Не вельми приємно служити. в поліції, думав Ленарт Кольберг.
Що робити, коли твоя організація загниває в тебе перед очима? Коли чуєш, як за стіною шурхотять щури фашизму? А ти ж віддав цій організації все своє свідоме життя.
Що робити?
Сказати все, що думаєш, — вилетиш геть.
Нічого це не дасть.
Повинні бути якісь дійовіші засоби.
Він не сам. Напевне є більше службовців, що думають так, як він, але хто саме і скільки їх?
Бульдозера Ульсона не мучили такі проблеми.
Він вважав, що життя — весела розвага, і все в ньому зрозуміле.
— Одного я не можу збагнути, — мовив він.
— Справді? — мовив Гунвальд Ларсон. — А чого?
— Куди ділась машина? Адже сигналізація була справна, правда ж?
— Наче, так.
— Отже, через п'ять хвилин мости було взято на контроль.
Седермальм — острів, до нього веде шість мостів. А спецгрупа давно вже опрацювала докладні інструкції, як найшвидше заблокувати центральні райони Стокгольма.
— Так, — мовив Гунвальд Ларсон, — я питав у службі охорони громадського порядку. Начебто цього разу механізм не заїло.
— А що за тачка? — спитав Кольберг. Він ще не ознайомився з подробицями.
— «Рено-шістнадцять», ясно-сірий чи бежевий. У номерному знакові літера «А» і дві трійки. Звичайно, номер фальшивий, — мовив Гунвальд Ларсон.
— Можливо. Але я ще ніколи не чув, щоб дорогою з Марийської площі до Слюсеена можна було перефарбувати машину. А якщо вони поміняли її…
— То?..
— Де ділась перша?
Бульдозер Ульсон — невисокий, досить гладкий, рум'яний чоловік років за сорок — швидко ходив по кімнаті й ляскав себе долонею по лобі. Він весь час рухався, не давав спочинку ні ногам, ні голові. Тепер він говорив сам до себе:
— Вони заганяють машину в якийсь гараж поблизу станції метро або автобусної зупинки. Тоді один тікає зі здобиччю, а другий міняє номер і також ушивається. В суботу з'являється механік і перефарбовує кузов. А вчора вранці вже можна було переганяти тачку в інше місце.
Але…
— Але що? — спитав Кольберг.
— Мої люди перевіряли кожен «рено», який виїздив із Седермальма до години ночі.
— Отже, машина або вибралася першого ж дня, або ще й досі на острові, — зробив висновок Кольберг.
Гунвальд Ларсон мовчав. Він гидливо вивчав Бульдозерів одяг. Пом'ятий блакитний костюм, рожева, мов порося, сорочка й широка краватка з великими квітками. Чорні шкарпетки, брунатні гостроносі стебновані черевики, що давно не бачили щітки.
— А про якого це ти механіка згадав?
— Вони самі ніколи не морочаться з машинами, наймають чоловіка, що приганяє її в домовлене місце, а потім забирає. Часто навіть з іншого міста, наприклад, з Мальме чи з Гетеборга. Щодо транспорту вони завжди дуже обережні.
— Вони? Хто? — здивовано спитав Кольберг.
— Звичайно, Мальмстрем і Мурен.
— А хто це такі?
Бульдозер Ульсон вражено глянув на нього, але зразу ж похопився:
— Ай справді. Ти ж у нас новий. Мальмстрем і Мурен — два найспритніших грабіжники банків. Уже чотири місяці на волі, і це їхня четверта операція за той час. Вони втекли з Кумли наприкінці лютого.
— Але ж кажуть, що з Кумли неможливо втекти, — мовив Кольберг.
— Мальмстрем і Мурен не тікали. Їх відпустили додому на суботу й неділю. І вони, певна річ, не повернулися. За нашими відомостями, до кінця квітня вони сиділи тихо. Мабуть, відпочивали десь на Канарських островах чи в Гамбії. Узяли двотижневі туристські путівки, і гайда.
— А потім?
— Потім почали опоряджуватись. Зброєю і всім іншим. Звичайно вони добувають її в Іспанії або в Італії.
— Але ж у п'ятницю банк пограбувала жінка, — мовні Кольберг.
