— Ні, — відповів Ренн.
Він не сказав, що бачив фільм із такою назвою. Пішов у кіно тільки задля своєї улюбленої акторки Джулії Гарріс, але нічого не знав про Ішервуда й про те, що фільм знятий за романом.
— Але фільм ви, звичайно, бачили? — повів далі господар. — Так завжди буває з добрими книжками, коли їх екранізують. Люди подивляться фільм і вже не хочуть братися до книжки. Та цей фільм класний, тільки назва безглузда: «Шалені ночі в Берліні». Правда?
— Авжеж. — Ренн був певен, що фільм називався «Я — фотоапарат». — Безглузда назва.
Почало смеркати. Шегрен підвівся і ввімкнув торшер за тим кріслом, де сидів Ренн. Коли він знов сів, Ренн сказав:
— Ну, то підемо далі. Ви мали описати чоловіків у машині.
— Так. А втім, у машині сидів тільки один, коли я їх помітив.
— А другий?
— Другий стояв на тротуарі й тримав напоготові прочинені задні дверці. Великий, вищий за мене, й кремезний. Не гладкий, але міцної будови і на вигляд дужий. Десь мого віку, тобто між тридцятьма й тридцятьма п'ятьма роками, кучерявий, як той актор, Гарпо Маркс, тільки темніший, волосся попелясте. Штани чорні, вгорі тісні, а внизу ширші, сорочка з якоїсь темної блискучої матерії, на грудях розстебнута, і на шиї, здається мені, ланцюжок з якоюсь срібною цяцькою. Пика засмагла чи, може, взагалі червона. Коли та дівка, якщо то дівка, надбігла, він розчахнув дверці, щоб вона могла вскочити; тоді захряснув їх, сам сів спереду, і машина швидко рвонула з місця.
— У який бік? — спитав Рейн.
— Вона розвернулася на вулиці й помчала на Маріїнську площу.
— Ага, — сказав Ренн. — А той другий?
— Другий сидів за кермом, тому я його добре не розглядів. Але. він був молодший, мав десь років двадцять п'ять, хіба, може, трохи більше. І дуже худий та блідий. Біла теніска, а руки тоненькі, мов сірники. Волосся чорне, досить довге й на вигляд брудне. Якесь масне, злипле. Він також був у темних окулярах, і тепер я згадав, що на лівому зап'ястку в нього виднів широкий чорний ремінець годинника.
Шегрен відкинувся на спинку крісла зі склянкою в руках.
— Оце, здається, й усе, що я пам'ятаю, — сказав він. — А може, щось забув?
— Не знаю, — відповів Ренн. — Коли ще щось згадаєте, то повідомте нас. Ви найближчим часом будете вдома?
— На жаль, так, — сказав Шегрен. — Взагалі-то, в мене тепер відпустка, але нема грошей, щоб кудись поїхати. Буду толопкатися вдома.
Ренн допив своє пиво й підвівся.
— От і добре, — сказав він. — Може, нам ще потрібна буде ваша допомога.
Шегрен також підвівся, і вони спустилися вниз.
— Що, мені знов доведеться розповідати? — спитав він. — Чи не краще було б записати все на магнітофоні?
Він відчинив двері, і Ренн вийшов на ґанок.
— Ні, думаю, що ви швидше можете знадобитись нам, щоб упізнати тих типів, коли ми їх спіймаємо. Або ми запросимо вас проглянути деякі фотографії.
Вони потиснули один одному руку, і Ренн додав:
— Одне слово, побачимо. Може, й не доведеться більше турбувати вас. Дякую за пиво.
— Ну що ви. Коли треба, я радо допоможу вам. Поки Ренн ішов до машини, Стен Шегрен стояв на ґанку, й привітно махав йому рукою.
IX
Коли не рахувати службових собак, то професійні борці зі злочинністю рідко бувають не такі, як усі люди. І навіть під час важливих і відповідальних завдань часто буває, що вони виявляють звичайні людські почуття. Наприклад, хвилюються й переживають, коли збираються переглядати найважливіші матеріали слідства.
Члени спецгрупи для боротьби а банковими грабіжниками не були винятком. І вони, і високі гості, яких ніхто не кликав, сиділи затамувавши подих. Світло в приміщенні було пригашене, і всі дивилися на чотирикутний екран, на якому ось-ось мали з'явитися кадри пограбування банку на Горнсгатан. Зараз вони на власні очі побачать збройний напад на банк, убивство й ту особу, яку невсипуща й вельми винахідлива вечірня преса встигла охрестити «смертельною секс-бомбою» і «русявою красунею в темних окулярах та з пістолетом». Такі епітети свідчили, що репортери, не маючи власної фантазії, черпали натхнення в інших авторів, які, своєю чергою, прикрашують те, про що пишуть, одне слово, бездумно граються словами.
