А взагалі в нього рідко бували невдачі.
Випадок із Свердом був складніший, такого Мартінові Беку ще. не траплялося в його практиці. Це начебто мало б запалити його, проте він був байдужий до загадок і брався до них, як до кожної звичайної справи.
Наслідки тієї роботи, яку він виконав у середу, сидячи біля столу в своєму кабінеті, Також були мізерні.
Відомості про покійного, добуті із звичайних джерел, виявилися недостатніми, щоб на них можна було щось будувати.
У карній картотеці прізвища Карла Сверда не було, а це означало, що його ніколи не притягали до суду. Та хіба мало злочинців примудряються уникати кари? Вже не кажучи про те, що закони самі собою завжди захищають сумнівні Інтереси певних суспільних класів і різних прогалин для злочинів у них вистачає.
Довідка з адміністративного контролю виявилась чистою, отже, Сверд не був алкоголіком. Бо міська влада пильно стежить за тим, скільки спиртних напоїв споживають такі люди, як Сверд. У Швеції, коли п'ють вищі класи, це звуть «помірним уживанням спиртних напоїв», а коли п'ють прості люди їх відразу зараховують до алкоголіків, яким потрібні нагляд І лікування. І залишають без нагляду й лікування.
Сверд ціле своє життя працював вантажником, останнє місце його роботи-транспортне агентство.
У нього почала боліти спина — звичайна хвороба для його фаху, — і в п'ятдесят шість років він отримав інвалідність.
Після цього він, мабуть, перебивався як міг на пенсію, інакше кажучи, перейшов до тієї категорії людей, для добра якої на полицях крамниць стоїть так багато банок із собачою та котячою їжею.
До речі, з їжі в буфеті Сверда тільки й знайдено, що неповну банку із написом «Няв».
Оце й усе, що з'ясував за середу Мартін Бек.
І ще кілька фактів, що не мали ніякого значення.
Сверд народився в Стокгольмі, його батьки померли в сорокових роках, він не був одружений і нікому не платив аліментів.
Не звертався по допомогу для бідних. У фірмі, де він востаннє працював, його ніхто не пам'ятав.
Лікар, який видавав посвідчення про інвалідність, знайшов у своїх паперах запис про те, що пацієнт непридатний до фізичної праці й надто старий, щоб перекваліфіковуватися. Та й сам Сверд сказав лікареві, що не має більше бажання працювати, оскільки не бачить у своїй роботі ніякого глузду.
Може, з'ясовувати, хто вбив Сверда й навіщо, також немає глузду?
Оскільки спосіб убивства здавався зовсім незрозумілим, то, мабуть, варто було спершу знайти убивцю, а вже в нього спитати, як усе сталося.
Отже, був уже, четвер, і день хилився до вечора. Десь через годину після розмови із обслугою смердючого фургона Мартін Бек знов подався до будинку на Тулегатан.
Власне, його робочий день скінчився, але йому не хотілося йти додому.
Він знов піднявся на третій поверх і почекав кілька секунд, щоб відсапатися.
За цей час він роздивився довгасту емальовану табличку на дверях. Біле тло й зелені літери: РЕЯ НІЛЬСЕН.
Електричного дзвінка не було, але з надвірка звисав шнурок.
Мартін Бек смикнув за шнурок і почекав.
Дзеленькнув дзвоник, проте ніхто не озвався.
Будинок був старий, і крізь ребристі шибки в дверях пробивалося світло з передпокою. Отже, дома хтось був, бо коли він приходив удень, там не світилося.
Перечекавши трохи, Мартін Бек знов смикнув за шнурок. Тепер після дзвінка почулася швидка хода, і за товстим нерівним склом з'явилась людська постать.
За довгі роки служби Мартін Бек навчився швидко складати думку про людину, з якою йому доводилось мати справу, або, кажучи фаховою мовою, реєструвати її прикмети.
Жінці, що відчинила йому двері, з вигляду було років тридцять п'ять, проте йому чогось здалося, що вона трохи. старша.
На зріст невисока, десь метр п'ятдесят вісім, міцної статури, але справляє враження швидше гнучкої і зграбної, ніж вайлуватої і дебелої.
Риси обличчя вольові, не зовсім правильні, безкомпромісні блакитні очі дивляться пильно і твердо, як у людини, що вміє оборонити себе й те, що вона вважає слушним.