— Це маскування, — повчально сказав Бульдозер Ульсон. — Русява перука й накладні груди. Можу закластися що тут без них не обійшлося. Більше ніхто нездатен на таке нахабство. Ставка на несподіваність — спритно! Розумієш, яка цікава справа? Аж жижки тремтять. Це все одно, що…
— … зіграти з гросмейстером партію в шахи листовно, — втомлено докінчив Гунвальд Лареон. — До речі, про гросмейстерів: не забудь, що Мальмстрем і Мурен великі й дужі, мов бики. Вага дев'яносто п'ять кілограмів, черевики сорок шостий розмір, а долоні як лопати. В Мурена об'єм грудей сто вісімнадцять, на п'ятнадцять сантиметрів більше, як було в Аніти Екберг у її найкращу пору. Мені важко уявити його в сукні і з накладними грудьми.
— Між іншим, та жінка, здається, була в штанях? — спитав Кольберг. — І невисока?
— Звичайно, вони послали когось іншого, — впевнено відповів Бульдозер Ульсон. — Це один із їхніх способів.
Він підбіг до столу і схопив якийсь папір.
— Скільки тепер у них грошей? — сказав він сам до себе. — П'ятдесят тисяч загребли в Буросі, сорок тисяч у Гюбенгені, двадцять шість у Мерсті й оце знов дев'яносто. Отже, всього двісті з гаком. Скоро підуть.
— Куди? — спитав Кольберг.
— По великий шмат. Удар з великої літери. Все попереднє — підготовка, щоб було чим фінансувати головну операцію. А тепер торохне грім, аж луна піде, довго не доведеться чекати, ось побачите.
Він знов забігав по кімнаті в радісному піднесенні.
— Але де, панове? Де? Зараз, зараз прикинемо. Якби я був Вернером Русом, то який би зробив хід? Звідки напав би на короля? А ви як повели б атаку? І коли?
— Хто, в біса, той Вернер Рус? — спитав Кольберг.
— Буфетник, працює в авіакомпанії, — пояснив Гунвальд Ларсон.
— Насамперед він злочинець! — вигукнув Бульдозер Ульсон. — По-своєму геній. Без нього Мальмстрем і Мурен — просто пішаки. Всю розумову працю виконує він. Без нього багато злодіїв не мали б роботи. А сам він — король злочинного світу! У своїй царині професор…
— Не кричи так, — мовив Гунвальд Ларсон, — ти не в суді на засіданні.
— Ми його схопимо, — сказав Бульдозер Ульсон таким гоном, ніби йому сяйнула геніальна думка. — Негайно ж заарештуємо його.
— А завтра випустимо, — сказав Гунвальд Ларсон.
— Нічого. Це буде несподіванка. Може, вона його спантеличить.
— Ти так гадаєш? Цього року його вже ув'язнювали чотири рази.
— Байдуже, — мовив Бульдозер Ульсон і кинувся до дверей.
Власне, його звали Стеном, але цього ім'я ніхто не пам'ятав, крім хіба дружини, — зате вона, мабуть, забула, який він на вигляд.
— Видно, я багато чого не розумію, — поскаржився Кольберг.
— Щодо Руса, то Бульдозер, можливо, й правду каже, — мовив Гунвальд Ларсон. — Спритний чорт, і завжди має алібі. Фантастичне алібі. Коли щось стається, він у Сінгапурі, або в Сан-Франціско, або в Токіо.
— Але звідки Бульдозер знає, що й за цим пограбуванням стоять Мальмстрем і Мурен?
— Мабуть, якесь шосте чуття. — Гунвальд Ларсон здвигнув плечима й додав: — Ти мені скажи інше. Мальмстрем і Мурен — явні гангстери. Їх затримували безліч разів, хоч вони завжди викручувались. Та нарешті таки опинилися в Кумлі. І що ж? Їх відпускають на неділю додому.
— Не можна ж вічно тримати людей замкненими наодинці з телевізором.
— Правда, що не можна, — погодився Гунвальд Ларсон. Вони помовчали.
Обидва думали про те саме. Держава вгатила мільйони грошей у в'язницю Кумла, її устатковано всім можливим і неможливим, щоб навіть фізично ізолювати правопорушників від суспільства. Чужоземні знавці таких закладів казали, що, мабуть, жодна в'язниця в світі так не вбиває в людині всього людського, так не нівелює її особистості, як камери Кумли. Те, що в матрацах не було блощиць, а в їжі черв'яків, не могло замінити цілковиту відсутність людських контактів.
— До речі, те вбивство на Горнсгатан… — почав Кольберг.
— То не вбивство, а швидше нещасний випадок. Вона вистрілила несамохіть. Може, навіть не знала, чи пістолет заряджений.
— Ти певен, що то була дівчина?
— Так.
— Аякже тоді з тими балачками про Мальмстрема й Мурена?