Попередня «секс-бомба», ув'язнена за пограбування банку, була плоскостопа сорокап'ятирічна особа в прищах, яка, за вірогідними даними, мала вісімдесят сім кілограмів ваги і подвійне підборіддя. Але навіть після того, як вона на суді впустила на підлогу свої вставні зуби, преса й далі змальовувала її вигляд у ліричних тонах, і в довірливого читача назавжди склалося враження, що на лаву підсудних сіла красуня з, осяйними очима, чи то стюардеса американської компанії, чи претендентка на звання «Міс Універсум».
Так уже повелося, що на сторінках вечірніх газет жінки, причетні до великих злочинів, неодмінно мали вигляд кінозірок.
Кадри з пограбуванням проглянули б уже давно, але, як завжди, заїла касета, і працівникам лабораторії довелось добре поморочитись, щоб не зіпсувати плівки. Кінець кінцем технікам пощастило витягти плівку і проявити її, не подряпавши перфорації.
Колір позитива свідчив, що витримку було взято добру, і взагалі, на думку техніків, плівка вийшла дуже вдала.
— Цікаво, що нам покажуть. Якби щось про Каченятко, — сказав Гунвальд Ларсон.
— Про Рожеву Пантеру цікавіше, — озвався Кольберг.
— Дехто волів би «З'їзд у Нюрнберзі», — докинув Гунвальд Ларсон.
Вони сиділи спереду й розмовляли голосно, але позад них панувала глибока тиша. Високі особи на чолі з начальником поліційного управління і членом колегії Мальмом мовчали, і Кольберг намагався уявити собі, про що вони думають.
Певне, зважують, як би прищикнути хвоста надто непокірним підлеглим. А може, вертаються думками де того часу, коли ще скрізь був лад і делегати шведської поліції безстрашно голосували за обрання Гейдріха президентом Інтерполу. Згадують про те, наскільки кращі були справи хоча б рік тому, коли ще ніхто не зважувався сумніватись, що доцільно знов доручити підготовку поліції реакціонерам із збройних сил.
Тільки Бульдозер Ульсон, слухаючи їх, хихотів.
Кольберг і Гунвальд Ларсон раніше не вельми полюбляли один одного. Але останніми роками вони багато чого пережили разом, і стосунки їхні змінилися. Не те щоб. вони стали друзями чи котромусь із них спадало на думку спілкуватися поза службою, проте все частіше виходило так, що й думки, і настрій у них були однакові. А тут, у спецгрупі, вони тим більше відчували себе спільниками.
Технічні приготування скінчилися.
Зала тремтіла від стримуваного напруження.
— Ну, зараз побачимо, — захоплено мовив Бульдозер Ульсон. — Коли кадри й справді такі вдалі, як нас запевняють, ми сьогодні ж таки ввечері покажемо їх у «Новинах дня» по телебаченню і відразу накриємо всю зграю.
— Побачити стрункі ніжки теж непогано, — взявся де свого Гунвальд Ларсон.
— Або шведський стриптиз, — докинув Кольберг — Уяви собі, я ще зроду не бачив порнографічного фільму. Дівчина Луїза, сімнадцять років, роздягається абощо.
— Цитьте ви нарешті! — гримнув на них начальник управління.
Пішли кадри. Чіткість чудова, жоден із присутніх ніколи ще не бачив таких. Здебільшого під час переглядів на екрані миготіли якісь невиразні плями — чи то галушки, чи розбиті яйця. Але цього разу зображення були на диво чіткі.
Кінокамера була прилаштована так хитро, що захоплювала касу, і завдяки високочутливій плівці було добре видно особу, яка стояла перед прилавком.
Спершу, звичайно, там ніхто не стояв. Але через півхвилини в кадр увійшов чоловік, зупинився, поглянув праворуч, тоді ліворуч. І нарешті звернувся просто в об'єктив, наче для того, щоб його зняли ще й анфас.
Навіть його одяг було чітко видно: замшева куртка, стильна сорочка з виложистим коміром.
Вольове суворе обличчя, зачесаний назад русявий чуб і невдоволений погляд з-під кущуватих світлих брів. Чоловік звів велику волохату руку, висмикнув з ніздрі волосину й почав її уважно роздивлятися.