Волосся рівне, біляве, коротко підстрижене, а тепер ще й мокре й скуйовджене. Мартін Бек відчув приємний запах якогось рослинного шампуню.
Вбрана вона була в теніску і старі джинси, блідий колір яких свідчив, що вони вже десятки разів побували в пральній машині. Видно, теніску вона щойно надягла, бо на грудях і на плечах проступили великі мокрі плями.
Далі: плечі досить широкі, стегна вузькі, шия коротка, засмаглі руки вкриті густим, ясним пушком. Ступня мала, пальці рівні, як у тих, хто любить носити сандалі, сабо чи взагалі ходить босий.
Мартін Бек, похопившись, що розглядає її ноги так професійно й уважно, як звик розглядати сліди крові і трупні плями, звів очі на її обличчя.
Тепер вона дивилась на нього запитально, ледь насупивши брови.
— Я мила голову, — сказала вона.
Голос був хрипкий або від застуди, або від куріння, а може, такий від природи.
Він кивнув головою.
— Я гукала «Заходьте!». Навіть двічі. Двері не замкнені. Коли я вдома, то звичайно не замикаю дверей. Хіба як хочу відпочити. Ви не чули, як я гукала?
— Ні. Ви Рея Нільсен?
— Так. А ви з поліції?
Мартін Бек був дуже спостережливий і кмітливий, але тепер відчув, що зустрів людину, яка набагато переважала його в цьому. За кілька секунд вона все в ньому розіклала по поличках, до того ж її погляд свідчив, що вона вже має про нього, свою думку. А яку, він ще не знав.
Звичайно, її здогад можна було пояснити й тим, що вона чекала відвідин поліції, але щось не скидалося на те.
Мартін Бек сягнув рукою по посвідчення, проте вона зупинила його:
— З мене досить, як ви скажете своє прізвище. І чого ви, в біса, стоїте? Заходьте. У вас, мабуть, є якась справа. А розмовляти через поріг ні вам, ні мені не хочеться.
Мартін Бек знітився ледь-ледь, але й таке з ним рідко бувало.
Жінка швидко обернулась і пішла поперед нього до квартири. Він. зразу не зміг визначити, яка квартира завбільшки і як розпланована. Але видно було, що кімнати охайно обставлені старими й різними за формою і стилем меблями.
Пришпилені до стін дитячі малюнки свідчили, що вона мешкає з якоюсь родиною. Крім тих малюнків, на стінах були картини, графіка, старі фотографії в довгастих рамах, а також плакати й вирізки з газет, кілька з портретами Леніна й Мао, але більшість не політичних. Багато книжок, і не тільки на полицях, чимала добірка платівок, стереопрогравач, дві старі і, видно, часто вживані друкарські машинки, купи газет і стоси паперів, здебільшого скріплені докупи ротопринтні копії, схожі на поліційні рапорти. З цього Мартін Бек зробив висновок, що то якісь конспекти, певне, вона десь учиться.
Він пішов за нею повз другу кімнату, мабуть, дитячу, але там було так прибрано, ліжка стояли так рівненько застелені, що її мешканці навряд чи сиділи тепер удома.
Таки правда, тепер літо, більшість дітей забезпечених батьків перебуває в селі, далеко від отруйного повітря та інших безглуздих досягнень міста.
— Господиня глянула на. нього через плече вже не так прискіпливо й спитала:
— Нічого, як ми побалакаємо в кухні? Чи вас таке не влаштовує?
Голос не привітний, але й не сердитий.
— Можна й у кухні.
— Тоді сідайте.
Вони зайшли до кухні, і Мартін Бек сів біля великого круглого столу. Там стояло шість різних стільців яскравих кольорів і можна було б поставити ще стільки.
— Почекайте хвилинку, — мовила господиня.
В її рухах відчувалась якась нервовість, — але, мабуть, це в неї така неспокійна вдача, подумав Мартін Бек. Під плитою стояли червоні сабо. Вона всунула в. них ноги й вийшла, лунко постукуючи дерев’яними підошвами. Він чув, як вона чимось заторохтіла, а коли після цього загув електричний мотор, сказала:
— Ви ще себе не назвали.
— Бек. Мартін Бек.
— Отже, ви працюєте в поліції?
— Так.
— В якій саме?
— У карному розшуку.
— Платня за двадцять п'ятою категорією?
— За двадцять сьомою.
— Ого! Нічогенько.
— Не найгірше.
— А який ранг?
— Комісар.