— Як — узяли та й послали дівку.
— А відбитки пальців є? Вона ж, здається мені, була без рукавичок.
— Є. На ручці дверей. Але хтось із банкових працівників узявся за ту ручку раніше, ніж ми їх. зняли. І все стер.
— Балістичну експертизу вже зроблено?
— Авжеж. Експерти мали і кулю, й гільзу. Вони вважають, що стріляла вона сорок п'ятим калібром. Найімовірніше, «ламою».
— Нічогенький калібр, а надто для дівчини.
— Так. Бульдозер каже, що це також свідчить про ту зграю — Мальмстрема, Мурена й Руса. Вони полюбляють користуватися великим калібром, щоб нагнати страху. Але…
— Але що?
— Мальмстрем і Мурен не стріляють у людей. Принаймні досі ніколи не стріляли. Доля хтось їм заважає, вистрілять у стелю, і все стає на місце.
— То який сенс арештовувати того Руса?
— Хтозна, може, Бульдозер міркує так: коли Рус, як завжди, має бездоганне алібі, коли, наприклад, у п'ятницю він був у Йокогамі, то ми гарантовані, що це він запланував пограбування. І навпаки, коли він був у Стокгольмі, то є підстави сумніватись у його причетності до цього злочину.
— А як поводяться сам Рус? Не зчиняє бучі?
— Ніколи. Він не заперечує, що Мальмстрем і Мурен його давні приятелі, і шкодує, що вони ступили на криву стежку. Останнього разу навіть спитав, чи не міг би він якось допомогти своїм друзякам. Випадково при цьому був Мальм і мало не лопнув з люті.
— А Ульсон?
— Бульдозер тільки зареготав. Мовляв, спритний хід.
— На що ж він розраховує?
— Хіба ти не чув — чекає другого ходу. Вважає, що Рус планує для Мальмстрема й Мурена великий напад, видно, вони хочуть загребти стільки грошей, щоб потім виїхати за кордон і довіку жити на ренту.
— І неодмінно пограбують банк?
— На інші пограбування, крім банкових, Бульдозерові начхати, — сказав Гунвальд Ларсон. — Мабуть, має такий наказ.
— А свідок що?
— Ейнарів?
— Так.
— Нині вранці був тут, переглядав фотографії. Нікого не впізнав.
— А щодо машини він певен?
— Стоїть, як скеля, на своєму. — Гунвальд Ларсон помовчав, ламаючи по черзі пальці до тріску в суглобах, тоді додав: — З тією машиною щось не те.
XI
День заповідався теплий, і Мартін Бек витяг з шафи свій найлегший блакитний костюм. Він купив його місяць тому й одягав тільки один раз. Убираючи штани, він помітив на правій холоші велику шоколадну пляму, яка нагадала йому про те, що він тоді в товаристві двох Кольбергових дітей добре налягав на тістечка.
Мартін Бек скинув штани, пішов з ними до кухні, намочив у теплій воді край рушника й потер ним пляму, від чого вона ще більше розпливлася. Проте він терпляче тер її далі й думав, чого ж варте було їхнє подружжя з Інгою, коли йому тільки ось у таких випадках бракувало її. Кінець кінцем холоша стала вся мокра, зате пляма начебто майже зникла. Вій вирівняв кант великим, та вказівним пальцями й повісив штани на спинку стільця, щоб їх висушило сонце, яке струменіло крізь відчинене вікно.
Була ще тільки восьма, але він уже не спав кілька годин. Увечері він несподівано для себе заснув зарані й проспав спокійно, без жодних снів. Його перший робочий день після довгої перерви, властиво, не був дуже важкий, а однаково він утомився.
Мартін Бек відчинив холодильник, глянув на пакет молока, пачку масла та самітну банку пива й подумав, що ввечері дорогою додому треба буде чогось купити. Пива та йогурту. А може, перестати пити вранці йогурт? Надто він несмачний. Але тоді треба чимось замінити його на сніданок, адже лікар сказав, що йому необхідно набрати хоч ті кілограми, які він утратив, уже вийшовши з лікарні, а якби й кілька поверх них, то було б ще краще.
Задзвонив телефон.
Мартін Бек зачинив холодильник, підійшов до апарата й підняв трубку. Дзвонила Біргіт, медсестра з будинку для старих.
— Пані Бей погіршало, — сказала вона. — Вранці температура більше як тридцять дев'ять. Я вирішила, що вам треба про це знати.
— Звичайно. А вона тепер не спить?
— П'ять хвилин тому не спала. Але дуже квола.