Усі відразу впізнали, хто це.
Гунвальд Ларсон.
Спалахнуло світло.
Спецгрупа сиділа мовчки.
Нарешті озвався начальник управління:
— Про це нікому жодного слова.
Звичайно, аякже. Ніхто не повинен проговоритися. Мальм і собі крикнув пронизливим голосом:
— Нікому жодного слова! Ви відповідаєте за це.
Кольберг зареготав.
— Як так могло вийти? — спитав Бульдозер Ульсон.
Видно було, що навіть він трохи спантеличений.
— Та… — затнувся кіномеханік, — з технічного боку неважко пояснити це. Заїло спуск, і камера почала працювати пізніше, ніж було потрібно. Що вдієш, делікатна штука.
— Якщо бодай слово проникне в пресу, — знов загримів начальник управління, — то…
— … міністерству доведеться знов замовляти новий шнур до телефону, — докінчив Гунвальд Ларсон.
— Як же ж вона гарно замаскувалася! — захоплено мовив Кольберг.
Начальник управління кинувся до дверей. Мальм подріботів за ним.
Кольберг закашлявся від сміху.
— Ну що ти скажеш, — забідкався Бульдозер Ульсон.
— По-моєму, фільм дуже добрий, — скромно мовив Гунвальд Ларсон.
Х
Кольберг відкашлявся й пильно глянув на того, хто тимчасово став його начальником.
Бульдозер Ульсон був рушійною силою спецгрупи. Він просто любив банкові пограбування і останніми роками, коли ці пограбування почастішали, аж розцвів. Він був генератором ідей і енергії, міг працювати цілими тижнями по вісімнадцять годин, не нарікаючи, не занепадаючи духом і не виявляючи бодай сліду втоми. Іноді його вкрай запрацьовані підлеглі міркували, чи, бува, не сам він директор славетного акціонерного товариства «Шведські злочини».
Бульдозер Ульсон, видно, вважав працю поліції найприємнішою і найцікавішою з усіх.
Напевне, тому, що сам не був поліцаєм.
Бульдозер Ульсон працював у прокуратурі й відповідав за розслідування збройних нападів, на банки, яких ставало дедалі більше. Деякі з тих злочинів були викриті, хоч і не до кінця, декого з більш-менш винних ув'язнювали, та напади все частішали, їх ставалося по кілька на тиждень, і всім було ясно, що багато з них якось пов'язані між собою, хоч ніхто не міг сказати, як саме.
Нападали, звичайно, не тільки на банки. Приватних осіб грабували куди частіше, щогодини хтось ставав жертвою напасників на вулиці, на площі, в крамниці, в метро чи навіть удома, на квартирі, де тільки їм щастило, але нападам на банки приділяли найбільше уваги. Важитись на банк було те саме, що підкопуватись під підвалини суспільства.
Система державного управління в кожній царині засвідчувала свою неспроможність, і тільки, з великим перебільшенням можна було назвати її здатною на дії. А поліція не отримала б і такої оцінки. За останні два роки в самому Стокгольмі відкладено розгляд двохсот двадцяти тисяч правопорушень через безсилля поліції, а з тяжких злочинів, щастило викрити лише десь кожен четвертий — а скільки їх узагалі не дійшло до поліції.
У такому становищі вищі службовці тільки хитали головами і вдавали спантеличених. Віддавна ввійшло в звичку спихати вину один на одного, але тепер уже не було на кого її спихати й не знаходилось жодної путньої пропозиції. Щоправда, хтось був запропонував заборонити людям пити пиво. Та коли зважили, що шведи в порівнянні з іншими народами п'ють його дуже помірно, то неважко збагнути, якими далекими від дійсності часом бувають міркування вищих службовців, якщо їх взагалі можна назвати міркуваннями.
Та одне не викликало сумніву: поліція великою мірою була винна сама. Після реформи 1965 року, коли всі відділи поліції централізовано й зібрано під одним ковпаком, зразу ж виявилося, що ковпак сидить не на тій голові.
Багатьох дослідників і соціологів давно вже цікавило питання, яких засад дотримується у своїй діяльності центральне поліційне управління. Звичайно, це питання лишилося без відповіді: керуючись принципом, що ніякі таємниці не повинні виходити за межі установ поліції, її найвищий начальник взагалі не відповідав на жодні питання. Натомість він з великим запалом виголошував промови, які здебільшого були нецікаві навіть з погляду риторики.
