— Еге, я їх викликав сюди, — сказав Ренн.
— І що вони сказали?
— Те саме, звичайно, що написали в своєму рапорті.
Що від тієї хвилини, коли вони виламали двері й поки не пішли, у квартирі побувало тільки п'ять осіб.
— Отже, вони обидва, Густавсон і ті двоє, що забирали труп.
— Еге ж, саме так.
— І ти, звичайно, питав, чи вони дивилися під трупом?
— Питав. І Квастму сказав, що дивився. Крістіансон кілька разів блював, тому він більше стояв на сходах.
Мартін Бек не забарився натиснути знов:
— І ти вважаєш, що Квастму збрехав? Ренн довго зволікав з відповіддю.
«Адже він сказав «А», — подумав Мартін Бек, — то немає підстав так довго тягти з «Б»». Ренн помацав пластир на лобі.
— Недарма мені казали, що не вельми приємно попасти до тебе на допит.
— То що?
— Нічого, тільки виходить, що казали правду.
— Може, ти таки відповіси на моє питання?
— Я не фахівець із психології свідків, — мовив Ренн. — Але мені здалося, що Квастму казав правду.
— Тоді в тебе не сходяться кінці, — холодно зауважив Мартін Бек. — Ти припускаєш, що в кімнаті був револьвер, і водночас вважаєш, що патрульні казали правду.
— Тому, що іншого пояснення нема, — сказав Ренн. — Усе просто.
— Ну гаразд, Ейнаре, я й сам вірю Квастму.
— Ти ж казав, що не розмовляв із ним, — здивувався Ренн.
— Такого я не. казав. Я розмовляв з Квастму у вівторок. Але не мав нагоди спокійно побалакати з ним у кабінеті, а ти мав.
Ренн насупився.
— З тобою справді важко, — сказав він.
Він висунув шухляду в столі, витяг розлінієний блокнот, погортав його, видер один аркушик і простяг його Мартінові Беку.
— Ось тут відомості, що можуть зацікавити тебе. Адже Сверд недавно перебрався на Кунгсгольмен. Я з'ясував, де він мешкав перед тим. А потім уже не встиг туди піти. Ось адреса. Будь ласка.
Мартін Бек глянув на аркушик. Прізвище й номер будинку на Тулегатан. У тій частині міста, яку колись не без причини називали Сибіром. Він згорнув папірець і сховав до кишені.
— Дякую, Ейнаре.
Ренн промовчав.
— Ну, бувай.
Ренн тільки ледь кивнув головою.
Їхні стосунки ніколи не були особливо добрі, а сьогодні, здається, вони ще погіршали..
Мартін Бек вийшов з Реннового кабінету й відразу подався в місто. У кінці Кунгсгольмсгатан він перейшов мостом на Кунгсгатан, вийшов нею на Свеявеген і звернув у північному напрямку.
Не важко було б поліпшити свої стосунки з Ренном: сказати йому ласкаве слово, похвалити. І знайшлося б за що. Від самого початку розслідування смерті Сверда вели недбало, і аж після того, як його доручили Реннові, він поставився до нього так, як належало.
Ренн відразу збагнув, що револьвер міг лежати під трупом, а це дуже важлива обставина. Чи справді Квастму оглянув підлогу, коли забрали тіло? Адже, власне, ніхто б його не звинуватив, коли б він її й не оглянув. Густавсон і старший рангом, і сам слідчий, тож його категоричні висновки великою мірою знімали відповідальність з обох патрульних.
А якщо Квастму потім не оглядав підлоги, то все відразу міняється. Коли тіло забрали, патрульні запечатали квартиру й поїхали. Та що означає в цьому випадку «запечатали квартиру»?
Адже щоб зайти до квартири, поліції довелось виважувати двері із завісів, і перед тим їх добре вже покололи, то запечатування звелося до того, що патрульні натягли мотузку між одвірками й повісили. на ній стандартну картку, де було надруковано, що згідно з відповідним параграфом входити до квартири заборонено. Практично, звичайно, це нічого не означало: будь-хто і в будь-який час міг легко туди зайти. І так само легко винести що завгодно, наприклад, зброю.
Але з цього випливало, по-перше, що Квастму свідомо збрехав, та ще й так спритно, що йому повірив не тільки Ренн, а й Мартін Бек. А вони ж були стріляні зайці, їм не так легко забити баки.
По-друге: якщо Сверд сам себе застрілив, то навіщо комусь треба було викрадати зброю?
Явна нісенітниця.