Мотор гудів далі. Цей звук був йому знайомий з колишніх часів, і він скоро збагнув, що робила господиня: сушила волосся пилосмоком.
— Рея, — відрекомендувалась вона. — Та ви й самі знаєте. І на дверях написано.
Кухня, як звичайно в старих будинках, була велика. Крім столу, біля якого можна було посадовити багато людей, вистачало не тільки місця на газову плиту й зливальницю, а й на холодильник, морозильник, на машину для миття посуду, і ще не було тісно. На полиці вгорі, над машиною для миття посуду, стояли горщики і каструлі, а під полицею на гвіздках висіли різні дарунки природи; в'язочки полину й чебрецю, грона горобини, сушені опеньки та сморжі і три довгих вінки часнику. Не таке це все було й потрібне до кухні, але пахло воно приємно. Зразу видно, що тут орудує добра господиня. Зрештою, на полинові й горобині добре настоювати горілку, чебрець і-гарна приправа до горохової юшки, хоч сам Мартін Бек волів майоран, коли його шлунок ще перетравлював цю шведську присмаку. Гриби — завжди чудова річ, коли знаєш, як їх приготувати. А от часник явно висів для декорації, бо його було стільки, що вистачило нормальному споживачеві на ціле життя.
Господиня вернулась до кухні, розчісуючи волосся, й перехопила його погляд.
— Це проти відьом.
— Що, часник?
— Так. Ви не ходите в кіно? Там про відьом знають геть усе.
Замість мокрої теніски вона одягла якусь блакитнувату одежину без рукавів, схожу на спідню сорочку. Мартін Бек помітив, що волосся під пахвами в неї русяве, груди маленькі, можна навіть не носити ліфчика. Вона його й не мала на собі, і крізь тонку тканину видніли темні пипки.
— Отже, поліцай. Комісар карного розшуку. — Наморщивши чоло, вона глянула йому просто у вічі. — Я не сподівалася, що службовці з платнею за двадцять сьомою категорією особисто відвідують клієнтів.
— Загалом-то не відвідують, — погодився Мартін Бек.
Вона сіла до столу, але відразу схопилася, нервово покусуючи кісточки пальців.
Мартін Бек вирішив, що пора переходити до справи.
— Наскільки я вас зрозумів, ви не вельми полюбляєте поліцію, — почав він.
Вона ковзнула по ньому поглядом.
— Так, мені від неї ніколи не було жодної користі. І не тільки мені. Зате я знаю людей, яким вона завдала багато клопоту, навіть страждань.
— Тоді я постараюся не вельми обтяжували вас, пані Нільсен.
— Рея, — поправила вона. — Мене всі так звуть.
— Коли я не помилився, це ваш будинок?
— Мій. Отримала в спадок кілька років тому. Але тут поліції нічого шукати. Нема ні перепродувачів наркотиків, ні гральних закладів, навіть повій і злодіїв. — Вона перевела дух і додала — Хіба що трішки підривної діяльності. Ворохобні думки. Але ж ви не з політичної поліції.
— Ви певні, що ні?
Вона раптом щиро засміялася приємним, заразливим сміхом.
— Я не зовсім дурна.
«Ні, що правда, те правда», — подумав Мартін Бек, а вголос сказав:
— Так, ви вгадали. Я маю справу майже з самими насильствами. Навмисними й ненавмисними вбивствами.
— Тут ні того, ні того нема. За останні три роки навіть не було бійки. Правда, взимку хтось виламав двері на горище й забрав різний мотлох. Довелося звернутись у поліцію, страхові компанії вимагають цього. Звісно, з поліції ніхто не прийшов, не мали часу, та відшкодування я однаково одержала. Головне, дотримати формальностей.
Вона почухала потилицю:
— Ну, то чого тобі треба?
— Побалакати про одного пожильця.
— Одного з моїх?
Вона насупилась, наголосивши на слові «моїх», ніби така можливість вразила й занепокоїла її.
— Не з теперішніх, — сказав Мартін Бек.
— Цього року тільки один вибрався.
— Сверд.
— Справді, був такий. Він вибрався весною. А що з ним сталося?
— Нема живого.
— Його вбили?
— Застрілили.
— Хто?
— Може, самогубство. Але ми цього не певні.
— А не можна нам розмовляти не так офіційно?
— Будь ласка. Але як? Мені також перейти на «ти»?