Кілька років тому хтось із поліційних чинів вигадав простий, але не зовсім зрозумілий метод подавати статистику злочинності, так, що, цілком бездоганна формально, вона не віддавала справжнього стану речей. Почалося з того, що у верхах вирішили зробити поліцію монолітнішою і боєздатнішою, краще спорядити її технікою і зокрема зброєю. Щоб отримати на це кошти, довелось перебільшувати небезпеки, на які наражалась поліція. Оскільки ж слова мало кого переконували, лишилась одна рада: підробляти статистику.
Дуже посприяли цьому політичні демонстрації другої половини шістдесятих років. Демонстранти виступали за мир, а їх розганяли силоміць. Вони майже ніколи не мали іншої зброї, крім плакатів і віри в свою слушність, а їх зустрічали сльозоточивим газом, водометами й гумовими кийками. Майже кожна антивоєнна демонстрація закінчувалась заколотом і бійкою. Тих, хто пробував оборонятись, поліція била й ув'язнювала. Потім їх притягали до відповідальності «за напад на представників влади» або «за злісний опір», і незалежно від того, віддавали їх до суду чи ні, всі ці випадки зараховували в статистику. Цей метод діяв бездоганно. Щоразу, коли на демонстрантів нацьковували сотню чи дві поліцаїв, кількість «нападів на охоронців ладу» різко зростала.
Поліцію заохочували тримати всіх. у залізному кулаці, і багато службовців за кожної нагоди цим користалися. Адже дуже ймовірно, що коли ти вдариш гумовим кийком п'яницю, він дасть тобі здачі. Проста наука, її кожному легко засвоїти.
Ця тактика дала наслідки. Поліцію озброїли до зубів. На діло, з яким раніше давав собі раду один чоловік, озброєний простим олівцем і дещицею здорового глузду, тепер посилали повний автобус поліцаїв з автоматами і в броньованих жилетах.
Щоправда, кінець кінцем усе обернулось не так, як задумало керівництво. Насильство викликає не тільки неприязнь і ненависть, воно породжує тривогу і страх.
Дійшло до того, що люди справді почали боятися одні одних. Стокгольм став містом з десятками тисяч наляканих мешканців, а налякана людина небезпечна.
З шестисот поліцаїв, що раптом кинули службу, багато, власне, звільнились тому, що їм було страшно. Хоч, як уже мовилося, їх озброїли до зубів, вони не зважувались виходити з патрульних машин.
Звичайно, декотрі з них кинули Стокгольм з іншої причини, наприклад, їм остогидло місто або несила було робити те, що їм наказували.
Одне слово, новий курс зазнав краху. Глибші його причини губилися в темряві. Дехто в тій темряві впізнавав коричневі відтінки.
Можна знайти й інші приклади маніпуляцій зі статистикою, і частина з них свідчить про глибокий цинізм. Рік тому покладено край махінаціям з чеками. Одні виписували чеки, забуваючи, скільки на їхніх рахунках грошей, інші привласнювали чужі бланки, і кількість таких невикритих злочинів кидала тінь на органи влади, спонукаючи їх ужити якихось заходів. Центральне поліційне управління запропонувало крамницям не брати за товар чеків. Усім було ясно, до чого це призведе: коли людям доведеться носити з собою більші суми грошей, почастішають грабунки на вулицях і площах. Так воно й вийшло. Зате махінації з чеками припинились, і поліція змогла похвалитися сумнівним успіхом. А те, що на десятки людей у місті нападали грабіжники, було вже не таким важливим. Навіть краще: з'явився ще один привід вимагати поповнення поліції добре озброєними кадрами.
От тільки питання: звідки взяти ті кадри?
Офіційна статистика за перше півріччя прозвучала, мов тріумфальні фанфари: злочинність спала на два відсотки, хоч усе свідчило про те, що вона зросла, і неабияк. Пояснення було просте: менше людей у поліції, менше викритих злочинів. Крім того, кожну махінацію з чеком раніше зараховували до злочинів, а тепер їх не стало.
Коли політичній поліції заборонили підслуховувати телефонні розмови громадян, теоретики з центрального поліційного управління знов кинулись на допомогу. Залякавши ріксдаг можливими катастрофами, вони спонукали його прийняти закон, що дозволяв таємне підслуховування телефонних розмов для боротьби з наркотиками. Після цього торгівля наркотиками розцвіла ще буйніше, зате антикомуністи могли спокійно підслуховувати, що їм треба.