Як і те, що застрілений чоловік лежав у замкненій зсередини кімнаті, в якій, видно з усього, не було ніякої зброї.
Сверд, мабуть, не мав ніяких близьких родичів. Відомо також, що він ні з ким не приятелював.
Але якщо ніхто його не знав, то кому потрібна була його смерть?
Треба з'ясувати цілу низку запитань. І, між іншим, перевірити ще одну деталь, пов'язану з тим, що сталося в неділю 18 червня.
А насамперед треба зібрати більше відомостей про Карла Едвіна Сверда.
На аркушику, який йому дав Ренн, крім адреси, було прізвище: «Господиня квартир на винайм Рея Нільсен».
Мартін Бек якраз дійшов до будинку на Тулегатан. Глянувши на таблицю з переліком пожильців, він переконався, що господиня будинку також мешкала там. Таке рідко буває. Ну що ж, може, хоч тут йому пощастить.
Він піднявся на третій поверх і подзвонив.
XXI
Сірий фургон, зовні без особливих прикмет, крім хіба номерних знаків. Чоловіки, що обслуговували цей фургон, були в комбінезонах десь такого кольору, як машина, і з їхнього вигляду ніхто б не впізнав, яку роботу вони виконували. Може, слюсарі, а може, робітники якоїсь комунальної служби. Це останнє припущення було слушне.
Скоро шоста, і якщо за найближчі п'ятнадцять хвилин: не станеться нічого надзвичайного, їхній робочий день скінчиться, вони поїдуть додому, годинку присвятять дітям, — а потім засядуть до телевізора, втішатимуться його начебто змістовною, а насправді пустопорожньою програмою.
Мартін Бек не застав нікого в будинку на Тулегатан, зате спіймав двох чоловіків із сірого фургона. Вони сиділи біля свого «фольксвагена» й пили пиво. Від фургона доходив їдкий сморід дезинфекції і ще інший дух, якого не могла перебороти ніяка хімія на світі.
Задні дверці фургона були відчинені, бо його звичайно намагалися провітрювати, як тільки випадала нагода.
Ці два чоловіки виконували особливу й дуже важливу роботу в своєму прекрасному місті. Їхнім щоденним обов'язком було перевозити самогубців та інших малошановних громадян із домашнього оточення в таке, яке їм більше пасувало.
Дехто — наприклад, пожежники, поліція, деякі репортери й інші втаємничені особи — відразу впізнавав цю сіру машину й розумів, про. що йдеться, коли вона з'являлася на вулиці. Але для більшості людей це був звичайний собі фургон, власне, таке враження він і мав справляти. Навіщо навівати на людей смуток і страх, коли вони й так досить залякані й пригнічені.
Як і багато інших людей, що їм доводиться виконувати не вельми приємну роботу, ці двоє чоловіків ставились до своїх обов'язків дуже спокійно й зовсім не драматизували своєї ролі в механізмі так званого суспільства добробуту. Про свої справи вони переважно розмовляли тільки між собою, бо давно переконалися, що іншим дуже неприємно було слухати про таке, а надто як збиралося товариство за чаркою або їхні дружини запрошували когось на чашку кави.
Із поліцією вони зустрічалися щодня, але переважно з рядовими службовцями. Тому їм трохи лестило, що ними зацікавився комісар і навіть сам прийшов сюди.
Говіркіший із них витер рота зворотним боком долоні і сказав:
— Як не пам'ятати. На Бертсгатан, правда?
— Так.
— Хоч прізвище нічого мені не промовляє. Як його звали? Столь?
— Сверд.
— Нічого мені не промовляє. Ми прізвищами не цікавимось.
— Розумію.
— Та ще була неділя, а в неділю в нас повні руки роботи.
— А патрульного, якого я назвав, ви не пам'ятаєте? Кеннета Квастму?
— Ні. Мені до прізвищ байдуже. Але пам'ятаю, що лягавий там стояв, наглядав за нами.
— Це коли ви забирали тіло?
— Еге, коли забирали, — кивнув головою чоловік. — Ми ще вирішили, що він із грубошкірих.
— Цебто як?
— Є два типи лягавих. Такі, що їм вивертає кишки, й такі, що хоч би що. А той навіть носа не затуляв.
— Отже, він весь час стояв там?
— Ну так, я ж кажу. Мабуть, стежив, чи ми сумлінно виконуємо свою роботу.
Його товариш пирхнув і ковтнув пива.
— Ще одне запитання, останнє.
— Катайте.