Вона похитала головою й мовила:
— Не люблю офіційного тону. Він наганяє нудьгу. Хоч можу бути дуже коректною, якщо треба. Можу пококетувати, причепуритися, підвести очі й нафарбувати губи.
Мартін Бек ледь розгубився.
— Хочеш чаю? — раптом спитала вона. — Добра штука — чай.
Він залюбки випив би, але відповів:
— Нащо такий клопіт. Не треба.
— Дурниці, — сказала вона. — Який там клопіт. Стривай, я приготую і щось попоїсти. Гарячий бутерброд буде якраз до речі.
Мартін Бек відчув, що й бутерброд охоче з'їв би, і не встиг він відмовитись, як вона повела далі:
— Щонайбільше десять хвилин. Я завжди щось готую. Це так просто. І корисно. Чому не зробити собі приємність. Коли на душі важко, приготую щось смачненьке. Запарю чаю, підсмажу хліба, а тоді й побалакати можна.
Мабуть, краще й не відмовлятись, однаково нічого не допоможе. Мартін Бек відчув у ній наполегливість і силу волі, перед якою неможна встояти.
— Дякую, — покірно сказав він.
А господиня вже поралася біля плити. Щоправда, зчиняла забагато гуркоту, але робила все спритно й швидко.
Такої вправності він ніколи не бачив, принаймні в Швеції. За сім хвилин вона встигла приготувати шість скибок підсмаженого хліба з тертим сиром та шматочками помідора і закип'ятити великий чайник окропу. Поки вона мовчки поралась, Мартін Бек намагався визначити, скільки їй усе-таки років.
— Тридцять сім, — сказала вона, коли вже сіла до столу.
Мартін Бек отетерів і не зміг приховати цього.
— Як ти вгадала… — почав він.
— А що, справді вгадала? — перебила вона його. — Тепер їж.
Бутерброди були дуже смачні.
— Я вічно голодна, — пояснила Рея! — Їм по десять або й по дванадцять разів на день.
Той, хто їсть по десять чи дванадцять разів на день, звичайно має клопіт із вагою.
— І нітрохи не гладшаю, — сказала вона. — Хоч яке це має значення. Плюс-мінус кілька кілограмів нікого не міняє. Принаймні не міняє мене. Правда, якщо я не попоїм, то роблюся кусючою.
Вона вм'яла три бутерброди. Мартін Бек з'їв один, повагався і взяв другий.
— Ти, бачу, можеш щось сказати про Сверда, — мовив він.
— Так, можу.
Вони розуміли одне одного з півслова. І чомусь це їх не дивувало. Здавалося, що так і має бути.
— Він мав якісь химери? — спитав Мартін Бек.
— Атож, — відповіла Рея. — Дуже чудний чоловік. Я його не розуміла і була навіть рада, коли він вибрався. А що все-таки з ним сталося?
— Його знайшли у квартирі вісімнадцятого червня. Пролежав мертвий щонайменше півтора місяця. А може, й довше. Мабуть, два…
Рея зіщулилась.
— А хай йому дідько. Краще не розповідай подробиці. Я надто вразлива, щоб слухати всілякі страхи. Потім мені вони сняться.
Мартін Бек хотів сказати, що й не думав змальовувати все те. Але збагнув, що це зайве. А вона вже повела далі:
— Одне мені ясно.
— Що?
— У моєму будинку такого ніколи не сталося б.
— Чому?
— Тому, що я б цього не допустила.
Вона підперла долонею підборіддя, простягнувши вказівний і середній пальці обабіч носа. Ніс у неї був досить великий, руки дужі, нігті коротко обрізані. Так вона просиділа з хвилину, суворо дивлячись на Мартіна Бека.
Потім раптом устала й почала мацати рукою на полиці, поки знайшла сірники й сигарети. Тоді закурила й глибоко затяглася.
Погасивши недокурену сигарету, вона з'їла четвертий бутерброд, сперлась ліктями на коліна й похилила голову. Нарешті підвела очі на Мартіна Бека і сказала:
— Може б, я й не вберегла його від смерті. Але він не пролежав би два місяці. Навіть двох днів.
«Напевне ні», — подумки погодився з нею Мартін Бек.
— Власники квартир на винайм у нас — остання сволота, — повела вона далі. — Що вдієш, наш лад сприяє визискувачам.
Мартін Бек прикусив спідню губу. Він не любив ділитися своїми політичними поглядами і взагалі уникав розмов з політичним ухилом.