— Я негайно їду, — сказав Мартін Бек.
— Нам довелось перевести її в таку палату, де зручніше за нею наглядати, — пояснила сестра. — Але ви спершу зайдіть у канцелярію.
Матері Мартіна Бека було вісімдесят два роки, і вже третій рік вона перебувала в клінічному відділі будинку для старих. Хвороба наступала поволі, спершу були тільки легенькі напади запаморочення, що дедалі частішали й важчали. Скінчилося це частковим паралічем, їй відібрало ноги, останній рік вона вже пересувалась лише в інвалідському кріслі, а від кінця квітня зовсім не вставала з ліжка.
Поки Мартін Бек сам одужував, він часто навідувався до матері, хоч йому боляче було дивитись, як вона поволі згасає, як роки й хвороба затуманюють їй розум. Останні кілька разів вона вважала його за свого чоловіка, Мартінового батька, який помер двадцять два роки тому.
Важко було дивитися й на те, яка вона самітна в своїй палаті, цілком відрізана від зовнішнього світу. До того, як почалися напади запаморочення, вона часто їздила у місто, ходила по крамницях і відвідувала тих небагатьох своїх приятелів, які ще були живі. Їздила також до Інги й Рольфа в Багармосен або до онуки Інгрід, яка жила окремо в Стокеунді. Звичайно, в будинку для старих ще й до хвороби їй часом бувало сумно, гнітила самота, але поки вона мала можливість вибиратися звідти й не бачити навколо себе лише хворих і старих, вона трималась бадьоро. Читала весь час газети, дивилась телевізор, слухала радіо й іноді ходила на концерти чи в кіно. Її цікавило все, що відбувалося на світі.
Вимушена ізоляція дуже швидко відбилась на психіці.
Мартін Бек був свідком її отупіння, збайдужіння до життя поза стінами своєї палати і, врешті, цілковитої втрати зв'язку з реальним і теперішнім.
Наче спрацював якийсь захисний механізм: не знаходячи нічого радісного в теперішньому, її свідомість цілком переключилася на минуле.
Ще коли мати сиділа в кріслі й раділа з приходу сина, його поймав жах на думку, як протікають її дні.
О сьомій ранку її вмивали, одягали, садовили в крісло й давали сніданок. Потім вона сиділа в кімнаті сама, радіо вже не слухала, бо почала недочувати, читання було для неї надто великим напруженням, а кволі пальці не мали сили нічого вишивати. О дванадцятій їй приносили обід, а о третій, коли в санітарок кінчався робочий день, вони роздягали її і клали в ліжко. Потім була легка вечеря, та мати не мала апетиту й не все з'їдала. Якось вона сказала йому, що персонал сварить її за це, але, мовляв, нічого страшного, принаймні хтось приходить і розмовляє з нею.
Мартін Бек знав, що в будинку для старих не вистачає обслуги, а найважче знайти медсестер і санітарок у клінічне відділення. Знав також, що люди там ласкаві, уважні до старих і роблять усе можливе, хоч платня в них низька, а години праці незручні. Він багато думав про те, як би полегшити матері життя, щоб воно було не таке одноманітне й сіре. Може, перевести її в якусь приватну лікарню, де б їй приділяли більше уваги? Але скоро переконався, що їй там навряд чи буде краще, тут її добре доглядають, і єдина полегкість, яку він може дати матері, — частіше відвідувати її. Зважуючи всі можливості поліпшення умов материного життя, він дійшов висновку, що багатьом старим куди гірше.
Тяжко постарітись бідним, самітним, без засобів існування й можливості давати собі раду. Після довгого трудового життя раптом утратити людську гідність, бути приреченим нидіти в притулку разом із такими самими відштовхнутими, нещасними старими.
Власне, ті заклади вже не називають притулками для старих. Тепер на них кажуть «будинки пенсіонерів» або навіть «готелі для пенсіонерів», щоб приховати ту істину, що насправді більшість старих опиняються там не з своєї волі, а з присуду так званого суспільства добробуту, якому вони муляють.
Сувора, невблаганна доля чекає тебе на старість. Стаєш спрацьованим коліщатком суспільної машини, яке викидають на сміття.
Мартін Бек бачив, що все ж таки його матері краще, ніж більшості хворих. Вона заощаджувала гроші, щоб на старість нікого не обтяжувати. І хоч інфляція знецінила гроші, однаково на свої заощадження вона мала лікарський догляд, пристойний харч і велику ясну палату, обставлену звичними їй речами. Усе це вона ще могла оплачувати.