— Коли ви підіймали тіло, то нічого під ним не помітили? Нічого там не лежало?
— А що там могло лежати?
— Скажімо, автоматичний пістолет або револьвер.
— Пістолет або револьвер? — водій фургона засміявся. — А чим вони відрізняються?
— У револьвері барабан рухомий і обертається, коли стріляєш із нього.
— Ага, це така пукавка, як у ковбоїв?
— Така самісінька. Але річ не в тім, мені-важливо знати, чи взагалі під трупом лежала якась зброя.
— Бачите, комісаре, той клієнт був не вельми свіжий.
— Як це?
— А так, пролежав близько двох місяців… Мартін Бек кивнув головою.
— Ми його підняли на поліетилен, і, поки я склеював краї, Арне змітав черв'яків з підлоги. Ми їх зсипаємо в торбину з якоюсь гидотою, від неї вони відразу скручуються.
— Так?
— І якби Арне трапилась пукавка, він напевне помітив би її. Правда?
Арне кивнув головою і знову пирхнув, але захлинувся пивом і закашлявся.
— Певне, що помітив би, — сказав він.
— Отже, там нічого не було?
— Нічогісінько. Крім того, в кімнаті стояв поліцай і не зводив з нас погляду. Він, до речі, залишився ще, коли ми поклали клієнта в цинковий ящик і пішли. Правда, Арне?
— Як по писаному, — відповів той.
— Ви твердо певні цього?
— Проклят буду. Під тим клієнтом не було нічого, крім добірних ціномія мортуорум.
— А це що таке?
— Трупні черв'яки.
— Отже, ви певні цього?
— Щоб я з цього місця не зійшов.
— Дякую вам, — сказав Мартін Бек. І пішов.
Після цього чоловіки в комбінезонах перемовилися ще кількома словами.
— Добре ти йому втер носа, — сказав Арне.
— Чим?
— Своєю грекою. А то ті тузи гадають, що решта всі тільки й здатні на те, щоб возити затхлих мертвяків.
Задзвонив телефон. Арне взяв трубку, щось буркнув і поклав її назад.
— Бісова душа, — вилаявся він. — Знов вішальник.
— Що вдієш, — зітхнув його колега. — Таке життя.
— Я найдужче не люблю вішальників. А що ти торочиш про життя?
— Пусте. Сідай, треба їхати.
Тепер Мартінові Беку здавалося, що він знає майже все, що можна було дізнатися про ту дивну смерть на Бергсгатан. Принаймні з'ясував докладно, що вже зробила поліція. Залишалася ще одна важлива справа — знайти висновок балістичної експертизи, якщо її взагалі зроблено.
Про самого Сверда він і досі знав дуже мало, хоч дещо встиг зробити, щоб зібрати про нього відомості.
Та бурхлива середа для Мартіна Бека була відносно вбога на події. Він нічого не. чув про банкових грабіжників і про невдачу спецгрупи. У вівторок, після огляду квартири Сверда, він зайшов спершу до кримінальної поліції на Кунгсгольмсгатан, але там усі були заморочені своїми справами, ніхто не мав часу на нього. Потім він подався в управління поліції. І відразу почув поголоски, які спершу здалися йому смішними. Але, добре зваживши їх, він засмутився.
Здається, його хочуть підвищити.
На яку посаду?
Начальника управління? Члена колегії? А може, заступника начальника управління з питань побуту й гігієни?
Байдуже, яке це має значення. Мабуть, просто порожня балаканина, висмоктані з пальця коридорні плітки.
Комісаром поліції він став не так давно, 1967 року, отож не було ніяких підстав знов підвищувати його. Принаймні не раніше, як через чотири-п'ять років. Це зрозуміло не тільки йому, адже кожен працівник державної установи добре ознайомлений зі шкалою ставок та порядком пересування по службовій драбині, і кожен ревниво зважує свої та чужі шанси.
Звідки ж тоді взялися ці чутки?
Повинні бути для цього якісь причини. Але які?
Подумавши, Мартін Бек вирішив, що може бути тільки двоє пояснень — або те, або те.
Перше: його хочуть зіпхнути з посади керівника групи розслідування вбивств, так хочуть, що ладні підштовхнути вгору по бюрократичній драбині, — адже це був найкращий спосіб спекатися небажаних або надто вже нездарних службовців. А проте в це важко повірити. Звичайно, в центральному управлінні поліції він має ворогів, та навряд чи вони вважають його небезпечним. До того ж на його місце належало тоді призначити Кольберга, що, з погляду вищого начальства, було б не кращим варіантом.
