Вія не відповів. Поліцейський злегка вклонився:
— Ось і ми, сер, — і передав мені кузена в рук у руки. Як мені здалося, ця акція була така ж символічна, як і практична, бо він відразу ж повернув назад і від'їхав у машині, що. Його чекала.
Я допоміг Дональду ввійти і зачинив двері. Я вперше бачив людину таку перестрашену й розбиту.
— Я запитав про похорон, — сказав він.
Його обличчя ніби скам'яніло, він аж задихався.
— Вони відповіли… — Він зупинився, перевів подих і спробував доказати. — Вони відповіли… ніякого похорону.
— Дональде…
— Вони відповіли… що її… не можна ховати до кінця слідства. Вони відповіли… що це може тривати цілі місяці. Вони відповіли… що зберігатимуть її… у холодильному відсіку.
Його розпач був жахливий.
— Вони відповіли… — Він злегка похитнувся. — Вони відповіли… тіло вбитої особи належить державі.