Тому залишалася друга причина, на жаль, багато принизливіша і для нього самого, і для керівництва.
П'ятнадцять місяців тому Мартін Бек мало не попрощався з життям. Він був єдиний у сучасній історії шведської поліції вищий службовець, що дістав кулю від так званого злочинця. Це були сенсаційна подія, і поведінку Мартіна Бека цілком незаслужено змальовували як героїзм. Із зрозумілих причин поліції дуже бракувало героїв, тому й заслуги Мартіна Бека в тій драмі, яка, проте, закінчилася більш-менш щасливо, надмірно перебільшували.
Отже, тепер поліція мала свого героя. А як же його відзначити? Медаль він уже отримав раніше, залишалося хіба що підвищити його на службі.
Сам Мартін Бек мав доволі часу, щоб як слід обміркувати події того злощасного дня у квітні 1971 року, і давно вже переконався, що вів себе хибно не тільки з морального, але й професійного погляду. І він був свідомий того, що такого самого висновку дійшло раніше за нього багато його колег.
Він дістав кулю з дурного розуму.
І ось тепер за такі заслуги його хочуть призначити на вищу й відповідальнішу посаду.
Мартін Бек думав про це цілий вечір у вівторок, та коли другого ранку опинився в своєму кабінеті на Вестберзі, то відразу ж заглибився у справу Сверда. Сидячи самотою біля свого столу, він безсторонньо, але з невблаганною систематичністю почав опрацьовувати зібрані матеріали.
Інколи він ловив себе на думці, що тепер — та, мабуть, і надалі — така робота найбільше йому відповідатиме і самому вести справу, давніми своїми методами, без стороннього обтяжливого втручання.
У душі він і далі відчував якусь тугу, невідомо за чим. Може, за справжнім захопленням роботою? Він завжди був схильний усамітнюватись, а тепер, здавалося, взагалі почав перетворюватись на відлюдника, не прагнув ні з ким спілкуватися, не намагався вирватись із порожнечі, яка його оточила.
Ще, бува, стане слухняним роботом, що функціонує ніби під ковпаком із невидимого скла!
Справа, яку він тепер обмірковував, з професійного погляду не викликала в нього ніякого сумніву. Він або розплутає її, або ні. Відсоток розплутаних справ у його групі був високий, значною мірою тому, що часто траплялися прості випадки, спіймані довго не опирались і визнавали себе винними.
Крім того, група розслідування вбивств була непогано забезпечена технікою. Краща, ніж у неї, техніка була тільки в службі державної безпеки, саме існування якої, властиво, не мало сенсу, бо вона весь час лише провадила облік комуністів і вперто відвертала очі від різноманітних фашистських організацій, а щоб зовсім не сидіти без діла, вигадувала якісь політичні злочини та уявну загрозу безпеці країни. Тому й наслідки їхньої роботи були сміховинні. Проте служба безпеки була тактичним резервом, готовим виступити проти небажаних ідейних течій, і не важко було уявити собі обставини, за яких її діяльність стане далеко не сміховинною.
Звичайно, бували невдачі і в групи розслідування вбивств, слідство заходило в глухий кут, і на полицю архіву лягала невикрита справа. Інколи злочинець був навіть відомий, але він уперто не визнавав своєї вини, а доказів проти нього бракувало. Часто так виходить, що чим примітивніше насильство, тим мізерніші докази.
Остання невдача Мартіна Бека могла правити за типовий приклад цього. Один літній чоловік у Лапландії зарубав сокирою свою таку саму немолоду вже дружину. Причина була та, що він давно вже мав зв'язок із трохи молодшаю ключницею і йому набридло слухати докори ревнивої дружини. Вбивця відніс труп у дровітню, а що це сталося взимку й був лютий мороз, то він десь аж через два місяці прилаштував на санки двері, поклав на них небіжку й доправив до найближчого села за двадцять кілометрів від свого хутора. Там він просто заявив, що дружина впала і вдарилась головою об плиту, а через мороз не можна було привезти її раніше. Всі в селі знали, що це брехня, але чоловік стояв на своєму, так само як і ключниця, а місцеві поліцаї, оглядаючи місце злочину, через своє невміння знищили всі сліди. Потім вони звернулися по допомогу в центр, і Мартін Бек два тижні просидів у сміховинному готелі, поки здався і поїхав додому. Вдень він допитував убивцю, а ввечері сидів у готельному ресторані й слухав, як місцеві жителі хихотять у нього поза спиною.